Філософські ідеї поч. ХХ століття

Початок ХХ століття, час соціальних конфліктів, знайшло філософське осмислення у філософії цього часу. Богдан Олександрович Кистяковський (1868-1920) є представником неокантіанства, зокрема випробував вплив Г. Зіммеля і Віндельбандта. Свою філософську концепцію він називає «науково-філософський ідеалізм». Б. Кистяковський проблеми відношення наукової філософії і природознавства. Результатом цього розмежування стало переконання про неможливість дослідження соціальної реальності і допомогою методів точних наук, оскільки вона є миром ціннісної організації економічного, соціального і духовного життя народу. При цьому історичний досвід оформляє своєрідність національної культури. Він визначає стан соціальних наук того часу як кризове і критикує неспроможність двох підходів при вирішенні соціальних проблем. Перший пов'язаний з прагненням об’єднати неокантіанство з містицизмом, що приводить до виділення пріоритету віри, другої, – це марксизм, який розглядає реальність як те, що повинно бути виправдано теорією. Б. Кистяковський вважає, що необхідно брати до уваги неможливість розгляду соціальних явищ як причинно-наслідкових відносин, а трактувати їх як встановлення певних норм, який формуються не тільки суб'єктивно, але і стихійно. Тому історична необхідність завжди дана як випадковість, само виникнення якої залежить від своєрідності соціальної культури. Тому при дослідженні соціальної реальності слід дотримуватися методологічного плюралізму, взаємодоповнюваної різних аспектів розгляду проблеми.

Володимир Іванович Вернадський (1863-1945) вражає різносторонністю наукових інтересів, зокрема в області геохімії, гідрохімії, радіогеології, мінералогії, кристалографії. Він один з представників антропологічного напряму у філософії, який акцентує увагу на відносини людини і Космосу. Це знайшло свій вираз в створенні концепції ноосфери, яка отримала свій розвиток в ученні П.Т. де Шардена. Він звернув увагу, що з появою людини в біосфері починає з'являтися раціонально організована воля. Тим самим розум включається в живе ціле Космосу і стає планетарним явищем. Тобто він виявляє себе не тільки як соціальна, але і природна сила, завдяки чому біосфера доповнюється ноосферою. Розвиток розуму приводить до того, що діяльність людини регулюється «етикою особи».

На початку ХХ століття українську ідею продовжує розвивати Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934). Його історіософська концепція в значній мірі визначається його захопленням історико-соціологічною методологією, Е. Дюрнгеймом, що розробляються, М. Вебером, Л. Леві-Строссом, а також ідеями позитивістів О.Конта и Г. Спенсера. Він обґрунтовує необхідність синтезу історичного і соціологічного дослідження. М. Грушевський вважав, що дослідження історії повинне слідувати не шляхом апріорних виводів, а за допомогою критики на основі фактів, при цьому повинні братися до уваги біологічні, економічні, а головним чином, психологічні чинники. Основним об’єктом дослідження він виділяє народ, який характеризується певними антропологічними особливостями і культурою. Їх формування і розвиток визначає особливості індивідуальності народу. Для того, щоб її виявити, необхідно звернутися до вивчення умов буття, які і показують своєрідність національного самовизначення, енергії розвитку. Важливе значення має характер державного пристрою і те, наскільки воно відповідає народним бажанням і потребам. Він також звертає увагу на те, яким чином інтелігенція відображає народне і яким чином виражає, тобто указує на те, що кожен історичний діяльно – продукт певного соціального середовища. Потреба і характер національної самосвідомості по М. Грушевському визначається національними відносинами, але при цьому він вважає, що прагнення до самобутності не повинне виражатися в утиску самобутності інших. При аналізі культури українського народу під підкреслює її «сільську природу», і указує, що саме в ній інтелігент повинен знайти витоки. Він затверджує автентичність української нації, пов’язуючи її з особливостями слов'янських племен. Обертає на особливе значення козацтва для розвитку української державності.

У розвитку соціальних ідей значне місце займає спадщина Володимира Кириловича Винниченко (1880-1951). Основні проблеми, які він вирішував, – це дослідження шляхів до щасливого життя, а конкордизм (concordia - згода) розглядався як система методів і правил боротьби з нещастям. Основну причину відсутності результатів він бачить в припущенні про гріховну суть людини, і покладання відповідальності на царів, королів, князів або злу волю чужого народу. Щастя В. Винниченко визначає як сукупність таких передумов, в результаті яких стає можливою постійна радість життя. Це можливо за умови рівноваги між різними цінностями буття: багатства, слави, здоров’я, любові, розумності та інш. Він виводить «закон узгодження елементів буття». Головною перешкодою на шляху досягнення щастя він рахує соціально-економічну нерівність, яка має давню історію. Тому В. Винниченко не приймає нерівність як капіталізму, та і соціалізму з його революційними методами. Єдиний вихід, на його думку, затвердження колективної власності, тобто колекторатії, яка дозволить досягти згоди в суспільстві. Саме досягнення згоди і є єдиною умовою досягнення щастя, здійснення якого можливо не тільки в рамках суспільства але і по відношенню до природи. Саме тому перше серед 13 правив конкордизму наступне: «У усіх галузях життя звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою частиною природи». В. Винниченко наполягав на розповсюдженні цих принципів в масштабах всіх держав і проголошував необхідність створення «Єдиної Федеральної Республіки Конкордістська Земля».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.	\|	Проблема пізнання: скептицизм і агностицизм, наївний і критичний реалізм, суб’єктивний та трансцендентальний ідеалізм. Ірраціоналізм.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.