Самостійна робота №2 Духовні цінності українців. Церковне життя

План:

1Духовні цінності українців.

2 Церковне життя.

Література:

1 Історія України. Бойко О.Д. – К., 2004.

2Історія України (підручник), 10 клас, Кульчицький С.В.,ЛебедєваЮ.Г.,

Освіта, 2003.

3 Історія України. Мицик Ю.А. –К., 2008.

4 Історія України (навчальний посібник0, Світлична В.В. 2010 р.

5 Новітня історія України ч.1 (підручник), 10 кл., Турченко Ф.Г., Генеза, 2001.

6 Історія України. Хрестоматія, 10-11 кл., за ред.. Гусєва В.І., Вища школа, 2005.

Питання для самоконтролю:

1 Пояснити поняття «духовні цінності»

2 Визначити духовні цінності українців.

3 З ім’ям якого митрополита пов’язана діяльність УГКЦ?

4 Охарактеризувати політику більшовиків щодо церкви.

Цінності це певні загальні норми та принципи, які визначають направленість людської діяльності, мотивацію людських вчинків. Теорія цінностей почала розроблятися ще за часів античності. Буття і цінності тоді ще не були розділені і Платон, наприклад, вважав, що знання цінностей і їх в реальному житті - це одне і те ж. Тобто істинно доброчинною і мудрою є та людина, яка знає що таке високі духовні цінності і та, що діє відповідно до них. Навідміну від Платона Арістотель вважав, що знання цінностей і реальна поведінка людини це не однопорядкові явища. Вищими для Арістотеля є діаноетичні цінності - істина, мудрість, моральність. Родоначальник німецької класичної філософії І. Кант також розробляв своє вчення про цінності. Він вважав, що цінності самі по собі не мають буття, вони є вимогами, які звернені до волі особистості, до цілей, які вона ставить перед собою. Згідно поглядів видатного неокантіанця В. Віндельбанда, цінності - це ідеальне буття, буття норми, яке співвідноситься не з емпіричною, а з трансцендентальною свідомістю. В якості цінностей у нього виступають істина, добро і краса, а наука, мистецтво, релігія розглядаються як цінностні блага культури, без яких людство не може існувати. Цінність, згідно Віндельбанда, є ціль сама по собі, до неї прагнуть заради неї самої, а не заради матеріального інтересу. Цінність - це не реальність, це ідеал, носієм якого і є трансцендентальна свідомість. Інший неокантіанець Г.Ріккерт також розробляв теорію цінностей як основу істинного знання і моральної поведінки. Цінність, на його думку, є щось повністю безвідносне, і в цьому розумінні трансцендентне як по відношенню до буття, так і по відношенню до пізнаючого суб`єкта. Згідно Ріккерта саме цінності визначають ступінь індивідуальних відмінностей, вказуючи в багатоманітті рис і властивостей різних предметів і явищ на сутність, індивідуальне, унікальне. Він виділяє шість основних категорій цінностей: істину, красу, безособистнісну святість, моральність, щастя і особистісну святість. Ріккерт підкреслює надсуб`єктивний і надбуттєвий характер цінностей, визначаючи їх як основу буття, пізнання і людської діяльності.

В сучасному розумінні цінності - це ідеї, норми, процеси, відносини матеріального і духовного порядку, які мають об`єктивну позитивну значимість і здатні задовольняти певні потреби людей. Кожній особі притаманна своя специфічна ієрархія цих цінностей, які виступають зв`язуючою ланкою індивідуального і суспільного життя. Особистісні цінності відображаються у свідомості у формі ціннісних орієнтацій - найважливіших елементів внутрішньої структури особи, закріплені життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його переживань і відмежовують значимі, істотні для даної людини від неістотного, незначимого. Таким чином, система цінностей визначає сутність як людини так і певної спільноти, направленість їх дій і вчинків.

