Свідомість і мова

Мова – складна семіотична (від греч. semeion – знак, ознака) система, що розвивається, є засобом об’єктивування змісту як індивідуальної свідомості, так і культурної традиції,забезпечуючи можливість його використовуваннясуб’єктами як засобу осмислення рефлексії. Мова виконує такі функції, як: 1) експресивна; 2) сигніфикативна (від лат. signum – знак); 3) когнітивна (від лат. cognitio – знання, пізнання); 4) інформаційна трансляція (від лат. informatio – роз’яснення, виклад); 5) комунікативна від (лат. communicatio, від communico – роблю загальним, зв'язую, спілкуюся).

1) Традиційна парадигма у філософії мови. Ранні варіанти філософії мовипредставлені так званою філософією імені, центральним предметом якої виступає феномен номінації і «ім’я». Вузловою проблемою «філософії імені» виступає проблема співвідношення імені і відповідного йому предмету як фрагмента дійсності або інакше – проблема «встановлення імен» (дав.-інд. namadheys, греч. оnоmatophetike). Традиційні концепції імені диференціюються дихотомічній оппозицією двох альтернативних підходів до трактування мовної проблематики: онтологічного (1) і конвенціального (2). 1) Онтологічнийпідхід базується на онтологічній заданності відповідності імені і означаемого ним предмету: «утворити імена (речей) не може всякий, кому надумається, але (лише той), хто бачить розум і єство сущого.Отже, імена – за природою» (Прокл про позицію Піфагора). То обставина, що імена дані предметам за природою (phusei), означає можливість правильного або неправильного найменування і задає необхідність збагнення істинного значення (etimon) імені (звідси – початково – «етимологія»), забезпечуючого збагнення єства предмету (позиція стоїків). 2) В протилежність цьому конвенціальний підхід до імені розуміє найменування «по встановленню, договору» (vesei).В рамках такого підходу ім’я принципово не субстанціальне, не атрибутивне і не іманентне предмету: «по одній грудці глини взнається все зроблене з глини, (бо) видозміна – лише ім’я, засноване на словах; дійсне ж – глина» (Упанішади). Така парадигма тлумачення імені не дозволяє проникнути в єство предмету за допомогою збагнення його «правильного імені», бо «імена обумовлені свідомістю» (ранній буддизм), що у цілому знімає проблему правильності імен як таку, бо «імена випадково, а не за природою» (Демокріт). Загальним для обох позицій є розуміння найменування як освоєння і збіг образу «деміурга імен» з космобудевником.

В рамках Середньовічноїфілософії проблема імені артикулює в контексті суперечки про універсаліях в рамках таких схоластичних напрямів, як номіналізм («термін, вимовлений або написаний, означає щось лише по встановленню – ex institutio» – Уїльям Оккам) і реалізм («пізнаємо не по єству, а по іменах» – Василь Велікий). Розуміння імені набагато складніше і глибше, бо включає ідею фундаментального символізму, задаючого розуміння імені як конвенції(від лат. conventio – угода) у контексті біблійної традиції («і нарекла людина імена всій худобі і птахам небесним і всім звірам польовим» – Побут., 2, 20), проте конвенції, причетної неявним чином до єства означаемої речі (у руслі тотального семіотизму середньовічного християнства). Така установка задає імпульс розвитку розгалуженої і складної логико-філософської традиції у рамках схоластики: введення термінів «абстрактне» та «конкретне поняття» Іоанном Дунсом Скотом; розвиток категоріального апарату логіки.

