Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 11 страница

Керівництво України вважало більш ефективним розширення рівноправного співробітництва між країнами співдружності на двосторонній основі, тобто щоб СНД сприяла вигідним торговоекономічним відносинам між країнами, які стали членами цього об’єднання. Треба визнати, що на долю країн СНД поки що припадає більше половини всього зовнішнього товарообміну України. Враховуючи, що в усьому світі точиться гостра боротьба за ринки збуту, відмовлятись від вигідних торгових та інших зв’язків з країнами СНД і особливо з Російською Федерацією було б, звичайно, необачно. Лише протягом одного року 1995 року Україна уклала з Росією понад 20 двосторонних угод, ратифіковала Договір про дружбу і співробітництво між обома країнами. Процес створення взаємовигідних умов співробітництва триває, особлива увага при цьому надається економічним стосункам. Україна бере участь в роботі всіх органів СНД. Так, на вересень 1995 р. у структурі СНД діяло 74 комітети, в 54 із них Україна активно працювала: у 27 як повноправний член, в інших – як спостерігач.

Ускладнювало відносини між Україною і Росією і різне відношення до НАТО. Росія, невдоволена вступом до цього воєнно-політичного об’єднання країн Східної Європи, рішуче виступає проти розширення НАТО на Схід. Україна ж вважає, що вступ до нового союзу – це внутрішня справа кожної суверенної держави. Разом з тим вона виступає проти того, щоб ядерна зброя розміщувалась на території країн, які будуть прийняті до НАТО.

Поступово керівництво двох суверенних держав, почало розуміти, що розбіжності можуть і будуть між ними, але треба шукати, що нас може зблизити, розширювати взаємовигідні зв’язки.

Після напружених переговорів у кінці травня 1997 р. прем’єр-міністри України і Росії підписали три угоди щодо Чорноморського флоту, які визначили умови його розподілу та здачі в оренду Російській Федерації кількох військово-морських баз.

Усунути суперечності між обома державами, надати їхнім відносинам нової якості повинен широкомасштабний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який підписали в Києві 31 травня 1998 р. Президент України Л.Кучма та російський Президент Б.Єльцин. Сторони зобов’язалися поважати територіальну цілістність обох держав, дотримуватися принципу непорушності їхніх кордонів, що унеможливлює висування в майбутньому будь-яких територіальних претензій до України. В договорі наголошувалось, що обидві країни будуватимуть свої відносини на мирних засадах, не удаватимуться до сили чи загрози її використання, не застосовуватимуть економічні та будь-які інші форми і засоби тиску. Базовий договір укладено строком на десять років. При цьому він може бути продовжений на наступні десятирічні періоди, якщо жодна з сторін не заявить про свій намір припинити його дію.

Перспективною в подальшому налагодженні відносин між Росією і Україною, а також Білорусією можна назвати зустріч президентів трьох славянських країн на Прохоровському полі (Білгородщина), яка була присвячена 55-річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні. На ній було визнано, що тільки співробітництво в різних галузях економіки дасть змогу уникнути кризових явищ, підвищити добробут населення слов’янських країн.

З проголошенням незалежності були започатковані офіційні міждержавні відносини між Україною і США. Реакція Вашингтона на ухвалення Верховною Радою Акту про незалежність була позитивною, проте досить стриманою. Навіть після московського серпневого путчу 1991 р. президент США Дж.Буш усе ще виходив із перспективи “оновлення союзу” на чолі з М.Горбачовим. Зважаючи на перебіг подій на території Союзу, США з розумінням поставилися до виходу зі складу Союзу Литви, Латвії, Естонії. У відношенні до незалежності України керівництво США, крім усього іншого, стримувалось невпевністю щодо настроїв в її суспільстві і цілому слабким знайомством з українськими проблемами. Лише після проведення всеукраїнського референдуму США 25 грудня 1991 р. визнали незалежність України, проте відразу ж висунули ультимативну вимогу: позбутися ядерної зброї. Півтора роки Вашингтон безуспішно намагався за своїм сценарієм оперативно розв’язати українську “ядерну проблему”, вдаючись при цьому до різних варіантів тиску, погроз, умовлень, переконань. Суттєві зрушення відбулися у відношеннях між США і Україною в середині 1993 року. Вашингтон почав розглядати Україну не тільки як арсенал ядерної зброї, а і як державу, що має неабияке геополітичне значення для Європи. Відтак США розпочали дивитись на Україну під кутом зору забезпечення європейської безпеки, неодноразово підкреслюючи важливість її незалежності для регіону.

З огляду на сукупність несприятливих обставин, а також узяті раніше зобов’язання, Україна підписала акт про ядерне розброєння. 14 січня 1994 р. було підписано так звану прискоренну угоду між Україною, Росією і США, відповідно до якої з української території протягом семи років мали бути повністю вивезена ядерна зброя. Росія і США заявили що вони гарантуватимуть безпеку Україні, а остання ще й надасть їй необхідну фінансову допомогу для реалізації програми розброєння і конверсії. Одже поступово ставлення США до України еволюціонізує в напрямі виходу на рівень партнерских відносин. Так, у березні 1994 р. Президент України Л.Кравчук здійснив офіційний візит до США, під час якого було підписано низку важливих для України економічних угод. Велика увага в ході переговорів приділялася розв’язанню складних українських економічних проблем.

Після обрання у 1994 р. Президентом України Л.Кучми відбулася деяка корекція зовнішньої політики. Було зроблено спробу вивести українську зовнішню політику за рамки прийняття тільки політичних декларацій, поставити її на рейки політичного прагматизму та економічної діяльності.

