• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Викладення лекційного матеріалу

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Структура лекційного заняття

Тема: Основні Культурні регіони світу та їх територіальна характеристика.

Мета: назвати основні культурні регіони світу на пояснити логіку їх утворення. Дати коротку географічну характеристику кожного культурного регіону.

План заняття:

1) Принципи поділу світу на культурні регіони.

2) Далекосхідний культурний регіон: японський та китайський компоненти;

3) Індійський культурний регіон;

4) Арабо-мусульманський культурний регіон;

5) Європейсько-північноамериканський культурний регіон;

6) Латиноамериканський культурний регіон;

7) Тропічно-африканський культурний регіон;

8) Австралійсько-тихоокеанський культурний регіон.

Методи: методи проблемного викладу, евристичний метод (організація активного пошуку рішення висунутих на лекції пізнавальних завдань під керівництвом лектора), пасивні та активні комунікативні методи.

Дидактичні засоби навчання: підручник, зошит, географічний атлас.

Література:

1. Гатальська С.М. Морфологічний розділ. // Гатальська С.М. Філософія культури. Підручник. - К., 2005. – С. 44-100.

2. Ярошенко Т.М. Регіональна типологія культури: Навч. посібник. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – 236 с.

3. Левчук Л., Панченко В., Шинкаренко О. Історія світової культури. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 400 с.

4. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. Навч. посібник. Видання 2-ге, перероблене і доповнене / за ред.. проф.. А.Яртися та проф.. В.Мельника. – Львів: Світ, 2005.

5. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. Навчальний посібник. – К.: Знання, 2000. – 360 с.

1.Організаційна частина (привітання, перевірка присутніх).

2.Повідомлення теми лекції, мети та основних завдань заняття.

3.Актуалізація опорних знань студентів.

4.Мотивація навчальної діяльності студентів.

5.Розгляд основних інформаційних питань лекції.

1. Принципи поділу світу на культурні регіони.

Основою для виділення різних регіонів світу є відмінності одних частин нашої планети від інших. За найзагальнішими критеріями ці відмінності можна об'єднати в три групи: природні, історичні і соціально-економічні.

Природні відмінності визначаються об'єктивними геологічними, географічними та біологічними особливостями окремих частин Землі. Зокрема, поділ світу на материки ні в кого не викликає сумніву, бо в природі насправді існують реально відокремлені частини суходолу, роз'єднані морями й океанами. Такий реально існуючий природно-геологічний поділ світу є однією з багатьох підстав для його регіоналізації.

Дія географічних і біологічних чинників у виділенні регіонів світу не менш важлива. Загальновідомо, що географічна оболонка землі має низку закономірностей. До найважливіших з них належать: цілісність, ритмічність, висотна поясність і горизонтальна зональність. Останні дві закономірності і служать підставами регіонального поділу світу.

Висотна поясність полягає у поступовій закономірній зміні природи (рослинний, тваринний світ тощо) з підняттям у гори від їхнього підніжжя до вершин. Крім рослинного і тваринного світу вона чітко виявляється і в ґрунтах. Висотна поясність зумовлена зміною клімату з висотою. Вона виявляється у зниженні температури повітря на 0,6 °С на кожні 100 м підйому. Крім того, до висоти 2—3 км суттєво зростає кількість опадів. Характер висотної поясності залежить, по-перше, від положення гір у системі широтних зон висоти над рівнем моря, експозиції схилів. Кожна природна широтна зона має власні особливості висотних поясів. Збільшення чисельності населення Землі, розвиток і просторово-територіальне поширення господарства приводять до інтенсивного освоєння людством гірських місцевостей.

У багатьох країнах гірські райони вже нині стали районами не лише розвитку туризму і сільського господарства, а й важкої промисловості.

