Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Україна у системі міжнародних відносин.

Глобальний характер змін, які безпосередньо позначились на міжнародному статусі Україні й які визначають її місце у світовому співтоваристві, обумовлюється основними факторами: руйнуванням системи балансу сил, що існувала за часів „холодної війни”; домінуванням США як єдиної світової супердержави після розпаду Радянського Союзу й Варшавського Договору; збереженням та посиленням НАТО як системи колективної безпеки трансконтинентального характеру і водночас слабкими механізмами врегулювання конфліктних ситуацій, якими володіють Європейський Союз та ОБСЄ; тенденцію до оформлення багатополюсного контуру, зокрема з метою створення противаги політичному та економічному впливові США, з відмінними за політичною, економічною, військово-технічною могутністю центрами тяжіння; намаганнями конструювання загальноєвропейської – трансатлантичної – євразійської системи колективної безпеки.

Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах домінації США, і наявності низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угруповань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави окремо, не виступаючи складовою певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як європейських країн, так і Росії, Китаю, держав ісламського світу.

Виходу України на міжнародну політичну арену в ХХ ст. сприяв процес дезінтеграції Російської імперії і російські революції 1917 р. (лютнева та жовтнева). У перші роки радянської влади склалися сприятливі умови для налагодження економічних і політичних відносин України з іноземними державами. Вже тоді молода українська дипломатія продемонструвала здатність реально забезпечити встановлення міжнародних відносин з іноземними державами. У 1920-1922 рр. Австрія, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Туреччина, Чехословаччина, Болгарія, Угорщина визнають де-юре і де-факто народний уряд України і встановлюють з ними дипломатичні відносини. Тоді ж було підписано перші рівноправні договори з великими державами Європи, Україна уклала чи приєдналася до понад 60 міжнародних угод, урядові делегації України взяли участь в різноманітних міжнародних конференціях.

Після об’єднання в 1922 р. України з іншими радянськими республіками в СРСР її діяльність на міжнародній арені істотно обмежено. Договір про створення СРСР (30 грудня 1922 р.) звузив права союзних республік, у тому числі України, на здійснення відносин з іноземними державами та забезпечення власних зовнішньополітичних інтересів, які передавалися загальносоюзним зовнішньополітичним органам. Представників України введено до складу колегії Наркомату іноземних справ СРСР з правом на участь у здійсненні зовнішньополітичного курсу СРСР, а також – на реалізацію конкретних питань, що стосувалися специфічних інтересів України у тих чи інших іноземних державах. Пізніше на території України запроваджено інститут уповноваженого Міністерства закордонних справ СРСР; натомість представників України виведено з складу союзних дипломатичних місій в Австрії, Італії, Англії, Канаді, Німеччині, Польщі, Туреччині, Литві. І з 1930-х рр., відколи Радянський Союз фактично став унітарною державою з надзвичайно централізованими владними повноваженнями Москви, союзні республіки позбавлено будь-якого впливу на зовнішньополітичну діяльність СРСР.

Посилення ролі Радянського Союзу на завершальному етапі другої світової війни призвело до поновлення на початку 1944 р. участі України в міжнародних відносинах. До компетенції Президії Верховної Ради Української РСР і республіканського уряду віднесено дещо ширші повноваження, зокрема представництво у міжнародних відносинах. Українська РСР стала однією з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй, стала членом її важливих спеціалізованих установ: ЮНЕСКО, МАГАТЕ (міжнародного агентства з атомної енергії), ЮНІДО (організації з питань промислового розвитку), МОП (міжнародної організації праці). Були засновані постійні представництва України при ООН у Нью-Йорку, при відділеннях ООН у Женеві та Парижі. Постійна особиста участь представників і делегацій України в діяльності асамблей, конгресів і конференцій ООН, міжнародних організацій, асоціацій, об’єднань та інших міжнародних форумів мала важливе значення для розширення міжнародних зв’язків. Починаючи із середини 1940-х рр., Україна постійно брала участь і в міжнародно-договірних відносинах, підписавши майже 170 міжнародних угод. Але двосторонні міжнародні договори й угоди Україна фактично не укладала, тому що на двосторонній основі політичні, зовнішньоторговельні, правові й інші відносини з іноземними державами здійснювали виключно відповідні органи Союзу РСР. Хоча на території України, які відомо, функціонували окремі іноземні консульства. Але, як відомо, їх акредитовано при Міністерстві закордонних справ СРСР, а не при Міністерстві закордонних справ Української РСР. Також Україна не обмінювалася дипломатичними і консульськими представництвами з жодною країною світу.

