• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Філософія безпосередньо пов’язана з теоретико-методологічним блоком, а з прикладним – опосередковано, тобто через перший.

Філософський стиль мислення дозволяє соціальному працівнику глибше зрозуміти і пізнати зміст предметно-функціонального простору своєї професійної діяльності, створює інтелектуально-моральні передумови для гуманізації соціального буття.

Соціальний працівник в будь-якій сфері діяльності, пов’язаний з людиною, взаємовідносинами між особистістю і колективом, між соціальними групами. В загальному його діяльність спрямована на вдосконалення людських взаємин, на те, що ми називаємо втіленням в життя високих ідеалів гуманізму.

Роль філософії в загальнокультурній і професійній підготовці спеціаліста з соціальної роботи багатогранна. Окрім конкретних знань про різні аспекти людської поведінки і функціонування суспільства філософія виховує також звичку до рефлексії і саморефлексії, тобто вміння підпорядковувати мислительному аналізу різні сторони дійсності і в першу чергу – власну поведінку, почуття, емоції.

Філософія дає соціальному працівникові, що працює з людьми, які знаходяться у важкій життєвій ситуації, правильний процес його роздумів і суджень, представляє логічний каркас для правильної оцінки світу і місце в ньому людини.

Зв’язок СР і філософії можна спостерігати у розвитку світової філософії антропологічної тематики.

У Конфуціанстві однією із вищих цінностей є гуманізм, милосердя обґрунтовується ідея про те, що людина “любить не тільки своїх близьких, але й здатна перенести навіть страждання заради інших”. Або ж “прекрасно там, де перебуває милосердя”.

Гуманістичні ідеї людини – сформульовані ще античними філософами.

Протагор: “Людина – є міра всіх речей”.

Сократ: “Пізнай самого себе”.

Гуманізм, що базується на Античній філософії (філософії розуміння людини) передбачав, що будь-яка філантропія (людинолюбство) не має основи, якщо не базується на розумі і почуттях.

Арістотель у “Нікомаховій етиці” писав: “Для щастя очевидно потрібні зовнішні блага, оскільки важко робити прекрасні вчинки, не маючи ніяких засобів. Адже багато вчинків здійснених за допомогою друзів, багатство, і впливи в суспільстві ніби з допомогою знарядь, а позбавлення цього, наприклад, благородного походження, гарних нащадків, красоти, виключає блаженство”.

Соціальна філософія як окрема частина філософії представляє інтерес, оскільки в ній обґрунтовуються різноманітні суспільні відносини, як матеріального так і духовного характеру, питання культури і суспільної свідомості. Практично на кожному етапі розвитку людства наука має ту чи іншу теорію, в основі якої лежить визначена, більш або менш зафіксована концепція суспільної свідомості.

Теорія суспільної свідомості обумовлює напрямок наукових досліджень і в теорії СР, зокрема сприяє розробці гіпотези наукових досліджень в окремих сферах соціальної практики, розкриттю суті соціальних процесів, пошуку теоретичної основи для наявних емпіричних фактів, що існують як на рівні наукового, так і повсякденного характеру свідомості.

Проблеми суті людського життя обговорюються в історії філософії протягом багатьох віків. Так, зокрема:

Філософ Спінозаписав: “Кінцева мета не в тому, щоб панувати і тримати людей в страсі, підкорюючи їх владі інших, а навпаки – в тому, щоб кожного звільнити від страху, щоб він жив у безпеці наскільки це можливо”.

Вольтер обґрунтував філософську ідею любові до людини, а також любові до себе, вивчав і розумів власні потреби, вклад в життя суспільства, його розвиток.

Дідро: абсолютизував справедливість як величну чесноту, вважаючи, що людина зобов’язана бути щасливою.

Гоббс: стверджував, що природа створила людей рівними стосовно фізичних і розумових здібностей, тому кожний має право претендувати на яке-небудь благо для себе.

Гердер: прагнув, щоб ми як і наші предки прагнули до найкращої форми гуманності.

Таким чином, філософія соціальної роботи зводиться передусім, до проблеми людини, її сутності, пошуку змісту життя. Обговорення цієї проблематики призводить до розуміння інших сторін суспільного життя (культура, мистецтво, мораль, право, політика, релігія, ідеологія), які є фундаментальними проблемами соціальної філософії. Принципи побудови філософського підґрунтя соціальної роботи повинно виходити із ідей гуманізму, як стратегії соціальної політики і соціальної діяльності.

