Політизація релігії. Еволюція соціально-політичних орієнтацій і діяльності релігійних організацій

Політика і релігіяісторично пов'язані між собою. Характерною рисою стародавніх релігій був їх національно-державний характер. Боги, створювані фантазією того чи іншого народу, були національними богами. Істинною релігією стародавніх народів (Єгипет, Ассирія, Вавилон та ін.) був культ їхньої власної національності, їхньої держави. Зв'язок релігії і політики, церкви і держави простежується у всі часи і в різних суспільствах. Ініціатива й пріоритетність у взаємовідносинах релігія-політика в контексті національних і світових релігій залежали від багатьох факторів. Так, скажімо, у брахманізмі, індуїзмі та інших східних релігіях визначальну роль у кастовій структурі суспільства відігравали брахмани (жерці). В ісламському халіфаті в одній особі поєднувалися духовна і світська влада. У різних течіях християнства утверджувався папоцезаризм (прагнення Римської церкви в особі пап утверджувати владу в церкві і водночас над світськими володарями) і цезаропапизм (поєднання в особі державного правителя вищої світської та духовної влади). "Симфонією" вважався союз між державною владою і церквою, її ієрархією. Теократією є форма правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству.

Уроки співжиття релігії і тоталітарних режимів.У новітній історії політизація релігії має більш витончені, опосередковані або й приховані, форми. Здебільшого релігія виступає апологетом або критиком наявної системи дій, певних політичних інститутів. Очевидно, вимушеним було політичне пристосовництво церков до тоталітарних диктатур XX ст. - нацизму, фашизму комунізму. Деякі ієрархи православної і католицької церкви, а також частина їхнього кліру, підтримували ці режими, співпрацювали з ними або ж виступали непримиренними їх критиками і опонентами. Отже, історія не знає такого статус-кво релігії і церкви, коли б вони стояли поза політикою, були "не від світу цього" (можливо, за винятком раннього християнства).

Там само. - S. 111.

Розділ V. Релігія і сучасність

Еволюція соціально-політичної орієнтації і діяльності, скажімо, Російської православної церкви, відбулася в роки радянської влади, коли лише за десять років під тиском насамперед суспільно-політичних чинників сталися разючі зміни. Щоб зберегти позиції церкви, найбільш далекоглядна (або й безпринципна) частина духовенства виступила з ідеєю "оновлення православ'я". Вона передбачала визнання радянської держави, схвалення більшовицької революції і пристосування до соціалістичного ладу всіх сторін церковного життя. Згодом православна Церква в СРСР повністю йшла в фарватері партійно-державної політики: визнавала перевагу соціалізму над капіталізмом, позитивно оцінювала "успіхи соціалістичного і комуністичного будівництва", брала активну участь у так званому русі прихильників миру, "засуджувала імперіалізм", відкрито виступала на підтримку національно-визвольної боротьби народів колоніальних країн тощо. Крім того, Церква в СРСР фінансово підтримувала всі політичні та ідеологічні акції тоталітарної держави і комуністичної партії, вносячи великі суми у так званий "фонд миру". Певна частина православного духовенства і віруючих, які "не переорієнтувалися", були фізично знищені або репресовані. Ієрархи офіційно діючої в СРСР РПЦ, зокрема й українського екзархату РПЦ, активно використовувалися політичною владою на зовнішній арені (міжнародних конференціях, Всесвітній Раді Церков, у русі прихильників миру, контрольованому комуністами, та інших форумах) для підтримки зовнішньополітичного курсу СРСР і спростування перед світовою громадськістю "злісних наклепів" щодо порушення прав людини та релігійних свобод комуністичним режимом.

Під тиском світового комунізму і, насамперед, СРСР відповідне пристосовництво, ще більш витончене й дипломатичне, спостерігаємо в 50-80-х роках XX ст. у католицькій церкві і насамперед у так званій "східній політиці" Ватикану. Проте слід віддати належне саме Апостольській столиці, яка завжди, починаючи від папи Лева XIII, стояла на позиціях антикомунізму. У програмних документах КПРС католицька Церква завжди оцінювалася як "провідна сила антикомунізму", а будь-які місіонерські, пастирські акції католицької церкви, що досягали території колишнього СРСР, ідентифікувалися зі спробами "дискредитувати комунізм в очах віруючих" і розцінювалися як ворожі політичні акції.

Проте Ватикан був змушений враховувати комуністичну загрозу і також корегувати свою політику або, як кваліфікували цей курс комуністичні ідеологи, "зайняти більш реалістичні позиції в оцінці комунізму". І це стало очевидним: від спеціального декрету 1949 p., яким Апостольська Столиця відлучила від церкви всіх, хто співчував комуністам, до .необхідності в 60-70-х роках визнання Ватиканом мирного співіснування держав з різним соціально-політичним ладом. Останнє було з тріумфом сприйняте тодішніми ідеологами комунізму і політиками в СРСР і в так званих соціалістичних країнах. Як відомо, у 70-80-х

Тема 26. Релігія в сучасному світі

роках відбувалися активні контакти між Ватиканом і СРСР, Апостольською столицею і Московською патріархією; заручниками цієї "східної політики" Ватикану був український греко-католицизм та й сама Православна церква, якою маніпулювала комуністична влада.

Безперечно, Апостольський Престол і римські папи активно виступали на захист релігійних свобод в СРСР та інших тодішніх соціалістичних країнах, і саме в цій акції їхніми опонентами були ієрархи РПЦ, які прислуговували комуністичному режимові і заперечували відсутність свободи совісті в тоталітарному просторі. І лише з розпадом СРСР Апостольська Столиця та особисто понтифік дали сміливу й відверту політичну оцінку комунізму й тоталітаризму, відкинувши езопову мову або формулу умовчування. Лише Іван Павло II в ецикліці "Centesinus annus" (1991 p.), яку можна назвати сучасним ідеологічним маніфестом Апостольської Столиці, виголосив своєрідний папський реквієм по марксизму, комунізму, соціалізму.

