• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 2.1. Загальна характеристика держави і права країн Стародавнього Сходу 8 страница

основні риси правової свідомості, поняття, ознаки і види правової культури.

- виховна: формування переконання в необхідності постійного підвищення

рівня правової культури людини і громадянина.

ОПОРНІ ПОНЯТТЯ: правова свідомість, правова культура, правове виховання, правова ідеологія, правова психологія, професійна правосвідомість юристів, правовий нігілізм.

1. Правова свідомість: сутність, основні риси і функції. Структура правової свідомості.

2. Правова культура: поняття, ознаки та види.

3. Правовий нігілізм у сучасному українському суспільств.

ОПОРНІ ПОНЯТТЯ:правова свідомість, правова культура, правове виховання, правова ідеологія, правова психологія, правовий нігілізм.

1. Правосвідомість - це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль в забезпеченні свободи особи, інших загальнолюдських цінностей.

На відміну від інших форм суспільної свідомості правосвідомість має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу - право як систему правових норм, правовідносини, законодавство, правову поведінку, кінець кінцем, правову систему в цілому.

Правосвідомість не тільки відбиває у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб'єктів права на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

Правосвідомість суспільства складається з трьох груп елементів: ідеологічних, психологічних і поведінкових.

Правова ідеологія є система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відбивають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів впорядження суспільних відносин. Сучасна правова ідеологія включає в себе, наприклад, концепцію розподілу влад, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами верств суспільства і відповідно перевагу загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього права, теорії правової держави.

Правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права. Тому правова ідеологія відбиває глибинні, суттєві моменти характеристики державно-правових явищ.

На відміну від раціонального формування правової ідеології, правова психологія утворюється стихійно на основі емпірічного (практичного), безпосереднього відображення суб'єктами правових відносин, правової поведінки у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок і т.д. Виникнення і існування правової психології пов'язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відбивати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні по відношенню до них правові явища. Тому правова психологія виявляється в почуттях, емоціях, настроях членів суспільства відносно права, відображає його не узагальнено, а конкретизованим чином. В структурі правової психології слід виділити:1) сталі (правові звичаї, традиції, звички) і рухливі (настрої, почуття, переживання) компоненти; 2) пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емоції, почуття, настрої) складові; 3) регулятивні (правові звички, традиції, звичаї) елементи.

До поведінкової частини правосвідомості відносяться мотиви правової поведінки, правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають правову поведінку суб'єктів права, її напрямок, характер. Поведінкові елементи утворюють вольову сторону правосвідомості, синтезують в собі раціональні і емоційні компоненти, які

Функція правосвідомості - це основні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому.

До основних функцій правосвідомості відносяться:

1) когнітивна - пізнання правової дійсності, в результаті чого формуються правові теорії, концепції, ідеї, суб'єкти набувають правові знання; 2) правоутворююча - правосвідомість є джерелом права, правові нормативні акти виступають в якості форми зовнішнього виразу правосвідомості суспільства і законотворчих органів держави. Правові принципи, що є результатом правосвідомості, визначають основні якості норм права, форм і засобів правового регулювання;

3) регулююча - право впливає на суспільні відносини через правосвідомість суб'єктів права, їх правові знання, оцінки, почуття, мотиви і установки.

В структурі правової свідомості особи виділяються три блоки: правові знання, правові оцінки і правові установки.

Правосвідомість, правова культура особи виникають не самі по собі, а як результат процесу соціалізації, під яким розуміється процес входження індивіда в правове середовище, послідовне набування ним правових знань, його залучення до правових цінностей і культурних досягнень суспільства, процеси втілення культурних надбань у правомірній поведінці суб'єкта, його правовій активності, практичному перетворенні правовідносин в напрямку їх прогресивного, гуманістичного розвитку.

Правова соціалізація може здійснюватися в різних формах - стихійного сприйняття права, цілеспрямованих правового виховання і самовиховання, нормативно-регулятивного впливу права, здійснення правової діяльності і т.д.

Однією з найважливіших форм правової соціалізації є правове виховання, що складається з правових видів навчання, пропаганди і агітації, самовиховання.

