Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Лекція 8. Україна між двома світовими війнами

Директорія в Украïні (XII 1918 – XI 1920 рр.).

Украïнська держава П. Скоропадського (IV – 1918 – XII – 1918 р.).

Центральна Рада і ïï доба (4. III 1917 – 29. IV 1918 рр.).

Страшного напруження світовоï війни першою не витримала Російська імперія. В кінці 1916 року в Росіï склалася революційна ситуація, яка переросла в Лютневу демократичну революцію. 25 – 27 лютого 1917 року в Петрограді перемогло народне повстання і виникло двовладдя: Тимчасовий уряд і Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. 3 березня 1917 р. цар Микола II зрікся престолу, монархія впала і почався тривалий драматичний період боротьби за владу. Народи колишньоï Російськоï імперіï піднялися на боротьбу за національну свободу і самовизначення. Украïнці не стали винятком.

В Києві 4 березня 1917 року активісти украïнських політичних партій, громадських організацій, насамперед, Товариства украïнських поступовців (ТУП 1908 – 1917), проголосили створення Украïнськоï Центральноï Ради – загальнонародного представництва і координаційного центру революціï. Ïï лідерами були соціал-демократи В. Винниченко і Симон Петлюра, ліберали Д. Дорошенко, Є. Чикаленко, С. Єфремов, соціалісти-революціонери М. Ковалевський та М. Шаповал. Президентом було обрано історика зі світовим іменем, керівника ТУП – Михайла Грушевського (1866 – 1934). На відміну від виконавчого комітету Тимчасового уряду і Рад робітничих і солдатських депутатів Центральна Рада одержала загальнонародну підтримку. Спираючись на неï, Центральна Рада 17 - 21 квітня провела Всеукраïнський Національний Конгрес, який фактично став Установчими Зборами усієï Украïни. 900 делегатів конгресу обрали членів Центральноï Ради (150) – украïнського революційного парламенту і затвердили президентом М. Грушевського. Влітку 1917 року авторитет Центральноï Ради значно підвищився. До ïï складу вступили представники військового, робітничого і селянського з’ïздів Украïни. На хвилі революційного піднесення, 10 червня 1917 року Центральна Рада видала I Універсал (загальний закон), що проголошував автономію Украïни у складі демократичноï федеративноï Росіï. 15 червня було створено Генеральний Секретаріат - перший украïнський уряд з 9-ти осіб, який очолив Володимир Винниченко. Такі однобічні діï Центральноï Ради викликали роздратування Тимчасового Уряду Росіï. До Києва прибула російська делегацшя на чолі з О. Керенським. Після важких переговорів все ж було досягнуто порозуміння і компромісу: Центральна Рада була визнана як крайовий орган влади і управління 5 (але не усіх 9) украïнських губерній. В свою чергу, Центральна Рада погодилася надати 30% місць в своєму складі представникам національних меншин в Украïні: росіянам, євреям, полякам та ïншим, і визнати рішення майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Принципи цього компромісу було зафіксовано в II Універсалі; виданого 3 липня 1917 року. Автономія Украïни стала визнаною реальністю. Відкривалися великі перспективи для революційних перетворень. І вони, дійсно, почалися в галузі освіти і культури. Однак молодим украïнським політикам бракувало досвіду і практицизму. Революційна романтика, політична наївність і ідеалізм шкодили реальній справі. Ідейні суперечки і безкінечні голосування гальмували вирішення невідкладних завдань: налагодження адміністративного управління, забезпечення правопорядку, постачання міст продуктами, функціонування залізниць і, найголовніше, розв’язання аграрного питання перерозділу земель. Згубним виявилося також рішення відмовитися від створення регулярноï арміï і, коли генерал П. Скоропадський запропонував Центральній Раді 40-тис. украïнізований корпус, вона відкинула його пропозицію, залишившись без збройних сил для захисту революціï. Відповідно ставилася Центральна Рада і до чиновників, вважаючи ïх “найгіршими і найшкідливішими людьми”. Однак без арміï і адміністраціï державне управління було неможливе, і в цьому дуже скоро керівники Центральноï Ради переконались, але вже було пізно.

