Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 10 страница

Посилилась увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншин. У цьому плані велику роль відіграють національно-культурні товариства. Сьогодні в Україні діють російське, болгарське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюркське, кримсько-татарське та інші національні товариства. Створено Раду національних товариств України. У місцях компактного проживання національно-етнічних меншин працює понад 220 шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних закладах організовано понад 450 факультетів з вивченням болгарської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Виходять газети мовами національних меншин, діють театри, радіо та телебачення (наприклад, на новогрецькій мові у Донецькій області, молдавській – у Чернігівській, болгарській – в Одеській, російській – майже у всіх областях України).

Визначною подією у суспільному житті України стало проведення Всеукраїнських міжнаціональних конгресів з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні. Перший конгрес відбувся 16-17 листопада 1991 р. в Одесі. Учасники конгрусу розробили і схвалили зважену програму забезпечення прав вільного розвитку всих національностей, які проживають в республіці.

Своєрідним продовженням його став конгрес українців, які проживають в інших країнах. Відбувся він у Києві 22-23 грудня 1992 р. В його роботі прийняли участь близько 1500 чоловік. Відкривав його перший Президент України Л.Кравчук. Конгрес сприяв консолідації українців, які проживають на території як далекого, так і близького зарубіжжя, розробив програму невідкладних завдань будівництва незалежної Української держави та національного розвитку українців де б вони не проживали. Така увага до цієї проблеми пов’язана з тим, що багато українців з різних причин опинились за межами своєї Батьківщини. Так, за данними перепису 1989 р., в колишніх республіках Радянського Союзу, проживає близько 6 млн. українців, в тому числі: в Російській Федерації – більш 4 млн., Казахстані – понад 900 тис., Молдові – близько 600 тис., Білорусі – 240 тис., Узбекистані – 154 тис.чоловік. У так званому далекому зарубіжжі теж немало українців: у США - понад 1 млн., Канаді – близько 1 млн., Польщі - 300 тис., Бразілії – 150, Аргентині – 100, Чехії та Словаччині – 100 тис. чоловік.

Українська діаспора неоднорідна в політичному й соціальному відношенні. Провідна організація, яка здійснює контакти з ними, - це товариство “Україна”. Воно знайомить зарубіжних співвітчизників з історією і культурою України, надсилає їм художню літературу, підручники рідною мовою, фотовиставки, кіно і телефільми, організує для них гастролі артистів. За останні п’ять років обсяг зарубіжних зв’язків товариства подвоївся.

Завдяки зваженій національній політиці законодавчої і виконавчої влади в Україні на відміну від інших країн СНД не виникло і немає міжнаціональних конфліктів і суперечок. Однак далеко не всі проблеми міжнаціональних відносин вирішені. Розвиток України в умовах суверенітету привів до появи окремих політичних сил, які намагались використати національний чинник в боротьбі за перегляд існуючих кордонів. З’явилися деякі організації, які претендували на особливе місце в регіоні, зокрема товариство карпатських русинів ставило питання про повернення Закарпаттю статусу автономної республіки; Демократичний союз Новоросії і Бесарабії вимагав створення політично незалежної Республіки Новоросії; прихильники автономії Донбасу рекомендували повернутися до статусу Донецько-Криворізької республіки, незважаючи на те, що ця проблема надумана і безпідставна. Взагалі, сепаратистські ідеї – не на користь соборній Україні. Це розуміє переважна більшість її народу .

Процес державотворення нагально вимагав розробки і прийняття нової Конституції, яка б сприяла формуванню і впровадженню сучасних, загальнолюдських, демократичних принципів утворення і здійснення державної влади, закріпила б основні засади суспільного й державного устрою країни, форми правління, компетенцію органів влади та управління. Оскільки Конституція створює юридичну базу для розробки і прийняття всіх законів та інших державних нормативних актів, то її наявність є однією з суттєвих ознак суверенності будь-якої держави.

