Виникнення і становлення Давньоруської держави 29 страница

110. Формування багатопартійності
Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом. У демократичному суспільстві партії є тією зв'язуючою ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії. Сучасна політична партія — це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави. Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови». Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції: I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.): — виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; — активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України; — розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи; — виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії. IIетап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.): — поява парламентської опозиції; — ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України; — збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань). IIIетап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991p.): — розширення спектра багатопартійності (нині нараховується понад 100 політичних партій); — посилення розколів та дроблення політичних сил; — активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків; — підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази; — зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами; — періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 pp.). Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії могла з'явитися фракція у Верховній Раді. Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях. Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об'єднання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об'єднана) — зуміли подолати 4%-ний бар'єр і потрапити до Верховної Ради. Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є: 1. Мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27, на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії, а нині більше 100. 2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональ-них досліджень НАН України, є фактично партіями-кар-ликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів¹. 3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їхні програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу. 4. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступали, як правило, лідер чи група авторитетних людей. 5. Локальність партійного впливу, обмеженість партійної діяльності столицею, недостатня поширеність партійних структур у провінції. 6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній. 7. Поява на політичній арені незареєстрованої «партії влади» (колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад), що має серйозний вплив на перебіг подій у країні. Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо. Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Партії поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу їм перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.
111. На шляху творення національної економіки (1991 — перша половина 1994 р.)
Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу. Зауважимо, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці виділяють декілька специфічних моделей: 1. Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В'єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпрацьовувались оптимальні форми приватизації; стара бюрократія пристосовувалася до нових умов господарювання, вирішувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення іноземного капіталу, стимулювання розвитку підприємництва тощо. 2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його рисою є поступове нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарювання без зростання соціальної напруженості та масового зубожіння населення, певною мірою минаючи період форсованого, первісного нагромадження капіталу. 3. Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть цієї моделі полягає в запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів — блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам та фірмам в економічних питаннях. Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення незалежності. Це засвідчують документи, базовані на положеннях Декларації про державний суверенітет України — Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова Верховної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (листопад 1990 p.), які визначали зміст, мету та основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута в ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишалося нічого іншого, як повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати накази з Москви стали об'єктивними чинниками, які підштовхнули Україну до цього кроку. Водночас правлячі кола республіки для захисту національних інтересів мусили запровадити систему контрзаходів (використати період розкручування інфляційної спіралі для поетапної лібералізації цін, реформування заробітної плати, побудови нової фінансової системи, модернізації та перепрофілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні російської моделі трансформації економіки національної специфіки, що дало б змогу пом'якшити удар «шокової терапії» по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі в тогочасної державної еліти та відсутність технічної готовності управлінського апарату для виконання цих завдань. Уже навесні 1992 р. газети писали, що «в Україні існують всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка в 20—30-ті роки». Ситуація, справді, була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, у тому числі виробництво товарів народного споживання зменшилося на 20%, а продовольчих товарів — на 32%. За цих обставин нездатність уряду внести корективи в хід реформ, тривале зволікання з рішучими діями (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації) зумовили абсолютно логічну розв'язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р. 13 жовтня 1992р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції — І. Юхновський, В. Пинзеник, М. Жулинський. У пошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому було зосереджено основну частину виробничого потенціалу країни. Паралельно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості; динамічнішими стали процеси роздержавлення. За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І— IIIкварталів 1992р. становив 20%. З жовтня 1992 р. розпочався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 р. індекс адміністративного регулювання знизився з 80 до 35%. У фінансовій сфері наприкінці 1992 р. ситуація була критичною. Накопичений у попередній період інфляційний потенціал був настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993 p. підняти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здійснені надалі адміністративні заходи — обмеження фондів споживання на підприємствах, «заморожування» грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів тощо — дали певні позитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними були курс карбованця і ціни на споживчому ринку. Досягнуте певне відновлення керованості економікою сприяло зниженню темпів спаду виробництва, падіння валового національного продукту в першому кварталі 1993 р. Уповільненість процесів приватизації, демонополізації, структурної перебудови живили стару економічну систему, яка за послаблення державного контролю і розриву господарських зв'язків стала могутнім інфляційним чинником. Склалося майже кризове становище: стара система господарювання значно підірвана, нова — ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві: фермерство ще не могло стати основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспне виробництво ніяк не вписувалося в нові економічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 р. для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн крб. пільгових кредитів і до 3 трлн крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі народного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень—квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий же період 1992 р. Значні грошові ін'єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та невпинного спаду виробництва спричинили новий виток інфляції. Намагаючись її стримати, Кабінет Міністрів і Національний банк України в другій половині 1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов'язковий продаж державі 50% валютної виручки тощо. Ці заходи не зачіпали головних чинників інфляції — глибинних структурних деформацій в економіці. У пошуках шляхів виходу з кризи прем'єр-міністр Л. Кучма, виступаючи в серпні у Верховній Раді з програмою антикризових дій на вересень—грудень 1993 р. та на 1994 p., запропонував такий перерозподіл влади: законодавчу — Президентові, виконавчу — урядові, розроблення Конституції — Верховній Раді. На його думку, уряд мав здійснювати такі повноваження: залучення до вертикальної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу, місцевих держадміністрацій; підпорядкування Національного банку урядові; право уряду самостійно призначати й знімати міністрів та керівників інших відомств, створювати й ліквідовувати структури виконавчої влади. Проте цю пропозицію не було підтримано. У вересні 1993 р. Л. Кучма пішов у відставку. З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, всю повноту виконавчої влади було зосереджено в руках Президента України Л. Кравчука. Виконуючим обов'язки прем'єр-міністра став голова Донецької міськради Ю. Звя-гільський. Спочатку Президент створив Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи, а потім було сформовано новий уряд. У жовтні 1993 р. після кількох розглядів на засіданнях Кабінету Міністрів було схвалено «Концепцію плану економічного і соціального розвитку та державного бюджету України на 1994 рік», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів. Однак на практиці дедалі помітнішим ставав перехід до адміністративних важелів управління. Вже в грудні 1993 р. у схвалених Верховною Радою головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Спершу це виявилося у своєрідній реформаційній паузі, після чого почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанків-ській валютній біржі, запроваджено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994 р. індекс адміністративного регулювання економіки, за розрахунками Світового банку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник середини 1993 р. Уряд Ю. Звягільського, очевидно, дотримувався відомої формули П. Столипіна: «Спочатку заспокоєння, стабілізація, а потім реформи». Стримання інфляції та економічну стабілізацію намагалися досягти, як правило, адміністративними методами управління. Уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції: в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін — на споживчі товари та послуги за січень—липень 1994 р. вони зросли в 1,7 раза, тоді як у грудні 1993 р. цей показник становив 1,9 раза. Втім зниження інфляції було досягнуто переважно за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона становила 47 трлн крб. Виконання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64%, медицину — 69%, науку — 60%, культуру — 30%. Отримання інфляції та зростання цін зовсім не означало стабілізації й виходу із кризи. Навпаки, негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали силу: за шість місяців 1994 р. темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж у 1991—1993 pp. За цей період особливо значний спад відбувся в паливній промисловості (на 35,6%); у чорній металургії (на 34,8%); у легкій промисловості (на 50,7%). Навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господарювання, створив атмосферу, в якій повернення до адміністративного регулювання призводить до двох негативних наслідків — послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%. Отже, у період 1991 — середини 1994 pp. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося.- Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи до реформування, набуло досвіду суспільних перетворень.

112. Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки(д.п.1994-2000)

Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994—2000 р.) Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за межею бідності. Якщо 1990 р. частка заробітної плати у валовому національному доході дорівнювала майже 60%, то 1993 р. вона знизилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах середня заробітна плата, як правило, не перевищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то в Україні в жовтні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої в народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої заробітної плати. Різко зменшилася купівельна спроможність населення. Протягом 1991 —1994 pp. вона фактично знизилася в 5 разів. Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації. Вже 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, «середній клас» танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами «багаті» — «бідні». За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма в жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна в трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези «попередня стабілізація і лише згодом — реформування» та перехід до формули «прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації». У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання: 1) фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи; 2) регульована та контрольована державою лібералізація цін; 3) докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора; 4) децентралізація управління економікою; 5) лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики; 6) соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передання через акції в приватне користування населення державного майна. Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими. Одна за одною вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; про лібералізацію цін та експорту. Національний банк України видав постанову про уніфікацію ^кУрсу валют та монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного валютного фонду, який вже 26 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину позички, була саме лібералізація цін. Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила суттєві недоліки запропонованої ліберально-монета-ристської моделі реформування: по-перше, ринок не може регулювати ціни природних монополістів; по-друге, глибокі структурні зміни неможливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються з допомогою державного програмування; по-третє, ринок погано розв'язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери. Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов'язаний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширити соціальну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив проблематичною масову підтримку нового реформаторського курсу. Ситуація вимагала певного перегляду стратегії 1994 р., її адаптації до змін, доповнення програмою антикризових дій. Вже у квітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради України Президент визнав потребу коригування реформ. Воно передбачало посилення керованості економікою, подолання кризи державної влади, активізацію соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися дискусії щодо пошуку власної української моделі ринкового трансформування економіки, прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував у своїй доповіді з нагоди першої річниці Конституції. Основними положеннями програми були: прискорення приватизації; легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки; активізація інвестиційного процесу; отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі; енергійний перехід аграрного сектора на рейки інтенсифікації виробництва; піднесення рівня ефективності використання енергоресурсів; економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери. За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення, зародилися та набрали силу позитивні тенденції та процеси. Було сформовано основні атрибути національної економіки — фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що сукупно визначають основну економічну інфраструктуру державності. Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Набрав силу активний і незворотний процес розширення корпоративного та приватного секторів економіки. Станом на 1 січня 1999 р. форму власності змінили 61,8 тис. підприємств, у тому числі за період з 1994 по 1999 р. — 50,3 тис. На початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Значні зміни відбулися в аграрному секторі, де завершився перший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передання у власність юридичних осіб. Розпочалася реалізація головного завдання другого етапу реформи — формування реального власника на землю. На початок 2001 р. до 6 млн громадян стали власниками земельних ділянок (паїв). їх загальний обсяг становить майже половину земельних угідь України. Отже, в аграрному секторі поступово формуються основи для реалізації головної мети земельної реформи — передання землі тим, хто її обробляє, і формування в перспективі ринку землі, перетворення її на товар. Суттєві зрушення відбулися у сфері ціноутворення. У 1994 р. ще досить сильним був вплив традицій командної економіки. Зокрема, 70% цін регулювалося державою, дотації на комунальні послуги становили 95% від їх вартості, на хліб — 60%. Тоді країна мала два валютних курси — офіційно регульований та ринковий. Дефіцит бюджету автоматично покривався емісією Національного банку. Реалізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий механізм ціноутворення, здійснити складний і болісний перехід до світових цін, запровадити ліберальний режим зовнішньої торгівлі, забезпечити товарну