2. Основні моделі філософії соціальної роботи

У середині XX ст. відбулося осмислення змісту і суті персоніфікованих і суспільних відносин у практиці со­ціальної роботи з огляду на інтелект, почуття, віру, пот­реби, інтереси та цінності особистості. У цей період на Заході почали домінувати підходи, зорієнтовані на за­хист прав людини від різних форм дискримінації. У зв'язку з цим постала необхідність обґрунтування про­фесійних уявлень про реальний світ, орієнтири соціаль­ної роботи, що покликало до життя специфічну галузь філософського знання — філософію соціальної роботи.

Основні теоретичні концепти (моделі) філософії соціальної ро­боти:

· гуманізм;

· позитивізм;

· утопізм;

· професіоналізм.

Фундаментальною основою і духовно-моральним ви­міром соціальної роботи є гуманізм як одне із надбань людства у процесі його розвитку.

Гуманізм — система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; людяність, почуття любові о людини, повага до її гідності.

Філософія гуманізму в СР проявляється в кінці ХІХ ст. і пов’язана з положеннями про соціальну благодійність. Шляхом організації відповідних заходів досягається регулювання соціальних відношень, що забезпечує благоустрій суспільства.

Реалізується гуманізм у процесі спілкування і ді­яльності через сприяння, допомогу, співучасть, під­тримку, повагу до особистості.

Розглядаючи гуманізм як людяність, його не можна зводити лише до бажання, прагнення несвідомого інс­тинкту. Природа гуманності, за твердженням філосо­фів, диференційована. Вона передбачає наявність об'єк­та людяності, людинолюбності, є феноменом, який перебуває у певних відносинах з іншими формами духов­но-практичного самовизначення людини і людства — сво­бодою, мистецтвом, наукою, технікою, культурою, вла­дою, цивілізацією, прогресом.

Гуманізм як форма життєвої практики породжує конкретні відносини гуманності й негуманності, добра і зла, свободи і насильства між соціальними, етнічними, політичними та іншими суб'єктами. У цій якості він ви­являється в таких орієнтирах і установках, як турбота, турботливість, любов, повага, розуміння, відповідаль­ність, добра воля, обов'язок. Антропологічна парадигма, що є однією із філософ­ських основ гуманізму як системи мислення, визнає людину визначальною цінністю. Прихильники антро­пологізму у понятті «людина» вбачають головну світо­глядну категорію, стверджуючи, що тільки на її основі можливо розробити систему уявлень стосовно природи, суспільства і мислення.

Поставивши людину в центр соціального буття, гу­манізм осмислює явища, процеси, факти від і для люди­ни. У системі його координат ніщо не може бути вищим за людину, і жодна людина не може бути нижчою за ін­шу. Будь-яку спробу вивішати над людиною інші цін­ності він розцінює як гніт і насилля.

Як система мислення, гуманізм налаштований не лише на подолання умов, які обмежують буття, самореалізацію особистості, викликають біль і страждання в інших людей. Долаючи конкретні страждання, гума­ніст завжди спрямовуватиме свої зусилля проти всього, що їх породжує. Як форма життєвої практики і як сис­тема мислення гуманізм неоднозначний, сповнений певних протиріч. Він завжди випробовував і випробовує піднесення і падіння, будучи не завжди здатним запро­понувати адекватні етичні, соціальні, політичні крите­рії та орієнтири. Тому на певних етапах розвитку циві­лізації гуманізм зазнавав глибоких криз, проявом яких були духовний нігілізм, перевага технократичних під­ходів до людей і культури, самотність людини у багато­людному світі, конфлікт поколінь тощо.

Труднощі, які не зміг подолати гуманізм, є онтоло­гічною основою негуманності, насилля, зла, пригнічен­ня, які проявлялися в суспільному житті у формі волюн­таризму, авторитаризму, тоталітаризму і відчуження. Під їх тиском багато людей у різні часи було відкинуто на периферію буття, а відповідно периферійними були їхні потреби та інтереси.

Ці реалії підтверджують необхідність гуманізму, йо­го еволюцію. Набуття ним в історичному розвитку інституційних форм (створення гуманістичних партій, спі­лок, асоціацій, клубів) вселяє сподівання в його здат­ність поновити цілісність буття людства, допомогти конкретній людині в осягненні його сутнісних сил.

Основою філософії позитивізму є абсолютизація знань загалом і соціальних знань зокрема.

Позитивізм — умовний, позитивний) — філософське вчення, згідно з яким існує раціональна істина і єдина реальність, яку можна наближено відображати за допомогою наукових методів.