У Новому часі філософія мови належить до гносеології (за оцінкою Локка, зовні мови «неможливо скільки-небудь ясно або послідовно міркувати про пізнання»). В контексті емпіризму і сенсуалізмуім’я розглядається як результат раціонального конструювання на базі даних плотського досвіду («ім’я є слово, довільно вибране нами як мітки» у Гоббса), що може бути оцінено як історичне домінування конвенціальної концепції найменування «по встановленню». Такий підхід має своїм слідством і оформлення у філософії мови орієнтації на аналіз останнього з позицій логіко-математичного формалізму («мову можна назвати одним з видів алгебри, або, навпаки, алгебра є не що інше, як мова» – Д. Гартлі) і установки на критику свого роду вербального фетишизму: коли скоро слова позначають не об’єкти, але ідеї (десигнати), то ототожнення слів зі предметами (денотатами) веде до помилок у пізнанні. Резонуюча взаємодія цих двох тенденцій задає інтенцію на створення спеціальної мови науки, достатньо формалізоване і задовольняючого вимозі десигнативної визначеності (концептуальний ескіз такої мови у Кондорсе, «загальна і раціональна граматика» Пор-Рояля, «алгебра універсальної раціональної семантики» Лейбніца), що у далекій перспективі послужило одним із початкових імпульсів позитивістської програми очищення мови науки від метафізичних думок.

На базі традиційної філософської аналітики мови зростає як класична парадигма філософії мови, так і теоретична лінгвістика. Початковою формою цього об’єктивізму виступає лінгвістичний натуралізм, тобтопідхід до мови як до організму, що проходить в своєму розвитку стадії «становлення» і «історії розвитку» і стадію «розпаду мовних форм», викликану деформацією мови з боку духу (А. Шлейхер); формується генеалогічна класифікація мов (Е. Бенвеніст).Остаточне оформлення класичної парадигми в історії мовознавства було здійснено у зв’язку з появою концепції Соссюра, у рамках системного підхід до феномена мова: «Мова є цілісністю сам по собі». Проте для оцінки, розуміння і аналізу наявного стану системи мови, по Соссюру, знання її генезису є недостатнім. У цьому зв’язку Соссюр розрізняє «внутрішню лінгвістику» або власне лінгвістику, направлену на аналіз іманентної системи мови, і так звану «зовнішню лінгвістику», предметом якої є зовнішні по відношенню до мовної системи умови її функціонування (перш за все, соціальний контекст).Найважливішою особливістю системи мови є семіотичений характер(«мова – це семіологичне явище», «система різних знаків»). Знаки, функціонально призначені для «виразу ідей», абсолютно байдужі по відношенню до змісту останніх і є результатом закріпленої в традиції конвенції. «Саме тому, що знак довільний, він не знає іншого закону, окрім традиції, і, навпаки, він може бути довільним лише тому, що спирається на традицію».Мовний знак, по Соссюру, є єдність означає (план виразу) і означаемого (план змісту). Соссюру належить заслуга диференціації мови (langue) і мови (parole), задаючої усвоїй взаємодії сферу мовної практики (langage).

2) Паралельно розвертанню традиції класичного підходу до мови в європейській культурі закладаються основи некласичної парадигми у філософії мови,викликаній до життярозглядом останньоїне як об’єктивно наявної реальності,що самостійно розвивається,внеположенної свідомості, що пізнає, а яктворчої процесуальності, що визначає духовне буття індивіда і фактично співпадаючій з ним.Перший імпульс руху в цьому напрямі був заданий в контексті пред-романтної філософії 18 ст., що трактувала людину як «мовну істоту», а мови – як «форму розвитку людського духу» (Гердер). Найважливішою віхою оформлення некласичного трактування мови є ідея про можливість тлумачення як мови будь-якої знакової системи із заданою інтерсубє`ктивної семантикою (від початкової думки Вундта про «мову жестів» до інтегральної базисної тези Вітгенштейна «мир є мова»).

