Проблема свідомості в історії філософії.

Кожна епоха формує своє власне уявлення про свідомість, зміст якого значною мірою залежить від домінуючого світогляду.

В архаїчному суспільстві світ характеризувався як видимий і невидимий, свідомість (те, що ми сьогодні так називаємо) зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матеріально-практичними діями.

Античний світ, де визначальним був космоцентричний світогляд, вже не існувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвір зовнішнього буття (матерії), тобто витоки свідомості перебували за межами людини.

У середні віки, коли домінувало геоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем – нерефлективним блаженством, або неусвідомленим життям нашого “Я” в Бозі, та нижчим рівнем – мовчазним життям нашого тіла.

І тільки у Новий час з його антропоцентричним світоглядом, коли людина вивільнилася з-під опіки і влади надприродного й була проголошена початком і причиною всього, що відбувається з нею у світі, свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру. Термін “свідомість” вперше було вжито Р.Декартом як особлива здатність душі. Вважав, що свідомість – це інтелектуальна діяльність суб’єкта, який проектує світ. Вона відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості.

Свідомість Декарт подав у формі “я мислю”, тобто фактично звів її до мислення, або когнітивних актів. Ця традиція, яка зводила свідомість до мислення і в кінцевому підсумку до розуму, в формі раціоналізму запанувала в усій класичній філософії. Так, у Г.Гегеля свідомість людини – це суб’єктивна форма існування духу, культури, яку він звів до знання. Різні форми культури (наприклад, мистецтво, релігія, наука) постають у нього лише як форми вияву істини, тобто фактично зводяться до знання. Отже, він не вийшов за рамки когнітивної інтерпретації свідомості.

Філософи-матеріалісти акцентували увагу на вирішальній ролі матеріальних факторів у формуванні й функціонуванні свідомості. Згідно з їхнім вченням свідомість виникла природним шляхом: матерія, розвиваючись від нижчих до вищих форм, витворила живі істоти, а з ними і психіку, на основі якої пізніше сформувалася свідомість людини. Французькі матеріалісти, зокрема, трактували свідомість як відображення людиною навколишньої дійсності. Окремі матеріалісти розглядали свідомість як щось подібне до речовини, яку виділяє мозок. Вони вважали, що коли існує тільки матерія, то все суще повинно мати матеріальний характер. Звідси висновок, що наші ідеї, поняття також матеріальні, тобто займають в мозоку певний простір, мають причинні зв’язки тощо. Така позиція має назву “вульгарний матеріалізм”. Насправді наші поняття позбавлені ознак матеріальних речей.

Нове слово в матеріалізмі сказав марксизм, який поєднує у цьому питанні попередній матеріалізм і гегелівську концепцію. Для К.Марксасвідомість людини – це засвоєна нею культура суспільства, яка створена працею поколінь.

Недоліки марксистського розуміння свідомості:

1) К.Маркс схилявся до когнітивної традиції;

2) підкреслюючи суспільно-історичний характер свідомості, він фактично не брав до уваги специфіку свідомості конкретного індивіда. У свідомості індивіда він вбачав тільки вияв суспільної свідомості.

Вирішальний крок у подоланні когнітивної інтерпретації свідомості зробив Ніцше. Декартівське “я мислю” він замінив на “я хочу (волію)”. Хоча він спеціально не досліджував проблему свідомості, однак він вплинув на інших мислителів, що займалися нею.

В руслі “філософії життя” оригінальну концепцію створив З.Фрейд. В ній він розглянув механізм взаємодії свідомого і несвідомого.

Найбільш плідно у ХХ ст. досліджував цю проблему Е.Гуссерль. Він схилявся до когнітивної інтерпретації свідомості, але піддав аналізу всі її акти, в тому числі й не когнітивні.

Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити на 2 типи: індивідуалістські та колективістські.

Індивідуалістські розглядали як вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) – мораль, релігію, мистецтво, право – як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю.

Колективістськіконцепції, навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну свідомість розглядали як щось похідне.

До першого типу концепцій схилялися філософи Нового часу (як емпірики, так і раціоналісти), а також І.Кант, позитивісти, представники філософії життя, феноменології. Друга традиція яскраво представлена у Г.Гегеля і К.Маркса.

Щодо ідеологічної орієнтації перша традиція тяжіла до лібералізму, коли загальне розуміють як суму інтересів індивідів, а друга – до тоталітаризму (підпорядкування особи загалу).

Свідомість репрезентує себе двома способами:

· зовнішньо – у вчинках і словах людей;

· внутрішньо – через безпосереднє спостереження за власними актами свідомості, у рефлексії.

Зовнішньо (об’єктивно) свідомість виявляється в особливому, відмінному від тваринного, відношенні людини до світу і до інших людей.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Ознаки свідомості та її структура.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.