Філософія позитивізму в СР проявляється в 20-х р. ХХ ст. В основі лежить абсолютизація знань взагалі і соціальних знань зокрема. Знання виступають критерієм об’єктивності, вони дозволяють людям змінювати зовнішні обставини, а науковий метод дає реальне уявлення про соціальні процеси.

Відповідно до цього вчення знання є критерієм об'єктивності, вони допомагають людям змінювати зов­нішні обставини, а науковий метод забезпечує форму­вання уявлень про макро-, мезо- і мікропсихологічні процеси. Основою ідеології позитивізму в цій парадигмі є біхевіоризм (напрям у психології, що орієнтується на прояви поведінки, які можна точно встановити і описа­ти), фройдизм (різноманітні психоаналітичні школи, напрями), радикальна соціологія (різні напрями у соціо­логії, наприклад, марксизм, фемінізм, які закликають до соціальних трансформацій і поціновують практику як засіб перевірки знань).

За твердженням французького філософа і соціолога Еміля Дюркгейма (1858—1902), наукове пізнання за­безпечує фіксування і пояснення суспільних факторів у їх нормі і патології. Надалі цю традицію було втілено у працях американського психолога Береса Скіннера (1904—1990), який доводив, що поведінка людини за­лежить від зовнішнього впливу середовища. Тому зміна типології клієнта безпосередньо обумовлена зміною навколишнього середовища.

На процес становлення філософії соціальної роботи неоднозначно вплинув позитивістський сцієнтизм (лат. — наука) — абсолютизація ролі науки. Привнесення наукових методів у систему поглядів соці­альної роботи сприяло усвідомленню того, що вона є не лише практичною діяльністю, а й певною галуззю піз­нання соціальної дійсності. Однак абсолютизація нау­кового пізнання, заперечення автономності людини, незнання її детермінованості соціально-економічними і соціально-біологічними факторами спричинилися до насадження у професійній діяльності дослідницького інструментарію, внаслідок чого потісненими виявилися загальнолюдські і гуманістичні цінності. Породженням такого підходу став «синдром соціального працівника», для якого характерна гіпертрофована увага до різнома­нітної статистики, документів і недооцінювання бесіди, опитування чи інтерв'ювання.

Безперечно, позитивізм з його налаштованістю на використання наукових знань сприймався соціальними працівниками неоднозначно. Очевидно, невдоволеність його абстрагованістю до проблем конкретної людини привернула увагу багатьох до утопізму.

Утопізм – філософське вчення про ідеальний суспільний лад, со­ціальну перебудову на основі справедливого перерозподілу.

Філософія утопізму. З позицій філософії утопізму, людина постає соціально гнучким суб’єктом в результаті труднощів, що виникли у зв’язку з об’єктивними причинами, такими, як: відсутність необхідної освіти, низьким економічним статусом, негативним впливом суспільного середовища та ін. факторами.

Позиція філософії утопізму з її установкою на припущення невинності клієнта призводить не тільки до зміщення ціннісних орієнтацій професійної СР, але й змінює акценти стратегії її розвитку від соціальних реформ до соціальних акцій, вважаючи, що за допомогою них, здійснюваних в межах законності, можна побудувати державу загального добробуту і соціальної справедливості.

Утопізм, зародження якого датують XIV ст. і який втратив свою популярність у XIX ст., привернув до себе увагу у 60—70-ті роки XX ст. Філософи та соціологи прагнули створити привабливу для широких мас лібе­рально-демократичну утопію як альтернативу марксиз­му з метою ідеалізації капіталізму, ринкових відносин або морального обґрунтування програми їх оновлення.

Філософією соціальної роботи у межах цієї концеп­ції є соціал-реформізм (течія у соціалістичному русі, яка заперечує необхідність класової революції, вважаючи, що за допомогою реформ, здійснюваних у межах закон­ності, можна побудувати державу загального добробуту і соціальної справедливості) та лібералізм (соціально-політична ідеологія, яка підтримує особисту свободу і обмежений контроль з боку уряду, систему вільного підприємництва і віру в права людей, які належать їм від народження і які не залежать від держави).

У науковому й буденному вжитку утвердилися такі поняття, як «гарне суспільство», «гарне життя», «гар­на людина».