Географічна зональність є послідовною зміною природних зон зі зміною географічної широти у напрямі від екватора до полюсів. При цьому змінюються як окремі природні компоненти, так і природні комплекси в цілому. Такі зміни зумовлені неоднаковою кількістю тепла, яке отримують різні частини Землі внаслідок її кулястості. До зональних комплексів можна віднести географічні пояси і природні зони. Перші є найбільшими зональними комплексами, які оперізують всю нашу планету в широтному напрямі (екваторіальний, субекваторіальний, тропічний тощо). Будь-який географічний пояс, у свою чергу, поділяється на менші за розмірами комплекси, які називаються природними зонами (лісів, степів, пустель та ін.).

У країнознавстві для виділення певних регіонів крім природних чинників велику роль відіграють історичні. У найзагальніших ознаках і в найбільших просторових виявах вони полягають у виділенні на Землі окремих частин світу. Хоча їхня кількість збігається з кількістю материків (6), принципи їх виділення вже переважно не геолого-географічні, а історичні. Особливо яскраво це виявляється у поділі одного материка Євразії на дві частини світу — Європу і Азію або ж об'єднанні двох материків — Північної та Південної Америки в одну частину світу — Америку.

У багатьох випадках географічні й історичні чинники у виділенні регіонів гармонійно поєднуються. Так утворюються історико-географічні регіони. Прикладів можна навести безліч. Регіональні поняття "арабський світ", "країни Північної Африки" фактично є гармонійним поєднанням пустельних і напівпустельних ландшафтів з історично адаптованою до них культурою арабських народів.

Важливу роль географічні та історичні чинники відіграють й у виділенні економічних районів світу. Різниця в природних умовах і ресурсах різних частин нашої планети сприяє спеціалізації на виробництві певної продукції. На певній території світу, в окремій країні чи їхній групі випуск якихось виробів або надання певних послуг стає об'єктивно більш ефективним, ніж будь-де за їхніми межами. Спеціалізація господарства окремого регіону чи країни світу складається історично. З розвитком господарства вона може суттєво змінюватися. Щоб визначити спеціалізацію території, необхідно з'ясувати принципи розміщення виробництва. Чинниками розвитку певної спеціалізації є:

а) природні умови та ресурси;

б) наявність трудових ресурсів;

в) особливості географічного положення, зокрема відносно транспортної інфраструктури;

г) галузі господарства, що сформувалися історично;

ґ) виконання певного державного замовлення чи реалізація якогось глобального або регіонального проекту.

З часом окремі регіони світу починають відрізнятися один від одного вже не тільки природними й історичними, а й насамперед економічними умовами та трудовими ресурсами. Так, в одному регіоні виробляють метал і машини, в іншому вирощують банани й ананаси, в третьому пропонують послуги з відпочинку і лікування. Спеціалізуючись на виробництві певної продукції в умовах глобалізації, кожен регіон світу забезпечує нею інші частини світу і отримує те, чого йому не вистачає. Так відбувається обмін результатами праці. Такий поділ праці між окремими територіями називається географічними, або територіальним.

У цілому обґрунтований і раціональний поділ всього світу або його окремих складових на просторово-територіальні частини базується на теорії районування або регіоналізації. Ця теорія дає змогу науково обґрунтувати виокремлення регіонів, які об'єктивно відіграють значну роль як у цілому на нашій планеті, так і на окремих континентах або ж у межах тих чи інших країн. Тому виділення, скажімо, Південної Азії або регіону Південна Азія, чи інакше Південного регіону, ґрунтується на науково усвідомленому пізнанні специфіки цієї частини Азії, природної, історичної, культурної, соціально-економічної тощо. Виокремлюючи регіон Північна Італія маємо на увазі, насамперед, не лише те, що суто географічно ця частина Італії знаходиться в її північній частині. Нас цікавлять специфічні її ознаки, які чітко виділяються на фоні всієї країни, насамперед історико-політичні процеси, які тут відбуваються, ментальність місцевого населення, умови соціально-економічного розвитку тощо.