Основоположником некласичної парадигми тлумачення мовних феноменів і фундатором філософії мови у власному значенні цього слова є Гумбольдт. В його трактуванні мова предстає не зовнішнім засобом виразу результатів мислення («ergon»), але «мимовільним засобом» протікання мислення, – процесуальним засобом духовної творчості і отримання істини («energeia»). Мова, таким чином, уявляє, по Гумбольдту, особливий світ, конституйований духом і виступаючий як медіатор між духом і наочним світом: мовне опосредковане наочності дозволяє зробити її змістом духу, відкриваючи можливість мислення про світ. У цьому контексті лад мови виявляється змістовною основою світосприймання і світобачення («внутрішня форма» мови як «формуючий орган думки»). На базі ідей Гумбольдта розвертається широке віяло психологізированих концепціймови (вже в рамках класичної традиції) і власне психолінгвистики: трактування мови як «інстинктивної самосвідомості народу» у Г. Штейнтама,розуміння І. А. Бодуеном де Куртене предмету свого дослідження як «дійсної мови, існуючої у своїй безперервності тільки психологічно», радикалізм крайніх младограматиків з їх тезою про те, що «реально мова існує тільки в індивіді», і, отже, «на світі стільки ж окремих мов, скільки індивідів» (Г. Пауль).

Становлення філософії мови надає істотну дію на онтологію, що зрозуміла як онтологія людського існування, і антропологію, та ін. Лінгвістичний поворот припускає переклад філософських проблем у площину мови і пошук їх рішення за допомогою мовної аналітики. Так, логічна семантика Фреге досліджує відносини позначення, розкриваючи зв’язок значення мовних виразів із значенням в логічному значенні цього слова. На ідеї про відмінність значення і значення мовних виразів заснована філософська концепція Вітгенштейна.

Увага некласичної філософії мови сфокусировано на так званої проблемі семантичного трикутника, тобто проблемі співвідношення імені з десигнатом і денотатом (від лат. denotatus – позначений), наочне значення імені (знака), тобто те, що називається цим ім’ям, представником чого воно є у мові (напр., денотат імені «Уранішня зірка» – планета Венера) відповідного поняття. В цьому зв’язку логіка мислення аналізується Вітгенштейном за допомогою аналізу логіки мови, а оскільки ареал буття співпадає з ареалом «метафізичного суб’єкта», остільки буття співпадає з сферою вербальної артикуляції: «ми робимо предикатами речей те, що закладено в наших способах їх уявлення». У роботах пізнього Вітгенштейна здійснюється переорієнтація: значення не початково, – воно виникає у ситуації контекстних слововживань, організованих за певними правилами.Якщо правила побудови мовних конструкцій, що є результатом конвенції «лінгвістичного співтовариства», описуються Вітгенштейном як «поверхнева граматика», то закони організації мовних ігор – як «форми життя», оцінювані ним як «глибинної граматики», співвіднесеної з фундаментальними структурами буття. І якщо задачею філософії є дослідження мовних ігор, то сверхзадачей – «мовна терапія», тобто аналітичне виключення з мови генералізують як патологій. Концепція Вітгенштейна – разом з концептуальним «реалізмом здорового глузду» Мура – виступила підставою оформлення у некласичній традиції філософії лінгвістичного аналізу (аналітичної філософії або філософії буденної мови), орієнтованої – на відміну від філософії логічного аналізу – не на реорганізацію природної мови відповідно до зовнішніх правил, привнесених з логіки, але – вслід за Вітгенштейном – на аналіз природного функціонування слова в ситуативних контекстах з метою терапії неправильних (тобто генерализуючих) слововживань: не реформування, але формування мовних систем (свого роду мовних ігор).

Перехідній по відношенню від некласичного і сучасного (постмодерністського) розуміння мови є концепція, сформульована в роботах пізнього Гайдеггера. По Гайдеггеру, людина як «пастух буття» слухає його глибинний заклик – заклик абсолютної семантичної повноти, спраглої знайти форму свого виразу.Саме у мові корениться для людини можливість звершення свого вищого призначення: мова є здатність людини «сказати буття», артикулювати у мовних структурах його голос, бо вустами говорячого говорить саме буття, що знаходить у мови сферу своєї презентації, – у цьому плані мова є «будинок буття». У світлі цього «дар мови є не якась одна з людських здібностей поряд із багато якими іншими. Дар мови відрізняє людину, тільки і роблячи його людиною. Цією межею обкреслено його істоту... Єство людини покоїться в Я.» (Гайдеггер).