насиченість ринку та подолати хронічну дефіцитність національної економіки. Важливе значення для утвердження нових економічних відносин та зміцнення державності України мала проведена 1996 р. грошова реформа, що сприяла процесові валютної стабілізації. Світова фінансова криза 1997—1998 pp. стала серйозним випробуванням реформ в Україні, економіка якої в силу різних причин зазнала слабшого удару, ніж економіка інших держав. Після спаду світової фінансової кризи намітилося поступове зростання базових економічних показників в Україні. Протягом 2000 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 6%, обсяги промислового виробництва — на 12,9%, виробництво валової сільськогосподарської продукції — на 7,6 %. Порівняно з січнем—вереснем 1999 р. частка товарообмінних операцій (бартеру) зменшилась на 15,1%. Певні зрушення відбулися й у зовнішній торгівлі — з 1994 по 1998 р. експорт товарів та послуг зріс більш як у 1,2 раза і досяг майже 32 % ВВП. Протягом 2000 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції із 187 країнами світу (в 1998 р. — з 164 країнами). Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами за результатами 2000 р. становило 648,1 млн дол. Однак ці тенденції та явища не набули сталого характеру. Ситуація залишалась складною, адже в силу різних обставин наближення вітчизняної економіки до ринку супроводжується такими негативними процесами: 1. Збереження та поглиблення структурних деформацій. У 2000 р. частка базових галузей — металургії, хімії, енергетики, паливної промисловості (тобто найбільш капітало-, енерго- та трудомістких і водночас екологічно шкідливих виробництв) становила до 58%. (У розвинутих країнах питома вага паливно-енергетичного комплексу та металургії становить: у США — 25, Франції — 24, ФРН — 22%.) За світовими стандартами економіка, у структурі якої майже 60% належать базовим галузям, щодо темпів розвитку є безперспективною. Водночас виробничу структуру України ускладнило скорочення частки машинобудування: за 1990—1998 pp. вона скоротилася майже в три рази, і, за оцінками експертів, її стан є загрозливим для національної безпеки країни. 2. Катастрофічний рівень фізичного та морального старіння основних виробничих фондів. Реальне зношення основних засобів у провідних галузях сягає 60—70%. В енергетиці, на транспорті, в деяких інших галузях цей показник наблизився до критичної межі. Це поставило в надзвичайно складне становище переробні галузі, зумовило величезні виробничі втрати (20—25% загального обсягу потенційної кількості продовольства, яке не доходить до споживача). 3. Неефективне використання реального економічного потенціалу. За оцінками експертів, Україна порівняно з найрозвинутішими країнами світу має досить високий рівень забезпеченості: сільгоспугіддями — 4-те місце, трудовими ресурсами — 5-те місце, науковим потенціалом — 4-те місце. Отже, українські виробники формально мають надзвичайно сприятливі стартові можливості для отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Поки що ці можливості не реалізовуються, і за ефективністю використання факторів виробництва Україна посідає одне з останніх місць, помітно відстаючи від розвинутих країн світу. Зокрема, від Франції щодо використання сільгоспугідь — вії разів, трудових ресурсів — у 15 разів, основного капіталу — в 3 рази, наукового потенціалу — більш як у 20 разів. 4. Низький рівень економічної свободи та високий — економічного ризику. Це спричинено непослідовною урядовою політикою щодо іноземного капіталу, нестабільністю правового поля конкуренції, корумпованістю чиновників, внаслідок чого іноземні інвестори не поспішають вкладати кошти в українську економіку. На 1 липня 2000р. загальний обсяг іноземних інвестицій за всі роки незалежності досяг 4,2 млрд дол., а, наприклад, Сінгапур (місто-держава площею 633 км²) щорічно отримує інвестицій приблизно по 10 млрд дол. 6. Загроза безпеці держави у сфері енергопостачання. Україна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за рахунок власних джерел паливно-енергетичних ресурсів вона задовольняє свої потреби лише на 47% (національні родовища забезпечують лише 10—12% потреб у нафті, 20—25% — у природному газі). Хоча Україна імпортує енергоносії з понад двадцяти країн світу, все ж більшість — з Росії. Але в практиці світової торгівлі нафтою та газом існує об'єктивна межа (в середньому 25% від потреби), перевищення якої означає, що економічна безпека під загрозою. 7. «Тінізація» та криміналізація економіки. Заданими експертів, на початку 2001 р. тіньовий сектор становив до 60% економіки, приблизно 40% населення отримувало офіційно незареєстровані доходи. За роки незалежності незаконний експорт капіталу з України досяг 20 млрд дол. 8. Загострення проблем у соціальному секторі. Рівень життя населення України на рубежі XX—XXI ст. значно нижчий від світових стандартів. За даними Статистичного бюро Європейської комісії, індекс купівельної спроможності громадян України становить лише 17% від прийнятого за європейську норму. Калорійність харчування населення України на 7—10 % нижча за норми. За низького рівня споживання основних продуктів населення України витрачає на харчування 68—75% доходів, малозабезпечені родини — до 90%. А в США та Франції питома вага витрат на харчування в доходах родин становить 18— 20, Італії — 18—19, Японії — 25%. За індексом людського розвитку (ІЛР), який інтегрує в собі ВВП на душу населення, показники освіти та здоров'я, серед 175 країн Україна посіла 95-те місце. Помітно дестабілізовувало суспільство прогресуюче поглиблення майнової диференціації. Так, якщо в Чехії, Угорщині, Польщі доходи 10% найбагатших сімей перевищували відповідні доходи бідних у 4,5—5,5 раза, то в Україні — більш як у 10 разів. Дедалі серйознішою для суспільства