Лекція 6. Українські землі під владою Російської і Австрійської імперій.

Остаточна ліквідація автономіï Украïни у складі Російськоï імперіï.

Соціально-економічний розвиток і суспільно-політичний стан Украïни у кінці XVII – на початку XVIII століття. I. Мазепа.

Кінець XVII – середина XVIII ст.).

Лекція 5. Гетьманщина в Україні

План.

1. Соціально-економічний розвиток і суспільно-політичний стан в Україні у кінці XVII – на початку XVIIIст. I. Мазепа.

2. Остаточна ліквідація автономії України у складі Російської імперії.

Література.

1. Багалій Д. Iсторія Слобідської України. – Харків,1993.

2. Борисенко В. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в II половині XVII ст. – К.,1986.

3. Величко Самійло. Літопис. У 2-х т. – К., 1991.

4. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К.,1990.

5 .История Русов. – К.,1991.

6. Костомаров Н. Мазепа. – М.,1992.

7. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): його життя і доля. – К.,1991.

8. Рігельман О. Літописна сповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К.,1994.

9. Українська народність. Нарис соціально-економічної і етнологічної історії. – К.,1990.

Після поразки революціï украïнські землі, на яких в кінці XVII ст. мешкало близько 4 млн. чоловік, були розділені між трьома державами. За Бахчисарайським договором 1681 р. між Туреччиною і Росією увесь Південь Украïни аж до Кам’янця-Подільського знаходився під контролем Порти. У 1686 році Польша і Росія підписали “Трактат про вічний мир”, за умовами якого Правобережна Украïна залишалася у складі Речі Посполитоï, а Лівобережна відходила до Російськоï держави. Лише Запоріжжя фактично не пшдлягало нікому, хоча формально підпорядковувалося цареві. Соціально-економшчне становище Запоріжжя у цей час суттєво змінюється; основними заняттями козаків тепер вже стають не військові походи і найманство, а рибальство, мисливство, різні промисли, ремесла та торгівля. Однак вони продовжували напади на Крим та турків, приймали участь у війнах на боці антитурецькоï : “Священноï ліги”і, залишаючись вільними людьми, надавали притулок усім втікачам і бунтарям.

В середині XVII ст. виникає ще один значний регіон Украïни – Слобожанщина, ( Див. Д. Багалій. Iсторія Слобідськоï Украïни. – Харків, 1990), який знаходився на межі Лівобережноï Украïни і Росіï. Формально ці землі належали Росіï, уряд якоï дозволив втікачам-переселенцям з Правобережжя оселитися тут у “слободах” і організувати козацьке самоврядування. Було створено п’ять козацьких полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Острогозький та Iзюмський, які контролювалися російським воєводою, що мав резиденцію у м. Бєлгороді.

Правобережна і Західна Украïна (Галичина, Волинь) належали Польщі, яка після революціï відновила старі порядки врядування і соціально-економічного життя: була відновлена кріпосницька система, панщина, національно-релігійний гніт, полонізація. Але, розуміючи необхідність прискореноï відбудови господарства Правобережноï Украïни, у 1685 році польський уряд дозволив відновлення козацтва. Дуже скоро постали полки: Фастівський, Корсуньський, Богуславський, Брацлавський на чолі з талановитими полковниками, серед яких виділявся фастівський полковник Семен Палій (Гурко). Оскільки на відроджені землі почала претендувати і польська шляхта, соціально-політичні конфлікти стали характерною рисою життя Правобережжя. На початку XVIII ст. вони досягли такоï гостроти, що украïнці піднялися на загальне повстання, яке очолив С. Палій. “Паліïвщина” 1702 – 1704 рр. ще більше підірвала сили польськоï держави, яка невпинно котилася до загибелі. З допомогою російських і мазепинських військ полякам вдалося придушити національне повстання, але ïх влада похитнулася.

