Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Науковою заслугою Сміта є те, що він розмежував заробітну плату на номінальну і реальну.

Розподіл доходів він трактував як з позиції теорії трудової вартості, так і з позицій теорії витрат виробництва. Тому теорії розподілу доходів Сміта теж властива дуалістичність, що й теорії вартості.

Сміт завершив теоретичне обґрунтування категорії “прибуток”. Ґрунтуючись на теорії трудової вартості, він визнавав прибуток частиною вартості, яка залишається після відрахування заробітної плати.

Виходячи з теорії витрат виробництва, він трактував прибуток і як результат використання продуктивного капіталу, і як винагороду капіталістові за ризик і працю щодо авансування капіталу.

Сміт запропонував принципи оподаткування, які ґрунтуються на його концепції рівнозначності різних видів праці, положенні про роль держави «як нічного сторожа», а не регулятора економічних процесів.

Він вважав, що державі необхідні кошти для виконання своїх функцій, їх можна одержать за рахунок податків. Їх сплату варто покласти не на один клас, як пропонували фізіократи, а на всіх однаково – на працю, на капітал, на землю. Він запропонував чотири основних правила стягування податків:

1. Сплачувати їх повинні всі громадяни, кожний – відповідно до свого доходу.

2. Податок повинен бути точно визначеним, а не змінюватися довільно.

3. Усякий податок має стягуватися у такий час і такий спосіб, що найменш обтяжливо для платників.

4. Податок повинен установлюватися за принципами справедливості.

Підводячи підсумки можна сказати, що А.Сміт започаткував системний виклад політичної економії, тобто його вчення становить цілісну систему поглядів, у якій економічні поняття, положення, висновки, як правило, взаємопов’язані між собою. Тому А.Сміт фактично є творцем економічної науки. Він узагальнив і систематизував накопиченні до нього економічні знання, здійснив глибоке теоретичне дослідження ринкової економіки. Створив умови для розробки економічних вчень наступним поколінням. Англійський історик економічної думки М.Блауг зазначав, що Сміту немає рівних ні у ХVІІІ, ні навіть у ХІХ ст. за глибиною і точністю проникнення в суть економічного процесу, економічної мудрості.

Теоретична система Давіда Рікардо

Послідовником і водночас активном опонентом окремих теоретичних положень спадщини А.Сміта був видатний представник класичної політичної економії епохи промислового перевороту, коли в Англії бурхливо розвивався капіталізм, Давід Рікардо (1772-1823). Народився він в родині лондонського біржового маклера, не мав системної освіти, але сам вивчав математику, фізику, хімію, геологію, теологію, літературу. Певний час викладав математику, двічі обирався шерифом, з 1819р. по 1823р. був членом англійського парламенту. Найвідоміша його праця “Основи політичної економії і оподаткування” (1817). В ній він виклав свою систему економічних поглядів, являючись ідеологом промислової буржуазії, розробив економічну програму буржуазного розвитку і навіть приймав участь у політичній боротьбі буржуазії з землевласниками.

Д.Рікардо, як і А.Сміт розглядає капіталістичні відносини як природні і вічні; виокремлює у суспільстві три основних класи – власників землі, власників капіталу, найманих робітників, і три види доходів – ренту, прибуток і заробітну плату. Виходячи з цього, він дає своє трактування “головного завдання політичної економії”: визначити закони, які управляють розподілом доходів. Усю сукупність економічних відносин між людьми Д.Рікардо звів до відносин розподілу, які і вважає предметом політекономії.

В основі процесів розподілу доходів в суспільстві, за Рікардо, знаходяться саме класові взаємовідносини. Він був переконаний, що “зростання доходів капіталістів (прибуток) обов’язково зменшує доходи робітників (заробітну плату) і навпаки”, вбачаючи в цьому жорстку і об’єктивну закономірність зі зворотнім зв’язком. Д.Рікардо першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи свідомо недвозначно поклав трудову теорію вартості, з позиції якої розглядав усі економічні процеси, закони і категорії.

Головною умовою примноження багатства країни (сукупність вироблених матеріальних благ) Рікардо вважав вільну конкуренцію та інші причини економічного лібералізму – вільне підприємництво, вільну торгівлю та інші “економічні свободи”.

Слід відмітити, що Д.Рікардо при дослідженні економічних процесів використовував як метод логічної абстракції, запропонований А.Смітом, так і математичні методи, що дало можливість застосувати прості економічні моделі. Вважається, (що за винятком, можливо Дж. Кейнса) Д.Рікардо не має собі рівних в застосуванні простих економічних моделей для аналізу економічних процесів.