стає проблема зайнятості. Вищеперелічені проблеми в економіці, непослідовність і гальмування реформ зумовлені постсоціалістичним синдромом, складнощами перехідного періоду, недостатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ, спробами механічного застосування західних моделей без врахування націоналнно-історичних особливостей, невідповідністю правової бази економічним реаліям, жорстким протистоянням між гілками влади, опором реформам з боку опозиційних сил, недосконалим механізмом соціальних компенсацій; глобальною фінансовою кризою 1997— 1998 pp. тощо. Спробу певної корекції реформ засвідчив виступ Президента України Л. Кучми на науковій конференції «Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку» 20 листопада 2000 р. Підкреслювалось, що в стратегії реформ слід перенести акцент на якісні показники, це забезпечить стабільне кількісне економічне зростання. Оскільки цивілізоване поглиблення ринкових перетворень можливе лише на основі утвердження повноцінного громадянського суспільства, процес демократизації всіх сфер суспільного життя в Україні має стати більш динамічним, перейти в логічне, осмислене русло. Базовими пріоритетами економічної політики, націленими на суттєве коригування моделі реформ і формування стратегії випереджаючого розвитку, були проголошені: 1) зміцнення дієздатності держави на основі реалізації адміністративної та конституційної реформ; 2) створення належної законодавчої бази та стабільних правил як основи економічної діяльності; 3) зміцнення позицій національного капіталу, відповідального за долю держави, його консолідація й централізація; 4) утвердження в економіці конструктивного конкурентного середовища; 5) обмеження тіньової економічної діяльності та впливу олігархічних структур; 6) відмова від спроб стабілізувати економіку винятково монетарними засобами, застосування комплексного підходу, в основі якого — всебічне узгодження шляхів розвитку грошово-кредитної політики із завданнями реальної економіки; 7) децентралізація владних повноважень, посилення ролі регіонів, розширення їх прав і повноважень.

113. Специфіка взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду

Історичний досвід переконує, що в переломні моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли паралельно з радикальними перетвореннями в політиці, економіці, соціальній сфері відбуваються адекватні зрушення в культурі. Адже внаслідок діалектичної взаємодії із суспільством культура є, по-перше, індикатором суспільного розвитку (відображає стан морального здоров'я суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характеризує його духовний потенціал); по-друге, синтезатором суспільного досвіду (сягаючи корінням у традиції попередніх поколінь, органічно поєднує позитивний досвід минулого із сучасним, враховує тенденції майбутнього); по-третє, стабілізатором суспільних процесів (перебуваючи під значним впливом пануючого типу суспільних відносин, економічного укладу політичного режиму, соціально-класової структури, етнічних і національних відносин, культура активно впливає на духовну архітектоніку суспільства, шляхом періодичної радикалізації або стабілізації громадської думки активізує або гальмує суспільні процеси в різних сферах життя, намагаючись забезпечити суспільну гармонію при переході до нових орієнтирів, пріоритетів, шкали цінностей); по-четверте, інтегратором суспільних сил (культура має здатність об'єднувати людей незалежно від їхньої світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної належності в певні соціальні спільноти, а народи — у світову цивілізацію). Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили і розмаху в духовно-культурному житті набули три суперечливі процеси: 1) перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки; 2) повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття; 3) проникнення та адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації. Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху в свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен «культурним шоком у посткомуністичних суспільствах». Його загальними рисами, характерними'для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мотивації, зростання моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення-, підвищена конфронтація суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним «порядком». Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на передній план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду. На жаль, на початковому етапі державотворення в Україні відродження розглядалось як механічне відтворення, своєрідна реконструкція минулого. А час диктував необхідність переходу від романтичної концепції відродження до прагматичної, суть якої полягає не лише в піднятті на авансцену суспільного життя цілих пластів народної культури, добутих з глибин історії, а й у витонченому, диференційованому підході до історичного досвіду, національної традиції, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, чинників прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності, які в силу історичних обставин були забуті, втрачені або свідомо знищені й залишилися нереалізованими. Іншою серйозною проблемою духовно-культурного життя сучасної України є проникнення й адаптація на національному ґрунті системи цінностей західної цивілізації. Ця проблема має два аспекти: створення умов для органічного засвоєння нових прогресивних ідей суспільною свідомістю і вироблення стійкого імунітету проти антикультури. Отже, для взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду характерні різновекторність та багатоплановість. Культурний чинник активно впливає на суспільний розвиток, а суспільство вносить серйозні корективи в динаміку культурного процесу.

