ЖИВОПИС

СКУЛЬПТУРА

У мистецтві стилю бароко важливу роль відігравала скульптура. її широко використовували в оздобленні фасадів та інтер'єрів архітектурних споруд. Розквіт скульптури в Україні припадає на XVIII ст.

У Західній Україні цей вид образотворчого мистецтва традиційно був більш розвиненим ніж у Східній. Видатний його представник – львівський скульптор Йоанн Пінзель (роки народження і смерті невідомі). Його статуї прикрашають собор Святого Юра у Львові, ратушу в Бучачі. З-поміж створених ним образів окрім міфологічних та біблійних героїв привертає увагу український козак, сповнений високої людської гідності. У доробку майстра багато витворів з дерева, виконаних з віртуозною майстерністю. Фігури ніби перебувають у динамічному русі, найнесподіваніших ракурсах. У позах, жестах, виразах облич передано бурхливі почуття. У своїх творах втілити дух бароко динаміку, мінливість, експресію, Творча манера Пінзеля вплинула на розвиток мистецтва скульптури в Галичині та за її межами.

На Придніпров'ї та Лівобережжі декоративна скульптура перебувала під впливом народного мистецтва. До самобутніх творів свого часу належали мідні фігури архангела Михаїла - покровителя Києва і богині правосуддя Феміди, встановлені на будівлі київської ратуші.

Скульптура була тісно пов'язана з мистецтвом різьблення по дереву, яке у XVIII ст. досягло своєї вершини.-Яскравий приклад цього - декоративні оформлення іконостасів багатьох українських церков і соборів, що вражають майстерністю виконання, складністю композицій, пишнотою й розмаїттям елементів і форм.

Живопис доби бароко - особлива сторінка української культури. Як і архітектура, він розвивався під впливом європейського та народного мистецтва. Ці два джерела сформували неповторне обличчя української національної школи живопису, яка досягла довершеності у XVIII ст.

Як і в попередні епохи, в Україні розвивався монументальний і станковий живопис. Монументальний живопис переважно пов'язаний із розписами культових споруд. До нашого часу дійшло дуже мало його пам'яток, а ті, що збереглися (наприклад, фрагменти фресок Троїцького собору Густинського монастиря поблизу Прилук), свідчать про значні зміни в цьому виді мистецтва. Українські художники вирішували нові творчі завдання: опановували засоби реалістичного мистецтва, долали традиційну площинність, прагнули створити ілюзію відкритого простору та руху. Настінними розписами прикрашали не лише муровані, а й дерев'яні церкви. Найранніші їх пам'ятки (середини та другої половини XVII ст.) збереглися в Західній Україні. Це розписи храмів Святого Юра та Чесного Хреста в Дрогобичі, Святого Духа в с. Потеличі (нині - Львівської області). У них знайшли відображення світогляд та художні смаки міщан, селян, ремісників. Ці розписи, виконані в дещо наївній манері народного мистецтва, сповнені щирих почуттів. Постаті й обличчя святих та інших персонажів нагадують звичайних українських людей.

Настінні розписи в дерев'яних церквах - самобутнє явище, що не має аналогів у мистецтві жодного іншого народу.

У станковому живопису, як і за попередньої доби, провідну роль продовжував відігравати іконопис. Це ще одна особлива сторінка в історії української культури. Видатними іконописцями свого часу були західноукраїнські художники Іван Руткович та Йов Кондзелевич. їхні життя і творчість пов'язані з містом Жовква, яке було на той час значним культурним осередком.

Іван Руткович(рік народження невідомий - 1708) наприкінці XVII ст. створив величні іконостаси у Волиці-Деревлянській, Волі-Висоцькій, Скваряві Новій. Відчутний вплив на його творчість справило тогочасне західноєвропейське мистецтво. І не випадково. Адже художник, створюючи свої композиції, використовував гравюри німецьких та голландських митців. Деякі ікони майстра - «Христос і Маг-далина», «Втеча до Єгипту», «Дорога в Еммаус», «Христос у Марії та Марфи» та ін. - більше нагадують світські жанрові картини. На них зображено реальних людей у реальному оточенні, на тлі -реальних пейзажів або інтер'єрів, які займаються повсякденними справами. Барви на іконах яскраві, насичені, лики Христа, Марії та святих привітні, ласкаві й радісні. Відчувається, що художник був справжнім життєлюбом і зумів поєднати у своїх творах любов до життя земного з любов'ю до Бога.