Лівобережна Украïна (Гетьманщина), населення якоï на початку XVIII ст. налічувало 1 млн. 200 тис. чоловік, все міцніше протискувалося до Росіï. І хоча залишилися ще формальні ознаки ïï автономіï -(10 полків, гетьман, судочинство), фактично Гетьманщина ставала складовою частиною Російськоï держави, з 1721 року, імперіï. Цей процес прискорило підпорядкування у 1686 році украïнськоï православноï церкви, яка підлягала до того Константинопольському першосвященнику, московському патріархові. Основою економіки Гетьманщини залишалося сільське господарство, яке було малоефективним, незважаючи на збільшення посівноï площі і відмінну якість землі. Середня врожайність була низькою (сам – 3, сам – 4), що пояснюється рутинністю агротехніки та агротехнологіï, відсутністю зацікавленості у результатах праці селян-кріпаків і наявністю дармовоï робочоï сили у поміщиків-землевласників.

Промисловість і торгівля на Лівобережній Украïні залишалися слаборозвиненими. Хоча в XVIII ст. і з’являються перші в Украïні мануфактури (суконні і полотняні) – великі підприємства з ручною працею і виробництвом, розділеним по операціям, вони ще не зайняли провідного місця в промисловості. Домінувало дрібнотоварне ремеслене виробництво і ярмаркова (нестаціонарна) торгівля. Дуже поширеними в Украïні були чумацький (комерційно-транспортний промисел), а також млинарство і гуральництво (виробництво горілки). В кінці XVIII ст. на Лівобережжі в рік проводилося близько 400 ярмарків, працювало 3300 водяних млинів і 12 тис. вітряків, діяло більше 500 гуралень.

В XVIII ст. на Лівобережжі відбулися важливі соціальні зміни. Колишня виборна старшина козацька стала російським дворянством. Воно становило 1% населення, але володіло майже 50% землі. Кілька родин, з яких походили гетьмани і полковники, володіли величезними латифундіями. Наприклад, Мазепі належали майже 20 тис. маєтків, Скоропадському 18 тис., Апостолу - близько 10 тис. Водночас занепадав статус рядового козацтва, яке перетворювалось у державних і поміщицьких селян-кріпаків. У XVIII ст. на Лівобережній Украïні відбувалася поступова реставрація феодально-кріпосницькоï системи, підірваноï в роки революціï. Цей процес почався при I. Мазепі, який сприяв створенню великих поміщицьких землеволодінь і поверненню панщини. В 1701 р. він запровадив у Гетьманщині дводенну панщину, яка на протязі XVIII ст. увесь час зростала. В 1783 році Катерина II своïм указом остаточно закріпачила украïнське селянство і залишки козацтва. Украïнське суспільство в складі Російськоï імперіï остаточно втратило своï історичні особливості і перестало відрізнятися від імперькоï соціальноï системи.

Суспільно-політичний розвиток Гетьманщини, яку в Росіï називали Малоросією, уособлювався у кінці XVII – на початку XVIII ст. гетьманом Iваном Мазепою (1687 – 1708 рр.). Він домігся усунення і заслання до Сибіру попереднього гетьмана Iвана Самойловича і отримав булаву за допомогою Кремля. I. Мазепа, безперечно, один з найвидатніших і найбільш суперечливих діячів Украïни. Невипадково він став героєм геніальних художніх творів О. Пушкіна, Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького. Надзвичайні природні якості, очевидно, I. Мазепа володів гіпнозом і мав дар екстрасенса, дозволяли йому зачаровувати усіх людей, а особливо жінок, і підкорювати ïх своій волі. Цей “украïнський Казанова” мав безліч коханок, але залишився до кінця життя неодруженим і бездітним. В народі не любили Мазепу, вважаючи його “ляхом”, “паном”. І дійсно, гетьман з витонченими куртуазними манерами і європейською освітою стояв дуже далеко від нього. Посада гетьмана надала Мазепі такі можливості, що він став одним з найбільших багатіïв Європи.