114. Основні тенденції розвитку сучасної української культури

Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст, форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації, слабо були зорієнтовані на перспективи цього процесу. Гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти зумовила проголошення в 1988 р. «Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель, відповідаючи реаліям посттоталітарного суспільства, мала стати національно зорієнтованою, органічно вписавшись у загальносвітові процеси. У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму «Освіта» («Україна XXI століття») щодо кардинальної реконструкції всієї системи освіти, яка передбачає: 1) децентралізацію управління освітою; 2) диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу; 3) безперервність освіти та варіативність навчальних планів і програм; 4) переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві. Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчалося майже 15 млн учнів та студентів. У процесі реформування всіх ланок освіти наголос було зроблено на: 1) деідеологізації й демократизації навчального процесу; 2) зв'язку освіти з національною історією, культурою і традиціями; 3) забезпеченні свободи творчості педагогам-новаторам; 4) урізноманітненні системи навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства. Для перспективного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів, 1040 навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х років у системі вищої освіти виникло майже 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких було акредитовано, тобто отримали юридичний статус; 5) поступовому приведенні у відповідність мови навчання в школах до етнічного складу населення. Якщо в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% шко лярів, то через десять років — 67,4%. Для задоволення мовних потреб представників інших національностей в Україні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою на вчання, 11 — молдавською, 107 — румунською, 67 — угорською, 9 .— кримськотатарською, 3 — польською, 2,3 тис. шкіл — з двома і трьома мовами навчання. Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потрапила в зону глибокої кризи, що засвідчує: 1) залишковий принцип фінансування. У 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила — 12,6%, у 1994 р. — лише 9,5%; 2) невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. За 1985—1995 pp. кількість закладів освіти, що проводили заняття у дві-три зміни, зросла майже на 1,5 тис. У 1994 /95 навчальному році школи були забезпечені підручниками тільки на 40% від потреб, технічними засобами навчання — лише на 7—10%; 3) падіння соціального престижу педагогічної діяльності; 4) загострення кадрової проблеми. Вже на початку 1995 р. через низьку соціальну захищеність загальноосвітні школи втратили 46 тис. учителів. У професійній школі не вистачає 25% майстрів виробничого навчання. Лише протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість з них — кандидати та доктори наук. Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було обнародувано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». її поява обґрунтовувалася тим, що інтеграція і глобалізація соціальних, економічних та культурних процесів, перспективи розвитку української держави на потребують випереджаючого, глибокого оновлення системи освіти. Суть змін становлять демократизація, індивідуалізація та прагматизація навчального процесу. Зміст нової освітньої концепції передбачає: 1) перехід до 12-річної системи освіти в середній школі, як умови для інтелектуального, соціального, морального й фізичного розвитку й саморозвитку учнів, виховання громадянина-патріота, створення надійного фундаменту для формування демократичного суспільства; 2) зростання в навчальному процесі вміння здобувати інформацію з різних джерел, переробляти й застосовувати її для індивідуального розвитку й самовдосконалення людини; 3) посилення практичного й виховного спрямування освіти; 4) диференціацію та індивідуалізацію навчання і виховання учнів, створення умов для їх саморозвитку й самовизначення, осмисленого визначення своїх можливостей і життєвих цілей; 5) забезпечення безперервності освіти молоді; 6) зростання значення в житті загальноосвітньої школи органів громадського самоуправління (учнівські збори, батьківські збори, опікунська рада, наглядова рада тощо) та колегіального органу управління (педагогічна рада); 7) посилення виховної та організаторської функцій вчителя, стимулювання діалогової форми спілкування з учнями, переходу від авторитарної педагогіки до педаго гіки особистісно зорієнтованої, комунікативної. Складовою духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами. Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI ст. До них належать: 1) постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Так, якщо в 1991 р. планові витрати на науку з державного бюджету становили 3,1% ВВП, то 1995 р. — 0,62 %, а в 1999 р. взагалі лише 0,4%. У результаті за внутрішніми валовими витратами на одного науковця Україна поступається: Греції — у 8 разів, Туреччині — в 2,5 раза, США та Великобританії — в 50 разів; 2) невпинне падіння рівня наукоємності валового внутрішнього продукту України, який є показником динаміки економічних перетворень. Протягом 1991 —1999 pp. цей показник знизився в 2,2 раза; 3) недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації, науковими приладами, матеріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на 10—15 років. Вітчизняні науковці оснащені обладнанням та інформацією в 100 разів менше, ніж їхні західні колеги, а доступом до найновішої інформації володіє лише 1% фахівців; 4) зниження ефективності функціонування наукових установ. Якщо в 1990 р. принципово нові технічні рішення на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчизняних науковців, то в 1994 р. — лише кожна шоста. Питома вага розробок, які за своїми техніко-економіч-ними характеристиками перевищували кращі світові аналоги, знизилася до 4,1% порівняно з 6% 1990 р. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямах; 5) внутрішній і зовнішній «відплив умів». Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Цей процес веде до катастрофічних втрат. на шляху незалежності Адже підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем та втрачена вигода від його використання обходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. дол. А процес деградації науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10—15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній «відплив умів». За останні роки понад 20% науковців перейшли працювати в комерційні структури. Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід. Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмислення та переоцінка пануючих донедавна поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів найавторитетніших у суспільстві письменників. Характерними рисами літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті. Життєздатність та перспективу вітчизняної літератури засвідчує поява нової генерації літераторів. Суттєво впливає на розвиток літературного процесу, на формування наукового потенціалу держави рівень книговидавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юридичного унормування видавничої діяльності й передбачив державну підтримку видавничої справи, зокрема з питань пільгового оподаткування. Але цей закон не був юридичним актом прямої дії, тому запровадження пільгового оподаткування у сфері книговидання було можливе лише за внесення відповідних змін до податкового законодавства. У Росії ще 1995 р. було прийнято федеральний закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та книгодрукування Російської Федерації», що звільняв практично від усіх податків книговидання, пресу і поліграфію. Ця модель книговидавництва поширена в багатьох країнах світу і є доволі життєздатною та перспективною. У 2000 р. в Росії було видано 3,2 книги на одного жителя в рік, а в Україні — лише 0,4—0,5, у Білорусі — до 7, Польщі — 9,5, Німеччині — 12. Попри економічні негаразди розвивається національний театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на тридцяти тисячах вистав. Український театр намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру імені М. Заньковецької — у Великобританії, участь вітчизняних театрів у багатьох міжнародних фестивалях. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець, В. П'ятнички, А. Шкургана звучать на найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря. Складна ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменщилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н. Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіжчика». Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг»(Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо. У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв'язки, що сприяє поширенню української культури у світі. Після здобуття незалежності десятки країн світу уклали з Україною угоди про культурну співпрацю. Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами має контакти з 900 громадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими діячами із 102 країн світу. Товариство культурних зв'язків із українцями за кордоном «Україна» співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців, країн Європи, США, Канади, Латинської Америки, Австралії. Протягом 1992— 1993 pp. понад 100 українських творчих колективів побувало на гастролях за кордоном. Водночас за останнє десятиліття у культурній сфері не вдалося подолати деструктивні тенденції, найпомітніші серед яких: — маргіналізація культури; — скорочення мережі установ культури; — повільне формування правових засад культури, мистецтва, які відповідали б сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного процесу; — обмежене фінансування культури; — комерціалізація культурної сфери, що за відсутності стійких традицій меценатства поставило на межу виживання значну частину творчих колективів, спричинило домінування грошей над естетичними ідеалами; — прогресуюча культурна деградація населення. Характерною особливістю сучасного стану культури є неоднозначність процесів у гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвитку суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами світової культури, які раніше з ідеологічних причин були недоступними; стимулює творчу активність митців. Але водночас плюралізм відкриває шлях для проникнення в духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, антигуманність, вона за відсутності стійкого культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства. Це зумовлює потребу радикальних, але виважених, далекоглядних і продуманих змін.

115. Характерні риси релігійного життя

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин, реставрація та відновлення функціонування давніх, спорудження нових храмів, збільшення набору до духовних закладів освіти тощо. Це було зумовлено зняттям заборон на релігійне життя, забезпеченням державою реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; частковою втратою старих ідеологічних орієнтирів та цінностей; різновектор-ними пошуками духовної опори в житті; поверненням до споконвічних духовних цінностей. Численні соціологічні дослідження свідчать про помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині кожен третій громадянин України вважає себе віруючим). Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 р. функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та напрямів. Водночас у духовній сфері існують і серйозні проблеми. Однією з найболючищих є глибокий розкол у православ'ї, яке в Україні поділене на три конфесії: — Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ—МП) — приблизно 8,5 тис. громад; — Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ—КП) — 2,5 тис. громад; — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — приблизно 1 тис. громад. Конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації суспільства, сіє протистояння в українських землях. Іншою, не менш складною, проблемою є значна політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату. Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові приміщення, майно. Особливостями релігійного життя України є, по-перше, порівняно високий рівень релігійної активності населення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70% загальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загальної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21%. Сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів таін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань. Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р. Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі риси: — помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті; — посилення релігійності населення; — швидке збільшення кількості релігійних громад; — поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень; — глибокий розкол у православ'ї; — політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти; — територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій; — відродження та активізація діяльності церков національних меншин; — поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.