Україна переживає нині досить скрутні часи. Тяжка економічна та політична ситуація призводить до подальшого зубожіння населення. І весь цей комплекс соціально-економічних проблем ускладнюється все більш глибокою культурною кризою, яка спричиняє духовну деградацію суспільства, втрату ціннісних орієнтирів і подальший моральний занепад нашого народу. Відомо, що культура і духовність це цивілізовані ознаки будь-якої нації, без яких вона взагалі не може існувати. Нація, в якій нівелюються духовні цінності приречена на загибель і це лише справа часу. Тому в цих умовах дуже важливою є активізація зусиль з підвищення духовного рівня українського народу, формування у нього стійкої системи глибоких морально-релігійних цінностей, оскільки саме вони складають основу мотиваційної сфери як особистості, так і суспільства в цілому. Те, чим керується окрема людина чи певна спільнота в своїх діях, досить чітко висвітлює її глибинну сутність. Якщо особистість чи суспільство сповідує високі гуманістичні цінності, то цілі і засоби її досягнення також будуть досить високими і гуманними. Тільки таким чином ми можемо досягнути поступового економічного, політичного й духовного піднесення нашої країни, оскільки ці сфери досить тісно переплетені і взаємозв’язані.

Глобальні зміни в політиці призводять до потрясінь в економіці, що зумовлює ще більш катастрофічні явища в культурній сфері. Низький культурний рівень суспільства в цілому й усіх його структурних елементів, зокрема, призводить до створення системи утилітарних цінностей, виходячи з яких людина чи певна спільнота турбується тільки про свої власні корисливі інтереси, не цінуючи потреби інших людей і суспільства в цілому.

Очевидно найвища духовність для нас - християнська. Важливими християнськими цінностями є смирення, терпіння, страждання. І.Христос пройшов цілу низку страждань і мук, щоб врятувати людство від загибелі і дати йому шанс до порятунку, до вічного спасіння. Все наше життя наповнене безліччю різноманітних подій і явищ, і багато з них приносять нам біль і розчарування. Але ми повинні усвідомлювати, що тільки проходячи через страждання і випробування людина загартовується і здобуває необхідний досвід життя. Але головне полягає в тому, що саме подолавши біль утрати людина починає внутрішньо рости і розвиватися, формуючи вищі духовні цінності. Саме страждання є потужним стимулом до духовного розвитку людини. Давні мудреці говорили: «Те, що примушує нас страждати, вчить нас мудрості». Істинно мудрою є та людина, яка пройшовши великий життєвий шлях, побудувала цілісну картину світу, в основі якої лежить глибинне розуміння сутності явищ та процесів світу, що витікає із системи високих морально-етичних цінностей.

Основною цінністю будь-якого суспільства є людина. В більшості політичних систем значна роль відводиться саме особистості, її участі в розбудові й розвитку як громадянського суспільства так і держави. Лише в тоталітарних системах роль людини як вільної ососбистості нівелюється, вона перетворюється у гвинтик, який повинен виконувати тільки певні функції. Нормальне громадянське суспільство повинно насамперед прагнути до створення умов, за яких можлива реалізація людиною усіх своїх задатків і потенцій. Тому основні цінності, які панують у такому суспільстві – це свобода, справедливість, солідарність, рівність, демократія.

Свобода – це основоположна риса людини як творчої особистості. Вона дає кожній людині можливість вибору: вибору певних можливостей, певного шляху, добра чи зла. Згідно християнської точки зору, добро є одним з основних атрибутів Бога, а зло - це відхід від Божественного, спотворення його волі. Теодіцея вчить, що світ є досконале творіння, бо створений досконалим Богом, а зло – це просто недостатність добра, як темрява – недостатність світла. Крім того певні види зла наприклад нещастя, хвороби - це розплата людини за її гріхи, порушення Божих заповідей.

Свобода тісно пов’язана з такими поняттями як необхідність та відповідальність. Спіноза говорив: “Свобода – це пізнана необхідність” , тобто свобода людини пов'язана з пізнанням, чим більше вона знає, тим більше її свобода, але тим більша і її відповідальність. Але не можна плутати свободу з анархією. Свобода це не лише повне задоволення всіх своїх інтересів і прагнень, але й увага і повага до свободи інших. Ж-Ж. Руссо говорив, що людина створила суспільство, віддавши частину своєї свободи й отримавши гарантію безпеки. Тому реалізувати свою свободу можна лише через врахування волі і прагнень інших людей. Свобода – це дуже велика відповідальність і за себе, і за ближніх, і за світ в цілому.

Свобода з християнської точки зору це те, що даровано Богом людині. Вона вільна обирати сама по якому шляху йти, по шляху добра чи зла, але вона також повинна чітко усвідомлювати ті наслідки, які матиме цей вибір. Тому основна свобода для людини це внутрішня свобода, свобода її духу, яка грунтується на певних духовних цінностях любові, добра, істини, красоти. Відомі філософи підтримували цю думку. І. Кант вважав, що в основі людських вчинків повинен лежати так званий моральний категоричний імператив, що звучить так: «Максима твоєї волі повинна відповідати основі загального законодавства» . Тобто, людина повинна діяти і ставитись до інших людей так, якби хотіла щоб ставились до неї.

