• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Суб’єкти та функції соціальної політики.

Тіньова економіки в Україні та інших державах перехідного типу суттєво відрізняється від «класичної» західної як своїми масштабами, так і структурою та формами вияву. Генезис тіньової економіки в пострадянських краї­нах також має суттєві особливості.

Перспектива трансформації тіньової економіки й подолання її негативних наслідків в Україні.

Зародження тіньової економіки в СРСРдеякі автори відносять аж до пе­ріоду «воєнного комунізму», коли деякі спритні ділки наживали нечувані багатства на спекуляції та інших економічних махінаціях. В 30-ті роки в ранг економічної політики були введені масові приписки. Тоді їхня мета поляга­ла в зміцненні авторитету керівництва, державного престижу та стимулю­ванні трудового ентузіазму мас. Пізніше, приблизно з 70-их років, припис­ки йшли знизу вгору і використовувались для отримання нетрудових доходів, на які керівництво закривало очі (часто отримуючи й свою частку). За неіснуючу продукцію виплачувалась реальна заробітна плата, списувалися матеріали, енергетичні затрати та інше. Можна зробити висновок, що в да­ному випадку поява тіньової економіки була результатом надмірного одержавлення соціально-економічного життя.

Іншим стимулом до виникнення «тіньового сектора» було незадоволене особисте споживання. Дефіцит необхідних товарів був хронічним і непереборним, незважаючи на постійні адміністративні зусилля, спрямовані на його подолання. Дія цього чинника посилилася в 60-ті роки, коли грошові доходи населення почали швидко зростати. Незадоволений платоспроможний попит стимулював бурхливий розвиток тіньового виробництва й розподілу необхідних товарів. Поповнюючи дефіцит, тіньова економіка водночас його й провокувала, бо з'являлись групи людей, зацікавлених у збереженні диспропорції між попитом та пропозицією.

Спробам обчислити розміри тіньової економіки в радянський період чинилися усілякі перешкоди. Проте, якщо судити тільки за даними «бавовняних» та інших кримінальних справ, які були порушені проти тіньовиків у 80-ті роки, можна зробити висновок, що привласнення коштів обчислюва­лося мільярдами карбованців, а тіньова діяльність охопила провідні галузі економіки окремих республік.

Демонтаж адміністративно-командної системи й перехід до ринку наприкінці 80-х – на початку 90-х років сприяли активізації тіньового сектору. З одного боку, під прикриттям ринкових лозунгів був різко послаблений державний контроль за збереженням та ефективністю використання державної власності. З іншого – держава дозувала свободу підприємництва, ставлячи обмеження у збільшенні прибутків підприємців та робітників підприємств. Почасти це було викликано об'єктивними причинами. Але певну роль тут зіграла й суб'єктивна діяльність матеріально зацікавлених сторін – учасни­ків процесу приватизації та ринкових перетворень.

Результати не забарилися. Уже в 1994 p., за даними Світового банку, близько 70% працездатного населення України мали додаткові прибут­ки, з яких вони не сплачували податків. За різними підрахунками тіньо­вий сектор в Україні упродовж другої половини 90-их років складав від 40 до 60%.

Порівняно з тіньовим сектором, що існував за умов командно-адміністративного соціалізму, нині змінилися не лише масштаби тіньової діяльності. Розширилася сфера економічної злочинності, втягнувши у свою орбіту нові форми діяльності, що раніше не зустрічалися. Почала стиратися межа між тіньовою та легальною економікою, причинами чого були як недосконалість законодавства та послаблення владного впливу загалом, так і вкрай важкі умови виживання значної частини населення.

Хоч тіньова економіка не зводиться до економічної активності представників організованої злочинності, питання про їх співвідношення актуальне. Під організованою злочинністю розуміють відносно масове функціонуван­ня стійких керованих угруповань злочинців, для яких злочин є промислом (бізнесом) і які створюють для себе систему захисту від суспільного контро­лю за допомогою корупції.

Організована злочинність в західних країнахвиникла набагато раніше, ніж у перехідних суспільствах. Так, в Італії її виникнення пов'язують із сицилійською мафією, яка має більш ніж 150-річну історію. Спочатку це були за­гони, які захищали латифундистів; пізніше перші почали брати з других подать; ще пізніше, еволюціонуючи в протиправному напрямку, вони набули обрисів тієї мережі злочинних утворень, які прийнято називати мафією. Ватажки мафій розробили неписані устави, що визначали структуру організації та відносини в її межах, були налагоджені зв'язки з представниками влади.