116. Роль національної ментальності в житті суспільства

Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій. Як правило, ментальність формують такі чинники: географічне середовище, політичні інститути і соціальні структури суспільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність — це не винятково пасивний об'єкт, своєрідний наслідок сумарної дії названих чинників. Вона сама є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого. Зберігаючи в закодованій формі на рівні підсвідомості історичний досвід народу, ментальність ніби знаходиться у будці суфлера. Тобто її наявність на політичній сцені відчувається в поведінці та репліках головних героїв, проте сама вона перебуває у затінку. Характерні риси та особливості української ментальності зумовлені низкою чинників: 1. Геополітичне становище: між Заходом і Сходом. Саме воно зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності. їй притаманне поєднання індивідуаліз-му, характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності. 2. Домінуючий вплив двох головних історичних пластів традиційнопобутової культури: землеробського та козацького. Найглибинніші пласти української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців як автохтонного етносу. Саме воно визначило особливості їхнього світобачення, культурні орієнтири та соціальну організацію. Фахівці стверджують, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до однієї території (ландшафту), детерміновані природними циклами і сільськогосподарським календарем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в традиціях та мові, ця інформація крізь століття зумовлює такі характерні риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, зважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розвинуте почуття справедливості, що спонукає до нескінченних пошуків правди. Землеробська культура, залишки матріархату в родинних стосунках зумовили пріоритетну роль жінки. Внаслідок цього соціальні та психічні норми, ідеали, система моральних цінностей українців формувалися в координатах землеробської культури під домінуючим впливом жінки, на противагу Західній Європі, де переважав патріархальний тип родин. Активність, яскраво виражені волелюбність і демократизм, пріоритет чоловіка почали фіксуватись і закріплюватися в українській ментальності з появою на історичній сцені оригінального етносоціально-го утворення — козацтва. Отже, для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козацького. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого життя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпачу, а також у певній непослідовності дій. 3. Багатовікова відсутність власної держави. Це суттєво деформувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладан ня на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній ментальності як трагедія людини, яка є хазяїном землі (в розумінні навичок практичного господарювання, органічного злиття з природою та ін.), але через дію зовнішніх сил не може бути вільним господарем. Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, відсутність здорових амбіцій, дистанціювання від особистої відповідальності. 4. Тривала роз'єднаність українських земель. Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших держав вплинуло на культуру, традиції, побут українців. Саме це є основою такої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності. Наприклад, на ментальність галичан суттєво вплинула західноєвропейська культура, насамперед австро-німецька та польська. Важливим чинником їхнього життя була греко-католицька церква. На думку багатьох спеціалістів, для жителів Галичини більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності. Крім того, ментальності галичан притаманні певний консерватизм, скерований на увіковічнення в незмінному вигляді основних національно-етнічних цінностей, а також активне виявлення національних почуттів, патріотизму. Що ж стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то для них, через певні історичні обставини, головною метою було, як правило, не національне, а соціальне визволення. Провідними рисами ментальності в цьому регіоні були: колективізм, анархізм, віра в доброго і мудрого правителя, який наведе порядок; порівняно слабшими — національні патріотичні почуття, звичка до копіткої праці. Отже, слушною є думка про те, що нині є всі підстави говорити не тільки про особливості української ментальності загалом, а й про її своєрідність у різних регіонах України. 5. Цілеспрямоване знищення й денаціоналізація української еліти. Конформізм частини її звужували коло генераторів національних філософських ідей, творців само бутньої української культури, політичних лідерів та провідників народу. Це, з одного боку, посилювало консервативність української ментальност

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Виникнення і становлення Давньоруської держави 28 страница	\|	Виникнення і становлення Давньоруської держави 30 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.