Розглянемо детальніше сутність економічної думки Д.Рікардо по основним напрямам політичної економії:

1. Що стосується теорії вартості, яка, як і у А.Сміта займала одне із центральних місць, в економічному вчені Д.Рікардо, то слід звернути увагу на те, що Д.Рікардо заперечує подвійне трактування вартості А.Смітом. Він обґрунтовує однофакторне (трудове) походження вартості товару – тобто вартість залежить від кількості праці, необхідної для виробництва товару. Він не сприйняв думки А.Сміта, згідно з якою вартість визначається працею тільки в “промисловому стані суспільства”. Завжди і всюди, підкреслює Д.Рікардо, вартість визначається тільки працею, це «абсолютний і загальний закон». Тому вартість товару прямо пропорціональна кількості й обернено пропорціональна продуктивності праці.

Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну вартість (корисність) і мінову вартість (цінність) товару. Корисність хоч і є необхідною основою мінової вартості, але не може бути її мірилом, вважав Рікардо.

Він розрізняє вартість і багатство. Багатство визначається кількістю доступних споживних вартостей (корисностей), тоді як вартість (цінність) – це мінова вартість, яка залежить не від достатку, а від важкості чи легкості виробництва (в своїх дослідженнях Рікардо зосередився на міновій вартості, хоча розмежовував “субстанцію вартості” і “внутрішню міру вартості”).

Д. Рікардо розглядав питання величини вартості і дійшов до висновку, що вона визначається не фактично затраченою працею, а працею, необхідною для виробництва товару за найгірших умов (це важливо для з’ясування механізму дії закону вартості).

Він розглядав ціну товару і доводив, що вона визначається витратами виробництва, попит в пропозиція на ринку, за Рікардо, має лише тимчасовий вплив на ціну.

2. Що стосується теорії капіталу, то Рікардо (як і Сміт) ототожнює капітал з засобами виробництва. А.Сміт вважав, що капітал – це категорія тільки капіталістичного виробництва, Д.Рікардо трактує її поза історично (тобто як вічну категорію). Важливим у розумінні сутності капіталу у Рікардо є то, що він зумів обґрунтувати, що нерівномірність прибутку на вкладений капітал приводить до того, що він переміщується з галузі в галузь. Це означає, що він практично розкрив механізм міжгалузевої конкуренції.

3. Д.Рікардо теорію грошей будував на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядав як товар, що має цінність. Основою грошової системи вважав золото, цінність якого, як будь-якого іншого товару визначається витратами праці. Тому за даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Згодом від товарної теорії грошей він переходить до кількісної (за це його пізніше критикували марксисти, які відстоювали товарну природу грошей). Він доводив, що в обігу може бути будь-яка кількість не лише паперових знаків, а й золотих монет, якій противостоятеме сукупна маса товарів. Співвідношення цих величин і визначає за Рікардо як рівень цін, так ї цінність самих грошей. В грошах він вбачав тільки засіб обігу і не враховував усієї складності та багатогранності їх функцій.

4. Д.Рікардо головне завдання економічної науки вбачав в тому, щоб визначити закони, що управляють розподілом продукту між основними класами. Для розв’язання цієї проблеми він виходив з трудової теорії вартості і довів, що заробітна плата і прибуток перебувають у зворотньому взаємозв’язку. При цьому Д.Рікардо звертає увагу на проблему зниження норми прибутку із розвитком суспільства. Обґрунтовує це тим, що продуктивність праці у сільському господарстві зменшується (в результаті дії закону спадної родючості ґрунту), це приводить до зростання цін на продукти харчування, отже до зростання заробітної плати й відповідно зниження прибутку. Щоб запобігти цьому – необхідно за Рікардо розвивати продуктивні сили, якщо цього не робити – то буде загроза нагромадженню капіталу. Переливання капіталу він розглядає як основу для вирівнювання норми прибутку в окремих галузях чи в окремих капіталістів.

5. З ім’ям Д. Рікардо пов’язують і створення теорії ренти. Він розрізняв ренту і орендну плату. Довів несправедливість твердження фізіократів, що рента є даром природи. Помітив неточність у трактуванні А.Смітом, який вважав, що частина доходу у сільському господарстві зобов’язана природі. Джерелом ренти є не родючість землі, а праця працівників, зайнятих у сільському господарстві.