2. Правова культура - це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відбивають в правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

В складі культури як соціального явища важливе місце займає рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т.д.), ступінь, рівень оволодіння ними і практичного їх впровадження в правову діяльність. Змістом правової культури є високий рівень правових знань і вміння впроваджувати їх у повсякденне життя.

До загальних рис правової культури відносяться властивості, притаманні всім видам культури як умови, способу і результату діяльності особи і суспільства, в процесі якої відбувається розвиток людських сил і відносин, самої особи в усій різноманітності її людських виявлень. Особливі риси правової культури пов'язані з правом, правовою системою і іншими правовими явищами.

Правова культура означає високий ступінь участі членів суспільства у його правовому житті, здійсненні правової діяльності, відбиває стан законності і правопорядку, рівень правосвідомості. Покажчик правової культури - це міра активності суб'єкта права у правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реальності прав і свобод громадян.

Правова культура формує у людей правові якості, озброює їх правовими знаннями стосовно цивілізованих засобів правового спілкування.

Структура правової культури має складний характер. В залежності від носія (суб'єкта) правової культури її поділяють на правову культуру суспільства, правову культуру соціальної групи і правову культуру особи. Кожному з цих суб'єктів притаманні свої цінності, покажчики, склад, характерні риси, функції тощо.

Правова культура суспільства складається з таких найбільш великих правових утворювань:

1) системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відбиті в системі нормативних правових актів, та конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання;

2) сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, що врегульовані за допомогою правових норм і складаються з юридичних прав і обо'язків;

3) сукупності суб'єктів права (фізичних, у тому числі і посадових осіб, державних і інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);

4) правосвідомості - системи духовного відображення правової дійсності;

5) режиму законності і правопорядку - стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, врегульованих за допомогою правових засобів, змістом яких є сукупність правомірних дій суб'єктів права.

Таким чином, правова культура відображає ціннісний (аксіологічний) аспект, сторону правової системи, правової надбудови, правової дійсності з точки зору їх функціонування в напрямку забезпечення прогресивного розвитку суспільства.

Правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його суб'єктів (соціальних спільностей, груп, особи), вона є умовою, формою і результатом культурної правової діяльності членів суспільства, в процесі якої закріплюються існуючі і утворюються нові правові цінності.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, переконаність у справедливості законів, юридичних прав і обов'язків та інших явищ.

Індивідуальна правова культура виявляється в стилі правомірної поведінки, зумовлює сукупність його характеристик особливостей і ознак.

3. Нігілізм, проявом якого слід вважати втрату загальних культурних цінностей і який засновано на настанні аксиологічного релятивізму, на наш погляд, слід розглядати як одну з домінант масової свідомості українського суспільства. Його проявом є розуміння рівнозначності всіх цінностей, їхньої відносності, отже, у кінцевому підсумку, відсутності в них чого - небудь загальноприйнятого.

О.Ф. Скакун визначає сутність правового нігілізму - антипода правової

культури, як ...деформований стан правосвідомості особи, суспільства групи, що характеризується усвідомлюваним ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим відношенням до правових принципів і традицій . В.В. Лазарев вважає, що правовий нігілізм уявляє собою заперечення соціальної, особистої цінності права та вважаючий його найменш досконалим засобом регулювання суспільних відносин. На думку Р.С. Байніязова сут­ність правового нігілізму проявляється в недбалому, заперечливому відношенню до права, в несприйманні юридичних цінностей як необхідної умови існування держави.

Правовий нігілізм – це специфічний тип правової свідомості та правової поведінки. Він має двоякий характер. З одного боку, – правовий нігілізм це об'єктивне явище, оскільки воно намагається відображати реальну правову дійсність. З другого, – явище суб'єктивне, оскільки це відображення правової дійсності носить індивідуальний внутрішній характер.

Найбільш відверто правовий нігілізм виявляється в перехідний період розвитку суспільства, коли ( про що ми вже казали) руйнуються старі ідеали, а замість них пропонуються якісь сурогатні, коли виявляється недосконалість правового регулювання, мають місце розбіжності між нормативно-правовими актами тощо. Ось чому в цей період (який зараз переживає й наша держава) особливого значення набувають питання вдосконалення юридичної практики, оскільки саме за її допомогою формується нормативно-правова база кардинальних перетворень, у яких сферах суспільного життя вони би не проходили. Їх вирішення – не тільки умова подальшого ефективного розвитку України, а й подолання існуючого в українському суспільстві правового нігілізму.