Терміни і поняття "район" і "регіон" у більшості випадків навіть у науковій літературі вживаються як синоніми, але це поверховий підхід, між ними є певні відмінності. Поняття "район" переважно застосовується для означення місцевості, що вирізняється за географічними, економічними, адміністративними та іншими ознаками (промисловий район, економічний район, адміністративний район). Поняття "регіон" більш містке і загальне. По-перше, його використовують для позначення району, області, території, частини країни, що вирізняється сукупністю природних або історико-географічних умов і національним складом населення. По-друге, визначення регіону як групи країн, які становлять окремий регіон, мають подібні ознаки, що відрізняють їх від інших територій найбільш придатний для вживання якраз у країнознавстві.

Поняття "регіон" включає не лише суходіл, не тільки материки й острівні ділянки нашої планети, а й водні простори. Тобто регіон може складатися з суходільної території й акваторії. Як приклад можна навести Карибський регіон, або регіон Карибського моря, який складається переважно зі значної кількості острівних країн і водних просторів, які їх роз'єднують і об'єднують. Те саме можна сказати й про Тихоокеанський регіон. Однак у більшості випадків поняття регіон все-таки стосується суходолу та безпосередньо прилеглих до нього акваторій.

Відомий український учений у галузі економічної і соціальної географії Олег Шаблій вважає, що поняття "регіоналізація", яке є похідним від поняття "регіон", вживається у двох значеннях:

а) як процес наукового обґрунтування регіону (-ів), визначення його (їхніх) просторових меж і складу та загальних рис;

б) як реально існуючий поділ земної поверхні, зосереджених на ній елементів суспільства, чи суспільства в цілому, на окремі великі частини.

Можна погодитися з О. Шаблієм, що регіоналізація буває інтегральною і спеціальною (компонентною). Перша є обґрунтуванням відокремленості певних частин земної поверхні з усім її природним і суспільним наповненням. Друга — науково обґрунтовує існування, розвиток і взаємодію просторово-територіальних частин у певних сферах суспільства. Якщо цією сферою є політика, то це політична регіоналізація, якщо господарство, то це економічна регіоналізація, і т. ін.

1. Далекосхідний культурний регіон: японський та китайський компоненти.

Більша частина сучасного населення далекосхідного регіону належить до трьох основних груп монголоїдної раси: північна (корінні народи Сибіру і народи північно-східного Китаю); східна (монголи та північні китайці); змішані та перехідні форми між монголоїдами й ав-стралоїдами (південні китайці, індонезійці, народи Індокитаю, Японії).

Культурна самобутність далекосхідного регіону найкраще розкривається крізь призму китайської та японської духовної специфіки з додатками елементів індійської культури. Світоглядними орієнтирами в регіоні з давніх-давен слугували конфуціанство, даосизм, легізм, синтоїзм і буддизм. Всі вони мали величезний вплив на формування стилю мислення, способу життя і діяльності жителів регіону, були одночасно і релігіями і філософсько-практичними системами. Так, буддист не втрачав традиційних язичницьких вірувань, що увібрали в себе даосизм і сінтоїзм, дотримувався настанов конфуціанства. Багато храмів стали змішаними, спільними для цих вірувань. Отже, все це — елементи, складові частини своєрідного цілого. Спробуємо дещо детальніше розглянути основні компоненти далекосхідної культури.

Китай. Територія Китаю тривалий час була майже цілковито ізольована природними географічними бар"єрами від всього іншого цивілізованого світу, в тому числі і від основної зони культурного обміну того часу — Середземномор'я. Китайський регіон десятки століть не мав постійної визначеної назви. Імперія в різні часи іменувала себе по-різному: Тянь-ся — "Піднебесна", Чжунго — "Серединна" (тобто та, що перебуває в центрі ойкумени), а часто Дайго — "Велика" держава". При цьому завжди добавлялось ім'я відповідної династії, які час від часу змінювались, наприклад: Дайціньго — при династії Цінь, Даймінго — при династії Мін.