Виникнення ренти Д.Рікардо пов’язує з приватною власністю на землю. Рента за користування землею виплачується тоді, коли кількість землі обмежена і її якість неоднакова. Він визнавав тільки диференційну ренту, абсолютної земельної ренти – не визнавав. Тому, виходило з його вчення, що гірші ділянки ренти не дають, тобто вона не виплачується тими, хто одержав в користування гірші ділянки (проблему абсолютної ренти пізніше розв’язав К.Маркс). Теорія ренти Д.Рікардо для того часу мала практичне значення у боротьбі промислової буржуазії проти землевласників. Буржуазії імпонував висновок Д.Рікардо про те, що в підтримуванні високих цін на хліб заінтересовані лише землевласники.

6. Проблему відтворення і криз теж не обійшов своєю увагою Д. Рікардо. Він поділяв погляди Сея, який заперечував можливість надвиробництва і криз. Ринкову економіку вони вважали ідеальною саморегульованою системою з необхідними зворотними зв’язками. Але Рікардо обґрунтовував, що кризи можливі лише в умовах неправильного розподілу ресурсів, коли їх забагато в галузях, в яких є великий попит на товари, і замало там, де попит малий.

7. Досліджуючи поділ праці, необхідність та доцільність політики вільної торгівлі в міжнародній сфері, враховуючи теорію абсолютних переваг А.Сміта, Д.Рікардо довів доцільність міжнародної торгівлі і у випадку відсутності абсолютної переваги у виробництві певних товарів. Він обґрунтував це наявністю порівняльної переваги – тобто співвідношення витрат виробництва різних товарів, адже завжди знайдеться товар, виробництво якого в цій країні здійснюється більш ефективно. Кожна країна, за Рікардо, повинна спеціалізуватися на випуску тих товарів, у виробництві яких має найбільшу відносну ефективність.

В цілому класична теорія А.Сміта і Д.Рікардо – це функціональна основа економічної науки. Вона відкрита для розвитку і поглиблення, обґрунтування нових висновків і положень.

Політична економія у Франції

Політична економія у Франції формувалася під впливом класичної теорії А.Сміта та його послідовників, але умови її зародження і розвитку були інші:

- процес формування капіталістичних виробничих відносин мав деякі особливості у порівнянні з Англією, що обумовило неможливість механічного перенесення вчення А.Сміта на специфічні умови Франції;

- період започаткування класичної школи у Франції відповідає періоду розквіту її в Англії;

- в цей час відбулося розмежування в таборі класичної політичної економії як наслідок не тільки непослідовності деяких положень вчення А.Сміта, а і якісних змін в ринковій економіці, які класична економічна теорія XVII ст. була не в змозі пояснити.

Представником французької класичної економічної школи був Жан-Батіст Сей(1767-1832) – видатний і послідовний продовжувач економічних ідей А.Сміта у першій третині ХІХ ст., який абсолютував вчення свого вчителя про економічний лібералізм і стихійний ринковий механізм господарювання. Він взяв на себе нелегку місію популяризатора і інтерпретатора вчення Сміта (вся Франція і вся Європа, крім Англії, знайомились з вченням Сміта в інтерпретації Сея).

Народився Ж-Б.Сей в Ліоні у протестантській родині. Його життя припало на бурхливу епоху Французької революції, наполеонівську еру, реставрацію Бурбонів та революцію 1830р. Сей отримав добру освіту, працював у страховому агентстві, гаряче сприймав революцію, став солдатом, пізніше обіймав державні посади. У 1830р. стає професором “Колеж де Франс”, де працював до кінця життя.

Дискутуючи з Т.Мальтусом та Д.Рікардо, він сформулював та обґрунтував низку фундаментальних економічних принципів, які і донині знаходяться в основі багатьох теоретичних концепцій.

З численних праць Сея виділяють “Трактат політичної економії” або ‘простий виклад способу, яким формується, розподіляється та споживається багатство” (1830 р.), “Катехізис політичної економії’ (1817 р.), ‘Повний курс практичної політичної економії” ( у шести частинах, 1828-1829 рр.). Політична економія Сея в основному наслідувала ідеї А.Сміта. Одночасно він звернув увагу на помилки та суперечності останнього, намагаючись їх виправити. Він збагатив класичне вчення А.Сміта власними ідеями. Тому Сея вважають засновником нового напряму в економічній теорії.

Розглянемо це детальніше.