На першому етапі вирішення цієї проблеми йшло шляхом внесення поправок до Конституції 1978 року. До неї було включено 200 нових поправок і вона зазнала суттєвих змін, але це не вирішило проблеми. Керівництво держави це було розуміло і процес розробки проекту нового основного закону розпочався одразу ж після прийняття Декларації про державний суверенітет. Так, в червні 1991 року Верховна Рада ухвалила концепцію нової конституції. Була створена конституційна комісія на чолі з Л.Кравчуком, який на той час очолював Верховну Раду. Робота ця значно активізувалася після проголошення незалежності України. Підготовлений комісією проект Конституції передбачав, що Україна стане президентською республікою з двопалатним парламентом. Президента має обирати весь народ. Пропонувалася і назва держави – Республіка Україна. Навесні 1992 р. цей проект був винесений на всенародне обговорення. Проте відсутність належної організації його в обговоренні призвела до того, що він обговорювався здебільшого на сесіях обласних, міських та районних рад. Його суперечливі положення піддавалися різкій критиці з боку всіх політичних сил, внаслідок чого проект не знайшов підтримки ні у Верховній Раді, ні у місцевих органів влади. Майже одночасно свої проекти запронували деякі політичні партії, зокрема, Конституційно-демократична партія, Партія зелених, Українська національна консервативна партія. З’явилися й індивідуальні проекти, авторами яких були відомі українські правознавці. Офіційний варіант проекту Конституції був допрацьований і влітку 1993 р. оприлюднений. Створилися передумови для прийняття. Однак виникла дискусія з проблеми, хто повинен прийняти основний закон держави – Верховна Рада чи скликана Конституційна асамблея? На скликанні Конституційної асамблеї наполягали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія демократичного відродження, Партія зелених та інші. Їх підтримала й частина депутатів Верховної Ради. Проте ідея скликання Конституційної асамблеї не знайшла підтримки у вищих органів виконавчої і законодавчої влади. У цьому проглядалися суто політичні мотиви. Впершу чергу це було викликано загостренням боротьби між правими, центриськими і лівими партіями. З цієї причини не було завершене й обрання Конституційного Суду, покликаного стати на чолі незалежної судової гілки влади. Він повинен був забезпечити відповідність актів, прийнятих законодавчою і виконавчою гілками влади, положенням конституції України. Відсутність Конституційного Суду значною мірою поглиблювала кризу у відносинах між законодавчою і виконавчою владою. В цих умовах 8 червня 1995 р. між Верховною Радою та Президентом України був підписаний конституційний договір. Він регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції. Підписання конституційного договору показало, що гострі й складні проблеми у відносинах між гілками влади можна вирішувати мирними й цивілізованими шляхами. Однак, баталії навколо конституційного процесу не тільки не затухли, а почали знову розгорятись. Знову постало питання щодо механізму прийняття нової конституції: референдумом, Конституційною асамблеєю чи Верховною Радою. Існували й різні підходи до форм державного устрою (президентська, парламентська чи парламентсько-президентська республіка). Продовжувались дискусії з проблем власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, державної мови та символіки. Нарешті Верховна Рада після тривалих і напружених дискусій 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України. Ця подія збіглася з п’ятиріччям незалежності України й ознаменувала собою завершення важливого етапу в розвитку суспільства і становленні держави.

В Основному законі Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна й правова держава. Одночасно вона характеризується також як унітарна і світська держава. В Конституції наголошується, що єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади.

Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Незалежність судової гілки влади гарантується Конституцією. Згідно з Конституцією Україна є республікою, точніше – президентсько-парламентською республікою. Сутність правової держави, як це проголошено в Конституції, означає що в державі повинен діяти принцип верховенства права. Конституція має найвищу силу. Її положення є правовими нормами прямої дії. Соціальність держави означає, що людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканість, безпека, визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з Конституцією Україна є унітарною, тобто єдиною соборною державою. Тим самим ідея поділу її на окремі федеральні землі, шляхом об’єднання кількох областей, відкинута.

Відповідно до Конституції Україна є державою національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбулося на основі здійснення українською нацією, всім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом суспільства. Це знайшло відображення в державній мові та символиці, в інших атрибутах держави, її політиці, консолідації та розвитку української нації, її історичній свідомості, традиціях та культурі.