Головним, найконсервативнішим і стабілізуючим компонентом духовної культури китайців є конфуціанство. Зупинимось дещо детальніше на головних вузлових моментах етичного вчення Конфуція. Його етику інколи умовно називають "етикою ритуалу", в якій подається нормативна програма праведного життя. На думку китайського мислителя, власне ритуал здатний поєднати доброчесність і щастя, волю окремої людини та її життя, витворити мир і злагоду в суспільстві.

Даосизм, як і конфуціанство, — одна з головних гілок китайської культури, поява «кої припадає на VI ст. до н.е. і пов'язана з іменем легендарного мислителя Лао-цзи. Головною книгою життя Лао-цзи є "Дао де дзін" ("Книга про шляхи і доброчесності") — проповідь природності, життєвої спонтанності, тобто проповідь "цзи жань" — життя, яке не вимагає від людини жодних зусиль, а ґрунтується на власних природних ритмах.

На відміну від європейського регіону в Східній Азії народні вірування утворили міцну єдність з державною структурою. Замість обернення населення в нову віру і викорінення попередніх релігійних культів тут спостерігався процес поступової інфільтрації прийшлої світової релігії (буддизму)

Головні релігійно-філософські, світоглядні системи Китаю сформували особливий етно-ментальний тип людини. Так, книга "Китайці у себе вдома" (1909 р.) англійського місіонера Дж.Макгована подає стереотипні уявлення європейців про китайців, їхній національний характер. Зокрема, автор наголошує на надзвичайно розвинутому почутті відповідальності китайців, особистій жертовності заради вищого колективного блага (сім'ї, роду, держави), акцентує на таких рисах китайської національної вдачі, як добродушності, гуморі, терплячості, наполегливості, високій працездатності.

Вишукана самобутність японської культури завдячує таким феноменам, як синтоїзм, самураї, сумо, дзюдо, театр кабукі, ікебана, чайна церемонія, декоративний сад.
Синтоїзм (у перекладі з японської означає "шлях богів") — найдавніша національна релігія японців, що оформилася в VI — VII ст. н.е. Синтоїзм пов'язаний з виникненням японського племені ямато, релігія якого мала назву синто (1—2 ст. н.е.)- Основу синтоїзму становлять культи природи, предків та японського імператора — мікадо; віра у різні магічні сили і забобони, багато первісних шаманських і чаклунських обрядів. Поширення буддизму в Японії (VI —VII ст.) породило таке явище японської культури, як дзен-буддизм (своєрідна японська реакція на індо-чань-буддизм). Основні положення і японського (дзен) варіанту буддизму, і китайського (чань) збігаються. Це недовіра до словесної форми як форми передачі вищої істини, до логічного мислення як засобу її осягнення, досягнення вищої істини через інтуїтивне осяяння, удосконалення в процесі активної життєдіяльності й естетизації навколишньої дійсності (особливо в дзен-буддизмі), відмова від наслідування і досягнення внутрішньої свободи. Відмінності ж між ними були незначними, зокрема, у японському варіанті дещо зміщуються акценти — посилюються секуляризатбрські тенденції.

Японія стала першою азійською країною, що сприйняла європейську цивілізацію. За два-три десятиліття після Другої Світової війни вона (як і Китай сьогодні) перетворилась в одну з найбільш економічно розвинутих держав світу. Існує приказка, серцем Японія — в старому, а розумом — у новому.

Японський спосіб життя не передбачає якихось універсальних норм поведінки, проте виділяється сфера обов'язків і сфера насолод. Однією з важливих скритих пружин, що керує механізмом поведінки японців, є обов'язок честі — "гірі".

У мистецтві далекосхідного регіону нерідко зникають такі звичні для європейців кордони між видами мистецтва. Наприклад, традиційне китайське "мистецтво пензля" є специфічним синтезом живопису, графіки, поезії, каліграфії: тут і лаконічний малюнок, і витончено виписані ієрогліфи, і поетична уява зливаються на полотні у цілісному художньому образі. В традиційних жанрах східного живопису відсутня пряма чи зворотня перспектива. Картини не мають чітко виділеного центру, в них не фіксується точка, з якої вони написані. Художник ніби розчиняється у світі, який зображає. В класичній поезії Китаю та Японії автори також уникають виражати чи якось позначати свою особистість. У віршах майже повністю відсутні особисті займенники, а дієслова використовують так, що важко однозначно визначити ознаки суб'єкту.