3) Сучасна філософія мови генетично сходить до концепції Хомського,що створив трансформаційну (генеративну) модель мови, де розрізняється мова як можливість– з одного боку, і мовний перфоманс (англ. performance – виконання), тобто застосування мовної компетенції у конкретній ситуації говору.Перш за все текст розуміється гранично розширювально: з одного боку – світ як текст («словник» і «енциклопедія» у Ач, «космічна бібліотека» у В. Лейча, власне «текст» у Дерріда). У рамках традиції герменевтики закладено трактування мови у зв’язку зі проблематикою розуміння: по Гадамеру, відкрите для розуміння буття і є мова. Збагнення значення буття виявляється тотожним його мовному конструюванню: «система категорій – це система способів конструювання буття» (Дерріда).

Фундаментальним дляпостмодерна є теза про співвіднесену мови з таким феноменом, як влада. Мови, які «висловлюються, розвиваються, одержують свої характерні риси у світлі Влади», Р. Барт називає енкратичними, мови ж, які «виробляються, знаходяться, озброюються Владою і зовні Влади (або, проти неї)» – акратичними. І якщо енкратичниа мова заснована на дискретних «фігурах системності», то акратична мова різко дистанцирована «від докси (тобто парадоксального)». Проте, у будь-якому випадку, влада мови – це влада сенсостворююча і текстоконстрктуруюча.

Постмодерністське трактування мови як феномена апліцирується (від лат. applicatio – докладення) на сферу несвідомого, що породжує і традиційно вислизав з-під юрисдикції вербального дискурсу. У рамках структурного психоаналізу фіксована мовна форма «буття несвідомого як мови іншого» (Лакан): у несвідомому, по формулюванню Лакана, «говорить бажання», яке, артикулює вербально, втрачає свою автохтоність, виявляючись не просто підлеглою, але фактично заданою зовнішніми вимогами граматичної будови і правив мовних практик, – вектор «означають» як об’єктивних форм Я. фактично обкреслює індивідуальну долю (Лакан). Несвідоме, таким чином, предстає як мова, а бажання – як текст.

У когнітивно-раціональній сфері ми тим більш стикаємося з мовною тотальністю: «мислення і пізнання приречено мовним тлумаченням світу», а «всякі міркування про мову знов і знов виявляються мовою» (Гадамер). Філософія конституюється в цьому контексті як особлива «мовна діяльність» по формулюванню претендуючих на абсолютну істинність висловів про світ у цілому (Кожев). Задаючи принципово нове (гранично розширювальне) бачення мовної реальності, філософія постмодерна формулює і принципово нові стратегії по відношенню до тексту. Текст абсолютно вільний, бо позбавлений «потягу до цілісності (закону)» (Р. Барт), у цьому зв’язку він позбавлений і жорсткої структури, будучи організований як ризома від греч. rhiza – корінь і -eidos – вигляд), а також центру, будучи полісемантичним: «функцією цього центру було б... гарантувати, щоб організуючий принцип системи обмежував те, що ми можемо назвати вільною грою структури» (Дерріда). В цьому відношенні класичне трактування тексту, оцінена Дерріда як «онто-тео-телео-фалло-фоно-логоцентризм», зміняється ідеалом «неможливого тексту» (Делез) з «бісівською текстурою» (Р. Барт), понятого як «конструкція», колаж цитат, організований за таким принципом, як «іронія, метаречева гра» (Ач).