Важливим елементом становлення суверенітету та державності є законодавче затвердження головних державних символів – герба, прапора, гімну. Україна давно мала всі свої, історично обгрунтовані символи. Але це, як здавалось на перший погляд, нескладне завдання не так просто було вирішити Верховній Раді. Однак історична правда і здоровий глузд перемогли. Малим гербом України затверджено державний символ ще з часів Київської Русі – тризуб, прапором – синьо-жовтий, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці (з 28 січня 1992 р.), гімном 15 січня 1992 р. Верховною Радою була затверджена відома пісня – “Ще не вмерла Україна” на музику М.Вербицького, слова П.Чубинського.

Слід відзначити, що система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією України, розроблена з урахуванням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін. Урахування в основному законі ідей і норм цих важливих загальновизнаних документів було закономірним, адже Україна є суб’єктом міжнародного і європейського співробітництва.

Прийняття Конституції України не тільки завершило стадію невизначеності в будівництві державності, а й заклало підвалини для її становлення як демократичної, соціальної і правової держави.

Державне будівництво, створення правової основи молодої Української держави йде постійно і досить активно. Так, 25 березня 1992 р. Верховна Рада прийняла закон “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”; 18 листопада 1993 р. – “Про вибори народних депутатів України”; 22 грудня 1993 р. – “Про міжнародні договори України”; 23 грудня 1993 р. – “Про авторське право і суміжні права”; 24 грудня 1993 р. – “Про органи реєстрації актів громадянського стану"; 21 січня 1994 р. – “Про державну таємницю”; 4 лютого 1994 р. – “Про правовий статус іноземців”; “Про депутатів місцевих Рад народних депутатів”; “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” тощо.

В Україні на основі прийнятих великої кількості законодавчих актів розпочалась і проводиться значна кодифікаційна робота: 13 березня 1992 р. був прийнятий Земельний кодекс України; 27 липня 1994 р. – кодекс України про надра; 21 січня 1994 р. – Лісовий кодекс України тощо. Систематично вносяться зміни у кримінальний, цивільний кодекс, кодекс законів про працю, процесуальні кодекси.

Без сумніву, така плідна правотворча діяльність сприяє формуванню цивілізованої політичної ситеми.

Були створені необхідні правові й організаційні умови для проведення виборів у парламент держави – Верховну Раду у 1994 і 1998 рр., а також виборів Президента України (у 1994 р. і 1999 р.). 27 жовтня 1999 року Л.Кучма – другий Президент в історії новітньої Української держави був обраний вдруге і буде знаходитись на цій посаді до 2004 р.

Показником активної державотворчої діяльності є проведення референдуму 16 квітня 2000 р., проголошеного Президентом України за народною ініціативою. Громадяни України на перше запитання референдуму - про право Президента достроково припиняти повноваження парламенту, якщо протягом місяця Верховна Рада не змогла сформувати парламентську більшість або протягом трьох місяців не затвердила проект держбюджету України – дали схвальну відповідь 84,69 %, негативну – 13,88%. Друге запитання – про скасування депутатської недоторканості – підтримали 89%, не дали згоди 9,62%. За третє запитання – про скорочення числа народних депутатів з 450 до 300 – погодились 89,91 %, проти – 8,73%. На четверте запитання - про необхідність формування двопалатного парламенту – позитивно відповідали 81,68 %, негативно – 16,79%.

Таким чином, державотворчі процеси в умовах незалежності визначились передусім новим характером і природою самої держави, складним і водночас специфічним її становленням та утвердженням. Все здійснювало непроторенними шляхами, відбувалося на основі властивих тільки новій державі принципів, розроблених і перевірених в законодавчій практиці і головне – безперечно на основі розвитку та постійного вдосконалення демократії. Передусім здійснився поділ і загально концептуально окреслився статус трьох основних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової, що є визначальним атрибутом демократичної політичної системи.

2. Соціально-економічне становище в Україні: здобутки, перспективи, проблеми. Проголошення Україною незалежності стало стартом трансформації економіки в напрямі вивільнення з-під пресу жорстокого тоталітарного механізму. Однією із складових цього надзвичайного складного процесу є орієнтація матеріального виробництва на потреби багатомільйонного населення України. Однак на жаль усе матеріальне виробництво, насамперед промисловість, енергетику, транспорт, будівництво охопила жорстока криза, яка починаючи з 1991 року всі більше посилювалася. Так, в кінці 1995 року спад матеріального виробництва становив майже 50%, тобто більше, ніж у роки Великої Вітчизняної війни. Цей спад продовжувався і в подальшому. За вісім років реформ внутрішній валовий продукт (ВВП) скоротився на дві третини.