Філософія утопізму тлумачить людину підневіль­ним суб'єктом, пояснює її невлаштованість об'єктивни­ми причинами (відсутністю необхідної освіти, низьким економічним статусом, негативним впливом суспільно­го середовища тощо). Сповідувана його прихильниками філософська позиція щодо презумпції невинності клієн­та змістила ціннісні орієнтації, стратегії розвитку про­фесійної соціальної роботи із соціальних реформ на со­ціальні акції, дії на захист вразливих груп.

Прихильники цих концепцій також чимало уваги приділяли ідеї вдосконалення і самовдосконалення міс­цевих територіальних громад.

Суттєво збагатила розуміння фахової соціальної ро­боти філософія професіоналізму, основою якої є гума­ністичні й ідеалістичні ідеали та принципи, орієнтація на задоволення потреб людини, розвиток її потенційних здібностей, підвищення добробуту, досягнення соціаль­ної справедливості.

Філософія професіоналізму — система ідей, згідно з якими соці­альна діяльність, пов'язана з людиною, завжди спрямована на створення і забезпечення ефективної взаємодії індивіда і сус­пільства, їх взаємну самореалізацію.

Філософія професіоналізму –обґрунтовує свої положення, виходячи із гуманістичних і демократичних ідеалів і цінностей. Задоволення потреб людини, розвиток її потенціалу і здібностей, підвищення благоустрою, розвиток ресурсів з метою задоволення індивідуальних, колективних, національних потреб, досягнення соціальної справедливості – такі основні положення філософії СР на сьогоднішньому етапі.

Ця філософська система налаштовує соціальну робо­ту на подолання об'єктивних для людини суспільних пе­решкод, створення для неї умов, які б сприяли менш бо­лісному освоєнню життєвих ситуацій. У зв'язку з цим ді­яльність соціальних працівників слід спрямовувати на підвищення здатності людей приймати рішення, долати проблеми, підтримувати зв'язок з життєвим світом сус­пільства (послуги, ресурси, допомога), бути залученими до соціальної політики суспільства. Справитися з цими завданнями можуть фахівці з науковим світоглядом, які володіють достатніми знаннями для всебічного, раціо­нального осмислення соціальної дійсності. Тому науко­вий світогляд є однією із необхідних умов професійної са­мостійності сучасних соціальних працівників.

В усі віки філософія переймалася проблемами розу­міння смислу життя. Попри те що ця проблема є преро­гативою теорії, роздумів і суперечок вчених, вона вини­кає у буденній свідомості й органічно входить в життє­діяльність (у т. ч. і соціальну) людини.

Життя людини залежить від цілей, прагнень, світо­відчуття і світосприйняття, якими воно наповнене, від способу входження в суспільні відносини, його особистісного буття. Невід'ємною умовою належного соціаль­ного самопочуття індивіда є повнота життя, відчуття особистої цінності, корисності. Повноту життя людина сприймає через взаємодію з іншими людьми, особливо коли переживає дискомфорт, болюче відчуття покинутості й самотності. Важливим соціальним чинником, змістоутворювальною основою щодо цілей і результатів життя, самоіснування як суб'єкта є діяльність особис­тості. Вона завжди супроводжується певною вербалізацією цінностей і ціннісних установок. Часто ці орієнта­ції стають мотивами діяльності особи, визріваючи під впливом існуючої моралі, правосвідомості, світорозу­міння. Наприклад, установка на працю може бути вті­лена у таких життєвих принципах: «жити, щоб труди­тися», «жити, щоб залишити про себе добру пам'ять», «жити, щоб своїм трудом приносити користь людям», «трудитися, щоб добре жити». Нерідко індивід є носієм декількох орієнтацій.

Для соціальних працівників важливі не проповід­ницька діяльність і пропаганда певних ідей, а допомога у створенні умов для самореалізації особи. Людина має бути для нього цікавою в її цілісності, єдності біологіч­них, психологічних і соціальних якостей. Погляд на неї як на біопсихосоціальний феномен має бути одним із визначальних принципів соціальної роботи.

Вагомий вплив на сучасну практику соціальної робо­ти у багатьох країнах справив постмодернізм — між­дисциплінарний інтелектуальний рух, що, сформував­шись у 50-ті роки XX ст., запропонував новий ракурс бачення, набір концептуальних підходів до соціокультурної реальності.