Освітня:поглиблення і конкретизація знань, засвоєних під час лекційних занять та у процесі самостійної підготовки до семінару з питань правового статусу Верховної Ради України, систематизація знань про конституційно-правові засади парламентаризму та, зокрема, українського; законодавстві України; опанування системою знань щодо статусу народних депутатів України.

Розвивальна: розвиток логічного мислення курсантів, студентів і слухачів про порядок реалізації українським парламентом множинності конституційних повноважень, зокрема, установчих, законотворчих, контрольних та інших функцій; порівняльний аналіз засад українського парламентаризму із зарубіжним; набуття умінь працювати з нормативними правовими актами, спеціальними літературними джерелами з питань правового статусу законодавчої влади та суб’єктів її здійснення.

Виховна: виховання відповідального ставлення до вимог парламентського законодавства щодо порядку формування, строків повноважень і статусу Верховної Ради і народних депутатів України; прищеплення інтересу до вивчення конституційного права України.

Основні поняття та категорії: парламент; парламентаризм; законодавча влада; функції Верховної Ради України; парламентські комітети; спікер; депутат; мандат депутатський; імперативний мандат; вільний мандат; несумісність депутатського мандату; гарантії депутатської діяльності; депутатська недоторканність; індемнітет; депутатський запит; парламентський кворум; сесія; парламентські слухання; парламентські процедури; спікер; структура парламенту; парламентський Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсман); Рахункова палата; депутатські фракції (об’єднання).

План

1. Конституційний статус Верховної Ради України: порядок формування, склад і принципи діяльності.

2. Функції і компетенція Верховної Ради України.

3. Організаційно-правові форми діяльності Верховної Ради України.

4. Конституційно-правове регулювання законодавчої процедури у Верховній Раді України.

1. Характерною ознакою конституційної держави є те, що в ній законодавчу владу здійснює загальнодержавний орган народного представництва - парламент. Парламент (від лаг. parlare, франц. parler - говорити, розмовляти) - загальнонаціональний представницький орган державної влади, на якого покладається виконання законодавчих функцій.

Демократична систему управління державою і суспільством, заснована на засадах розподілу праці між законодавчою та виконавчою гілками влади, за умов особливої політичної та ідеологічної ролі парламенту, створює практику парламентаризму. Його ознаками є: 1) наявність виборного представницького органу державної влади, діяльність якого здійснюється шляхом пленарних засідань та роботи комітетів і комісій; 2) наявність особливих повноважень, притаманних для парламенту - прийняття законів, обговорення і прийняття державного бюджету, податків, участь у формуванні та здійсненні внутрішньої та зовнішньої державної політики, формування цілого ряду органів держави, здійснення парламентського контролю тощо; 3) особливі форми та способи діяльності - сесіїї, парламентські слухання, дебати, депутатські запити тощо; 4) особливий характер відносин між членами парламенту та виборцями тощо.

Правова природа українського парламентаризму визначається Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією і законами України, Регламентом Верховної Ради України та іншими нормативними актами. Методологічними засадами у його розумінні є конституційні положення про народний суверенітет та поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Конституція України (ст. 75) визначає Верховну Раду України як парламентську установу - єдиний орган законодавчої влади в державі. Верховна Рада України належить до виборних, представницьких і колегіальних органів державної влади з конституційним складом чотириста п'ятдесят народних депутатів України. Визнання Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони, що парламент, і тільки парламент здійснює законодавчу функцію в країні.

2. Об'єм повноважень Верховної Ради України виявляється у її функціях - основних напрямах діяльності законодавчого органу влади в різних сферах суспільних відносин. За своєю формою функції українського парламенту мало чим відрізняються від функцій парламентів багатьох зарубіжних країн. Вони поділяються на представницькі, законодавчі, установчі та контрольні. Крім того, парламентам притаманні й деякі інші функції, наприклад, судові кадрові повноваження та такі, що здійснюються за спеціальними процедурами. Ці та інші повноваження також віднесені Конституцією України до відання Верховної Ради України.