Із поняттям свободи пов'язані такі цінності, як толерантність, терпимість, які витікають із християнських цінностей – милосердя, співучасті, співстраждання. Людина це істота недосконала і потрібно з розумінням і терпінням ставитися до її недоліків і помилок. Слід поважати точку зору і погляди інших людей. Але жодна теорія не може претендувати на виключну істинність і самовпевнено вважати, що тільки вона є правильною і вірною,адже це неминуче призведе до конфронтації і конфліктів.

Важливою цінністю є також солідарність. Солідарність це насамперед уміння правильно жити у суспільстві, допомагати іншим, усвідомлювати свою єдність з власним народом. Вона базується на розумінні людиною самої себе як частинки певної спільноти, данного народу чи світової цивілізації взагалі. Солідарність дуже тісно пов'язана з любов'ю, як любов'ю до ближнього, так і любов'ю до світу. Саме любов перетворює світ. Саме з цього почуття випливає можливість людини наблизитись до Бога, оскільки сам Деміург це любов, а людина, творячи з любов'ю, стає подібною до нього. Любов - це пронизуюча і всепроникаюча сила, яку ще давні філософи називали загальною космічною енергією, що діє скрізь і всюди. Людське існування потребує одухотвореності любов`ю, бо без неї людина може не відбутися. Справжня творчість існує тільки там, де є любов. Навіть пізнає людина настільки, наскільки любить. Немає істини, де немає любові. У своєму устремлінні любов може бути спрямована на Бога, людську сутність, ідею, інші явища та предмети. Вона одна з форм подолання відчуження людини від людини і завдяки цьому любов визнається вершиною морального ставлення до особистості. Е.Фромм говорив: «Любов це сила, котра руйнує стіни, що відділяють людину від її ближніх, котра єднає її з іншими» . Любов дає можливість глибше осягнути ту сутність (Бога та людину) на яку вона спрямована. Пізнаючи іншого людина також поглиблює і своє власне глибинне розуміння і пізнання всього навколишнього світу.

Любов до Бога - це головна християнська заповідь. Завдяки цьому життя людини наповнюється сенсом, набуває причетності до вічності. Віруючий повинен постійно перебувати в любові як до свого творця, так і до ближнього, яким є всі без винятку люди, оскільки Бог один і всі беруть початок від однієї людини. Влучно визначив сутність любові видатний німецький філософ Г. В. Ф. Гегель: “Любити значить відмовитися від обмеженості серця своїм особливим моментом, сприйняти любов Бога у своєму серці – значить сприйняти всю розгорнутість його духу, який охоплює собою всілякий істинний сенс і в такій об‘єктивності перемагає своєлюбність серця” . І в іншій праці: “Істинна сутність любові полягає в тому, щоб відмовитися від свідомості самого себе, забути себе в іншому “Я”, проте в цьому щезненні і забуванні вперше опанувати самого себе” . Як жодний інший моральний феномен любов являє людині повноту її душевної організації, повноту смислових і творчих потенцій буття, вона акумулює позитивну моральну енергію, що допомагає людській особистстості витримувати натиск обставин, не зраджувати себе, в будь-яких стосунках лишатися вірною своїм ідеалам і цінностям. Через усе це любові в житті людини ніколи не буває забагато, головне, щоб вона слугувала внутрішньому розвитку.

Проблема нашого суспільства і людської цивілізації, полягає в тому, що багато людей починають втрачати любов в своїх душах і це призводить до примноження гріхів. Особливо це яскраво проявляється в політичній сфері, де людина заради досягнення влади здатна піти на значні гріховні порушення..Але влада надається політику Богом, щоб він робив цей світ кращим. Влада повинна використовувати силу і закон, щоб зупиняти злочинців і навести лад у державі. Істинна влада повинна служити закону і Богу і вести народ по шляху духовного розвитку, не примушуючи і насаджуючи християнські цінності, а показувати їх дотримання своїм прикладом. Якщо ж влада використовує всі методи, щоб навпаки підкорити народ і реалізувати тільки свої корисливі цілі, то така влада від диявола.