1. Ж.Б. Сей мав свою точку зору з приводу предмету політичної економії. Він вважав, що це наука про спонтанний (стихійний) економічній устрій, про закони, які управляють багатством, про спосіб, яким утворюється, розподіляється і споживається багатство. Цю науку потрібно відділяти від економічної політики і статистики, вважав Сей. (Сміт, меркантилісти більше уваги приділяли нормативній (практичній) стороні економічної науки, тобто розробці практичних рекомендацій для чиновників). За Сеем політична економія – це наука суто теоретична та описова. Роль ученого-економіста він вбачав у спогляданні, описанні та аналізуванні економічних процесів і явищ, а не розробці порад щодо методів і форм господарювання. Економічні закони, в інтерпретації Сея, подібні до законів природи – їх не встановлюють, не творять і не відкривають люди, вони самі виникають із природи речей, управляють законодавцями та державами, не знають кордонів і суворо карають тих, хто діє всупереч їм.

2. Власні дослідження Сей будує за логічною схемою: виробництво – розподіл – споживання. Аналізуючи виробництво Сміт довив, що не тільки земля є фактором багатства. Він вважав, що багатство – це будь-які результати виробництва, що приносять користь, мають реальну внутрішню цінність. Це положення дало йому можливість переглянути тезу Сміта про продуктивну і непродуктивну працю. Сей вважав, що будь-яка праця є продуктивною, якщо вона здійснюється за допомогою: сил природи; капіталу; праці людей і дає корисні результати. Він визнавав наявність категорії людей, які не створюють матеріальних благ (лікарі, вчителі), але роблять послуги іншим і тим сприяють розвитку виробництва. Тому він обґрунтовує, що поділ праці на продуктивну і непродуктивну не має сенсу, оскільки в обміні беруть участь і корисні результати – послуги (довгий час вчені не визнавали послуги продуктом).

3. Певний вклад зроблено Сеем і в теорію вартості. Він допускав вимірювання вартості не тільки кількістю затраченої праці та інших факторів, а й мірою корисності продукту праці. Він писав, що цінність є мірилом корисності і становить суть багатства (ці висновки Сея були покладені в основу концепції граничної корисності, яку обґрунтували пізніше вчені австрійської економічної школи).

4. Сей вніс певний вклад і в розробку концепції розподілу. Вона побудована на теорії витрат виробництва і одержала назву “теорія трьох факторів виробництва”. (А.Сміт вважав, що багатство створюється одним фактором – працею). За Сеем – людина, капітал та земля – основні агенти виробництва, чинники зростання багатства в суспільстві. Кожен з трьох факторів виробництва створює свою частку цінності продукту (багатства), який розподіляється у формі доходів:

– наймані робітники (носії праці) одержують заробітну плату;

– власники капіталу (капіталісти) – процент;

– земельні власники – ренту;

– підприємці – підприємницький дохід (за діяльність, талант, керівництво).

Тобто дохід на капітал – прибуток Сей розділив між власниками капіталу і підприємцями на процент і підприємницький доход. При цьому в центрі розподілу доходів знаходяться підприємці.

Особливу роль Сей відводив підприємцю, якого вважав активним цілеспрямованим, прогресивним. Він відкидає думку про експлуатацію за умов вільної конкуренції та вільного продажу робочої сили. Таким чином, у теорії Сея кожен із власників виробничих факторів зацікавлений у процвітанні інших. У теорії трьох факторів Сей вперше аналізує категорію «людський капітал». Він доводить, що людина не народжується зі здібностями і силами, які необхідні для виконання навіть самої легкої роботи. Ці здібності і сили можна розглядати як капітал, який утворився нагромадженням і збільшенням витрат на його виховання. Сей стверджував, що кошти, витрачені на фахове зростання працівника, витрачаються продуктивно, тому що створюють людину та її внутрішній капітал. Вважається, що концепція розподілу Сея сприяла прогресу економічної науки, за своєю сутністю вона фактично є макроекономічною.

5. Жан-Батіст Сей обґрунтовував теорію ринків, яка згодом одержала назву “закону Сея’. Суть цієї теорії в тому, що, за твердженням Сея, товари і послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит. Завдяки цьому кризи надвиробництва неможливі, вважає Сей. Рівновага попиту і пропозиції, за Сеєм, встановлюється автоматично і відбивається тільки на ціні, а не на можливості реалізації товару.

На ґрунті цієї теорії Сей зробив висновок про принципову можливість без кризового розвитку ринкової економіки (він допускав лише існування часткових диспропорцій, коли одного товару виробляють забагато, а іншого існує нестача).