Головне призначення і завдання парламентської установ - прийняття законів, внесення до них змін. Особливе значення серед них мають основні закони - прийняття конституції, конституційні закони, звичайні закони, закони про державний бюджет. Конституція України (ст. 85) чітко визначає закріплені за Верховною Радою України повноваження, визначає коло відносин, виключно законами України (ст. 92).

Повноваження Верховної Ради України можуть бути розподілені за такими напрямками її діяльності: 1) повноваження у сфері державного будівництва; 2) повноваження у сфері зовнішньої політики, оборони і державної безпеки; 3) повноваження у сфері прав і свобод людини і громадянина; 4) повноваження у економічній сфері.

3. Головною організаційно-правовою формою діяльності парламентів більшості країн світу, в тому числі й України, є сесія (від лат. sessio засідання; англ. session), тобто термін, протягом якого періодично скликаються пленарні засідання парламенту чи за наявності двопалатного парламенту засідання його палат; працюють постійні комітети та приймаються рішення з питань, віднесених до парламенту. Частина календарного часу поза сесіями, коли парламент не засідає, називається парламентськими канікулами. Конституція України (ст. 82) поділяє сесії Верховної Ради України на чергові і позачергові. Чергові сесії Верховної Ради починаються у визначені терміни - перший вівторок лютого та перший вівторок вересня кожного року, а завершуються відповідно не пізніш як за 45 та 10 днів до початку наступної сесії.

Відповідно до частини другої статті 83 Конституції України позачергові парламентські сесії, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Позачергова сесія скликається не пізніш як у семиденний строк після дня надходження вимоги про її скликання. Вмотивовані вимоги про їх скликання позачергової сесії, підписані їх ініціаторами, разом із проектами документів, запропонованих до розгляду, надсилаються І олові Верховної Ради України. При цьому підписи ініціаторів не відкликаються.

Велике значення для організаційно-правових форм діяльності парламенту має кворум, (від лат. quorum - присутність яких достатня), тобто встановлена законом чи регламентом парламенту (палати) найменша кількість учасників зборів, що необхідна для визнання цих зборів або засідання правомочним, легітимним для прийняття рішень. Конституцією України та Регламентом Верховної Ради передбачаються звичайний, підвищений або кваліфікаційний кворуми.

Конституційне законодавство передбачає кворум для відкриття засідань Верховної Ради, для відкриття першої парламентської сесії нового скликання (Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу - частина 2 ст. 82 Конституції); кворум для визначення порядку засідань Верховної Ради України; кворум для обговорення законопроектів і прийняття по ним рішень (більшістю від конституційного складу); кворум для прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України; кворум для проведення парламентських слухань, засідань постійних комітетів та інші.

Парламент, як орган державної влади має власну структуру (будову). Традиційно внутрішня організація парламенту поділяється на три види парламентських органів: 1) внутрішні парламентські органи; 2) органи, що функціонують при парламенті та 3) допоміжні органи. До внутрішніх робочих органів Верховної Ради України Конституція і Регламент відносять керівні парламентські органи. Вони бувають одноособовими - Голова

Верховної Ради України, Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради України та колегіальними, наприклад, Тимчасова президія першої сесії Верховної Ради України (припиняє свою роботу після обрання Голови Верховної Ради), парламентські комітети, тимчасові спеціальні та слідчі комісії, Лічильна комісія, Погоджувальна рада депутатських фракцій.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України (ч. 5 ст. 83 Конституції України). Термін «регламент» (від лат. regula - норма, правило; від regere - управляти, управлять; англ. time-limit; фр. reglement) має декілька визначень: 1) порядок проведення засідань, зборів, конференцій, з'їздів та сесій представницьких органів; 2) звід правил, які регулюють порядок діяльності державного органу, комерційної чи некомерційної організації; акт вузької сфери застосування, який містить процесуальні норми.