Релігія і політика в сучасному світі.На порозі третього тисячоліття католицька Церква займає виважені, по суті, нейтральні позиції щодо ідеологічних програм, політичних систем, дистанціюючись, так би мовити, від політичної заангажованості до "цього світу". Проте православна Церква, зокрема її ієрархи в Росії, відкрито демонструють політику "симфонії"", беручи участь у найзначніших політичних акціях свого уряду.

Надзвичайно політизованим постає нині іслам, який у ряді арабських та близькосхідних країн є державною релігією. Радикальне крило ісламу, або так званий "ісламський фундаменталізм" - активний чинник політичної напруженості і суспільної нестабільності в окремих країнах і загроза для міжнародної безпеки. Політизований, ідеологізований, державний іслам останнім часом розширює сферу свого впливу. Модернізований іслам виступає в ролі ідеології більшої частини національних еліт, зацікавлених у ліквідації феодальних відносин. Вони пропонують замінити шаріат цивільним правом, об'ємніше використовувати досягнення науки і техніки країн Західної Європи, спростити обряди, замінювати сакралізовану сферу політики світською. І все ж таки іслам й надалі залишається не лише провідною релігією, а й справляє великий вплив на суспільно-політичне життя тих народів Азії і Африки, де він є панівною релігією і глибоко проник у свідомість населення цих країн.

Останнім часом релігійний чинник дедалі частіше нагадує про себе в міжетнічних і міждержавних конфліктах. Це - багаторічний конфлікт між католиками і протестантами в Північній Ірландії; війна між мусульманами і православними та католиками в республіках колишньої Югославії; арабо-мусульманське та ізраїльсько-іудейське протистояння; індуїстсько-ісламські конфлікти в Індії і Пакистані; етнічні зіткнення на конфесійному ґрунті в країнах Африки, в Тибеті та інших країнах Азії. У гарячих пунктах планети релігія, на жаль, не може примирити суспільні, міжнаціональні і расові суперечності, а,

Розділ V. Релігія і сучасність

навпаки, здебільшого виступає деінтегруючим чинником.

Політична теологія.Політизація релігії проявляється і в формах так званої політичної теології. У 60-70-х роках XX ст. у християнській ідеології сформувалася широка течія, в основу якої покладено уявлення про людину як суб'єкта суспільно-політичної діяльності. Це такі напрями, як теологія надії, теологія політики, теологія революції, теологія визволення, жіноча теологія, "чорна теологія" та ін. Об'єктивну основу політичної теології становлять суперечності і кризові ситуації в різних сферах сучасного суспільства. Безпосередня участь віруючих в суспільно-перетворювальних процесах визначається як спосіб реалізації релігійної віри. Прихильники політичної теології переосмислюють такі основні християнські поняття, як гріх, любов, милосердя тощо з метою надання їм політичної забарвленості.

Політична теологія об'єднує різнорідні і навіть протилежні за соціально-класовими позиціями течії - від прихильників поміркованого реформізму до теоретиків ліворадикальних християнських течій, зокрема навіть таких, як сформована в лоні латиноамериканської католицької церкви "теологія визволення". Своє ставлення до неї висловила віронавчальна влада Апостольської Столиці в інструкціях "Серйозні ідеологічні збочення зраджують справу бідних" (1984 р.), "Про християнську свободу і визволення" (1986 р.) та ін.

Звинувачення Ватиканом "теології визволення" ґрунтувалося на тому, що вона, зокрема, подає Євангеліє у суто "земній", соціально-політичній інтерпретації, пропонує "новаторське пояснення" змісту віри і християнського способу життя, яке істотно відрізняється від трактування віри церквою, більше того, є її цілковитим запереченням. В основу "теології визволення" покладено набір елементів марксистської ідеології із застосуванням біблійної герменевтики. "Теологія визволення" піддає сумніву сакраментальну та ієрархічну структуру церкви, заперечує необхідність церковної ієрархії, а віронавчальну владу церкви ототожнює з представниками панівного класу, з якими треба боротися як з класовими ворогами. Ватиканська конгрегація у справах віри затаврувала "теологію визволення". її принципове зло виявляється нібито в тому, що необхідну боротьбу за справедливість і свободу людини вона трактує звужено -лише в економічному й політичному руслі.

У вузькому значенні термін "політична теологія" використовується до напрямів у сучасній теології, основними виразниками яких в протестантизмі є Д.3елле, в католицизмі - І.Метц, які виступають проти нейтралітету релігії щодо політики. Прихильники цього напряму підкреслюють, що християнство, не будучи за своєю суттю політичним явищем, зовсім не байдуже до політичної сфери життєдіяльності людини, і визначають ставлення християнства до всього світського як інституту соціальної критики, постійної опозиції до будь-яких суспільних систем.

Тема 26. Релігія в сучасному світі

Політизація релігії відбувається в країнах постсоціалістичного простору. Значна кількість нових громадських об'єднань і політичних партій, які з'являються в цих країнах, намагаються якщо не включити до своїх програм і гасел релігійні ідеї, то хоча б знайти підтримку церкви та релігійних організацій, залучити віруючих до свого виборчого електорату.

Очевидно, що прийдешнє третє тисячоліття відзначатиметься ще більшою політизацією релігії і позначатиметься динамізмом соціально-політичних орієнтацій у діяльності релігійних організацій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Кризові явища в сучасному релігійному житті	\|	Глобальні проблеми сучасності в їх релігійному тлумаченні і розв'язанні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.