Переклад в Росії.

Хоча в Росії вже почали розуміти, що перекладач має досконало володіти двома мовами та енциклопедичними знаннями, більшість перекладачів-практиків не були достатньо освічені, а їхні переклади залишали бажати кращого. Вирішальний внесок у розвиток перекладацької діяльності в Росії зробило XVIII століття. До цього часу Росія сильно відставала від ведучих країн Західної Європи у якості перекладів, а також у розумінні задач та можливостей перекладів. Однак у XVIII столітті картина суттєво змінилася. Переклад став важливим засобом ліквідації розриву у культурному часі між Європою та Росією, широко відкривши вікно до літературного світу Західної Європи та одночасно став частиною національної словесності.

Політичні реформи Петра І суттєво розширили економічні та культурні контакти Москви з європейськими країнами, створивши потребу у численних перекладах науково-технічних текстів, а також творів художньої літератури.

Видатна роль у цьому процесі належала великому російському вченому і поету Михайлу Ломоносову. М. Ломоносов та його талановиті сучасники Олександр Сумароков та Василій Тредіаковський створили велику кількість поетичних перекладів. Вони часто супроводжували свої переклади теоретичними роздумами, пояснюючи, чому треба перекладати так, а не інакше, підкреслюючи таким чином важливість перекладацької праці, її творчий характер.

В 1735 році при Петербурзькій Академії Наук була створена “Російська асамблея” – перша професійна організацій перекладачів. У її роботі брали активну участь М.Ломоносов, В.Тредіаковський та деякі інші члени Академії. Асамблея займалася в першу чергу перекладом книг наукової, художньої та просвітницької літератури. Вона також займалася відбором книг для перекладу, виробляла правила та принципи, якими мали керуватися перекладачі, критично оцінювала виконану роботу. В Асамблеї провадилися обговорення та рецензування перекладів. Її діяльність сприяла і становленню перекладацької критики. Однією з основних вимог до перекладу в ті часи була вимога близькості до оригіналу, навіть “повного збігу” перекладу з оригіналом.

Другою особливістю цього періоду була зміна характеру перекладних книг. На початку століття до перекладів класичної літератури додалася велика кількість прагматичних перекладів, необхідних для віку реформ. Одночасно змінилося і співвідношення мов,з яких робилися переклади: все більше стали переважати такі сучасні мови, як французька, німецька, англійська.

Нове усвідомлення соціальної значущості перекладу складає третю характерну рису цього періоду. Переклад почав розглядатися як вид творчості, що заслуговує на повагу рівною мірою як і створення оригінальних літературних праць. Перекладач виступав у ролі суперника автора оригіналу, а часто намагався перевершити оригінал за художніми достоїнствами.

Значну увагу перекладу іноземної літератури приділяла і імператриця Катерина ІІ. Саме за її ініціативи у 1768 році було створено “Збори, що піклувалися про переклад іноземних книг” (“Собрание, старающееся о переводе иностранных книг”). До завдань «Зборів» входило виконання античних та сучасних західно-європейських авторів.

XVIII століття – це століття боротьби двох протилежних тенденцій, підходів – послівного (буквалістського) та вільного перекладів.

У XVIII столітті з’явився поетичний переклад, який згодом зайняв у Росії особливе почесне місце. Особливо численними та різноманітними були переклади М.В.Ломоносова, виконані з латині, грецької, німецької, французької мов. М.В.Ломоносов разом із В.К.Тредіаковським відстоював те, що вірші можна і треба перекладати віршами.

Крім зазначених вище перекладачів значний внесок у розвиток практики перекладу, освоєння засобів російської літературної мови, що тільки формувалася, в освоєння літературних жанрів та стилів, поетичних форм внесли такі літератори як Д.І.Фонвізін, І.А.Крилов, А.М.Радищев.

Якщо для російських перекладів XVIII століття характерна була тенденція до переробки оригіналу, до “схилення до російських нравів” («склонение на русские нравы»), то у XIX столітті все голосніше лунають протести проти переробок оригіналу та “схилення до російських нравів”.

Саме дев’ятнадцяте століття стало золотим віком російського перекладу. Якщо у попередньому столітті переклад перетворився на особливий вид професійної діяльності, то в XIX столітті ця дільяність була зведена у ранг високого мистецтва. Нова російська школа перекладу почала формуватися завдяки, у першу чергу, видатному внеску таких відомих діячів культури, як історик А.Карамзін та поет В.Жуковський. У кінці XVIII – на початку XIX століття А.Карамзін опублікував у різних журналах велику кількість перекладів.

В.Жуковського О.С.Пушкін називав “генієм перекладу”. Він був талановитим поетом, але значну частину його творчості складали також переклади. В.Жуковський перекладав з англійської, французької, старослов’янської, латині та німецької мов. Завдяки йому російські читачі отримали доступ до багатьох творів Шиллера, Гете, Байрона, Вальтера Скотта та інших корифеїв світової літератури. Діапазон його творчих пошуків дійсно вражає: від перекладів казок Шарля Перро та братів Грімм до “Одісеї” Гомер та відомого російського епосу “Слово о полку Ігоревім”.

В.Жуковський був прихильником вільного перекладу, який іноді перетворювався на парафраз, на новий текст за мотивами оригіналу. Іноді він міг перенести місце дії до Росії, дати героям оригіналу російські імена і т.д. Однак його могутній талант дозволяв йому з надзвичайною силою відтворювати стиль, ритм та інтонацію іноземного вірша, та його кращі переклади відрізняються дивовижною точністю.

Почесне місце в історії перекладу в Росії належить двом вдатним російським поетам О.С.Пушкіну та М.Ю.Лермонтову. Хоча у їх творчості переклади посіли порівняно скромне місце, вони зробили значний внесок у підвищення рівня художніх перекладів в Росії. У поетичних перифразах вони змогли відтворити найважливіші особливості іноземної поезії, але найголовніше – їх праці були прекрасними творами мистецтва, що не уступають їхнім оригінальним шедеврам.

О.С.Пушкін вимагав уважного ставлення до особливостей іноземного автора, але був противником дослівного перекладу, оскільки дослівний переклад змушує перекладача ставитися без поваги до своєї рідної мови. Підрядковий переклад ніколи не може бути вірним. Кожна мова має свої особливості, звороти, сталі фрази, що не можуть бути перекладені іноземною мовою відповідними словами, наприклад англійське “How do you do?”. У цих словах О.С.Пушкіна виявляється один з основних та актуальних у наш час принципів перекладацького мистецтва – принцип дотримання синтаксису та ідіоматики рідної мови.

Значення перекладів Лермонтова полягає у тому, що вони, не зважаючи на відступи від оригіналу, сприяли ствердженню того принципу, що переклад має представляти собою повноцінний художній факт літератури, рідної перекладачеві. Таким чином, завдяки О.С.Пушкіна та М.Ю.Лермонтову відбулося ствердження основного принципу російського перекладу: гарний художній переклад повинен бути невід’ємною частиною національної літератури.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правовий стан римських громадян.	\|	Переклад на Україні у ХХ-ХХІ столітті

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.131 сек.