Тривалий час панувала думка про те, що Схід відстає чи сповільнено розвивається. Ми звикли виміряти ступінь розвитку суспільства ступенем розвитку техніки, точної науки, але, ймовірно, існують інші критерії, наприклад, естетичні, моральні. Можливо, Європа буде виглядати дуже відсталою з погляду тих високих духовних критеріїв, які впродовж двох з половиною тисячоліть виробляло мислення народів далекосхідного регіону. Схід не йшов повільніше від Заходу, він обрав інший шлях.

1. Індійський культурний регіон.

Індійський регіон як географічне поняття охоплює територію півострова Індостан.

У формуванні історико-культурної спільності регіону брали участь такі народи, як дравіди, арії (індоарії), перси, греки, саки, араби та ін. Тому населення сучасного індійського культурного регіону — це нащадки різних історико-культурних груп, які настільки змішались одні з одними, неможливо визначити, де закінчується ареал одного, а де бере початок інший.

Одним із шести регіонів є Індійський культурний регіон, що включає в себе країни Південно-Східної Азії: Індію, Бірму, Цейлон, Малайю, Непал, Бангладеш, Шрі-Ланку, Пакистан, а також деякі культурно та лінгвістично споріднені регіони (Тібет, Бутан, Індонезія, Камбоджа, країни Центральної Азії). Деякі з цих країн були віднесені до регіону лише за географічним фактором (півострів Індостан та навколишні землі), але більшість з цих країн схожі в мовному та релігійному плані. Щодо вищезгаданого географічного фактора, то певне розташування на материку, клімат, спосіб життя тощо також впливають на світогляд і ментальність народів. Для прикладу, гірські народи значно агресивніші за тих, що живуть на рівнині. Це може бути спричинено і нестачею їжі, важкими кліматичними умовами, недостатньою кількістю кисню в повітрі. Тож географічне положення значною мірою впливає на формування культури, утворення культурного регіону.

Значною частиною культури народу є його релігія, віросповідання. Панівною релігією Індійського культурного регіону є індуїзм. Індуїзм - це система релігійних вірувань, що склалася в Індії на основі первісних релігійних форм (анімізм, тотемізм, фетишизм), місцевих землеробських культів ведичної релігії і особливо буддизму і брахманізму. Поширився на ряд азіатських країн (Бірма, Цейлон, Малайя), деякі країни Африки, має своїх прихильників в усіх частинах світу. Термін "індуїзм" походить від перського слова "Гінду" - перекручена назва річки Інд. Ведичні священні писання, на яких базується індуїзм, на думку вчених, датуються не пізніше II тис. до н.е. Послідовники Вед вважають, що записані вони були 5 тисяч років тому. Особливість індуїзму, або ведичної релігійної традиції, полягає в тому, що протягом усієї своєї історії ця традиція існувала як сукупність багатьох відносно самостійних релігійних груп. В цій релігії зберігся пантеон богів, серед яких головлу роль відіграє трійця богів брахманізму (тримурті): Брахма - бого-творець, Вішну - бог-охоронець, Шіва - бог-руйнівник.

Загальна чисельність послідовників Вед нараховується близько 720 мільйонів (за даними Fisher Welt Almanach). Вайшнавська гілка індуїзму (поклоніння Вішну або Крішні) нараховує близько 500 мільйонів осіб, шиваїтів (поклоняються Шиві як верховному божеству) нараховується близько 180 мільйонів, шактів (поклоняються Шакті або Калі) - близько 20 мільйонів, решта припадає на тих, хто поклоняється різним напівбогам.

1. Арабо-мусульманський культурний регіон.