Мудрий правитель повинен уміти використовувати і м’якість, і силу та твердість в управлінні. Коли хреститель Русі - великий Володимир став дуже поблажливим і на Русі почали гуляти розбійники, то до нього прийшли християнські священики і сказали, що Бог дав тобі владу і меча, щоб ти наводив порядок у державі, а не проявляв сумнівне милосердя.

Здається дещо дивною постановка питання про співвідношення любові та політики Коли політик несе у своїй душі любов до Бога, любов до ближнього, любов до тієї справи, якою займається, то він ніколи не буде використовувати надану йому владу на шкоду іншим людям. Висока внутрішня культура спонукає його до праці на благо Бога і свого народу.

Із солідарністю тісно пов'язана така цінність як справедливість, рівність усіх перед Богом і законом. Кожна людина повинна мати рівні можливості для реалізації своїх задатків: навчатися, займатися тією чи іншою діяльністю, брати участь у громадському і політичному житті. Справедливість загалом це насамперед розуміння людиною своєї відповідальності перед суспільством, перед іншими людьми. Кожна людина повинна знати свої права і обов'язки і поважати права інших людей. Але істинна абсолютна справедливість у людському суспільстві неможлива, вона може бути тільки у Бога. Тому головна відповідальність кожної людини, кожного політичного діяча – це насамперед відповідальність перед голосом своєї совісті, перед Богом.

Реалізація усіх розглянутих цінностей можлива лише у громадянському демократичному суспільстві, яке базується на християнських цінностях. Демократія це така форма організації суспільства, де кожній особі гарантовані громадянські та політичні свободи, а індивід сприймається як політична цінність, вища за державу та її інститути. Піднісши окрему особу до рангу найвищої політичної цінності, демократичний принцип базується на тому, що розвиток і розквіт суспільства залежить від рівня розвитку індивідуальності її громадян. Тому найважливішими ознаками демократії є свобода та політична рівність, які забезпечуються політичним плюралізмом; свободою вибору громадянами своїх представників до органів державної влади; свободою преси та інших ЗМІ; міцним правовим захистом громадян від свавілля державних органів влади, інших політичних структур і посадових осіб; реальним функціюванням принципу поділу властей.

Таким чином саме загальнолюдські релігійно-духовні цінності лежать в основі існування як суспільства в цілому, так і окремої особистості. І саме від того, чи керуватиметься дане суспільство чи конкретна людина такими цінностями як добро, свобода, справедливість, солідарність, любов, демократія, залежитиме як її особиста доля, так і майбутній добробут всього народу. Тому істинно багатим і процвітаючим суспільством може бути лише те, яке базується на загальнолюдських цінностях.

Науковці стверджують, що для успішного функціонування суспільних інститутів країни рівень моральності керівної еліти повинен бути значно вищим ніж у простого народу. У нас це на жаль не завжди так. Про яку культуру і духовність вже ексможновладців ми можемо говорити, коли навіть на світовому рівні Україна асоціювалася з такими іменами як Лазоренко, Лозинський, які, займаючи високі посади, здійснювали протиправну діяльність чи навіть тяжкі злочини задля власного збагачення.

Рівень масової культури також дуже низький. Культ насилля і розпусти практично заполонив наші екрани, де мало не на кожному каналі ми можемо побачити аморальні чи агресивні сцени. Потім ми дивуємося, чому наша молодь така агресивна, задурманена алкоголем і наркотиками. Звичайно кожен має право дивитися те, що він забажає, але для молоді потрібно вводити певні обмеження, так як психіка у неї досить нестійка і не завжди проводить межу між уявою і реальністю. Вона починає агресивні сцени впроваджувати у життя, що ми спостерігаємо на прикладі американських підлітків, які розстрілюють своїх однокласників чи навіть близьких. В нашій країні ми не повинні цього допустити. Тому особливі вимоги постають перед навчальними закладами, які повинні здійснювати завдання виховання молоді на вищих зразках загальнолюдської моралі, на основі національно-патріотичних та релігійних цінностей, створення у неї нового планетарного мислення. Саме така молодь і зможе побудувати високорозвинуте суспільство, яке б максимально орієнтувалося на розвиток особистості як такої, реалізацією нею всіх своїх потенцій і яка б в свою чергу докладала максимум зусиль для економічного і культурно-духовного розвитку рідної країни.