Мазепа повернув панщину і притискував козацтво, посилаючи його на загибель на фронти Північноï війни, яку Росія у союзі з Данією, Саксонією і Польщею вела проти Швеціï у 1700 – 1721 роках. У той же час Мазепа був найбільшим в історіï Украïни меценатом. На своï кошти він збудував десятки церков і монастирів, прикрасив столицю Гетьманщини м.Батурин (з 1669 р), відкрив у 1701 р. Києво-Могилянську Академію, (колегія з 1632), в якій навчалося до 2 тис. студентів, заснував багато інших шкіл і друкарень, піклувався про бурси і лікарні, дбав про розвиток літератури і мистецтва (мазепинське барокко). Всебічно оцінюючи особу I. Мазепи, сучасна вітчизняна історіографія вважає його борцем за волю і незалежність Украïни. (Див. I. Рибалка. Iсторія Украïни. Ч. – 1. Харків, 1995. с. 321 – 326). Дійсно, в останні роки гетьманування I. Мазепа різко змінив політичну орієнтацію, покладаючи своï надіï на поразку Росіï в Північній війні і на союз зі Швецією. У таємних переговорах с королем Швеціï Карлом XII Мазепа наполягав на створенні незалежноï Украïни, в якій він мав би стати правителем. І . Мазепа обіцяв королю всенародну підтримку і тому Карл XII, йдучи походом на Москву з Польщі, у жовтні 1708 р. повернув на Украïну. Але ні селяни, ні козаки, за винятком запорожців під проводом кошового К. Гордієнка, не підтримали непопулярного гетьмана. І. Мазепа занапастив і себе, і шведів, привівши до них лише трьохтисячне військо. 27 червня 1709 року у запеклій битві під Полтавою на р. Ворсклі непереможна раніше шведська армія була вщент розбита. Король і гетьман зі жменькою військ ледве-ледве врятувавшись, втікаючи до Молдавіï під захист турецького султана. Тут, у м. Бендери, 21 вересня 1709 року, 70-річний I. Мазепа помер і був похований в м. Галац.

Після смерті гетьмана I. Мазепи, в Бендерах залишилася майже 5-тисячна козацька громада, яка вважається першою украïнською політичною еміграцією. У квітні 1710 р. на раді вона обрала гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика і затвердила: “Пакти і конституціï законів та вольностей Війська Запорозького”, відомі ще як “Конституція Пилипа Орлика”, або “Бендерська конституція”. Вона стала першою у світі демократичною Конституцією – опублікованою, але нереалізованою. Спроби гетьмана створити європейську коаліцію проти агресивноï Російськоï імперіï зазнали невдачі.

Ще з часу переходу I. Мазепи на бік шведів розлючений цар Петро I, який абсолютно довіряв гетьману, розпорядився покарати “украïнців-мазепинців за зраду”. Його не обходило те, що більшість козаків не підтримало Мазепу і мужньо захищало Полтаву від шведів під час двомісячноï облоги, і те, що козацькі полки героïчно билися на боці росіян у Полтавській битві. У листопаді 1708 р. командуючий російськими військами в Украïні князь О. Меньшиков, за наказом царя, напав на столицю Гетьманщини місто Батурин і знищив його, вирізавши усіх жителів у тому числі і немовлят. ( Див. Iсторія русів, - К.,: 1991. – с. 206). Були спалені і зруйновані сотні сел і десятки міст Лівобережжя, вбиті тисячі украïнців, а трупи кинуті до річок для остраху населення.