Тим часом, в Росіï набирала сили радикальна більшовицька партія на чолі з В. Леніним. Користуючись прорахунками і млявістю Тимчасового уряду, вона спробувала захопити державну владу 3 – 5 липня 1917 року, але зазнала невдачі. Друга спроба державного перевороту виявилася успішною, і 25 жовтня 1917 року більшовики захопили владу. Це була узурпація (незаконне захоплення), бо більшовики зазнали відчутноï поразки на виборах до Всеросійських Установчих Зборів. Так, в Украïні вони зібрали лише 10% голосів. Широко використовуючи демагогію та терор, більшовики встановили “радянську владу”, яка по суті була владою купки вождів, і проголосили кінцеву мету: всесвітня пролетарська революція і побудова комунізму в усьому світі. Тому зрозуміло, що Центральна Рада не визнала влади більшовиків і своïм III Універсалом проголосила Украïнську Народну Республіку (УНР), як автономну частину майбутньоï демократичноï Росіï. Спроба більшовиків захопити владу у Києві, використавши I Всеукраïнський з’ïзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, зазнала невдачі, але в Харкові це ïм вдалося. 12 грудня 1917 року вони проголосили створення радянськоï “УНР”, і для боротьби проти “буржуазноï” Центральноï Ради, запросили допомогу з Радянськоï Росіï. Оскільки Центральна Рада відкинула ультиматум Ради Народних Комісарів (уряду Радянськоï Росіï), підписаного 4 грудня В. Леніним, який вимагав допустити на Украïну більшовицькі збройні частини, то більшовицька армія, очолювана В. Антоновим-Овсієнком, почала збройний наступ. Ось коли далися взнаки згубні прорахунки Центральноï Ради. Вона опинилася фактично беззахисною. В січні 1918 р. більшовики зайняли Лівобережжя. 22 січня 1918 р. Центральна Рада видала IV (останній) Універсал, в якому проголошувала незалежність і самостійність Украïни як суверенноï держави. Однак ситуація ставала все більш загрозливою. В кінці січня 1918 р. вибухнуло повстання робітників на киïвському заводі “Арсенал”, а більшовицькі частини, на чолі з М. Муравйовим підійшли до Києва. Якщо антиукраïнське повстання вдалося ліквідувати, то зупинити наступ Муравйова у бою під Крутами нечисленні украïнські підрозділи не змогли. У оточення потрапили близько 300 юнаків-добровольців, які героïчно билися за вільну Украïну, і всі загинули. На початку лютого 1918 р. червоні війська захопили Киïв. За наказом Муравйова у місті почалася кривава різанина і грабіжництво. Загинули тисячі киян. Евакуйована до Житомира Центральна Рада примушена була шукати іноземноï допомоги. Антанта, яка була зацікавлена в поваленні більшовицького режиму і відновленні “единой и неделимой России”, прохання Центральноï Ради проігнорувала, однак краïни “Четверного союзу”, намагаючись поліпшити своє критичне воєнне становище, охоче пішли на переговори, і 9 лютого 1918 р. у Бресті було підписано мирний договір, а трохи пізніше договір з Німеччиною про військову допомогу УНР. В середині лютого почався наступ 450-тисячноï німецько-австрійськоï арміï, яка у березні 1918 р. витіснила більшовицькі війська з усієï територіï Украïни. Тут було встановлено жорстокий окупаційний режим, характерними рисами якого була дискримінація украïнців і неприховане грабіжництво. Німці почали вивозити з Украïни все, що тільки можна, навіть чорнозем. Опір селян суворо придушувався. Всі справи в Украïні вирішував головнокомандуючий німецькими військами фельдмаршал Г. Айхгорн. Зрозуміло, що населення Украïни було розчароване і розлючене поведінкою окупантів та Центральною Радою, яка ïх привела, і піднялася на визвольну боротьбу. Почалися масові робітничі страйки і селянські повстання. Одне з них очолив легендарний Нестор Махно. Центральна Рада остаточно втратила свій престиж і підтримку народу, який залишився абсолютно байдужим, коли 29 квітня 1918 року німці здійснили гетьманський переворот.

 

 

Порівняно короткий період украïнськоï національноï революціï – доба Гетьманщини – характеризується хаотичними і кривавими подіями громадянськоï війни та іноземноï воєнноï інтервенціï.