У США організована злочинність з'явилася під час «сухого закону» й розвивалася за рахунок заборонених видів промислів. Злочинні групи, окрім виробництва та продажу алкоголю, почали контролювати азартні ігри, робити бізнес на проституції. Пізніше з'явився наркобізнес.

В Україні цей вид злочинності виник у 50-60-і роки, хоч міцна криміногенна база для неї з'явилася значно раніше. В ролі специфічної доморощеної мафії в СРСР виступали об'єднан­ня так званих «злодіїв в законі», що не мали аналогів у світовій практиці. Об'єднані загальною «злодійською ідеєю», ці невеличкі групи не мали пос­тійного місця перебування, але мали спільний орган управління – всесоюз­ну сходку – де вирішувались організаційні питання. Поставивши під конт­роль навіть деякі виправно-трудові колонії, «злодії в законі» займалися зби­ранням грошових засобів у спільні каси («общаки»), розв'язували конфлік­ти. Характерно, що з цим явищем не зміг впоратися навіть всесильний ста­лінський репресивний апарат.

На ранньому етапі масштаби тіньової економіки були незначними, сировина та збут продукції – обмежені. В разі виникнення суперечок і непорозумінь, во­ни розв'язувались тіньовиками мирним шляхом. Зростання масштабів під­приємств та збільшення обсягу виробництва призвело до ускладнення тіньових структур, обумовило появу розгалуженої системи взаємних розра­хунків. У випадках порушення прийнятих зобов'язань неминуче виникали конфлікти. На ринку, що набирав сили, з'явився грунт для конкуренції, а з нею – для провалів, що завдавали значних збитків, вели до взаємних розвін­чань і претензій. У сферу тіньової економіки почала проникати загальна кримінальна злочинність, яка діяла тут фактично безкарно через небажання тіньовиків звертатися до правоохоронних органів.

За таких обставин тіньова економіка пішла шляхом легальної. Вона сформувала не лише адміністративно-управлінську систему, але й апарат приму­су, що спирався на кримінальні структури. Відбулося органічне зрощення нелегальних форм бізнесу із загальнокримінальною злочинністю.

Активність кримінальних елементів в тіньовій економіці зростала. Вони перейшли від обкладання податтю чи вимагання одноразових платежів за послуги до діяльності систематичного характеру. Кримінал різними шляха­ми потрапляв в органи управління тіньової економіки – від захоплення ключових позицій у вже існуючих структурах до утвердження самостійних нелегальних підприємств. Через підпільний сектор тіньової економіки кримінальні елементи поступово вийшли й на державні підприємства. За допо­могою різноманітних заходів (від економічних стимулів до шантажу та пог­роз розвінчання незаконних дій) криміналітет певною мірою поширив свій контроль і на них.

Одним із важливих чинників криміналізації економіки в Україні була слабкість державної влади (для періоду її становлення це було, до певної міри, закономірним явищем). До цього додався попит на послуги злочинних угруповань з боку тіньового бізнесу або й просто молодої та незахищеної приватної власності. З огляду на недосконалість законодавства та безпорадність правоохоронних органів приватний бізнес почав досягати виконання договірних зобов'язань за допомогою рекету. За деякий відсоток від прибут­ків рекетири охороняли підприємців від посягань, встановивши свої зони впливу. Співпраця бізнесу та організованої злочинності стала взаємовигід­ною, що зробило зруйнування цього союзу органами правопорядку нелег­кою справою.

Проте «криша», вибудувана загальнозлочинним криміналітетом, не могла дати тіньовикам повної безпеки. У бага­тьох випадках виникала потреба у підтримці й захисті з боку владних струк­тур різних рівнів. Таким чином, у тіньової економіки з'явилися спонуки до активного використання важелів корупції. Під корупцією розуміють підкуп, продажність суспільних та політичних діячів, а також чиновників та посадо­вих осіб.

Корупція – загальносвітове явище, яка існує стільки, скільки й організовані людські суспільства, її масштаби у тій чи іншій державі залежать від традицій та культури, з одного боку, й від політичного режиму, системи ор­ганізації влади та управління, з іншого. У суспільствах з високою правосвідомістю громадян, здійсненням ними контролю за владою, з інституціалізованим пануванням закону сфера, де може поширюватись корупція, є вкрай обмеженою. В деспотичних та ще й водночас бюрократизованих суспіль­ствах, де чиновник володіє необмеженою владою, корупція розцвітає пиш­ним цвітом.