У конституційному праві під регламентом, як правило, розуміють внутрішній статут парламенту, за допомогою якого регламентуються основні питання, віднесені конституцією до відання законодавчого органу влади. Від інших джерел конституційного права регламент відрізняється тим, що його дія не поширюється на інші правовідносини, які існують поза межами законодавчої влади, а також і тим, що він не підлягає промульгації главою держави.

4. Реалізація Верховною Радою України своїх законотворчих повноважень здійснюється у порядку законодавчої процедури. Законодавчий процес належить до найважливіших парламентських процедур і являє собою сукупність визначених конституцією та чинним законодавством дій, за допомогою яких здійснюється законодавча діяльність парламенту. Законодавчий процес передбачає ряд основних стадій: 1) внесення законопроекту (законодавча ініціатива); 2) обговорення законопроекту, яке включає декілька читань, що відрізняються одне від одного порядком проведення та результатами; 3) прийняття закону; 4) підписання закону та його оприлюднення. Основні стадії законодавчого процесу доповнюються рядом допоміжних стадій, наприклад процедури, які виникають у зв'язку з застосуванням Президентом України права вето щодо прийнятого закону.

Законодавча процедура визначається Конституцією, Регламентом Верховної Ради від 10 лютого 2010 р. та законами України, які встановлюють основні положення щодо стадій (процедур). Законодавство розрізняє два види законодавчого процесу: 1) звичайний законодавчий процес, який передбачає прийняття, зміни, скасування законів або припинення їх дії;. 2) конституційний законодавчий процес, який реалізується за спеціальними процедурами і стосується розгляду законопроектів про внесення змін до Конституції України (Глава 25 Регламенту) та 3) законодавчий процес, що стосується процедури затвердження Державного бюджету України.

Законодавчий процес розпочинається з права законодавчої ініціативи і визначення кола її суб'єктів (ч. 1 ст. 93 Конституції України). Право законодавчої ініціативи - це юридично передбачена можливість відповідних суб'єктів конституційно-правових відносин - державних органів і депутатів парламенту, вносити до Верховної Ради України проекти законів, проекти актів Верховної Ради України, законодавчу пропозицію або поправки до законопроектів. Регламент висуває ряд вимог до законопроектів:

- вони мають мати відповідне оформленими;

- мусить мати супровідні документи;

- мас бути зареєстрований у апараті Верховної Ради України;

- направляється на попередній розгляд до комітетів.

Відповідно до чинного Регламенту розгляд законопроектів Верховною Радою здійснюється за процедурою трьох читань, яка

включає:

1) перше читання - обговорення основних принципів, положень, критеріїв, структури законопроекту та прийняття його за основу;

2) друге читання - постатейне обговорення і прийняття законопроекту у другому читанні;

3)третє читання - прийняття законопроекту, який потребує доопрацювання та узгодження, в цілому. Проведення повторних перших і других читань законопроектів не може бути більше двох разів.

За наслідками (результатами) третє читання законопроекту у Верховній Раді може завершитись: 1) прийняттям закону в цілому і направленням його на підпис Президенту України; 2) перенесенням голосування щодо законопроекту в цілому у зв'язку із прийняттям рішення про перенесення розгляду законопроекту або до подання Кабінетом Міністрів України проектів актів, прийняття яких передбачено в законопроекті, що розглядається; 3) схваленням тексту законопроекту в цілому і винесення його на всеукраїнський референдум; 4) відхиленням законопроекту.

У разі якщо Верховною Радою не прийнято жодного з рішень, передбачених Регламентом відповідної статті, законопроект вважається відхиленим.

Верховна Рада України (ст. 91 Конституції) приймає закон більшістю від її конституційного складу (тобто 226 голосами). Закон підписується Головою Верховної Ради України і невідкладно направляється на затвердження Президентові України (ч. 1 ст. 94 Конституції). Процедуру підписання (не підписання) закону Президентом України, оприлюднення закону та набрання ним юридичної сили визначають частини 2-5 ст. 94 Конституції У країни.

У випадку застосування Президентом України право вето щодо прийнятого Верховною Радою закону і у визначений частиною другою статті 94 Конституції України строк повернув закон до Верховної Ради зі ' своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями, результати голосування за закон у цілому скасовуються і відкривається процедура його повторного розгляду. Закон, повернений Президентом України до парламенту для повторного розгляду, розглядається позачергово на пленарному засіданні Верховної Ради, не пізніш як через ЗО днів після його повернення з пропозиціями Президента України, якщо Верховна Рада не прийняла іншого рішення.