Отже Українська РСР була позбавлена можливості здійснювати безпосередні дипломатичні і консульські відносини з іноземними державами. Хоча, згідно ст. 74 Конституції Української РСР, республіка мала право на встановлення своїх представництв на консульському рівні в окремих державах, а також – при міжнародних організаціях. Кардинальні зміни, пов’язані з концептуальним визначенням повноважень республіки в сфері зовнішньої політики, почались у період радянської перебудови 1985-1991 рр.

Важливий крок на шляху здобуття Україною незалежності зроблено для входження в чинну систему міжнародних відносин. Безпосередня практика зовнішньополітичної діяльності започаткована Комісією у закордонних справах Верховної Ради. Саме вона зобов’язала Міністерство закордонних справ Української РСР у двотижневий строк підготувати і внести на розгляд Комісії пропозиції законодавчого забезпечення зовнішньополітичної діяльності Української РСР. Ця ж комісія рекомендувала призначити на посаду Міністра закордонних справ Української РСР Анатолія Зленка. Сесія Верховної Ради Української РСР прийняла відповідне рішення.

Ідеї та пропозиції, нагромаджені в процесі обговорення питань, пов’язаних із зовнішньополітичною діяльністю Української РСР, створили підґрунтя для підготовки і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), в якій, як відомо, наголошувалося, що Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, що відносини з іншими суверенними республіками мають будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи. В десятому розділі документа під назвою „Міжнародні відносини” зазначено: Україна як суб’єкт міжнародного права “здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах”. Іншим важливим зовнішньополітичним актом України цього періоду стала Постанова Верховної Ради „Про чинність міжнародних договорів на території України” (10 грудня 1991 р.), якою проголошено перед усім світом, що „укладені і ратифіковані Україною міжнародні угоди становлять невід’ємну частину національного законодавства” (див.: Схема 13.1).

Важливими віхами на шляху утвердження України як суб’єкта міжнародних відносин стало прийняття Верховною Радою України документа під назвою „Основні напрями зовнішньої політики України” (2 липня 1993 р.), в якому викладено концепцію зовнішньополітичної діяльності держави, а згодом, 28 червня 1996 р., тексту Конституції України. В ст.18 Конституції України, зокрема, підкреслюється: „Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”. Неподільною і недоторканою оголошено територію України і, водночас, відсутність територіальних претензій до будь-якої іншої держави. Основним законом задекларовано також без’ядерний статус країни, оборонний характер її військової доктрини, формування національних Збройних сил на засадах мінімальної достатності. Ключову роль у цьому процесі відіграли результати всенародного референдуму (1 грудня 1991 р.), на якому практично 90 % громадян висловились на підтримку Акту проголошення державної незалежності України від 24 серпня 1991 р.

Три перешкоди необхідно було обійти на шляху входження молодої суверенної держави в міжнародні структури, які, по-перше, визначали традиційну підпорядкованість Москві; по-друге, становили проблемність ядерного арсеналу, який залишився в Україні після розвалу СРСР; по-третє, зумовлювали занепокоєність Заходу щодо напрямків подальшого розвитку нашої держави. Узгодженість духу і букви Декларації про державний суверенітет, Основних напрямів зовнішньої політики України і Конституції України з логікою відносин на міжнародній арені знімали застереження з боку світової громадськості, крок-за-кроком прояснюючи перед усім світом характер, а також головні вектори спрямованості зовнішньої політики нашої держави. Розглянемо їх докладніше.

Як відомо, за часів СРСР усі контакти із Заходом йшли через Москву. Отже, досвідчена російська дипломатія в односторонньому порядку володіла системою контактів з міжнародним співтовариством. Відповідно – молода українська зовнішньополітична служба була недосконалою і не мала уявлення про роль і функції України як у пострадянському просторі, так і в глобальному масштабі. Що в підсумку зумовлювало недостатній рівень знань про шляхи забезпечення державою своїх геополітичних інтересів. В першій половині 1992 р. Україна починає розвивати усе нові узи дипломатичного визнання, які тісно єднають новостворену суверенну державу зі світом. За перший рік незалежності нас визнало 130 країн світу. Сто одна з них установила з нами дипломатичні відносини.