Погляди Апеля.(Apel) Карл-Отто (р. в 1922) – німецький філософ, один з основоположників сучасної версії філософії постмодерна. Фундаментальною основою філософії Апеля є презумпція "лінгвістичного повороту" у філософії, понятого як "трансформації prima philosophia у філософію мови" (Апель) і орієнтуючого філософське дослідження на аналіз мови як початкової реальності людського буття (в цьому контексті Апеля солідаризується з цитованою їм позицією Гельдерліна: "ми є, починаючи з розмови"). За визначенням Апеля, «філософія сьогодні стикається з проблематикою мови як основоположною проблематикою наукового утворення понять і теорій і своїх власних висловів, а це значить – осмисленого та інтерсубє’ктивно значущого виразу пізнання взагалі». Філософія, таким чином, не є більш ні моделюванням «буття», «сущого» або «природа», тобто онтологією, ні рефлексією над «свідомістю» або «розумом», тобто гносеологією, стаючи відтепер реакцією на «значення» або «значення» мовних виразів («аналізом мови»). Як основних лейтмотивів сучасної філософії Апель виділяє наступні: 1) «перший лейтмотив обумовлений орієнтацією на форму мови», 2) другий – «інтуїцією контекстуальності предрозуміння феноменів, контекстуальності, у свою чергу обумовленій серед іншого також і мовою: адже він дозволяє оцінити те штучне і випадкове, що робить вплив на історично обумовлену підоснову життєвих світів». Згідно Апелю, названі лейтмотиви задають у сучасній філософії мови нову традицію, яка по своїй природі є одночасно і постметафизичної, і постфеноменологичної: «обидва ці лейтмотиви майже повністю дискредитували у наші дні гуссерлівську претензію на обґрунтовування філософії як строгої і беспередумової науки, що апелювала до аподиктичної очевидності розсуду категорій або інтуїтивного збагнення єства».Згідно апелевської рефлексії, у сучасної філософії мови ситуації може бути визначена як конституювання «трансцендентальної семіотики, яка як трансцендентальної прагматики мови долає недоліки семантичного аналізу мови, завдяки чому вона і включає феноменологічну очевидність». Філософську концепцію мови, що конституюється їм Апель артикулює у цьому контексті як «спробу зняття феноменології трансцендентальною семіотикою». Прагнучи уникнути парадигмальних крайнощів субстанціальності онтологизму і внесубстанціальності аналітичної філософії, Апель будує концепцію мови трансцендентальної «герменевтики», засновувавши її, з одного боку, на визнанні того, що «мова є трансцендентальною величиною», а з іншою – фіксуючи свого роду віртуальність його статусу як «умови можливості діалогічного взаєморозуміння і розуміння самого себе». В світлі цієї установки Апель аналізує роль мови не тільки у процедурах «понятійного мислення герменевтик, наочного пізнання і осмисленої дії», що протікає у рамках субє’кт-об’єктного відношення, але – в першу чергу – в контексті суб’єкт-суб’єктних відносин. Ці відносини потрактують Апелем як інтерсуб’єктивна комунікація, яка, у принципі, «не може бути зведена до мовної передачі інформації», але «є одночасно процесом досягнення згоди». Мова виступає у цьому контексті не тільки механізмом об’єктивування інформації і експресивним засобом, але і медіатором розуміння.