Моніторингом корупції в більшості країн світу займається міжнарод­на неурядова організація Transparency International (Міжнародна прозо­рість), заснована в 1993 р. і розташована в Берліні, її оцінки базуються на узагальненні думок людей з ділових кіл, аналітиків ризику і представ­ників широкої громадськості. На цій основі організація складає щорічні індекси уявлень про корупцію (СРІ – Corruption Perceptions Index), виводячи середню трирічних коливань. Його максимальна величина в 10 балів означає повністю чисту, некорумповану економіку. Такою у 2000 р. було визнано Фінляндію. Найнижчий показник з 90 включених до аналізу країн мала Нігерія – 1,2 (при мінімальній величині чистоти – 0). Україна зайняла третє місце знизу з індексом 1,5. Колишні радянські республіки займають 6 з 16 останніх місць. Молдова, Вірменія і Узбекис­тан займають 75, 76 і 79 місця відповідно. Росія йде 83-ю, Азербай­джан – 87, Україна – 88.

Причини такого високого рівня корумпованості різноманітні. З одного боку, упродовж історії країна переживала часи безвладдя чи «багатовладдя» (як у козацьку добу), часи бюрократичного деспотизму (як у часи пануван­ня російського царату), які по-своєму сприяли формуванню «традиції» ко­рупції. Тому люди у багатьох випадках сприймають це явище як нормальне, чи, принаймні, неуникнену форму людських стосунків і не намагаються їй протидіяти. Існувала корупція й у часи СРСР (попри офіційне невизнання цього «буржуазного пережитку»), а з появою тіньової економіки отримала великий стимул до найширшого розповсюдження. Нині корупція охоплює сферу діяльності органів державної влади і управління, керівників нелегального бізнесу, а також просто приватних і державних підприємців. «Кримі­нальна революція», що охопила величезні сегменти суспільства, а особливо його верхівку, веде до катастрофічної деформації моральних засад. Члени суспільства привчаються жити всупереч закону. Стимулюється правовий ні­гілізм як у простих громадян, так і у представників правозахисних органів.

Неможливо не відзначити й ще один момент – зв'язок корупції та бідності. Розбазарюючи ресурси, обумовлюючи несправедливе розшарування, вона приносить сумні наслідки повсюди в світі. Але особливо дорого корупція коштує країнам, які здійснюють посткомуністичний перехід. Втрата доходів від оподаткування зменшую бюджети, що у свою чергу призводить до вимушених скорочень витрат на правоохоронні органи, митниці, і податкові служби, які найбільш потрібні, щоб подолати кризу. Крім того, хаос і несправедливість, породжені корупцією, штовхають усе більше людей на всіх рівнях суспільства в тіньову економіку, яка спря­мовує процес.

Окрім того, що тінізація та криміналізація економіки спричиняє зубожіння величезної частини населення, вона вкрай негативно впливає на розви­ток громадянського суспільства й політичної системи. Бідні люди – погані громадяни, бо усі їхні сили поглинає боротьба за фізич­не виживання. Та не менш важливим є й те, що багатіям, які приховують свої доходи від оподаткування і стають на шлях порушення закону або й від­верто злочинних дій, громадянськість також не властива, якщо вони навіть і беруть участь у політичному житті. Домінування тіньових капітанів в еконо­міці породжує домінування тіньових, прихованих інтересів у політиці, внас­лідок чого притаманна громадянському суспільству плюралістична модель захисту групових інтересів, яка почала формуватися з початком демократи­зації ще в колишньому СРСР, щораз енергійніше витісняється представни­цтвом корпоративних інтересів олігархічно-кланових груп.

Ще в середині 80-х років ООН вказала, що злочинність у господарській сфері набула масштабів, які загрожують функціонуванню багатьох національних економік. Справа в тому, що ескалація тіньової економіки на пев­ному етапі призводить до того, що економічні закони перестають діяти і у сфері легальної економіки. Нічого не можна вчинити за допомогою економічних важелів, і економіка виходить з-під контролю. Отже, надмірна ек­спансія тіньової економіки в Україні вимагає термінових та ефективних заходів протидії цьому процесові. Насамперед, мова йде про розробку та реалізацію програми економічної безпеки,її магістральний напрям – боротьба з економічною злочинністю методом її локалізації. Саме на це вказує досвід західних країн. Проте в Україні є й свої особливості тіньової злочинності, які вимагають деякого коригування західних варіантів боротьби з нею.