Вже з перших місяців своєї незалежності Україна мала справу з низкою зовнішньополітичних проблем, визначених рутинною щоденною практикою міжнародного життя. Скажімо, визнаючи українську незалежність, багато румунських політиків при першій-ліпшій нагоді нагадували, що не вважають лінію українсько-румунського кордону “історично справедливою”, посилаючись при цьому на так званий Пакт Ріббентропа-Молотова. У перші роки незалежності від російських колег також постійно чули, що той чи інший регіон України “завжди був, по суті, російським”. І хоча заяви ці робилися дружнім і довірливим тоном, супроводжувалися поплескуванням по плечу і приятельською мімікою, сама присутність подібних настроїв серед політиків і простих громадян нашого найбільшого сусіда дуже ускладнювала розбудову міждержавних взаємин

Так само на рівні російської академічної науки. Аналізуючи офіційний документ “Основи прикордонної політики Російської Федерації” (Москва, 1996), у якому сформульовано цілий ряд загроз національним інтересам і безпеці Росії у прикордонному просторі, російський політолог Н.С.Мироненко, зокрема, називає дві: 1) територіальні претензії щодо Росії, 2) невизначеність міжнародно-правового оформлення кордону, які, на його думку, на рубежах Брянської, Курської, Бєлгородської, Воронезької, Ростовської, Краснодарської областей конституйовані з боку України достатньо чітко За певних умов такі “хмаринки” спроможні швидко розростись у грозові хмари, що приносять бурю. Що з усією очевидністю продемонстрував українсько-російський конфлікт навколо острова Коса Тузла, який наприкінці 2003 р. розгорівся в Азовському морі.

Прагнучи зробити свій вклад у процес ядерного роззброєння, йдучи послідовно до без’ядерного статусу, Україна першою на земній кулі заявила про відмову від ядерної зброї: спочатку підписала угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991), а згодом – Лісабонський протокол (травень 1992 р.). Показово, що весь арсенал мобільних ядерних ракет було передано Росії раніше передбаченого терміну і задовго до підписання Лісабонського протоколу. Згідно з московською Заявою президентів США, Росії й України від 14 січня 1994 р., наша держава взяла на себе зобов’язання протягом семи років ліквідувати всю розташовану на її території ядерну зброю, одержавши відповідне матеріальне відшкодування і гарантії своєї безпеки спочатку від США і Росії, а потім і КНР. Добровільна відмова третьої за своїм ядерним арсеналом держави від цієї зброї масового знищення не має прецедентів і наочно демонструє перед усім світом глибоко миролюбну сутність української держави. Приєднання після цього України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї укріпило позитивний імідж нашої держави. Україна виступила за безстрокове продовження дії цього договору. Відповідне рішення було одностайно прийняте на міжнародній конференції в Нью-Йорку в травні 1995 р.

Проголошення принципів безядерності і позаблоковості було далеко не найгіршим із усіх можливих рішень. Інша справа, що після ядерних випробувань у Індії та Пакистані (травень 1998 року) в Україні зрозуміли, що володіння ядерною зброєю є важливим військово-політичним фактором захисту національної безпеки та суверенітету. Звичайно, якщо для цього існують відповідні матеріальні та інтелектуальні ресурси, а також політична воля. Проблема ядерного роззброєння стала для України своєрідним ключем, яким можна було відкрити двері у західний світ. Вже на початку свого незалежного існування, відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, цілком закономірно наша республіка вважала, що за такий крок можна було очікувати від міжнародного співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності.

Крім того, у масовій свідомості українців панувала відраза лише про згадку можливості збереження ядерної зброї. З плином часу суб’єктивно визначене ставлення до цієї проблеми стратегічного значення доповнило усвідомлення неможливості власними силами України утримувати в бойовій готовності величезний ядерний потенціал. Адже для цього слід проводити широкомасштабні профілактичні роботи, зв’язані з використанням промислових потужностей, технологій, спеціалістів, якими Україна достатньою мірою не володіла. А додавши постійну потребу в модернізації, проведення чергових випробувань, а також своєчасної утилізації продуктів ядерного виробництва і озброєнь, то перед Україною поставали завдання, які власними силами вона успішно вирішити не могла.

Сміливі рішення і дії українського керівництва стимулювали провідних світових потуг до висновку, що виникнення у центрі Європи нової незалежної держави не створить нових загроз міжнародній безпеці. У випадку України без’ядерний статус та позаблоковість сприяли вирішенню завдання міжнародного визнання її незалежності.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на рейки самостійної і рівноправної участі в міжнародних відносинах стало визнання України міжнародним співтовариством. Упродовж 1992 р. Україну визнали 132 держави. З яких 106 відразу встановили дипломатичні зв’язки з Україною. Станом на 1 січна 1997 р. Україну визнали 154 держави. Важливе значення для міжнародного визнання України мав вступ до впливових міждержавних організацій. Станом на 1 січня 1997 р. Україна була членом 47 міжнародних міжурядових організацій.