В історичній науці вірне представлення про арабську культуру було вироблено не відразу. У минулому столітті, та ще й зараз, серед багатьох учених поширена помилкова думка, відповідно до якої у всіх країнах, що входили в VII-IX століттях в арабський халіфат і прийняли іслам, існувала єдина «арабська» культура. Таке розуміння арабської культури, некритично наступної середньовічної мусульманської традиції, веде до заперечення самостійності розвитку культури іранців, азербайджанців, узбеків, таджиків і багатьох інших народів в епоху середньовіччя. Насправді країни з неарабським населенням, що входили в халіфат, розвивалися, спираючись на древні традиції, місцеві культури, що, як і культура арабів, стали коштовним внеском у розвиток середньовічної цивілізації. Звичайно, між народами Ближнього і Середнього Сходу в умовах середньовіччя існувала складна й важлива для їх культури взаємодія, що породжувала риси спільності.

Важливу роль у розвитку арабської культури грала її взаємодія з високою середньовічною культурою Ірану, Середньої Азії й Закавказзя. Арабська мова була не тільки мовою священної книги мусульман – Корану, але їм, як латинню в Західній Європі, користалися багато вчених, письменники й поети у всіх частинах багатомовного халіфату. Яскраві приклади творчої взаємодії зберегла історія літератури народів Сходу. Художня творчість багатьох народів втілилося й у знаменитій поемі «Лейла і Маджнун». Романтичний образ умираючого від любові Маджнуна і його улюбленої Лейли – Ромео і Джульєтти Сходу, – народившись ще на зорі феодалізму в арабському середовищі, надихнув на створення чудових добутків кращих поетів середньовічного Азербайджану, Ірану і Середньої Азії.

У мистецтві Арабського Сходу декоративність здобувала особливо яскраві і своєрідні риси, ставши основою образного ладу живопису і, породивши найбагатше мистецтво візерунка, що володіє складним орнаментальним ритмом і часто підвищеною колористичною звучністю. У тісних рамках середньовічного світогляду художники Арабського Сходу знайшли свій шлях втілення багатства їхнього життя. Ритмом візерунка, тонкою пластичністю орнаментальних форм, неповторною гармонією яскравих і чистих фарб вони виражали великий естетичний зміст.

Винятково важлива роль у художній культурі країн Арабського Сходу належала прикладному мистецтву. Економічною базою для цього служив інтенсивний розвиток ремесла. У художніх ремеслах знайшли яскраве вираження місцеві древні традиції мистецтва, тісно зв'язаного з народним побутом. Арабам – майстрам прикладного мистецтва – було властиво високе естетичне «почуття речі», що дозволяло, не порушуючи практичних функцій предмета, додавати йому красиву форму і вміло розташовувати на його поверхні візерунок. У прикладному декоративному мистецтві Арабського Сходу особливо яскраво проявилося значення культури орнаменту, розкрилися його величезні художні можливості. Орнамент привносить естетичний зміст у вироблення східних тканин, килимів, розписної кераміки, виробів з бронзи й скла. Творам прикладного мистецтва Арабського Сходу властива ще одна важлива якість: вони звичайно складають дуже цілісний і виразний декоративний ансамбль з архітектурним інтер'єром.

1. Європейсько-північноамериканський культурний регіон.

Основні характеристики Європейського культурного регіону:

1. швидкі темпи зміни суспільно-економічних епох;

2. формування основних культурних стилів;

3. динамічне освоєння природного середовища;

4. створення машинного виробництва;

5. лідерство у світовому культурному розвиткові.

Європейський культурний регіон - це не стільки територія, скільки особливий спосіб співжиття соціумів, система цінностей, прогрес у всіх сферах буття.

У давнину територія сучасної Європи була етнічно неоднорідною. Греки, етруски, ромеї, кельти, лігури, іберійці, іллірійці, фракійці, скіфи склали за історично короткий проміжок часу основні нації сучасної Європи. Як вважає більшість науковців, основи європейської культурної спільноти започатковані в ранньому Середньовіччі (V-ХІ ст.). В цей час різні етноси, що проживали на цій території, та прийшлі племена з півночі через болючий процес формування та розпаду нових державних утворень складають основи західноєвропейського Середньовіччя.