Здійснення нового, прагматичного зовнішньополітичного курсу дало можливість керівництву України суттєво розв’язити окремі вузли суперечностей, успішно завершити низку важливих міжнародних справ, започаткованих раніше. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (16 листопада 1994 р.), вступила до Ради Європи (9 листопада 1995 р.), ставши 37-м членом цієї авторитетної організації. Вступ України до неї свідчить про зростання міжнародного авторитету серед європейських держав України, визнання за нею права на входження до інших європейських структур. Таким чином, Україна поступово повертається до європейської сім’ї народів, від якої вона була відлучена упродовж тривалого часу. З усіма країнами - своїми європейськими сусідами, Україна як суверенна держава уклала договори. В них закріплена відсутність будь-яких територіальних претензій до України. Більш того, з окремими державами відносини не тільки поліпшуються, а й отримують нову якість. Так, Україна заключила договір про стратегічне партнерство з Польщею. Зростають також активність і якість стосунків з країнами інших регіонів – Азії, Америки, Близького Сходу. Налагоджуються контакти з НАТО в рамках програми “Співробітництво заради миру”.

З появою незалежної України розпочався новий етап у її відносинах із світовою українською діаспорою. Як відомо, українці волею історичної долі розсіяні по багатьох країнах світу. Сьогодні за межами держави живуть від 10 - по іншим данним до 18 млн. українців. Отримання Україною незалежності створило нові умови для зв’язків і контактів між українцями, які волею долі проживають в інших країнах світу. Зміцненню культурних зв’язків українців сприяло проведення у 1994 р. в Києві фестивалю “Українці всього світу, єднайтесь!”. В цілому, за роки української державності зусиллями українців діапори здійснено дуже багато важливих й ефективних акцій на підтримку позитивних змін в економіці, науці, освіті й культурі України. 22 січня 1996 р. Кабінет Міністрів України затвердив Державну програму “Українська діаспора на період до 2000 року”, яка акумулює державну стратегію і тактику всебічної політичної, дипломатичної, економічної, інформаційної, моральної підтримки українців у інших країнах.

Таким чином, після прийняття Декларації про державний суверенітет, проголошення незалежності, Україна досягає досить значних успіхів у відродженні своєї державності, в зміцненні реального суверенітету. Ці успіхи вінчають тисячелітню історію державотворення в Україні, знаменують її входження у світову співдружність.

Після отримання реального суверенітету, Україна будує свою зовнішню політику на принципах взаємоповаги і співробітництва, мирної співпраці і розв’язання всіх проблем між державами лише мирним шляхом, недопущення воєнних конфліктів, на основі взаємовигідних економічних, торговельних зв’язків, економічного співробітництва, широкого спілкування з державами світового співтовариства в галузі освіти, культури, науки та інших гуманітарних сфер життєдіяльності.

Разом з тим, в результаті прорахунків і помилок в здійсненні економічних реформ, відсутності чіткої програми їх проведення, різко погіршило соціально-економічне становище. По суті Україна перенесла небачену економічну кризу, для якої стало характериним: параліч виробництва, поява масового безробіття, погіршення життя переважної більшості її населення. Це привело до занепаду духовності, корупції на всіх рівнях влади, небаченого розповсюдження злочинства, втрати довіри людей до держави.

В останній час (1999-2000 рр.) в Україні з’явились перші ознаки економічної стабілізації, подолано падіння ВВП, хоч і повільно, але почав зростати обсяг промислового виробництва, збільшуються капіталовкладення в основні фонди, в запланованих межах утримувався рівень інфляції. Отже ми є свідками, коли на практиці в Україні розпочала реалізовуватись модель відкритої конкурентної економіки, закладені основи ринкової інфраструктури.

Література для подальшого вивчення теми:

Конституція України. Прийняти на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К., 1996.

Угода про створення Співдружності Незалежних Держав // Голос України. – 1991. – 10 грудня.

Білоус А.О. Політичні об’єднання України. – К., 1993. – С.42-105.

Вівчарик М.М. Українці в світі: східна і західна діаспора. // Укр.іст.журнал. – 1993. - № 11. – С. 57-68.

Гайдуков Л., Чекаленко Л. СНД в економічному і політичному просторі України // Віче. – 1998. - №3. – С. 33-51.

Гарань О. Убити дракона: з історії Руху та інших партій України. – К., 1993. – С. 3-126.

Іготкін Г. Об’єднана Європа : що нас там чекає // Політика і час. – 1995. - №7. – С. 368-418.

Історія України. Курс лекцій у 2-х кн. Кн.2. – К., 1992. – С. 432-462.

Історія України. Нове бачення. У 2-х т. Т.2. – К., 1996. – С. 429-493.

Кремень В. Орієнтири на майбутнє. Росія-Україна-Білорусь: чи можливий східнослов’янський трикутник // Політика і час. – 1995. - № 4. – С. 27-39.

Кульчицький С.В. Держатворчий процес в Україні (підсумки першого п’ятиріччя) // Укр. іст. журн. – 1996.- №6.- С. 69-79.

Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці . – К., 1994. – С. 296-490.

Павловський М.А. Суспільство та економіка перехідного періоду: шлях України. – К., 1997. – С. 272.

Рудич Ф.М. Формування політичних структур в сучасній Україні: політологічний аналіз // Укр. істор.журн. – 1995. - № 2-3.

Шаповал В. Конституція є. На черзі реалізації її норм. // Віче. – 1996.- № 10. – С. 3-11.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 10 страница	\|	Сутність, функції педагогічної комунікації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.