В промисловості на межі зникнення, якщо не будуть прийняті радикальні заходи, вісім промислових галузей. Виробництво в електронній промисловості, зокрема, скоротилося в 100 разів. Велике падіння виробництва охопило хімічну, вугледобувну, машинобудівну та інши галузі промисловості. З 1991 р. Україна втратила більше як 10 млн. робочих місць кваліфікованої праці. Безробіття в Україні в 1999 р. в цілому становило 40%, а в науці – 90%.

Виробництво вітчизняних товарів легкої промисловості за роки реформ скоротилося більш як у 8 разів, зате на ринку України з’явилося 95% імпортних товарів широкого вжитку.

Держава за рівнем сільськогосподарского виробництва відкинута на 50 років. Маючи 0,78 га орної землі на душу населення, до того ж переважно чорноземів (27% їх світових запасів), Україна почала імпортувати продукти харчування. За 8 років реформ реальна заробітна платня зменшилася втричі, а грошові доходи населення - 8,7 рази.

Рівень середньоподушового споживання м’яса і м’ясопродуктів вже у 1995-1996 рр. скоротився порівняно з 1990 роком на 42,8%, молока і молокопродуктів – на 34,7%, яєць – на 37,1%, риби і рибопродуктів – на 79,4 %, фруктів, ягід, олії, цукру на 28-30%. Така тенденція спостерігалась і в 1997-1999 рр. Різко впав життєвий рівень населення України. Сьогодні він один з найнижчих в Європі. Співвідношення прибутків 10% найбільш багатих громадян і прибутків 10% найбідніших в Україні становить як 30 до 1 (в Китаї – 7:1, країнах Європейського Союзу 5-7:1, Японії 4,3:1). Цей показник в значній мірі відображає і питому вагу тіньової економіки і, як наслідок, корупції та організованої злочинності в суспільстві.

Тіньова економіка в ці роки досягла в Україні майже 60% ВНП (в Китаї - 3 %). За деякими даними, 3 млрд. доларів США кожен рік незаконно переводятся за кордон. Всього, за різними підрахунками, за кордоном працює на виробництво Заходу понад 20 млрд. дол. США вивезених з України. Майже 12 млрд.дол. США знаходится на руках у населення України, яке не довіряє ні уряду, ні державним, ні приватним банком.

Які ж основні причини такого стану справ?

По-перше, це нечіткість, непослідовність, половинчатість реформаційного курсу в економіці, який довгий час грунтувався не на глибоко продуманному науковому підході, а фактично визначався співвідношенням політичних сил у суспільстві. Президенти Л.Кравчук і Л.Кучма, уряди які стояли при владі в цей період, на жаль, не змогли розробити таку економічну програму, яка була б адекватна історичному розвиткові України та менталітету її народу.

По-друге, Україні не вдалось оптимально вирішити співвідношення між ступенем власної незалежності і ступенем взаємної інтеграції країн СНД. Мала місце переоцінка реальних можливостей української економіки: не було враховано, що вона структурно побудована на принципі незавершеності, позбавлена цілісності гармонійного розвитку. Близько 80% усього виробництва в Україні не має закінченого технологічного циклу, а значить залежить від імпорту комплектуючих виробів, сировини та інш. За рахунок ввезення в Україні повністю формувались запаси споживчого каучуку, на 80-90% - нафти і газу, на 60-80 % - виробництво кольорових металів, енергетичного, ковальско-пресового, ливарного устаткування, верстатів та інструменту, автомобілів, тролейбусів, електрохімічних і кабельних виробів, лісоматеріалів, продукції целюлозо-паперової, текстильної та медичної промисловості. Таким чином, старі економічні зв'язки вже зниклого СРСР міцно прив’язували Україну до новоутвореної СНД. Україна в цей час не могла і ще тривалий час не зможе без серйозних для себе втрат відмовитись від ринків СНД. Але політичні амбіції не давали можливості правильно вирішити ці проблеми на рівні, необхідному для стабілізації економіки. Безумовно, купувати сировину і техніку можна і в західних країнах, але в Україні надзвичайно мало поки що власної конкурентноздатної продукції, яку можна продавати за валюту на їхніх ринках. Крім того, відмова від орієнтації на ринок СНД привела б тільки у машинобудуванні до ліквідації 785 тис. робочих місць і появу додатково майже 1,1 млн. безробітних.