Як відомо, Україна – рубіжна країна, яка знаходиться на заході Великого євразійського степу, на межах західноєвропейської, слов’янської й ісламської цивілізацій. Її площа – 603,7 тис. км2. За цим показником вона посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. В Україні розташований географічний центр Європи. Кількість населення близько 48 млн. чоловік, це – шосте місце в Європі (після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції).

Україна межує на півночі з Білоруссю, на сході – з Росією, на південному заході – з Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, на заході – з Польщею. На півдні омивається Азовським та Чорним морями. Загальна довжина сухопутних кордонів становить 5662,5 км., а берегової лінії – 1351,6 км. Довжина кордонів з Російською Федерацією складає 2484 км., з Білоруссю – 952 км., Молдовою – 1194 км., з Польщею – 542 км., Словаччиною – 98 км., з Угорщиною – 135 км., з Румунією – 608 км. Чорне море з’єднує Україну морськими кордонами з Грузією, Туреччиною та Болгарією.

Сучасне геополітичне становище України характеризують рівновеликі та суперечливі чинники. На даному етапі Україна виступає в світі як середня за величиною і рівнем розвитку держава, якій поки що однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших, так і до найбідніших країн планети. Рубіжна біполярність проявляється в наявності на території України географічного центру Європи в Карпатах і євразійського геополітичного полюсу в Криму. Така об’єктивна геополітична реальність фактично перетворює Україну на важливий геополітичний центр, тобто, говорячи словами американського стратега З.Бжезинського, в державу, значення якої для системи міжнародних відносин витікає не з сили й мотивації її дій, а з одного лише важливого місцеперебування, що має поважні наслідки, з огляду на потенційну вразливість у цьому регіоні найбільших геостратегічних потуг.

Україна має в своєму розпорядженні майже половину всіх світових ресурсів родючих чорноземних ґрунтів, могутній промисловий і науково-технічний потенціал, досить розвинену інфраструктуру й водночас відчуває гостру необхідність структурної перебудови економіки, слабкість експортних можливостей, втрату традиційних ринків, розрив зовнішньоекономічних зв’язків. З одного боку Україна межує з Росією, з якою її єднають спільність долі, багато в чому зрозумілі стратегічні інтереси, й непокоїть непередбачуваність дій сучасних російських політиків, їхні постійні імперські амбіції; з іншого боку Україна межує з цивілізованою Європою з тамтешніми традиціями парламентаризму, економічної стабільності й традиційною байдужістю до стану нашої держави.

У новому статусі незалежної держави Україна має визначити стратегію свого політичного та економічного розвитку, пріоритети у світі, з’ясувати, в чому полягають її реальні національні інтереси та розробити стратегію й тактику їхньої реалізації. В теоретичному плані це зумовлює необхідність наукових розробок, скерованих на пошук відповідного місця держави у світовій глобальній політичній і економічній системах. У практичному – створення механізму реалізації національних інтересів політичного і економічного характеру на регіональному і глобальному рівнях.

Базуючись на послідовному дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського заключного акту ОБСЄ та інших міжнародних документів, Україна реалізує зовнішню політику на засадах відкритої зовнішньої політики і співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав, розбудови своїх двосторонніх та багатосторонніх відносин з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи, засудження війни як знаряддя національної політики, незастосування сили та загрози силою при вирішенні будь-яких міжнародних суперечок, вирішення їх виключно мирними засобами, відсутності територіальних претензій до сусідніх держав та невизнання територіальних претензій до себе, неухильного дотримання міжнародних стандартів прав людини, забезпечення прав національних меншин на своїй території та вжиття належних заходів щодо збереження самобутності зарубіжних українців згідно з нормами міжнародного права, додержання принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, пріоритетності загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, сумлінного виконання всіх своїх міжнародних зобов’язань, опертя у своїй зовнішній політиці на фундаментальні людські цінності та засудження подвійних стандартів у міжнародних відносинах, відсутності збройних сил інших держав на українській території та нерозміщення іноземних військ на території інших держав без їх ясно висловленої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН, здійснення примусових заходів (санкцій) тільки у випадках міжнародних порушень, які завдають шкоди Україні, застосування Збройних сил у разі агресії чи інших не дружніх дій (збройних зазіхань на територіальну цілісність та недоторканість державних кордонів), або при виконанні Україною своїх міжнародних зобов’язань.