Закон Сея, як показав подальший розвиток капіталістичних відносин, не може діяти в умовах переростання вільної конкуренції у монополію чи недосконалу конкуренцію. В цілому політична економія Сея, хоча і наслідувала теорію А.Сміта, знаменувала започаткування нового неокласичного напряму в розвитку економічної думки.

Ще одним представником французької класичної школи політекономії був Фредерік Бастіа (1801-1850 рр.). Народився він в Байонні в багатій родині. Був купцем, фермером, мировим суддею, депутатом Установчих зборів Конституційної асамблеї 1848р. Знання іноземних мов (англійської, іспанської, італійської) дало йому змогу ознайомитись з передовою філософською та економічною думкою того часу, працями Сміта, Сея та ін. вчених. Був прихильником ідей лібералізації економіки, борцем проти протекціонізму.

Життя Ф.Бастіа було коротким, а наукова кар’єра ще коротшою(не більше 6 років). Основна його праця “Економічні гармонії” (1850 р.), була надрукована після його смерті і піддана гострій критиці. Основна риса теорії Бастіа – це компілятивність, (тобто його ідеї запозичені в Міля, Сеніора, Сея, Кері та ін.) та віра в самовдосконалення капіталізму і намагання обґрунтувати це теоретично.

Він, як і Сміт, стояв на індивідуалістичних позиціях, тобто вірив, що прогрес суспільства пов’язаний з реалізацією свободи інтересів окремої людини. Сукупність цих інтересів і їх узгодження і є, на його думку, предметом політичної економії. На відміну від соціалістів, він обґрунтовував можливість забезпечення гармонії інтересів в умовах капіталізму. Узгодження інтересів у суспільстві, за Бастіа, відбувається на основі обміну та споживання.

Вартість Баста розглядав як суму наданих власником послуг. Послугами він вважав не лише витрати праці, і взагалі будь-яке зусилля, що зберігає зусилля інших.

З “теорії послуг” він виводить “теорію розподілу”. При цьому за основу бере “теорію трьох факторів виробництва” Сея, щоб довести існування при капіталізмі «економічної гармонії». Він обґрунтовує необхідність перерозподілу суспільного доходу за допомогою держави на користь інших учасників процесу виробництва.

З закону перерозподілу Бастіа робить висновок, що прибуток і заробітна плата не протистоять один одному, вони гармонійно поєднані, капіталізм перерозподіляє суспільний доход на користь праці. Але довести Бастіа цей механізм так і не вдалося. Статистичні дані заперечували закон Бастіа. Реальне життя свідчило, що підвищення заробітної плати робітничий клас добивався тільки у процесі тиску на капіталістів, та законодавчого втручання держави.

Бастіа доводить ще один закон «про визначальну роль споживача щодо виробника». Це було нове слово в політичній економії. У поєднанні з теоріями вільної конкуренції, попиту та пропозиції воно давало поштовх до вивчення закономірностей розвитку ринку.

Позитивним є й те, що Бастіа визнав рівноцінними учасниками обміну (ринку) продукти створені в матеріальній і нематеріальній сферах, наполягав на розвитку нематеріальної сфери, як чинника зростання зайнятості та доходів.

В цілому вчення Бастіа про абсолютизацію принципів вільної конкуренції та вільної дії економічних законів ставить його лібералізм на вищу сходинку класичної економічної теорії – він заперечував будь-які форми державного втручання.

Завершення класичної політичної економії

Розвиток ринкових економічних відносин першої половини ХІХ ст. зумовив еволюцію економічної думки. Провідні позиції в англійській політичній економії 20-40-х рр. ХІХ ст. займала рікардіанська школа. Вона являла собою течію послідовників Д.Рікардо , які систематизували і популяризували, конкретизували і деталізували його вчення. Найвідомішими серед них були: Д.Мілль, Мак-Кулох, син Д.Мілля – видатний економіст Джон Стюарт Мілль, який лише частково представляв рікардіанську школу. З його ім’ям пов’язане започаткування нової течії англійської економічної думки.

Економічне вчення Джона Стюарта Мілля

Джон Стюар Мілль (1806-1873) – англійський економіст, філософ. Його батько був економістом, послідовником та близьким другом Д.Рікардо, погляди якого відбилися на подальшій творчості Дж.С.Мілля. З 1823 по 1858рр. Мілль служив в Ост-Індській компанії, у 1865-1868рр. був членом Палати громад англійського парламенту.