По-третьє, економічна ситуація значною мірою загострилась в результаті енергетичної кризи, яка викликана цілою низкою чинників: з одного боку, обмеженість власних паливно-енергетичних ресурсів, енергоємне виробництво, застарілі технології переробки нафти і газу (із однієї тони нафти в Україні отримують лише 150 кг. високооктанового бензину, в той час як у США – 470 кг.); з іншого боку, в ці роки кілька разів Україна не одержувала у встановлені терміни необхідну кількість нафти, газу з Росії, Турменістану. Причому тут велика вина України, яка не може і не платить за них вчасно. Слід також підкреслити, що підвищення Росією та іншими країнами СНД експортних цін на енергоносії негативно позначилось на динаміці цін в Україні. Так, тільки в 1992 р. ціни в паливній промисловості зросли у 227 разів, у електроенергетиці – в 52 рази, в нафтохімічній промисловості – у 55 разів. Ці галузі разом з чорною металургією і хімічною промисловістю тривалий час задавали темпи у гонці цін в державі.

По-четверте, недооцінювалась роль держави, управлінських структур, хоча особливості української промисловості – з одного боку, та реально існуюча відсутність чіткої програми її реформування до останнього часу – з іншого, вимагали в перехідний момент активного використання державного регулювання. Особливо це стосується провідних галузей народного господарства. Більш продуманою повинна була бути державна політика і в сільському господарстві. Адже до останнього часу мала місце дискримінація колективних господарств. Державні органи постійно обкрадали їх, затримуючи розрахунки за вирощену ними продукцію та постійно зростаючими цінами на паливно-мастильні матеріали, недоступними кредитами і цінами на промислову та іншу продукцію. При цьому політика вільної торгівлі приводить до того, що колективні та фермерські господарства вимущені продавати свою продукцію за низькими цінами. Значна частина її вивозиться за кордон, залишаючи без роботи вітчизняні підприємства легкої та харчової промисловості. В свою чергу це приводить до засилля і наповнення України зарубіжними товарами і продуктами харчування.

Незважаючи на кризові явища, президент Л.Кучма, інші вищі органи державної влади послідовно проводять курс на приватизацію підприємств всіх основних галузей матеріального виробництва включаючи і енергетику. Так, починаючи з 1992 р., набувають все більшого розмаху оренда, а згодом і приватизація як важливі складові ринкових відносин. Спочатку цей процес охопив сферу громадського харчування (їдальні, кафе, чайні, ресторани тощо). Далі розпочалась привітизація сфери побутового обслуговування (перукарні, салони красоти, фабрики і майстерні індівідуального пошиву та ремонту одягу, взуття, будинки побуту тощо). Поступово здійснюється продаж цих об’єктів власникам через аукціони, що проходили в усіх без винятку регіонах. Створення конкурентного середовища, одинакових умов і можливостей для вільної конкуренції суб’єктів підприємницької діяльності, незалежно від форми власності, було визначальним, домінуючим лейтмотивом економічних відносин у 1994-1996 рр.

Вже в першій половині 1994 року в Україні було приватизовано майже 5,5 тис. об’єктів державної комунальної власності, а на 1 квітня 1996 р. кількість таких об’єктів зросла більше ніж удвічі. Разом з тим, як неодноразово наголошували керівники Кабінету Міністрів, процес приватизації в країні здійснювався досить повільними темпами. З цього приводу не раз точилися гострі суперечки у Верховній Раді. Причому остання не завжди враховувала те, що приватизація це об’єктивний процес демонополізації власності, створення умов для нормальної, здорової конкуренції.