Головна причина всіх цих та інших негативних явищ полягає в тому, що суспільна мораль ще не достатньо розвинута, так як базується на радянських тоталітарних цінностях, які вже відійшли у минуле. Тому саме в нинішніх умовах є дуже важливим становлення нової системи морально-духовних цінностей, нового світогляду, який би базувався на глибоких культурно-духовних традиціях нашого народу. Духовні, моральні релігійні цінності – основа суспільства, його живе коріння. Якщо вони є, якщо вони наповнюють душі людей – ніякі кризи не страшні, люди можуть впевнено дивитися у майбутнє. Неможливо подолати соціально-економічну кризу доти, доки не знайдемо спасіння від спустошення в умовах і серцях. Економіка і політика вторинні відносно культури, духовності та моралі. Спочатку потрібно відродити і сформувати національну культуру, »дух народу», а потім уже на основі цього розвивати економіку. Згадаймо, наскільки швидко змогли розбудувати свою економіку Німеччина та Японія після поразки у другій світовій війні. Перед ними постало дуже важке завдання, а саме, як у понадтяжких економічних умовах не дати цинізму, бездуховності, розпачу заволодіти душами, пригнічених жорсткою поразкою, народів. І вони зуміли вийти із цієї кризи. Зокрема на батьківщині Гете і Канта на заміну нацистської ідеології ввели релігійне виховання. В статті 7 Головного Закону ФРГ від 23 травня 1949 року постулювали принцип:” Викладання релігії в державних школах, за виключенням неконфесійних, є обов’язковим. Навчання проводиться відповідно з принципами релігійних організацій”. Крім того у громадян Німеччини та Японії було дуже розвинуте почуття національної самосвідомості, повага до своєї культури, власних цінностей. Ці народи вірили у свої сили і їх керівна еліта тільки підтримувала це прагнення і направляло його у потрібне русло.

На Україні викладання релігієзнавства та релігійно-етичних дисціплін проводиться поки що тільки у вузах та деяких школах, хоча бажано було б ввести цей предмет у всіх школах і поряд із викладачами запрошувати представників різних релігій, залежно від бажання дітей. Це мало б велике значення у плані морального виховання дітей.

Цілком слушно відмічає український дослідник Г. Косуха, що «в основі духовно-національного відродження мають бути цінності, які зрозумілі і близькі кожній людині, незалежно від її політичних, релігійних та інших поглядів і переконань, становища в суспільстві» . Саме такими можуть і повинні стати загальнолюдські цінності, вироблені протягом всієї історії світової цивілізації і, які, зокрема, були освячені християнською релігією. Відкриття українському народу такого роду цінностей і становить головні завдання сучасної культури, сенс того, що можна було б назвати новою духовністю, більш універсальною, ніж всі попередні її форми. Не слід применшувати цього надзвичайно складного і важкого завдання.

2 Особливий перiод культурно-просвiтницькоi дiяльностi Украiнськоi греко-католицькоi церкви пов'язаний з iм'ям митрополита А. Шептицького, який очолював ii протягом майже всiэi першоi половини ХХ ст. (1901 - 1944 рр.) . В цей час на захiдноукраiнських землях вiдчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з iншого - не менша загроза вiд польського уряду, який намагався полонiзувати украiнцiв через iх покатоличення. I в тому, що за таких умов украiиський народ зумiв вистояти i зберегти свою вiру, мову, культуру, велика роль належить греко-католицькiй церквi, яка стала в тi часи украiнською нацiональною церквою пiд проводом А. Шептицького. Сучаснi дослiдники iсторii греко-католицькоi церкви вiддають йому належне за великi заслуги у розвитку системи нацiональних украiнських шкiл, культурно-просвiтницьких установ (<Просвiта>, <Рiдна школа>) та молодiжних органiзацiй (<Пласт>), заснуваннi украiнського Нацiонального музею у Львовi (1905 р.). Для художникiв Л. Шептицький придбав слецiальне примiщення, де мiстилася художня школа 0. Новакiвського i майстернi М. Сосенка та О. Куриласа. В 1930 р. владика заснував Украiнський католицький Союз, що видавав тижневик <Мета> та лiтературно-науковий журнал <Дзвони>, заклав друкарню <Бiбльос>. У 1919 р. Л. Шептицький органiзував у духовнiй семiнарii факультет, який перетворив у 1927 - 1928 рр. на Богословську Греко-католицьку Академію з філософським i теологічним факультетами. У 1923 р. вiк заснував Богословське Наукове Товариство, а у 1939 р. - Украiнський Католицький Інститут Церковного З’єднання iм. митропо лита В. Рутського.