Населення Украïни в цей час втратило довіру до центрального уряду, було дезорієнтоване і пригнічене. Частина його симпатизувала “червоним”, інші схилялися до “білих”, “зелених”, або “чорних”. “Жовто-блакитна” національна ідея не надихала народні маси, як то було на початку революціï. Німецький окупаційний режим витискував останні соки з Украïни. В таких умовах, 29 квітня 1918 року на з’ïзді земельних власників у Києві колишнього царського генерала Павла Скоропадського – представника консервативних поміщицьких кіл – урочисто проголосили гетьманом “Украïнськоï держави”. Всі закони, видані Центральною Радою, були скасовані, проголошувалася недоторканість приватноï власності, гетьманові надавалася законодавча, виконавча і військова влада, але фактично вона належала окупантам. Німці втручалися у внутрішню і зовнішню політику Гетьманщини, посилювали масові репресіï і грабіжництво Украïни. Адміністративний устрій і апарат “Украïнськоï держави” нагадував дореволюційний , що існував за царату. Однак, можна відмітити і деякі досягнення гетьманськоï доби, особливо в зовнішній політиці і культурі. Так, міністру закордонних справ, відомому історику Петру Дорошенку, вдалося 12 червня 1918 року підписати мирний договір з Радянською Росією і встановити кордони, які пізніше стануть кордонами УРСР і незалежноï Украïни. В галузі культури теж були помітні зрушення. Міністр освіти Микола Василенко домігся певноï украïнізаціï школи, було відкрито два нових університета, 150 украïномовних гімназій, засновано украïнський державний театр, національний музей, галерею, капелу, архів,бібліотеку, а 14 листопада 1918 року урочисто відкрито Украïнську Академію Наук, першим президентом якоï став видатний вчений зі світовим ім’ям Володимир Вернадський. Але опозиція гетьманському режиму ставала все більш широкою і міцною. Проти гетьмана піднялося селянство, обурене реставрацією поміщицького землеволодіння, робітники, профспілки, ліві і центристські украïнські партіï. Влітку 1918 року виник координаційний центр опозиціï – Украïнський народний державний союз, на чолі з В. Винниченко, в Киïвській і Катеринославській губерніях були сформовані справжні селянські арміï, які билися з німцями та гетьманцями; майже всю Украïну охопив страйк залізничників. 30 липня 1918 року в Києві було вбито німецького головнокомандуючого Г. Айхгорна. Тим часом на всіх фронтах світовоï війни краïни “Четверного” союзу зазнавали рішучоï поразки. Основний оплот гетьманського режиму захитався. Поступки гетьмана опозиціï, символічні жести в бік Антанти (акт федераціï з “білою” Росією) були кроками відчаю гинучого режиму. 11 листопада Німеччина і ïï союзники підписали акт беззастережноï капітуляціï, перша світова війна закінчилася перемогою Антанти і доля Гетьманщини була вирішена. 14 листопада 1918 року Украïнський національний союз, який виник ще на початку серпня, створив у Вінниці тимчасовий орган для керування антигетьманським повстанням. Він називався “Директорія” і складався з 5 членів, на чолі з В. Винниченком. Скоро на бік Директоріï перейшла гвардія гетьманськоï арміï – січові стрільці під командуванням Євгена Коновальцем і 18 листопада у вирішальному бою під Мотовилівкою гетьманські війська були розбиті. 14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини. 19 грудня цього ж року Директорія переïхала з Вінниці до Києва і урочисто проголосила відновлення Украïнськоï Народноï Республіки.

Бурхливими і драматичними були революційні подіï на західноукраïнських землях. Австро-Угорщина - “клаптикова імперія”, до складу якоï вони входили, зазнала поразки у світовій війні і розвалилася. Тут перемогла демократична революція. 18 жовтня 1918 року виникла Чехословацька держава, 29 жовтня – Югославія, 7 листопада 1918 року було проголошено створення Другоï Речі Посполитоï – Польщі (1918 – 1939 рр.). Відновлення польськоï держави привело до конфронтаціï з західними украïнцями, на землі яких поляки дивились як на власні, бо до 1772 року вони входили до складу Першоï Речі Посполитоï (1569 – 1795). Украïнці ж мріяли про створення самостійноï соборноï (об’єднаноï) держави на всіх етнічних територіях.

