Предмет екології на час формування її як науки і напочатку ХХ ст.

Витоки екологічних знань простежуються з давнини. Ще у трактаті Гіппократа «Про повітря, воду і місцевість» (близько 390 р. до н.е.) містяться відомості про вплив умов оточуючого середовища на здоров’я людини. Деякі факти і трактування екологічної спрямованості зустрічаються в працях Аристотеля («Про виникнення тварин» (близько 340 р. до н.е.), а також у творах Лукреція (І ст. до н.е.) та Плінія (І ст. н.е.). В новий час на розвиток екологічних знань вплинули роботи видатних біологів К. Ліннея, Ж-Б. Ламарка, О. Гумбольдта і, звичайно ж, Ч. Дарвіна, усі праці якого мали чітку еволюційно-екологічну спрямованість. Ці вчені накопичили факти, які змусили розглядати взаємостосунки організмів із середовищем існування як особливу область природознавства. Найбільш чітке оформлення екології як самостійної наукової дисципліни пов’язано з опублікуванням у 1895 р. «Екологічної рослинної географії» Вармінга.

Прийнято вважати, що екологія виникла в надрах біології. Німецький вчений Ернст Геккель в 1866 р. визначив параметри цієї сфери знань і дав їй назву (вчення про середовище). «Під екологією ми розуміємо суму знань, — писав Е. Геккель, — які належать до економіки природи: вивчення всієї сукупності взаємовідносин тварини з навколишнім середовищем як органічним, так і неорганічним і, насамперед, –– її дружніх і ворожих стосунків з тими тваринами і рослинами, з якими вона прямо чи опосередковано вступає в контакт. Одним словом, взаємовідносин, що їх Дарвін називає умовами, які породжують боротьбу за існування»[1]. Відтоді екологія розвивалась як наука про місце проживання живих організмів, переважно популяцій тварин.

Як самостійна наука екологія сформувалася на початку ХХ ст. До того моменту, доки екологія відображувала лише взаємовідносини живої природи з оточуючим середовищем, вона вважалася чисто біологічною наукою. Але з того самого моменту, коли людина активно (в більшості випадків навіть агресивно) втрутилася в природу, екологія стала стосуватися абсолютної більшості наукових дисциплін. Увібравши в себе проблеми оточуючого середовища, екологія не тільки використовує досягнення інших розділів біології, але й суміжних з біологією дисциплін – наук про Землю, фізику, хімію, різні інженерні галузі. Крім того, екологія висуває нові вимоги до інформатики і обчислювальної техніки. Екологія також знаходить застосування за межами природничих наук, а саме: економіці, політиці, соціології, етиці, праві тощо. Цей процес проникнення ідей і проблем екології в інші області знань і практики змінив й саму екологію.

Нині екологія значно розширила предмет свого вивчення. Екологія перетворилася із розділу біології, знайомого лише вузькому колу спеціалістів, у комплекс фундаментальних і прикладних дисциплін, котрий Микола Реймерс (1992 р.) назвав мегаекологією, тобто «великою екологією». На даному етапі більш широко використовується термін макроекологія. За М. Ф. Реймерсом[2] екологія — це: 1) частина біології (біоекологія), яка вивчає відносини (стосунки) організмів (особин, популяцій, біоценозів) між собою та навколишнім середовищем, тобто має той предмет вивчення, що його окреслив іще Е. Геккель; 2) дисципліна, яка вивчає загальні закони функціонування екосистем різного ієрархічного рівня. Під ієрархією розуміють розташування елементів, регіонів, систем ступінчастим рядом. На кожному щаблі (або рівні) внаслідок взаємодії з навколишнім середовищем (енергією та речовиною) виникають характерні функціональні системи; 3) комплексна наука, яка досліджує середовище існування живих істот, у тому числі й людини; 4) сфера знань, яка розглядає деяку сукупність предметів і явищ під кутом зору суб’єкта чи об’єкта (здебільшого живого і за участю живого); 5) дослідження становища людини як виду і суспільства в екосфері планети, її зв’язки з екосистемами і розмір впливу на них.

Не усі вчені згідні з таким розширеним розумінням екології. Деякі наполягають на збереженні традиційного предмета екології (біоекології), а усю проблематику, пов’язану з природокористуванням, охороною природи визначають як додаток до екології – так звану науку про оточуюче середовище. Такий розподіл переважає і в іноземній літературі, де поняття ecology (екологія) та environmental science (наука про оточуюче середовище) не співпадають по змісту. Але ці науки кожна по окремості не відображають усієї сукупності і гостроти сучасних екологічних проблем.

І справа тут полягає не тільки в різних термінах, а в тому, що в сучасній екології, науці про оточуюче середовище, зіштовхуються дві системи поглядів, два різних підходи до проблеми взаємовідносин людини і природи. Згідно першому підходу ці взаємовідносини будуються за правилами, котрі встановлює сама людина. Тобто людина оволодіває законами природи і підкорює їх своїм інтересам, спираючись на свій розум, соціальну організацію, техніку і т.д. Тому людина вважає себе вільною від тиску сил, котрі діють в живій природі. Таким чином, людське суспільство і жива природа розглядаються як дві різні системи. Внутрішні зв’язки в кожній з цих систем сильніші, ніж зв’язки між ними. Проблеми оточуючого середовища розглядаються виключно як наслідки неправильного ведення господарства, його надмірної ресурсоємності і відходності. Але їх можна позбутися шляхом модернізації виробництва. Вважається, що закони природи не можуть і не повинні заважати економічному росту, НТП. А жива природа в силу своєї витривалості начебто може пристосуватися до діяльності людини на планеті і перейти на новий рівень організації і функціонування. Цей підхід називається антропоцентричним або технологічним, тобто таким, що ставить людину, її технології, її «владу над природою» в центр екологічних проблем. Цей підхід більш притаманний багатьом політикам, економістам, господарникам, інженерам.

Згідно другого підходу людина як біологічний вид в значній степені залишається під контролем головних екологічних законів і у взаємостосунках із природою вимушена приймати її умови. Розвиток людського суспільства розглядається як частина еволюції природи. Людське суспільство залежить від стану живої природи, підкоряється її законам. А виникнення проблем середовища, що оточує людину, обумовлено антропогенним тиском на нього, тобто діяльністю людини. Цих проблем не можливо позбутися лише технологічними засобами. Це – біоцентричнийабо екоцентричний підхід. Він ставить в центр екологічних проблем витривалість живої природи і залежність від неї людського суспільства. Він характерний для професійних екологів. На відміну від антропоцентризму екоцентризм виходить із уявлення про об’єктивне існування єдиної системи, в котрій усі живі організми планети Земля – бактерії, рослини, тварини, включаючи і людей, з їх ресурсами, господарством, технікою і культурою – взаємодіють між собою і оточуючим середовищем.

Нажаль, поки що більшість людей схиляються до антропоцентричної точки зору, тому що вона є простішою, оптимістичнішою. Проте, зараз вже існують вагомі аргументи на користь екоцентризму, відкидати котрі не можна.

Таким чином, розширення предмету екології призвело до виникнення ряду нових визначень. Так в «Екологічному енциклопедичному словнику» (1999) екологія визначається як : « наука про різні аспекти взаємодії організмів між собою і з оточуючим середовищем»; «система наукових знань про взаємостосунки суспільства і природи».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Екологія – найактуальніша наука сьогодення.	\|	Комплекс екологічних наук сьогодні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.064 сек.