Митрополит Л. Шептицький очолював греко-католицьку церкву у надзвичайно складний i вiдповiдальний перiод, коли посилився ii визвольний рух за своэ нацiональне й державне самовизначення. Вiн активно пiдтримував iдею украiнськоi державностi, брав участь у багатьох полiтичних акцiях. У 1918 р. як член Украiнськоi Нацiонзльноi Ради вiн виступив за створення Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки (ЗУНР). 30 червня 1941 р. вiтав у Львовi <акт вiдновлення украiнськоi державностi> i благословив <утворення уряду незалежноi, самостiйноi Украiни> на чолi з Ярославом Стецьком.

Революцiйнi подii 1917 р. викликали значнi змiни у церковному життi Украiни. Ще за часiв гетьманату робилися спроби започаткувати Украiнську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Так, 12 листопада 1918 р. була оголошена урядова декларацiя про необхiднiсть створення у незалежйiй Украiнськiй державi самостiйноi нацiональноi церкви. Пiсля падiння гетьманату Директорiя своiм декретом вiд 1 сiчня 1919 р. формально проголосила автокефалiю правсславноi церкви на Украiнi. Але органiзацiйне оформлення украiнськоi автокефалii вiдбулося лише 14 - 23 жовтня 1921 р. на Всеукраiнському православному церковному соборi у Киэвi, який висвятив протоiэрея Василя Липкiвського - одного з iнiцiаторiв руху за нацiональну церкву на першого эпископа УАПЦ та митрополита Киiвського i всiэi Украiни. Цим актом була фактично започаткована дiяльнiсть УАПЦ, яка стала помiтним явищем у духовному життi вiруючих Украiни в 20-х роках .

Однак негативне ставлення бiльшовицькоi влади до релiгii спричинило на початку 20-х рокiв руйнування церков, знищення творiв релiгiйного мистецтва, конфiскацiю церковного майна. Храми закривались або перетворювались в клуби, музеi, архiви, складськi примiщення. Проте й за таких важких умов украiнська iнтелiгенцiя й духовенетво намагалися зберегти нацiональну культурну спадщину. У червнi 1926 р. був прийнятий закон про захист iсторичних пам'яток i визначних мiсць, за яким деякi церковнi споруди та комплекси (наприклад, Киэво-Печерська лавра) перетворювались у державнi заповiдники.

Наприкiнцi 20-х рокiв почалися масовi репресii проти духовенства, дiячiв культури i науки, фахiвцiв, фактично проти всiэi украiнськоi iнтелiгенцii, яка була звинувачена в буржуазному нацiоналiзмi та контрреволюцiйнiй дiяльностi. В. Липкiвського усунули вiд проводу УАПЦ i згодом вислали на Соловки, де вiн помер. Його наступника М. Борецького замордували в Ярославськiй в'язницi. В 1930 р. УАПЦ припинила своэ iснування на Украiнi. 3 32-х украiнських эпископiв живим залишився лише Iван Огiэнко (1882 - 1972 рр.) - вiдомий вчений i церковний дiяч, який багато зробив для вiдродження украiнськоi культури, дослiджуючи ii багату iсторiю у своiх численних публiкацiях (<Украiнська культура>, <Украiнська церква> тощо). Але й вiн був змушений емiгрувати за кордон, де продовжив свою релiгiйно-церковну та культурно-просвiтницьку дiяльнiсть серед украiнськоi дiаспори.Ще одним злочинним полiтичним актом пiсля лiквiдацii украiнськоi православноi автокефалii, спрямованим проти свободи совiстi украiнського народу, було знищення сталiнськими каральними органами у 1946 р. Украiнськоi Греко-Католицькоi Церкви. Значна частина ii духовеиства на чолi з Й. Слiпим (1892 - 1984 рр.) була репресована, опинилася в таборах або в'язницях. Вiд того часу аж до кiнця 80-х рокiв УГКЦ на Захiднiй Украiнi перебувала у пiдпiллi (<катакомбна церква>). Основну сферу своэi дiяльностi вона перенесла у середовище украiнськоi емiграцii.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Самостійна робота №1 Здобутки майстрів літератури та мистецтва	\|	Самостійна робота №3 Діяльність більшовиків у сфері культури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.264 сек.