Більш того, комунікація мислиться Апелем як заснована на предрозумінні, умовою можливості якого є «мовний консенсус», тобто «злагоджене розуміння значення у необмеженому комунікативному співтоваристві». Апель, таким чином, дистанцирується від трактування мови у класичній філософії, у рамках якої процесуальне розуміння «вже виразиме, відчужене і встановлене на довгий термін» у логічно артикулюючих структурах (на зразок гегелівського «об’єктивного духу»); від буденної мови, яка потрактує Апель у дусі Хомського – як свого роду performance, презентація мови у тканині конкретно-ситуативної мовної практики; від штучних мов, що представляють собою, по Апелю, «лише приватну актуалізацію незмінної системи формалізму». Оригінальна концепція мовної комунікації Апеля конституюється у контексті його трактування мовних практик як мовних ігор. Апель обґрунтовує свою позицію тим, що, по-перше, комунікативна мовна практика, будучи залежною від лексичного дискурсу і зв’язана необхідністю слідувати граматичній організації мови, спочатку побудована на презумпції «проходження правилу», а по-друге, породжує усередині обмеженого правилами простору нескінченне число варіантів свого розвертання (варіативність «семантичних каркасів»). В цьому зв’язку акти мовної комунікації є, по Апелю, мовні ігри. Знак в даному контексті може бути, по Апелю, функціонально використаний по наступних регістрах: а) «в значенні категорії первинності: іконічне використовування знака, щоб схопити протокольно буття як таке в ході схрещування-назви даного феномена»; б) «в значенні категорії повторності: використовування знака як індикатора для ідентифікації по відношенню до ситуації об’єкту іменує, існуючого і причинно обумовлюючого плотське сприйняття»; в) «в значенні категорії третичности: символічне використовування мови для опосредования первинності і повторності, – зокрема, для визначення экстенсионального значення даного імені (що вже почато визначенням через індикатори) і встановлення зв’язку з інтенціональною детерміацією відповідного поняття (детерміацією ще очікуваною, але принципово можливій)». Концепція мовних ігор Апеля знаменує собою новий етап розвитку філософії постмодерна. Якщо трактування мовних ігор Вітгенштейном припускало опору на взаємодію між суб’єктом і текстом як виникаючим у контексті мовних практик, а у рамках філософії постмодерна процедури відношення до тексту придбавають статус початково-базових, то Апель потрактує мовну гру як суб’єкт-суб’єктну комунікацію, учасники якої виявляють один для одного текст – як вербальний, так і невербальний. Такий контекст не тільки висуває на передній план підоснову мовної гри герменевтики, але і задає особливу артикуляцію проблематики розуміння як взаєморозуміння її учасників. У парадигмі доапелевского постмодерна, який сьогодні з достатнім ступенем правомірності може бути оцінений як постмодерністська класика, текст розумівся як «децентрований» і належний «деконструкції» (Дерріда), як принципово аструктурна «різома» (Делез і Гваттарі), допускаюча будь-які можливості свого «означивания» (Кристева), що з неминучістю припускало примат доленосного "означає" над «означаемым» (Лакан).

Сучасна ж (постапелєвська) версія постмодерна пом’якшує ранньо-постмодерністський радикалізм, частково відновлюючи в правах класичну для філософської герменевтики і генетично висхідну до екзегетикі презумпцію розуміння як реконструкції іманентного значення тексту, виступаючого у Апелья як презентації вмісту комунікативної програми партнера в контексті мовних ігор, які реалізуються, таким чином, як «сплетені з життєвою практикою прагматичні квази-одиниці комунікації або взаєморозуміння». Виступаючий як текст комунікативний партнер не підлягає довільному означиванню і, допускаючи певний (збагатив гру) плюралізм свого прочитання, проте припускає автентичну трансляцію семантичного ядра своєї мовної поведінки в свідомість іншого, який зовні цієї реконструкції значення не конституюється як ігровий і комунікативний партнер. Сама ситуація мовної гри, таким чином, вимагає як умови своєї можливості розуміння як обопільно взаємної реконструкції іманентного значення вимовних текстів, а понятійне оформлене «мовне розуміння в комунікативному співтоваристві» виступає необхідним «регулятивним принципом» комунікації, запобігаючи можливості її обриву, мовної ізоляції суб’єкта, що втрачає не тільки партнера і себе як партнера, але і саму можливість отримання значення. У цьому відношенні, по самовизначенню Апеля, здійснена ним рефлексія умов можливості мовного взаєморозуміння трансцендентальної «герменевтики у необмеженому комунікативному співтоваристві обгрунтовує єдність prima philosophia як єдність теоретичного і практичного розуму».

Тема 4

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Самосвідомість: східна та західна традиці.	\|	Основні напрями у гносеології: наївний реалізм, раціоналізм та емпіризм, трансцендентальний ідеалізм, ірраціоналізм, позитивізм та логічний позитивизм,критичний раціонализм.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.