Дж.С.Мілль був останнім видатним представником класичної політичної економії (він називав себе послідовником Д.Рікардо), у його вченні класична політ економічна теорія досягла кульмінації свого розвитку і з ним вона практично і завершилась. Спираючись на вчення А.Сміта і Д.Рікардо Міллю вдалося створити власну економічну теорію і зайняти унікальне місце в історії економічних вчень.

Свої політекономічні погляди він виклав у працях “Нариси про деякі нерозв’язані питання політичної економії” (1844) та “Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування у соціальній філософії” (1848).

У перших трьох книгах “Основ політичної економії” Мілль виклав основні елементи класичної політичної економії, тому ці книги вважаються підсумком, завершенням і найкращим викладом доктрин класичної школи в найбільш логічній формі.

В четвертій і п’ятій книгах Мілль виступав з позицій соціального реформізму – нового напряму в політичній економії, чим завдав відчутного удару по теорії класичної політичної економії.

Розглянемо детальніше економічні погляди Дж.С. Мілля:

1. Він один з перших, хто визначив предмет політичної економії через людську поведінку в економіці та здатність людини оцінювати ефективність різних засобів для досягнення мети. Він виходив з того, що політична економія розглядає людину як істоту, яка прагне до багатства і для цього обирає різні фактори і засоби.

Мілль узагальнив і систематизував закони та принципи, відкриті А.Смітом, Д.Рікардо, Ж-Б.Сеєм, Т.Мальтусом, що надало класичній політичній економії логічної форми фундаментальної науки. Він виокремлював такі основні закони: закон особистого інтересу; закон вільної конкуренції; закон попиту і пропозиції; закон заробітної плати; закон міжнародної торгівлі. Дж.С. Мілль виклав закони так, як їх розуміли класики, тобто як універсальні та об’єктивні. Одночасно він почав сумніватися в об’єктивності усіх економічних законів, особливо тих, що діють у сфері розподілу, що є результатом людських суб’єктивних рішень. Тому закони розподілу, як обґрунтував Мілль, різні в різні віки і в різних країнах. Таким чином, він протиставив закони виробництва законам розподілу і цим розпочав критику основ класичної політичної економії.

2. Мілль до продуктивної праці відносив не тільки працю у сфері матеріального виробництва (як і А.Сміт), а й працю з охорони власності та набуття кваліфікації, яка дає змогу збільшувати нагромадження. Він стверджував, що доходи від продуктивної праці мають виробниче споживання, якщо це споживання “підтримує і збільшує продуктивні сили суспільства”, навіть споживання робітниками заробітної плати.

3. Капітал Мілль розглядав, як “раніше нагромаджений запас продуктів минулої праці”.

Земельну ренту, яку Сміт, Сей, Рікардо та їх послідовники (крім Мілля старшого) розглядали як природний і необхідний феномен, Дж.С.Мілль вважав явищем аномальним і не природним, оскільки вона дає землевласникам те, що не є результатом їхньої праці. Ренту, вважав він, слід віддати суспільству за принципом «кожному – продукт його праці». З цією метою він пропонував підвищити земельний податок до такого рівня, щоб він поглинув ренту. На основі цієї ідеї, яку Мілль запозичив у свого батька, згодом сформувалася соціалістична концепція націоналізації землі.

Ідеальною Мілль вважав дрібну селянську власність на землю, яка нейтралізує несправедливість, породжену рентою, оберігає дрібних виробників від розорення і переходу до стану найманих робітників, розвиває приватну ініціативу.

4. Мілль, як і Рікардо стояв на позиціях, що вартість (цінність) створюється працею, що саме кількість праці “має першорядне значення” у випадку зміни вартості. Вартість за його думкою не може зростати одночасно для всіх товарів, тому що вартість відносне поняття.

5. Що стосується теорії грошей, то Мілль, як і Рікардо був прихильником кількісної теорії грошей. Він вважав, що вартість самих грошей змінюється обернено пропорційно до кількості грошей. Тому і ринкові цини регулюються, насамперед, кількістю грошей в обігу.

6. Дж.С.Міллю належать найперші серед представників класичної політекономії висловлювання стосовно соціалізму і соціалістичного устрою. Це питання розглядалося у зв’язку з проблемами власності. Він принципово відмежувався від соціалістів у тому, що соціальна несправедливість нібито пов’язана з існуванням приватної власності як такої. На думку Мілля, проблема полягає тільки в подоланні індивідуалізму, який породжується приватною власністю, тому її необхідно розглядати в іншій площині, адже “тільки у відсталих країнах світу нарощування виробництва є найважливішим завданням – у найрозвиненіших країнах необхідним вважається удосконалити розподіл”.