Мазепу відлучили від церкви і проголосили йому анафему ( прокляття). Гетьманську резиденцію перенесли з м. Батурина, який був столицею Гетьманщини з 1669 – до 1708 року, до міста Глухів. З волі царя Петра I новим гетьманом було обрано старого і безвольного полковника Iвана Скоропадського ( 1708 – 1722), про якого сучасники, глузуючи, говорили: “Iван носить плахту ( жіночий одяг), а Настя ( його дружина) – булаву ”. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Запорізьку Січ, яка знаходилася на острові Базавлук ( Чортомлик), і, таким чином, трагедією закінчилася славна історія Староï Січі ( 1556 – 1709). Січовий гарнізон було вирізано, а ті козаки, що врятувалися, заснували пізніше Олешківську Січ у гірлі Дніпра (1709 – 1734). Зруйнування Староï Січі – важливого вогнища антифеодальноï і національно-визвольноï боротьби було викликане необхідністю реставраціï кріпосницькоï системи і русифікаціï Украïни. Такі заходи царськоï влади стали основою і характером ïï політики щодо Украïни наприкінці XVIII століття. Ще за Петра I, у 1719 р., украïнцям було заборонено експортувати збіжжя і іншï товари на захід, а тільки через російські порти і під російським контролем. Податки було збільшено у 7 разів, в порівнянні з попередніми, що давала Украïна. Десятки тисяч козаків насильно були відправлені на північ для будівництва Ладозького каналу і Санкт-Петербургу. Украïна повинна була утримувати за свій кошт 10 полків російськоï арміï. У 1721 р. указом Петра I заборонялося друкування украïнських книжок, окрім церковних. В 1722 році було засновано Малоросійську колегію – урядовий орган Росіï, який фактично замінив гетьмана. Після смерті I. Скоропадського у 1722 р. взагалі було заборонено обрання гетьмана і спроби полковника Павла Полуботка, який тимчасово виконував його функціï, протестувати, закінчилися ув’язненням і смертю останнього в 1724 році. Перша Малоросійська колегія управляла Украïною до 1727 року і коли виникла загроза новоï війни з Туреччиною, щоб привернути симпатіï украïнців і заспокоïти ïх, було дозволено обрати гетьмана - “людину достойну і віддану”. Ним став полковник Данило Апостол (1727 – 1734). Тими же причинами було викликано і повернення під владу Росіï запорожців, яким дозволили створити у 1734 р. Нову Запорозьку Січ (1734 – 1775).

Після смерті Д. Апостола у 1734 році знову було заборонено обрання гетьмана і створено “Правління гетьманського уряду” (1734 – 1750) на чолі з російським князем О. Шаховським, який ще більше обмежив автономні права Гетьманщини і посилив русифікацію.

За іронією історіï процес русифікаціï і остаточноï ліквідаціï автономіï Украïни було загальмовано у період царювання доньки головного русифікатора Петра I – Єлизавети. Вона взяла морганатичний шлюб з украïнським козаком Олексієм Розумовським і під його впливом відновила гетьманат на чолі з молодшим братом чоловіка Кирилом Розумовським (1750 – 1764). Гетьману, однак, не вдалося стабілізувати ситуацію і розширити автономію Украïни, як то декларувала Глухівська петиція до новоï імператриці Катерини II (1762 – 1796). Більше того, Катерина II, прихильниця абсолютизму, взагалі скасувала гетьманат у 1764 році і заснувала другу Малоросійську колегію на чолі з графом П. Румянцевим (1764 –1786).

Ïï основною метою було всебічне сприяння царському урядові в справі остаточноï ліквідаціï автономіï Украïни. Насамперед, було проведено загальний опис населення, географічного положення міст та сел, і майнового стану Украïни для збільшення податків і прискорення закріпачення. В 1765 році було скасовано полковий устрій ( 5 полків) Слобідськоï Украïни, а в 1775 р. , після переможноï війни з Туреччиною, в якій відзначилися і запорозькі козаки, Катерина II віддала наказ остаточно знищити Нову Січ. Російські війська підступно напали на січовиків, частину перебили, частину з кошовим атаманом Петром Калнишевським, заарештували і відправили на заслання. Останній кошовий Петро Калнишевський просидів у в’язниці Соловецького монастиря майже чверть віку, де і помер у 1803 році 112- літнім старцем. Решта запорожців втекла за Дунай, на турецьку територію, де заснувала Задунайську Січ ( 1775 –1828). В 1792 році частину украïнських козаків Катерина II переселила на Кубань, і це започаткувало кубанське козацтво. На початку 80 – х років XVIII ст. було знищено полковий (10 полків) адміністративний устрій Лівобережжя, а козаків реорганізували в регулярні уланські полки царськоï арміï. В ході адміністративних реформ в кінці XVIII ст. украïнські територіï були поділені на губерніï. Украïнське селянство, яке становило переважну більшість населення, особливо постраждало від цих змін. У 1783 році, указом Катерини II ,усі селяни, що залишилися вільними, були юридично закріпачені. Але украïнська старшина від цих змін виграла. В 1785 р., згідно з катерининською “Жалуваною грамотою дворянству”, вона була зрівняна в правах з російським дворянством і звільнялася від усіх податків,повинностей і служби. Таким чином, з автономією Украïни у складі Росіï було покінчено.