Якщо пропозиція Президента України про відхилення закону в цілому не знайшла підтримки у Верховній Раді, голосування проводиться у режимі повторного прийняття закону в цілому (долання вето), і він вважається прийнятим, якщо на його підтримку отримано не менш як дві третини голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, після чого закон направляється на підпис Президенту України. Відповідно до положення частини четвертої ст. 94 Конституції України Президент України зобов'язаний підписати та офіційно оприлюднити закон протягом десяти днів.

Схвалений Президентом України закон береться ним до виконання і офіційно оприлюднюється (ч. 2 та 5 ст. 94 Конституції України). Офіційним вважається опублікування закону у «Відомостях Верховної Ради України» протягом ЗО днів і в «Голосі України» протягом 5 днів.

Регламентом Верховної Ради України передбачено порядок здійснення нею ряд інших процедур, пов'язаних зі здійсненням установчих повноважень та функцій парламентського контролю (резолюція недовіри Кабінету Міністрів України, імпічмент та ін. спеціальні процедури).

Тема 9. Президент України - глава держави.

Освітня : поглиблення і конкретизація знань конституційно-правового інституту президентської влади в Україні; систематизація опорних понять і посутніх ознак інституту глави держави; конкретизація знань, засвоєних під час лекційних занять та у процесі самостійної підготовки до семінару загальних і особливих рис інституту глави держави з моменту заснування президентської влади в Україні, в умовах дії Конституції 1996 р., внесених до неї змін у 2004 році та в сучасних умовах (після 2010 р.).

Розвивальна: розвиток логічного мислення курсантів, студентів і слухачів про сутність і відмінність конституційних формул: «глава держави» і «вища посадова особа держави»; «глава держави і виконавчої влади», «глава держави»; набуття умінь працювати з нормативними актами та спеціальними літературними джерелами з питань інституту президентської влади.

Виховна: виховання відповідальності, працездатності і культури наукового спілкування і мислення з питань президентської влади, поваги до неї та її символів; прищеплення інтересу до вивчення конституційного права України.

Основні поняття та категорії: глава держави; президент; інавгурація; функції Президента України; повноваження Президента України; контрасигнування; право відкладального вето; Адміністрація Президента України; Рада національної безпеки й оборони України; акти (укази і розпорядження) Президента України; президентські звернення та послання; промульгація закону; президентські вибори; відставка; неможливість виконання повноважень за станом здоров'я; імпічмент.

План

1. Місце і роль Президента України в системі органів державної влади.

2. Конституційно-правове регулювання порядку обрання Президента України.

3. Функції та повноваження Президента України.

4. Акти Президента України.

5. Відповідальність глави держави.Дострокове припинення повноважень Президента України: підстави, процедура та правові наслідки.

1. Конституція України (ст.6), закріпивши принцип поділу влади, водночас створила механізм взаємодії органів державної влади в межах, обумовлених Основним Законом. Значною мірою задача забезпечення взаємодії усіх гілок влади покладається на Президента, як главу Української держави. Попри все, що в самій Конституції не міститься спеціального положення про координуючі функції Президента України у конституційній системі державних органів влади, вони існують, оскільки об'єм повноважень Президента, визначений положеннями ст.106 Конституції, не лише припускає, а й покладає обов'язок на главу держави брати участь у забезпеченні узгодженого функціонування і взаємодії усіх без винятку органів державної влади, всього державного механізму.

Термін «президент» походить від латинського слова «ргаеsidens» - той, хто сидить спереду, головуючий. З точки зору конституційного права «президент» - це глава держави - це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, яка репрезентує державу поза країною і в ній; це символ державності народу.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. I. Соціалістична течія в українському визвольному русі
4. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
5. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
6. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
7. III. Українські ліберальні партії.
8. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
9. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
10. Ni - загальна кількість періодів, протягом яких діє процентна ставка ri.
11. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
12. А. В. Дудник 1 страница

Переглядів: 538