У зв’язку з особливостями історичного розвитку та специфікою геополітичного і геоекономічного становища України домінантою двосторонніх відносин із прикордонними державами визначено україно-російські відносини. Від їх налагодження значною мірою залежатиме доля прогресивного розвитку України і Російської Федерації, стабільність у Європі й у всьому світі. Протидіючи будь-яким територіальним домаганням чи спробам втручання у свої внутрішні справи, Україна будує відносини з Росією в дусі щирого добросусідства, взаємоповаги і партнерства. Україна спрямовує свої зусилля на те, щоб стати надійним мостом між Росією і країнами Центрально-Східної Європи. З огляду на необхідність підтримки військово-політичної і соціально-економічної стабільності в Центрально-Східній Європі, а також – життєво важливі національні інтереси України, в тому числі в сфері безпеки, до головних пріоритетів належить розвиток тісних партнерських відносин із усіма суміжними державами.

Західним державам належить провідна роль у сучасній міжнародній системі, зокрема, у світовому економічному комплексі та в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональними процесами. Визначальною рисою зовнішньої політики України у ставленні до цих держав є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідного економічного співробітництва, широких культурних, наукових, гуманітарних зв’язків. Побудова відносин із західноєвропейськими державами створює умови для поновлення давніх традицій, які склались у світовому економічному комплексі та в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональними процесами і в умовах сучасності є принагідними для прискорення демократизації, проведення ринкових реформ і оздоровлення національної економіки. Одночасно таке співробітництво стає підґрунтям для розширення участі України в Європейських структурах, її майбутнього інтегрування в загальноєвропейський і світовий економічний простір. Стратегічною метою України є також інтеграція до європейських та євроатлантичних структур.

Природно, що Україна є зацікавленою у прихильності до неї США як великої наддержави, статус якої визначається військовою могутністю, рівнем економічного розвитку, незаперечним лідерством у розробці й запровадженні найсучасніших високих технологій в усіх секторах економіки, притягальною силою американського способу життя.

Об’єктивно Сполучені Штати Америки також зацікавлені в тому, щоб Україна розвивалась як демократична країна, увійшла до європейських структур як держава-партнер. Позитивним фактором Сполучені Штати вважають збереження незалежності України, адже без України Росія втрачає статус імперії. Що стосується економічних взаємовідносин, то український ринок цікавить США настільки, наскільки американський капітал вважає його привабливим. Як відомо, за рівнем інвестицій в економіку України США займають перше місце. Хоча цей рівень є незначним порівняно з американськими капіталовкладеннями в Польщу й Угорщину. Причини – несприятливий інвестиційний клімат в Україні.

Розвиток відносин зі Сполученими Штатами не виключає необхідності підтримки й усебічного розвитку рівноправних взаємовигідних відносин з Російською Федерацією. Переслідуючи у відносинах з цією країною інтереси зміцнення внутрішнього становища, не треба забувати про зворотній вплив українсько-російських відносин на процеси у Росії.

Сучасні дослідники ролі й місця України в системі міжнародних відносин доводять, що Україна виконує чотири функції у системі європейської безпеки й дві – за межами Європи, причому значення останніх зростає.

Першою функцією є відносно безболісна для Заходу можливість „нейтралізувати” Росію з метою усунення небезпеки для країн Центральної Європи.

Друга функція – це початок „усвідомлення Росією факту, що Україна здобула незалежність усерйоз і надовго”. Очікується, що це дасть можливість Російській Федерації встановити взаємовигідні стосунки з сусідами, які йдуть на зближення з Європою. Проте, якщо виявиться, що Україна нездатна зберегти суверенітет, тоді не лише підтвердиться погляд на незалежність України як на тимчасове явище, а й посиляться авторитарні й силові підходи, що з таким поглядом часто пов’язані.

З третьою функцією пов’язане питання життєздатності незалежної України, що – відповідно – зменшує значення російського чинника у внутрішній політиці Польщі, Угорщини, Чехії та інших партнерів по колишньому Варшавському договору. Через сприйняття Росії як країни географічно віддаленої (при цьому буфером виступає Україна) на зміни у Центральній Європі починають дивитися як на остаточні.