Однак європейський культурний регіон - це не тільки середньовічна Європа другого тисячоліття, але й насамперед висхідний розвиток від античності, християнської культури середніх віків, Відродження, Реформації, Просвітництва до Новітнього часу XX ст. Європейський культурний регіон багатий типами культур, які, видозмінюючи одна одну, забезпечили йому соціально-економічний, духовний прогрес. Людина античного світу не виділяла себе із природи, не вважала себе єдиною у всьому чуттєво усвідомленому космосі. За своїм образом і подобою вона населяла його божествами, з якими жила на рівних. Люди жили як боги, а боги - як люди.

Античності Європа завдячує появою перших архітектурних ордерів, філософських шкіл, розвитком літератури, скульптури, живопису, театру, музики. Слід зазначити, що у Стародавній Греції та Римі практично відбувся перший поділ на гуманітарні та природничі науки, на предмети науки. Антична культура лягла в основу більш пізніх соціальних систем.

Увага. Антична Європа, будучи рабовласницькою, не пройшовши етапу феодального розвитку, в управлінні на тисячоліття випередила соціально-економічний розвиток Європи, започаткувавши такі типові для буржуазного суспільства форми демократії, як поліс, сенат, виборність.

У своєму розвитку західно-європейське Середньовіччя не було однорідним як за складом населення, так і за способом становлення тих чи інших державних утворень. Однак, в його основі загальними рисами є аграризація населення, соціальна диференціація, християнство. Останнє і як певна культурологічна концепція давало відповіді на "усі" питання. В літературі другої половини XX ст. можна зустріти визначення Середньовіччя як етапу інквізиції, догматизму тощо. Але це радше політичні терміни, ніж науково обґрунтовані теореми. Середні віки були прогресивним явищем у зміні суспільно-економічних формацій. У цей період широкого поширення набуває освіта, зароджується латинська міська та сільська література, лицарська поезія, поезія трубадурів та вагантів, готичний стиль в архітектурі, університетська освіта. Домінуючим стає сакральне мистецтво.

Зміцнення середньовічних міст, поступове переростання ремесла в мануфактуру, накопичення багатства у міської знаті вимагали появи вільної робочої сили, а отже, створили передумови формування нової культурної епохи, яка дістала назву Відродження (XIII - перша чверть XVII ст.). Відродження найбільш рельєфно проявилося вперше в італійських містах. Епоха Відродження започаткувала фундаментальні відкриття в природничих науках, гуманізм в суспільних відносинах (Раннє Відродження), а в період свого занепаду і переходу в Реформацію - зміну наукової парадигми.

Епоха Відродження була не просто відродженням чогось вже досягнутого античним світом чи формуванням нових відносин, - вона була своєрідним способом життя, мислення, світобачення.

Становлення і перемога буржуазних відносин в Європі у XVIII ст., перша технічна революція лежали в основі наступної епохи - епохи Просвітництва, коли знання стає загальносуспільною цінністю, а розвиток світової спільноти - суспільно зпрогнозованим, з передбачуваними етапами в майбутньому.

1. Латиноамериканський культурний регіон.

Особливість цього регіону в тому, що його культурні засади слід розглядати в двох історичних площинах: до відкриття Америки і після відкриття Америки. В доколумбовий період цей регіон був заселений індіанськими племенами, вихідцями із Азії. Сучасна наука доводить, що це сталося ще 70-25 тис. рр. до Р.Х. В період з III по IX ст. тут явно виділяються дві культурні зони: Мезоамерика та Андська область. Сьогодні ці зони пов'язані з такими колись високорозвинутими цивілізаціями, як майя, ацтеки та інки.