У XVIII ст. змінилося і положення Правобережноï Украïни. Після переможноï Північноï війни 1700 – 1721 рр., в якій Польша була союзником Росіï, вона відновила контроль над Західною і Правобережною Украïною, але ïï економіка і політичний лад в цей час деградували. Занепад Речі Посполитоï прискорювали також гострі конфесіональні (між католиками, протестантами і православними) і соціальні конфлікти. На украïнських землях почався широкий національно-визвольний рух, відомий як опришківство і гайдамаччина. На чолі опришків (повстанців), які діяли у Прикарпатті, стояв Олекса Довбуш (1700 – 1745), який прославився непримиренною боротьбою проти польських панів. Гайдамаки (озброєні гультяï) почали локальні виступи ще на початку XVIII віку, а в середині століття піднялися на повстання, яке охопило все Правобережжя і відоме як “Коліïвщина”. Воно вибухнуло в 1768 році під проводом запорожця Максима Залізняка та козацького сотника Iвана Гонти і набуло запеклого характеру. “Коліï ” – повстанці, озброєні кілками, вирізали тисячі поляків, євреïв, католицьких священників і монахів. Тільки з допомогою російськоï арміï польському уряду вдалося придушити це антифеодальне, національно-визвольне повстання, яке остаточно підірвало сили польськоï держави. Послабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Австрія та Прусія, і в результаті першого ïï поділу в 1772 році до Австрійськоï імперіï видійшли західноукраïнські землі: Галичина, Західна Волинь, Закарпаття і Північна Буковина. Спроба прогресивних сил Польщі здійснити буржуазні реформи і врятувати державу не вдалася, і після другого поділу в 1793 р. до Російськоï імперіï була приєднана Правобережна Украïна і частина Білорусіï. Це викликало в Польщі національно-визвольне повстання, яке очолив Т. Костюшко, але в 1794 р. повстанська армія була розбита під Варшавою російськими військами під командуванням О. Суворова. В 1795 р. Росія, Австрія і Прусія здійснили третій поділ Першоï Речі Посполитоï. До Росіï відійшли Литва і Західна Білорусія, Австрія і Прусія поділили власне польські землі. Польська держава перестала існувати.

Південна Украïна в середині XVIII ст. залишалася під контролем Туреччини і Кримського ханства, які знаходилися у стані хронічноï соціальноï і політичноï кризи. Російська імперія, натомість, набирала сили і розпочала широку експансію на Південь до Чорного і Азовського морів. Вона розгромила Туреччину і Крим у війні 1768 –1774 років і приєднала Східне і Північне Приазов’я, а в 1783 році було знищено Кримське ханство і Крим приєднано до Росіï. Туреччина, яка прагнула реваншу, знов була розбита в ході війни 1787 – 1791 рр., і за Яським миром Північне Причорномор’я до гирла Дністра переходило під владу Росіï. Об’єктивно ці успіхи імперіï співпадали з інтересами украïнського народу, бо перестала існувати віковічна загроза з півдня, відкривалися широкі перспективи для господарського освоєння родючих земель, урбанізаціï, розвитку промисловості і торговлі краю, який отримав назву Новоросіï.

Отже, комплекс внутрішніх і зовнішніх обставин історичного розвитку спричинив зникнення Гетьманщини, яка на протязі століття (сер. XVII – сер. XVIII) була центром політичного життя Украïни. Процес формування і розвитку у XVIII ст. абсолютних монархій (Росіï, Прусіï, Австріï) не залишав місця республіканським тенденціям в державотворчості. Зникнення з історичноï арени Першоï Речі Посполитоï і Гетьманщини підтвержують цей висновок. Однак історичний досвід, набутий в минулому, сприяв пробудженню національної самосвідомості украïнців і став прецедентом украïнського самоврядування і самостійного державного життя в майбутньому.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Iсторичне значення революції.	\|	Лекція 8. Україна між двома світовими війнами

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.