Теорія та практика установчої влади в конст заруб країнах.

Теорія установчої влади – вчення, за яким конституція як основний закон держави визнається актом первинної (установчої) влади, що безпосередню належить народові. Виникнення цієї теорії було зумовлене поширенням у 18 ст. концепції народного суверенітету та ідеї суспільного договору. Теорія концептуально сформульована в 1789 Е. Ж. Сьєйєсом, який першим ужив відповідний термін. Водночас конституція характеризувалася як джерело інших, встановлених нею і по суті вторинних влад — законодавчої, виконавчої та судової. Результатом поширення теорії установчої влади було визнання різної природи конституції та законів: якщо конституція вважалася актом установчої влади, з чого виводили її найвищу юридичну силу, то закони — актами законодавчої влади, чим пояснювали їх субординованість, насамперед за силою конституції.

Теорія установчої влади знайшла відбиток у характеристиці переважної більшості конституцій як народних. Такими вважаються ті конституції, що прийняті установчими зборами, референдумом або парламентом. Нерідко буває сполучення двох із названих способів: відповідному референдуму може передувати розробка і схвалення конституції установчими зборами або парламентом.

Установчі збори — це орган, сформований шляхом загальних і прямих виборів звичайно з метою попереднього схвалення або прийняття конституції, а також іноді внесення до неї змін. За умов конкретних країн установчі збори мають різні назви: власне установчі збори, конвент, конституційні збори (асамблея, конгрес) тощо. У деяких випадках назва установчих зборів некоректно вживалася для позначення різних органів, які з метою розробки або попереднього схвалення конституції на невиборній основі утворювалися парламентом, президентом або урядом чи навіть політичними партіями.

У наші дні попереднє схвалення або прийняття конституції представницькими установчими зборами зазвичай відбувається за однієї з двох обставин. По-перше, установчі збори формують при утворенні нової держави або при поновленні демократичного режиму. По-друге, в ряді країн (Болгарія, більшість країн Латинської Америки) установчі збори набули характеру традиційного способу конституційної нормотворчості.

Як зазначалося, народними також вважаються конституції, прийняті або затверджені на референдумі..

Практика прийняття конституції парламентом набула поширення у минулому столітті. В Європі у відповідний спосіб прийняті конституції Австрії, Грузії, Данії, Ісландії, Македонії, Молдови, Словаччини, Словенії, України, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Чорногорії і Швеції.

Згідно з конституційною доктриною ряду країн (Франція, Колумбія та ін.), установча влада – це незалежна і самостійна публічна влада, що має найвищу юридичну силу і посідає відповідне місце у поділі влад поряд із законодавчою, виконавчою та судовою.

Під установчою владою розуміється фактично орган, який наділений спеціальною політичною владою для прийняття конституції. Отже, зміст установчої влади складають повноваження щодо прийняття або суттєвому зміненню конституції держави. В цьому зв’язку доцільно підкреслити, що будь-яка процедура прийняття конституції є коректною тільки у тому випадку, якщо вона забезпечує реалізацію установчої влади. Тільки суб’єкти, які володіють установчою владою, можуть затвердити фундаментальний закон держави. Недотримання цього порядку суперечить сутності конституції як основного закону, є конституційно-правовим порушенням.

29.Еволюція змісту сучасних конст особливості змісту новітніх конст.

Етапи конституційного розвитку:

1. Період становлення буржуазного суспільства – (США 1787, Люксембург 1868, Австралії 1900)

2. Період між 2 світовими війнами – Фінляндія 1919, Австрія 1920, Ірландія 1937.

3. Після 2 світової війни до 90 років 20 століття – Ісландія 1944, Італія – Японія 1947, Основний закон ФРН 1949, Данія 1953, Франція 1958, Греція 1975, Португалія 1976, Іспанія 1978, Швеція 1974, Туреччина 1982.

4. Поява новітніх конституцій – Хорватія 1990; Болгарія Македонія Румунія Словенія – 1991; Словаччина, Чехія, Естонія, Узбекистан, Литва, Кіргізстан, Росія 1993; Білорусія – 1994; Вірменія, Азербайджан, Грузія – 1995, Швейцарія – 2002.

Особливості новітніх конституцій:

1. Відображено більш значну роль держави у сфері економіки

2. Збільшено соціальну сферу

3. Предметом конституційного регулювання стан відносини, що виникають у рамках політичної системи (Конституційна-регламентація діяльності політичних партій)

4. Широкий перелік прав та свобод людини та громадянина

5. Наявність положень про зовнішньоекономічну діяльність держави, співвідношення національного та міжнародного права

6. Чітка фіксація форми державного правління

7. Зниження вікового цензу для активного виборчого права

8. Зміна понятійного апарату (Замість форми державного устрою – політико-територіальний устрій)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття і сутність констуції	\|	Розвиток та перегляд конст в ЗК.Порядок внесення змін.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.067 сек.