Сучасні дослідження не дають однозначного пояснення всіх особливостей культури цих цивілізацій, причин освоєння ними природничих наук, призначення багатьох залишків матеріальної культури (канали, дороги, величезних розмірів загадкові геометричні знаки тощо). Археологічні розкопки свідчать, що до інків, майя, ацтеків тут тривалий час існували такі культури, як Ламбайеке, Чавін, Мочіка, Чіму, Тіауанако та інші. Культура людей стародавньої Америки вражає і сьогодні. Вони мали добрі знання з математики, астрономії, медицини, мореплавства; розвивали багатогалузеве ремесло, освоїли такі землеробські види культур як кукурудза, картопля, помідори, соняшник та інші; винайшли письмо, відкрили каучук, створили багатожанрову літературу, міфологічний та історичний епос, філософську і любовну лірику, казки, пісні, були добрими архітекторами - створили храмову архітектуру культу Сонця, володіли мистецтвом настінного живопису.

Кінець XV ст. поклав початок занепаду цієї самобутньої багатовікової культури. Європейці з'явилися тут як завойовники, африканці - як їх раби. Виникають нові расово-етнічні утворення: метиси, самбо, мулати. Практично з початку XVI ст. в цьому регіоні починає формуватись нова людина, культурно-етнічна самоідентифікація якої стала не просто складною, а в більшості випадків неможливою.

У XIX - першій чверті XX ст. прибуття в Латинську Америку вихідців із Близького Сходу та Європи призвело до такого багатоетнічного змішування рас, якого до того людство не знало. В культурно-історичному плані цей процес не був однорідним.

Відносна ізоляція від культури Старого Світу зберегла в лоні народної культури (фольклор, міфологія, ритуали) здобутки корінних народів Латинської Америки, а пізніше, проникаючи у культуру Старого Світу, створила нові інтегративні цінності.

1. Тропічно-африканський культурний регіон.

Методологічними засадами виділення регіону стали географічні чинники (материк, що за величиною поступається лише Євразії), заселення негроїдною расою та особливості культурного розвитку, притаманні лише цьому соціокультурному утворенню. Науковці, які досліджують культурно-історичний розвиток африканських країн, відзначають дві його особливості:

1. - поширення зв'язків з народами інших регіонів та взаємопроникнення локальних культур народів Африки;

2. - строкатість культурних особливостей різних народів, які проживають на цій території, не гальмувала, а, навпаки, сприяла їх розвитку, оскільки межові зв'язки з іншими народами стимулювали проникнення нової для африканців культури в центр континенту.

Аналіз історично-культурного розвитку регіону через призму системного підходу дозволяє виділити в ньому рад відносно самостійних культурно-історичних підсистем. На сьогодні наукові школи з проблем розвитку Африки використовують різні критерії виділення історико-культурних областей (зон). Зокрема, коли в цілому Африку поділяють на шість зон, у так званій Чорній Африці виділяється чотири культурні зони. Сучасні знання про різноманітну за формою і глибоку за змістом культуру африканського континенту обмежені історичними документами країн, що межували з Африкою. Це, насамперед, Єгипет, Фінікія, Антична Європа, пізніше арабські країни. Однак ряд науковців вважають що на території Африки відбулося виникнення первісної людської культури (2,5млн.р.), яка пізніше розповсюдилась по усій Азії та Європі. Дослідження Природничих наук кінця XX ст. свідчать про інше. Зон, де виникла первісна Людина Homo habilis (людина вміла), а отже, і первісна культура, є декілька і, насамперед, це не були зони із сприятливим кліматом.

Читайте також:

1. III. Повторення вивченого матеріалу.
2. III. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
3. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
4. IV. Вивчення нового матеріалу.
5. IV. Вивчення нового матеріалу.
6. IV. Виклад інформаційного матеріалу
7. IV. Виклад інформаційного матеріалу
8. IV. Подання нового матеріалу
9. IV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу
10. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
11. V. Вивчення нового матеріалу.
12. V. Виклад нового матеріалу

Переглядів: 2524