Четверта функція України в системі європейської політики полягає у наступному. Стабільність самої України, що межує з сімома країнами, безумовно виступає конструктивним чинником у регіоні, де зберігається небезпека виникнення конфліктів етнічного, географічного й економічного характеру. І особливою зоною напруги є відносини між кримськотатарською громадою і проросійською більшістю Криму, що ускладнює стосунки між Києвом і Москвою.

Щодо двох міжнародних проблем поза Європою. По-перше, це аспект розробки паливно-енергетичних ресурсів у країнах СНД, особливо в регіоні Каспійського моря. Для Російської Федерації, де, за влучним висловом колишнього президента Росії Єльцина, „Каспійське море – це друга Перська затока”, боротьба за контроль над шляхами транспортування енергоносіїв між Європою і Азією набуває, окрім економічного, й геополітичного значення. Адже Україна спроможна надати альтернативний шлях для транспортування газу й нафти в Європу, до того ж підтримуваний Заходом. Зрозуміло, що в цьому випадку йдеться про відлучення Росії від каспійських контрактів. При цьому Україні відводиться одна з ключових ролей, поряд з Туреччиною у НАТО. По-суті, йдеться про зміну виміру „Схід-Захід” новим – „Північ-Південь”. Відносини з Україною певним чином утримують Туреччину в рамках Європи. З розвитком цих відносин для Туреччини зменшується небезпека бути відстороненою на другий план пріоритетністю Росії для НАТО.

Отже, основні критерії геополітичного положення України детерміновані її розташуванням між кількома полюсами тяжіння, які характеризуються різним ступенем політичної, економічної та військової могутності.

По-друге, в просторі найближчого оточення (у субрегіональному вимірі) за Україною залишається статус великої регіональної держави із значним потенціалом, що надає їй шанс для активної політики щодо реалізації власних інтересів. Україна, як спадкоємиця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР у Центральній і Південно-Східній Європі, в Чорноморському регіоні, має відігравати тут значну роль в організації нової системи порядку. Для неї життєво важливим є розв’язання конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров’ї, у Кавказькому регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Польщею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними лідерами у цій частині світу.

Сучасні дослідження наших вчених визначають такі основні геополітичні пріоритети України:

- виживання України як суверенної незалежної держави (зростання ролі фундаментальних цінностей і зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес);

- повернення України в європейський цивілізаційний простір (всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки);

- посилення „дієспроможності України” в широкому розумінні цього терміну (розбудова економічного і політичного потенціалів за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, отримання відповідних гарантій безпеки);

- зміцнення стратегічного партнерства з США і зв’язків з країнами Західної Європи;

- підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Росією;

- зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами (Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи;

- сприяння формуванню „поясу стабільності” та регіональних структур безпеки (від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії);

- активна участь у створенні й використання європейських і євразійських транспортних коридорів (налагодження надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини);

- протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічний захист економічного суверенітету (недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності);

- блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування;

- цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейської і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.

Таким чином, прийнята Верховною Радою зовнішньополітична концепція України стала основою її зовнішньополітичного курсу, всієї діяльності її владних структур і, перш за все, української дипломатії на міжнародній арені. За час, що минув з моменту проголошення незалежності, наша держава досягла в міжнародних справах значних успіхів, про що свідчить, зокрема, широке міжнародне визнання незалежної України. Як європейська держава, розташована в центрі європейського континенту, Україна може і повинна відігравати роль важливого фактору миру і стабільності в Європі. Враховуючи нові геополітичні реальності, що склалися у світі і в Європі після закінчення „холодної війни”, Україна проводить зважену міжнародну політику, прагнучи, з одного боку, розвивати відносини з країнами Заходу і міжнародними організаціями в Європі, а з другого – розвивати рівноправні добросусідські відносини з Росією та з іншими країнами близького зарубіжжя.

 


Читайте також:

  1. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
  2. Адресація в системі ЕП НБУ.
  3. Акти Конституційного суду України в системі національного законодавства.
  4. Акти Конституційного Суду України в системі національного законодавства.
  5. Акціонерна власність в економічній системі
  6. Алгоритми арифметичних операцій над цілими невід’ємними числами у десятковій системі числення.
  7. Аналіз посередників в системі розподільчої політики
  8. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
  9. Банк міжнародних розрахунків
  10. Бізнес-моделювання в системі управління розвитком підприємства. Поняття та етапи формування бізнес-моделі
  11. Бухгалтерський облік у системі наук
  12. Бюджетування в системі оперативного фінансовго планування




Переглядів: 1420

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Міжнародні конфлікти: поняття причини, засоби та методи врегулювання. | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.01 сек.