Тяжке становище продовжує залишатись в агропромисловому комплексі. Так, у 1997 році рівень рентабельності сільгоспідприємств становив мінус 23%, у 1998 році – мінус 28,6%. Виробництво валової продукції сільського господарства (у порівняльних цінах 1996 року) складало у 1990 році 48,6 млрд., в 1998 році 25,3 млрд. грн.; в т.ч. продукція рослинництва – 24,3 млрд. і 14,3 млрд.грн., продукція тваринництва – 24,3 млрд. і 11,0 млрд.грн. Одночасно відбувалося зниження кредитування сільського господарства з бюджету держави. Якщо в 1997 році воно становило 690 млн., у 1998 – 608 млн., то у 1999 – лише 323 млн.грн.

Кардинальним вирішенням проблем сільськогосподарського виробництва може стати Указ Президента України Л.Кучми, підписаний ним у січні 2000 р., “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”. Реформування, в першу чергу відносин власності на землю, ставить за мету швидке наповнення внутрішнього ринку вітчизняною високоякісною сільгосппродукцією. Селяни ж отримали право самостійно вирішувати свою долю та обирати організаційно-правову форму господарювання.

22 лютого 2000 р. Президент України Л.Кучма виступив зі щорічним посланням до Верховної Ради “Україна: поступ у ХХІ сторіччя. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр.”, де запропонував конкретну, обгрунтованну стратегію економічного розвитку. Стрижнева позиція цього важливого документу – визначення шляхів виведення вітчизняної економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання структурних змін та економічного зростання з активною соціальною політикою держави. Програмні положення цієї стратегії перетворень на пять років лягли в основу діяльності уряду, парламенту, регіональних органів влади і управління.

Підсумки економічного розвитку держави за 1999 рік свідчать про те, що з’явилися деякі позитивні тенденції у виробництві, які дають підстави вбачати подальшу стабілізацію в розвитку економіки країни. Так, за даними Кабінему Міністрів у 1999 р. ВВП склав 127 млрд.грн., скоротившись лише на 0,4%. Це найменший спад за останні десять років. Уперше було зафіксовано деяке зростання виробництва промислової продукції. Загальний його обсяг виріс у порівнянні з 1998 роком на 4,3%, а середньодобове виробництво – навіть на 5,6%. В цих більш сприятливих умовах держава продовжує здійснювати активну інвестиційну політику, поставив перед собою мету перейти на інноваційний шлях розвитку як основної передумови реалізації стратегії економічного зростання, покращення матеріального становища всіх верств українського народу.

Основним стратегічним завданням України, як його сформулював Л.Кучма на наступні п’ять років, є впровадження в життя політики економічного зростання. Перед Кабінетом Міністрів ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1-2%, у 2001 р. – на 4%, а в 2002-2004 рр. – в середньому за рік на 6,5%.

Вирішення такого складного завдання вимагає здійснення цілої низки економічних, правових та організаційних заходів, впровадження механізмів стимулювання внутрішнього ринку, проведення за короткий час значного обсягу перетворень, які б забезпечили подальше прискорення темпів на власній інвестиційній базі та переважним чином на достатній ринковій основі.

3. Зовнішньополітична діяльність України. Основні принципи зовнішньої політики були розроблені у Декларації про державний суверенітет України. В ній зовнішньополітичний курс визначався як демократичний і миролюбивий. Вже восени 1990 р. вперше за свою діяльность в ООН, делегація України діяла самостійно, активно налагоджуючи дипломатичні зв’язки з країнами світу.

Після проголошення Акту про державну незалежність України та проведення всеукраїнського референдуму розпочався якісно новий етап у її зовнішньополітичній діяльності. Відповідальним моментом для сувереної України стало визнання її державами світового співтовариства. Першою незалежність України 2 грудня 1991 р. визнала Польща, яка вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Впродовж місяця після референдуму Україну визнали вже 57 країн світу, а протягом першого року її існування як незалежної держави – 132 країни. Переважна більшість із них – 92 – встановили з Україною повномаштабні дипломатичні відносини.

Велике значення для розвитку зовнішньо-політичної діяльності молодої держави було схвалення Верховною Радою України 2 липня 1992 р. “Основних напрямків зовнішньої політики України”. В цьому документі визначались основні, базові національні інтереси країни та обгрунтовувалися засади, на яких повинна була реалізуватися її зовнішня політика. В ньому наголошувалось, що Україна здійснюватиме відкриту зовнішню політику і прагнутиме до співробітництва з усіма країнами світу, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

За короткий час (листопад 1990 – січень 1993 р.) Україна підписала 35 міжнародних і 88 міжурядових угод на двосторонній основі. Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. “Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою”.