Визнавши закони розподілу суб’єктивними, Мілль намагався довести, що через сферу розподілу можна реформувати капіталізм, і цим започаткував реформаторський напрямок у політичній економії.

Міль, на відміну від інших представників класичної школи, не вважав сучасний йому капіталізм доцільним та ідеальним ладом. Він запропонував широку програму соціальних реформ, в яких намагався, за його словами, “поєднати максимум індивідуальної свободи в дії зі спільним володінням природними багатствами земної кулі та рівною участю всіх у продуктах праці”.

Основні ідеї соціальних реформ Мілля зводяться до таких вимог:

– ліквідація системи найманої праці шляхом створення кооперативної виробничої асоціації;

– соціалізація земельної ренти за допомогою земельного податку;

– обмеження соціальної нерівності шляхом скасування права спадщини.

У кооперативному ідеалі Мілля (принцип рівності всіх партнерів, спільне вкладання капіталів у виробництво, виборності робітниками управлінського апарату) відчувається вплив французьких та англійських соціалістів-утопістів. Мілль вважав, що соціальні реформи повинна проводити держава. Що стосується економічних процесів, то він був прихильником невтручання держави. Одночасно він розумів, що є сфери соціально-економічної діяльності де ринкові механізми безсильні, і тому потрібна підтримка держави у справі створення ринкової інфраструктури, розвитку фундаментальної науки, підтримки професійних спілок тощо.

Що стосується народної освіти, то Мілль обґрунтував невтручання держави в цю сферу, а державні школи – тільки для сиріт та віддалених районів країни. Вся доктрина соціальних реформ Мілля будувалася на його теорії, що виробництво і розподіл відокремлені. Він не зрозумів, що ці сфери взаємопов’язані.

Ази економічної науки студенти того часу засвоювали за посібником Мілля, виданим у 1848 р. аж до появи у 1890 р. вчення А.Маршала в “принципах політекономії”.

Історичний напрям у політичній економії

На певному етапі розвитку класичної політичної економії почали з’являтися альтернативні погляди, які піддавали критиці окремі її постулати і навіть стверджували, що засади економічної теорії, започатковані А.Смітом, є помилковими і навіть шкідливими для національної економічної політики. Поступово ці погляди сформувалися у цільну доктрину суспільного розвитку, вони виникли в Німеччині як науково обґрунтована економічна теорія, спрямована проти класичної економічної науки.

Поява нового напрямку в політичній економії саме в Німеччині пов’язана з умовами, які склалися на межі XVIII-XIX ст., серед них:

- економічна відсталість країни, нерозвиненість ринкових відносин і залишки феодальних пережитків;

- територіально-економічна роздробленість країни, відсутність єдиного внутрішнього ринку та зовнішніх джерел нагромадження капіталу;

- панування на німецьких ринках товарів з більш індустріально розвинених країн;

- острах революційних заворушень;

- неприйняття принципів класичної політичної економії, спрямованих на свободу підприємництва та вільної торгівлі та ін.

Все це і сприяло виникненню німецької історичної школи в економічній науці. Її основні принципи побудовані на філософії, яка не визнавала ідей невтручання держави у приватні справи, принципів індивідуалізму та космополітизму. Вона ставила національну ідею в опозицію до індивідуальних інтересів.

Назва “історична школа” пов’язана з історичним методом, який її теоретики намагалися запровадити в економічні дослідження. Цей метод заперечує існування загальних закономірностей економічного розвитку та акцентує увагу на його національній специфіці. Тому історична школа обмежувалася описом конкретно-історичних форм економічного розвитку окремих країн..

Представники “історичної школи” по новому трактували предмет економічної науки, вбачали його в історії народного господарства, критикували економічне вчення А.Сміта і Д.Рікардо, їхні ідеї економічного лібералізму і виступали з позицій економічної відрубності (автаркії) країн, крайнього вираження протекціоністської політики держави.

Історична школа, що виникла в Німеччині, у своєму розвитку пройшла два етапи:

І. “Старої” історичної школи (40-60-ті рр.. ХІХ ст.)

ІІ. “Молодої” історичної школи (70-90 рр. ХІХ ст.)

Німецька історична школа мала значний успіх і в інших країнах.

Історичний метод дослідження запропонували попередники історичної школи – німецькі вчені Адам Мюллер і Фрідріх Ліст. Вони проповідували національну замкненість і автаркію (відрубність), виступали проти міжнародного поділу праці.