На відміну від позитивізму, який прагнув обґрунтува­ти системну єдність соціального світу, теоретики постмо­дернізму вважають, що особливостями сучасного світу є несхожість, розмаїття і саме це слід досліджувати. Особливостями постмодернізму є його еклектизм (поєд­нання різнорідних, органічно несумісних елементів), обстоювання рівноправності різних уподобань, стилів мислення, множинність стандартів, толерантність у ца­рині мистецьких смаків і поведінки, заперечення поді­лу на «високу» та «низьку» культуру тощо. Представ­ники постмодернізму обстоюють автономізацію куль­турної сфери від економічної та ідеологічної, кожна з яких, за їх аргументами, підпорядковується власній ло­гіці розвитку, притаманним саме її середовищу нормам, самодетермінується, «самодозволяє» себе.

Ознаки плюралізму простежуються у розгортанні нового світу прагнень, цінностей, нових форм соціаль­ної організації та поведінки, передусім у сферах спожи­вання, дозвілля, приватного життя, в утвердженні ідеї рівності різних культур і дискурсів (сукупності вислов­лювань, що стосуються певної проблематики, розгляда­ються у зв'язку з нею), відході від одновимірної, універ­сальної системи ідентифікації, що ґрунтується на раціо­нально свідомій організації людської життєдіяльності. Для теоретичних положень постмодернізму характерна зміна сенсових орієнтирів, способу формування соціаль­ного мислення, вихідних принципів тлумачення со­ціуму.

У постмодерному контексті філософія соціальної ро­боти постає як система філософських ідей про страж­денну людину та її життєвий світ. А культура постмо­дернізму відрізняється від природно-наукової культури визнанням унікальності кожного людського життя, не­повторності життєвих подій, множинність істин.

Певний вплив на зміст соціальної роботи справила філософська концепція де конструкції суспільства — стратегія постструктуралістського критицизму, яка пе­редбачає певну деструкцію (порушення структури) і ре­конструкцію (докорінну перебудову) феномену з метою його спростування. Безперечно, кожна людина потре­бує певного структурування в житті, адже структура за­безпечує необхідні для неї відносно незмінні орієнтири. З цього приводу сучасний британський філософ Олвін Тоффлер у своєму філософському бестселері «Третя хвиля» зауважував: «Сьогодні раптова зміна основних соціальних принципів, плутанина ролей, відмінностей у суспільному становищі та ліній поведінки влади, за­нурення в бліп-культуру, а також розвал великої систе­ми мислення, виробничої сфери зруйнували образ світу більшості з нас, що зберігався у наших головах. Як нас­лідок, більшість людей, оглядаючи світ навколо себе, бачить сьогодні тільки хаос. Вони потерпають від по­чуття особистого безсилля і безглуздя». Такі нові уста­новки, підвищена стресовість і невдоволення своїм ста­новищем не можуть залишатися поза увагою соціаль­них працівників.

Роль філософії в загальнокультурній і професійній підготовці соціальних працівників багатогранна. Крім продукування знань про різноманітні аспекти поведін­ки людини і функціонування суспільства, вона виховує здатність до рефлексії та саморефлексії, тобто вміння піддавати мисленнєвому аналізу різні аспекти дійснос­ті, насамперед власну поведінку, почуття й емоційні прояви. Філософія надає правильний вимір роздумам і судженням соціальних працівників, допомагає оволоді­ти логічним інструментарієм для адекватної оцінки сві­ту і місця людини в ньому.

Філософія професіоналізму СР базується на наступних аспектах:

– географічному (діяльність здійснюється у визначених границях, межах);

– політичному (країни, де здійснюється діяльність мають різні політичні системи);

– соціально-економічному, права людини в суспільстві (навчання, здоров’я, праця);

– культурному (збереження традицій, культури, переконань);

– духовному (духовний світ, цінності, ідеали, філософія тих, з ким працюють соціальні працівники).

Вони визначають ціннісні орієнтири, базисні підходи, етичні принципи ідеології СР.

Ці аспекти в філософії професіоналізму повинні сприяти створенню справедливих соціальних інститутів, здатних забезпечити безпеку і розвиток людини без шкоди її гідності.

Читайте також:

1. А є А, тобто усякий предмет є те, що він є.
2. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.
3. Акустичний контроль приміщень через засоби телефонного зв'язку
4. Алгоритм безпосередньої заміни
5. Аналіз ризику через моделювання.
6. Антична філософія
7. Антична філософія.
8. Антична філософія.
9. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.
10. Антропологічно-ірраціоналістична філософія
11. Аудиторські докази щодо тверджень керівництва у фінансових звітах отримуються безпосередньо в процесі проведення тестів контролю та процедур по суті.
12. Б ) Філософія епохи схоластики

Переглядів: 653