Можна загалом визнати правильність західного підходу до «неформальної» економіки, який пропонує пріоритет моніторингу в соціально-еконо­мічних цілях перед радикальними заходами боротьби з нею. На додачу до цього, в Україні було б добре провести декриміналізацію ряду дій, розши­ривши сферу легального підприємництва. Що ж стосується «підпільного» сектора, то тут необхідний диференційований підхід. Якщо підприємець-тіньовик не сплачував значні суми податків, але при цьому створив рента­бельне виробництво, до нього необхідно застосувати амністію із залученням його в офіційну економіку. Якщо ж капітал нажитий кримінальним шляхом та пов'язаний з галузями для задоволення деструктивних потреб (нарко- та порнобізнес, проституція), то ні про яку амністію не може бути мови. Навіть більше, зважаючи на особливу небезпеку окремих, не передбачених законо­давством дій, їх необхідно навпаки – криміналізувати. Наприклад, викорис­тання фіктивних грошових мас для надання кредитів, навмисне банкрутство з метою неповернення боргів, комп'ютерний економічний шпіонаж і розго­лошення відомостей з обмеженим доступом та багато інших дій, наслідки яких досить руйнівні для економіки.

Потужний сплеск тіньової діяльності в пострадянських державах викликаний резонансним накладанням факторів, властивих перехідному періоду, а тому і сам є перехідним. Це зло можна подолати за умови комплексних за­ходів боротьби з ним. Тіньова економіка наявна в різних соціально-економічних системах, проте їй найменшою мірою сприяє економічна система, в якій добре налагоджені ринкові механізми і панує закон.

Стійкість демократії в тій чи іншій країні великою мірою залежить від соціальних чинників: соціальної структури та соціальної політики демократично сформованого уряду. Адже економічні та соціальні чинники є головним знаряддям поліпшення життя людини, вирішення її життєвих проблем. Тому вони належать до найголовніших передумов (поряд з безпекою та порядком у державі), що підвищують або понижують рівень легітимності державної влади. На прикладі України, а також інших пострадянських країн, маємо можливість спостерігати, як відставання в соціаль­ній сфері підриває легітимність влади, гальмує (а часом і дискредитує) розбудову демократичної, правової держави. Тому продовжуючи обгово­рення основних напрямів суспільної політики демократичної держави зосередимо увагу на з'ясуванні таких питань: 1) який взає­мозв'язок існує між демократичним устроєм держави й рівнем соціальної захищеності її громадян; 2) якими є зміст та функції державної соціальної політики. З’ясування зв'язку між демократією й соціальною політикою передбачає визначення місця, яке займає соціальна сфера в системі економічних, полі­тичних і соціальних відносин, знання основних науково-теоретичних підхо­дів до аналізу соціальних проблем, стратегії й напрямків соціальної політи­ки в умовах розбудови демократичного суспільства, а також розуміння того, які функції виконує в суспільстві соціальна політика та хто ті суб'єкти (інди­віди, групи чи структури), що відповідають за її здійснення.

У колишньому СРСР суб'єктом соціальної політики була держава. Вона перебирала на себе функцію задоволення основних потреб громадян. В умовах нових економічних і політичних перетворень особистість отримала мож­ливість задовольняти потреби, спираючись на свою активну економічну ді­яльність. Іншу частину її потреб має забезпечити держава, або система недержавних громадських організацій.

Важливо зауважити, що на долю державних органів влади випадає створення економічних, політичних, правових, соціальних і культурних умов для вільної діяльності людини, проявів підприємництва, самодіяльності в усіх сферах життя. Індивід повинен мати змогу взяти відповідальність за своє існування на себе, але за підтримки держави.

Розглянемо функції, що виконує держава, проводячи соціальну політику.

1) Соціальне відтворення населення.Її змістом є створення умов для нормальної життєдіяльності людини, задоволення її потреб в таких галузях суспільного життя, як праця, споживання, сімейні відносини, охорона здоров'я, освіта тощо.

2) Регулятивна.Ця функція полягає в тому, що держава намагається стимулювати активну діяльність особистості, соціальних груп за допомогою правових, економічних, моральних важелів, внаслідок чого люди стають здатними до самоорганізації та самозахисту.

3) Соціально-захисна.З цією функцією пов'язані соціальні гарантії держави, забезпечення соціальних прав громадян в разі зниження матеріального рівня життя, втрати роботи, працездатності, старіння, інших ситуацій, які супроводжують людину від народження до смерті.

4) Стабілізаційно-адаптивна. Згідно з цією функцією держава повинна дотримуватися принципу соціальної справедливості, враховувати в своїй політиці реакцію населення, громадську думку, підтримувати свій авторитет в очах населення, впливати на формування ціннісної свідомості суспільства, узгоджувати інтереси, регулювати правовими засобами конфлікти в суспільстві, забезпечуючи його усталений розвиток.

Організація Об'єднаних Націй ввела в міжнародну лексику поняття, що характеризують соціальні аспекти життя суспільств: «людський розвиток» і «соціальний капітал», зміст яких стосовно України розкрито у «Звіті про людський розвиток: Україна-96», підготовленому за підтримки Представництва Організації Об'єднаних Націй.