Особливий вплив на формування історичної школи справили ідеї Фрідріха Ліста (1789-1846) – німецького економіста, з 1817р. – професора університету, після еміграції в США у 1832р. повернувся на батьківщину в якості американського консула. Основна його праця – “Національна система політичної економії: міжнародна торгівля, торгівельна політика і німецький митний союз” (1841). У ній він виступив з різкою критикою класичної політичної економії, виокремивши три істотних недоліки:

1. “химерний космополізм” - ігнорування специфічних національних інтересів;

2. “мертвий матеріалізм” - винятковий інтерес до мінових вартостей і ігнорування продуктивних сил;

3. “дезорганізуючий індивідуалізм”, здатний стати на заваді індустріальному піднесенню нації.

Ф.Ліст розробив власну теоретичну систему, в основу якої поклав історичний метод дослідження, що ґрунтується на вивченні економічних явищ в історичному аспекті. Її головною ідеєю було національне об’єднання Німеччини та її перетворення на індустріально розвинену країну. Його історичний метод зорієнтований на дослідженнях особливостей економічного розвитку країн, а не загальних закономірностей, як у класичній політичній економії. Ліст заперечує існування універсальних законів економічного розвитку, тому і пропонує створювати «національну політичну економію».

Він започаткував теорію національних продуктивних сил, згідно якої до продуктивних сил нації відносяться:

- моральні та фізичні сили людини;

- громадські та політичні заклади;

- природні ресурси країни;

- матеріальний капітал (сільськогосподарський, мануфактурний, торгівельний).

Найбільшого значення Ліст надавав людському капіталу, який формується шляхом пізнання, засвоєння та примноження накопичених людських знань, ідей, винаходів, відкриттів, навичок, професійної діяльності тощо. Тому до продуктивних сил він відносив освітні, наукові, духовні, мистецькі та правові заклади, які примножують людський капітал.

Ф.Ліст обґрунтував теорію економічного прогресу нації на основі концепції стадій економічного розвитку. Він виокремив п’ять стадій: 1) дикунство, 2) скотарство, 3) землеробство, 4) землеробсько-мануфактурний стан, 5) землеробсько-мануфактурно-комерційний стан як господарський ідеал.

Для досягнення цього ідеалу потрібні певні передумови: вигідне географічне розташування, значна територія, великі запаси природних ресурсів, а також схильність нації до мануфактурного розвитку, її здатність до самовідданої праці та високий моральний дух.

Ліст доводив також необхідність активної економічної ролі держави та політики “виховного протекціонізму”. На думку вченого, для країн, які перебувають на ІІІ та V стадіях розвитку доцільною є національна економічна політика вільної торгівлі, яка дає змогу найповніше реалізувати національні економічні інтереси. Водночас, для держав, які перебувають на IV стадії (на думку Ліста це Німеччина, США), вкрай важливою є політика протекціонізму, спрямована на захист ще не зміцненої національної промисловості. Ліст писав, що за допомогою протекціонізму держава здійснює “індивідуальне виховання нації” на шляху до вищої стадії розвитку; протекціонізм “розвиває та зміцнює національні продуктивні сили”, а свобода міжнародної торгівлі “буде корисною, коли всі держави досягнуть однакової стадії економічного розвитку”.

Ф.Ліст вбачав роль держави не тільки у здійсненні політики виховного протекціонізму; вона в умовах ринкової економіки повинна активно впливати на створення матеріальних, інституціональних та культурних передумов для швидкого індустріального піднесення країни, формування і розвитку єдиного внутрішнього ринку, узгодження суспільних інтересів та спрямування зусиль нації на досягнення стратегічних перспективних цілей».

На основі цих ідей Ліст обґрунтував необхідність розвитку державного сектору економіки, як невід’ємної складової господарського комплексу країни.

В цілому історична школа була значним інтелектуальним надбанням Німеччини ХІХ ст. Водночас ця школа, відкинувши поняття економічного закону та абстрактно-дедуктивний метод класичної школи, фактично перетворила політичну економію на економічну історію та економічну політику. Вивчення проблем та механізмів функціонування ринкової економіки замінила дослідженням її еволюції та простим збиранням фактів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічне життя Тюрго розглядав як результат дії універсальних законів природи і суспільства, пов’язував різні форми політичного устрою з етапами господарського розвитку.	\|	Марксистська економічна теорія. Основні проблеми “Капіталу” К.Маркса.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.