31 жовтня 1918 року у Львові група молодих украïнських офіцерів і солдатів австрійськоï арміï на чолі з капітаном січових стрільців Дмитром Вітовським захопила центральні установи, підняла жовто-блакитний прапор і проголосила про перебрання влади. Активісти украïнських політичних партій, громадських організацій, депутати австрійського парламенту утворили Украïнську Народну Раду (парламент), обрали Державний Секретаріат (уряд) на чолі з Костянтином Левицьким і 13 листопада урочисто проголосили Західно-Украïнську Народну Республіку (ЗУНР). Але поляки її не визнали і почали збройну інтервенцію. Вже 22 листопада 1918 року польські війська зайняли Львів. Однак державне життя ЗУНР продовжувалося. В кінці листопада були проведені вибори до парламенту, який обрав президентом ЗУНР Євгена Петрушевича, сформувалися центральні і місцеві органи влади, суд і фінанси, а також боєздатна, майже 100-тисячна Украïнська Галицька Армія (УГА). Навесні 1919 року вона перейшла у контрнаступ проти польських військ (Вовчухівська офензива), але зазнала невдачі. Поразкою закінчилася і Чортківська операція влітку цього ж року. Поляки окупували майже всю Західну Украïну і Антанта санкціонувала цю окупацію. Після радянсько-польськоï війни 1920 року, за умовами Ризького миру (1921 р), Галичина і Західна Волинь переходили до складу II Речі Посполитоï і тільки в 1939 році вони будуть возз’єднані з УРСР. В листопаді 1918 року Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття Версальська конференція (1919 р.) передала Чехословаччині.

 

Затвердившись у Києві, Директорія фактично стала вищим виконавчим органом УНР. 26 грудня 1918 року вона видала “Декларацію ”, за якою відновлялися усі закони періоду Центральноï Ради, зокрема про націоналізацію землі та передачу ïï селянам, 8-годинний робочий день, грошову систему, громадянство і адміністративний поділ УНР на “землі”. Для посилення своïх позицій Директорія в кінці січня 1919 року скликала “Трудовий конгрес” – своєрідний парламент, який затвердив акт “Злуки” – об’єднання УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року. Однак ситуація, в якій опинилася Директорія УНР була дуже несприятливою. Зсередини ïï послаблювали безкінченні суперечки між поміркованими (С. Петлюра) і лівими (В. Винниченко), щодо шляхів і цілей розбудови держави: національне визволення чи соціалістична революція за російським взірцем. Ззовні держава була оточена ворожими військовими силами: з півночі почався другий наступ більшовиків, з південного сходу загрожувала “біла” Добровольча армія А. Деникіна, за спиною якоï стояла Антанта, з заходу тиснули поляки. Це був справжній “трикутник смерті”, вирватися з якого Украïні не достало сил. 6 лютого 1919 року більшовики вдруге захопили Киïв. Директорія переïхала до Вінниці, звідки намагалася створити фронт проти червоних військ. 9 лютого В. Винниченко подав у відставку і емігрував, а Директорію очолив Симон Петлюра. Навесні 1919 року ситуація в Украïні дещо поліпшилася: деморалізовані французські війська, які з грудня 1918 року знаходилися на Півдні Украïни, примушені були ретируватися, а більшовицький режим скомпрометував себе політикою “воєнного комунізму” з його “продрозверсткою” і здирливими реквізіціями, які обурювали селян. Вони стали схилятися на бік Директоріï і поповнювати Наддніпрянську арміюУНР, до якоï приєдналася і сильна УГА, і повстанські отамани Матвій Григор’єв та Данило Зелений. Більшовикам прийшлося вести боротьбу на двох фронтах: на південному сході проти Добровольчоï арміï А. Деникіна, яка захопила Донбас і просувалося до Харкова та Киïва, і на Правобережжі, де почала наступ на Киïв та Одесу армія УНР. 31 серпня директоріанські війська зайняли Киïв. Але в той же день сюди прибули і деникінські частини. Командування украïнськоï арміï, намагаючись найти порозуміння з “білими” для боротьби проти спільного ворога – більшовиків, наказало своïм військам залишити Киïв і відступити на Поділля. Однак А. Деникін – прихильник “єдиноï і неделимоï ” Росіï відкинув пропозиціï союзу і розпочав воєнні діï проти війська УНР. Це згубне рішення послабило його армію під час наступу на Москву, і було одним з факторів загальної поразки.