Категорія «людський розвиток» застосована 00Н для визначення ефективності зусиль тієї чи іншої держави в галузі соціальної політики. Показником цих зусиль є індекс людського розвитку,який фіксує рівень доходів, тривалість життя та рівень освіти громадян певної країни.

«Соціальний капітал»,у трактуванні укладачів Звіту, – це насамперед відносини між людьми, моральні та правові підвалини цих відносин. Соціальний капітал, що базується на узгоджених нормах поведінки як на рівні сім'ї, так і на рівні держави, є основою стабільності та прогресу суспільства. Процес утворення соціального капіталу здійснюється через механізм ідентифікації людини з тими чи іншими групами, об'єднаннями, через утворення різних асоціацій, через розвиток мережі інститутів і взаємодій громадянського суспільства.

Кожне суспільство має певну соціальну структуру, що складається з груп, інститутів, організацій, а головною турботою держави повинна стати соціальна політика підтримки рівноваги між ними на всіх суспільних рівнях.

На таких засадах формується політика соціального партнерства,в рам­ках якої народжуються новітні соціальні й політичні технології, орієнтовані на людський фактор, підвищується якість соціального життя, шо має стати найважливішим показником результативності соціальної політики.

Соціальна політика – це розгалужена мережа видів діяльності державних і недержавних структур, спрямованих на втручання в економічний процес заради підвищення добробуту й надання соціального захисту різним верствам населення.

На першому місці серед них стоять різноманітні уря­дові дії щодо перерозподілу доходу в інтересах непрацюючих, малооп­лачуваних та знедолених суспільних груп. Проте в сучасних економіч­но розвинених, демократичних державах соціальна політика тією чи іншою мірою торкається широкого кола людей упродовж усього жит­тєвого циклу: від підтримки народжуваності й допомоги дітям до пен­сійного забезпечення і створення соціальних установ для людей похи­лого віку.

Важливість соціальної політики для кожної особи засвідчує сам лише пе­релік напрямів, що охоплюється цим ємним поняттям. Можемо назвати такі напрями соціальної політики:

1. Політика розподілу і перерозподілу суспільного продукту:

політика формування доходів населення;

політика стимулювання найманої праці;

політика формування доходів власників засобів виробництва і капіталу;

політика оподаткування доходів і майна населення;

політика прямого оподаткування доходів;

політика непрямого оподаткування доходів;

політика оподаткування майна населення (нерухомості);

політика індексації доходів населення;

політика надання пільг (компенсацій та привілеїв);

політика обмеження тіньових доходів.

2. Демографічна політика:

політика охорони материнства і дитинства;

політика стимулювання репродуктивного зростання населення;

політика регулювання шлюбно-сімейних відносин і державної допомоги сім'ї;

геронтологічна політика;

міграційна політика.

3. Політика зайнятості та охорони праці:

політика регулювання ринку праці й забезпечення ефективної зайнятості населення;

політика організації та нормування праці;

політика забезпечення умов праці;

політика страхування праці (в разі безробіття, хвороби або каліцтва);

політика забезпечення оптимального вирішення виробничих колективних спорів і трудових конфліктів.

1. Політика соціального забезпечення і соціального страхування:

пенсійна політика та забезпечення страхування пенсійних внесків;

політика медичного забезпечення і медичного страхування;

субсидіарна політика (політика надання адресної соціальної допомоги);

політика мінімальних соціальних гарантій, стандартів і ліквідації бідності;

політика забезпечення соціальної безпеки.

2. Політика гармонізації соціально-економічних інтересів і забезпечення соціального діалогу:

антимаргінальна політика;

функціонально-цільові складові соціальної політики;

гендерна політика;

молодіжна політика;

житлова політика;

політика розвитку соціальної сфери села;

рекреаційна політика;

політика захисту прав споживачів.

Читайте також:

1. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
2. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
3. Активний характер соціальної політики.
4. Актуальність проблеми професійної етики соціальної роботи
5. Алгоритм знаходження ДДНФ (ДКНФ) для даної булевої функції
6. Але відмінні від значення функції в точці або значення не існує, то точка називається точкою усувного розриву функції .
7. Американська модель соціальної відповідальності
8. Аналіз і оцінка рівня соціальної відповідальності бізнесу
9. Аналіз коефіцієнтів цільової функції
10. Аналіз предметної сфери соціальної роботи
11. Аналіз результатів практичної діяльності Київського освітньо-методичного центру соціальної роботи
12. Аналізу соціальної взаємодії присвячено чимало наукових теорій.

Переглядів: 1227