Уряд Російської Федерації теж одним із перших, вже 5 грудня 1991 р. визнав незалежність України. Однак багатовікове перебування України у складі Російської імперії, а потім СРСР небажання впливових, шовіністично налаштованих московських політиків примиритися з появою суверенної України, ускладнювало відносини між обома сувереними державами. Для цього були й певні об’єктивні причини. Принциповими з них було чотири. Перша – це вирішення проблеми пов’язаної з подальшою долею Чорноморського флоту та його розподілу, до складу якого входило 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак, 85 вертольотів палубної авіації. Приблизно це складало 10% усього військово-морського флоту колишнього СРСР. Вартість його досягала понад 80 млрд. доларів. Друга - з приводу Криму, територія якого тільки у 1954 році ввійшла до складу України. Третя – цілий комплекс питань пов’язаних з забезпечення України російськими енергоносіями. Четверта – різні підходи до розподілу закордонного майна, золотовалютного запасу та активів колишнього Союзу РСР. На жаль, ці проблеми і сьогодні ще не вирішені і значно ускладнюють відносини між двома східновлов’янськими державами.

У відносинах між Україною і Росією при бажанні можна було вирішити всі спірні проблеми. Так, ще 17 червня 1993 р. Б.Єльцин та Л.Кравчук підписали угоду між Російською федерацією та Україною про невідкладні заходи щодо формування Військово-морського флоту Росії і Військово-морських сил України на базі Чорноморського Флоту. Однак, проблема Чорноморського флоту органічно впліталася в геополітичні інтереси Росії, що випливали з її великодержавних амбіцій. Так вже через кілька днів після проголошення незалежності України, керівництво російського парламенту поставило під сумнів суверенітет Криму, що ускладнювало проблему вирішення і Черноморського флоту. На півострові з’явилися політичні організації, які почали агітацію за приєднання Криму до Росії, а 9 липня 1993 р. Верховна Рада Російської федерації прийняла постанову “Про статус міста Севастополь”. Згідно з цією постановою місто, яке знаходиться на території Української держави, проголошувалось російським, головною базою Чорноморського флоту. Аналогічне рішення було прийняте Державною Думою і верхньою палатою російського парламенту в листопаді 1996 р. Такі акції свідчили про неприпустиме втручання законодавчого органу у внутрішні справи України. Були і інші недружні акти відносно України. Так, 16 березня 1996 р. з ініціативи фракції комуністів Державна Дума Росії ухвалила постанову про денонсацію Беловезських угод, якими юридично припинялося існування СРСР. Цим актом російські політики демонстративно проігнорували волю населення колишніх союзних республік, які проголосили про свій суверенітет і стали будувати свої незалежні держави. Одна з причин існуючих суперечностей між Україною і Росією криється також і різний підхід до Співдружності незалежних держав. В обох країнах по-різному розглядають роль і функції цього об’єднання. Ще 12 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала угоду про її утворення з окремими застереженнями. Так, Верховна Рада України виступила проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й управління, проти надання цьому об’єднанню статусу суб’єкта міжнародного права. Між тим, у статуті СНД, прийнятому 22 січня 1993 р., йдеться про “спільний економічний простір”, “зовнішні кордони”, “головне командування о’єднаних збройних сил”, “колективні сили” тощо. Такі положення не відповідають принципам позаблоковості та нейтралітету, проголошених Україною. Верховна Рада не ратифікувала цей документ. Україна у Співдружності вбачала механізм цивілізованного розлучення, рівноправного розділу активів, золотого та алмазного запасів колишнього СРСР. Однак життя показало, що СНД не вдалося забезпечити збереження рівноправних стосунків між колишніми республіками СРСР. Керівництво Росії намагалося використати органи Співдружності як інструмент інтеграції молодих держав, закріплення впливу російських владних структур на їх територіях. З боку Російської федерації все більше стали проявлятися намагання надати СНД наднаціональні повноваження. Україна рішуче виступила проти цього, так і не підписавши угоду про сили спільного призначення, договір про колективну безпеку та цілу низку інших документів, що передбачали створення наднаціональних органів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 8 страница	\|	Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 11 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.