Восени 1919 року ситуація в Украïні кардинально змінилася: Червона армія розгромила деникінців і відновила радянську владу. Це був третій наступ більшовиків на Украïну. В результаті страшноï епідеміï тифу украïнська армія втратила до 70% складу і опиратися червоним силам вже не могла. Тому у грудні 1919 року було вирішено перейти до партизанськоï форми боротьби у тилу большовиків. Почався перший Зимовий похід військ УНР під командуванням Юрія Тютюнника. С. Петлюра відправився до Варшави, сподіваючись на допомогу Польщі і Антанти, а лідер ЗУНР Є. Петрушевич, не поділяючи намірів С. Петлюри, у Відні сформував украïнський уряд у вигнанні (екзилі). 22 квітня 1920 року С. Петлюра підписав Варшавський договір між УНР та Польщею, яким остання визнавала незалежність Украïни, але відривала від неï західні землі. Це викликало протести уряду Є. Петрушевича, М. Грушевського, В. Винниченка, які перебували в еміграціï. Згідно договору, встановлювався військово - політичний союз між УНР та Польщею, спрямований проти радянськоï Росіï. Спираючись на значну військову і фінансову допомогу Антанти, 25 квітня 1920 р. союзники почали наступ на Киïв, який і заняли 6 травня. Однак це був ïх останній успіх. У червні почався контрнаступ Червоноï арміï, яка розгромила польсько-украïнські війська, і підійшла у серпні 1920 р. до Львова і Варшави. Але послаблені наступом і стратегічними помилками командування, радянські війська були розбиті під Львовом і Варшавою (“ чудо на Віслі”) і залишили Західну Украïну. У жовтні 1920 р. було підписано перемир’я, а у березні 1921 р. Ризький мир, за умовами якого Галичина і Західна Волинь переходили до складу II Речі Посполитоï, а вона, в свою чергу, визнавала Украïнську соціалістичну радянську республіку (УСРР) зі столицею у Харкові, яку більшовики проголосили ще у січні 1919 року. Таким чином, Директорія УНР втратила легальність, а рештки ïï арміï було інтерновано в польських таборах. Останнім трагічним аккордом революціï був другий Зимовий похід директоріанських частин у листопаді 1921 року, коли декілька тисяч добровольців під проводом генерала Юрія Тютюнника, намагалися підняти антибільшовицьке повстання на Правобережжі, але були розбиті під м. Базар. Майже 400 учасників потрапили у полон і були жорстоко вбиті чекістами.

Украïнська національна революція 1917 –1920 років, як і революція у середині XVII ст., закінчилася поразкою. Украïнці не змогли вибороти незалежність. Створена у 1919 році радянська Украïна була державою фіктивною, повністю підпорядкованою більшовицькому урядові у Москві. Західноукраïнські землі були захоплені Польщею, яка встановила там фактично окупаційний режим.

Головними причинами поразки революціï були: по-перше, нерозвиненість украïнського національного руху, незавершеність процесу формування націï, по-друге, відсутність досвіду державного будівництва, серьозні ідейні розбіжності серед лідерів революціï; по-третє, громадянська війна і іноземна воєнна інтервенція, насамперед, більшовицькоï Росії і кайзерівської Німеччини, які посилювали хаос, анархію, руïну і безладдя. І, нарешті, відсутність підтримки з боку переможноï Антанти, яка надала значноï допомоги і Польщі, і “білому” рухові в Росіï, і краïнам Прибалтики, але зовсім ігнорувала украïнські проблеми і надіï.

І все ж, великі жертви украïнського народу не були марними. Досвід історичноï боротьби за волю, навіть негативний, буде використано і реалізовано через декілька десятиліть, ще в ХХ столітті.

 

 


Читайте також:

  1. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
  2. Вид заняття: лекція
  3. Вид заняття: лекція
  4. Вид заняття: лекція
  5. Вид заняття: лекція
  6. Вид заняття: лекція
  7. Визначте, коли і чому Україна опинилася під гнітом литовських і польських феодалів.
  8. Визначте, коли і чому Україна опинилася під гнітом литовських і польських феодалів.
  9. Вирішити дану проблему у бюджетуванні можна двома основними способами.
  10. Виробництво автомобілів світовими автомобільними компаніями за 2010 рік
  11. Виробнича функція з двома змінними факторами
  12. Виробнича функція з двома змінними факторами




Переглядів: 586

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Лекція 6. Українські землі під владою Російської і Австрійської імперій. | Ті – 30-ті роки ХХ ст.).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.012 сек.