Йов Кондзелевич (1667 - близько 1740) - автор славнозвісного Богородчанського іконостасу в с. Манява Івано-Франківської області. Чим же його живописна манера відрізняється від манери І. Рутковича? Образи Й. Кондзелевича вражають високодуховною красою, вони сповнені глибокої внутрішньої зосередженості та величі. Художник з великою майстерністю створював урочисті багатофігурні композиції, зображував пишні інтер'єри з архітектурним оздобленням у стилі бароко. Загальному настрою ікон відповідає їх колорит. Він стриманіший, ніж у Рутковича, тонко згармонізований та вишуканий.

У XVIII ст. розвиток українського іконостасу досяг свого апогею. Він став невід'ємним явищем українського бароко, органічним компонентом синтезу мистецтв в українській церкві. В іконостасі представлено різні види мистецтва: живопис, декоративну скульптуру та архітектуру. Характерна його ознака - поєднання яскравого живопису із вишуканим різьбленням, динамічним рухом архітектурних деталей. Визначною пам'яткою мистецтва є величний іконостас з Преображенської церкви у
с. Великі Сорочинці на Полтавщині - резиденції гетьмана Данила Апостола. У цьому іконостасі якнайповніше втілено дух українського бароко з його динамікою, емоційністю, стрімкістю руху. В колориті ікон переважають різні відтінки жовтого кольору, що створює ефект сяйва, світлоносності. Фігури також динамічні, у них відтворено різноманітні моменти руху людського тіла. Суто земна краса образів поєднана зі щирим духовним прагненням.

Отже, в українському живопису зміцнюється світський напрям, дедалі поширюються засоби реалістичного відтворення дійсності. Про це красномовно свідчать дві ікони з м. Конотопа. На них зображено великомучениць Варвару й Катерину та Анастасію й Уляну в образах молодих жінок у пишному, барвистому вбранні. їх автори втілили український народний ідеал земної жіночої вроди, що водночас не суперечило глибокому духовному змісту творів.

У часи великих випробувань особливо шанованими в Україні були ікони Покрова Божої Матері. У цьому святому образі український народ вбачав свою покровительку та заступницю. Ікони дістали назву «козацьких Покров, тому що їх дуже шанувало козацтво. Часто на цих іконах зображували велику кількість людей. Отже, художникам доводилося вирішувати складне творче завдання: компонування багатьох фігур і груп людей. Під покровом Богоматері збиралися персонажі далекої історії (наприклад, візантійський імператор) і сучасники (зазвичай представники духівництва і козацтва). Так, на одній з «козацьких Покров» із с. Дашки на Київщині зображено Богдана Хмельницького. Подібні ікони сприяли розвитку портретного жанру в Україні.

Ікони українського бароко сповнені святкового, піднесеного настрою. їх автори використовували яскраві кольори, барвисті квіткові візерунки. Золоте орнаментоване тло поєднувалося із зображеннями архітектурних споруд та природи. Богоматір, святих та інші персонажі часто малювали в пишному одязі, з привітними, ласкавими обличчями, втілюючи в них народні уявлення про красу. Таке тлумачення образів зовсім не суперечило релігійному змістові ікон. Порівняно з епохою середньовіччя це було нове емоційне співпережиття християнської віри як джерела радості, втіхи та надії.

З другої половини XVII ст. портретний живопис, що вже мав значні досягнення в Західній Україні, поширюється на Придніпров'ї та Лівобережжі. За словами сирійського мандрівника Павла Алеппського, українські художники були «вельми спритні в зображенні людських облич з цілковитою подібністю та мають велику вигадливість у відтворенні людей такими, якими вони є».

На знак ушанування особливих чеснот видатних осіб їхніми портретами прикрашали стіни церков і соборів. Наприклад, на стінах київської церкви Спаса на Берестові було написано портрет митрополита Петра Могили, в соборі Густинського монастиря на Чернігівщині - портрет гетьмана Івана Самойловича, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври - цілу галерею образів князів, гетьманів і царів.

Улюбленим персонажем портретистів другої половини ХУІІ-ХУИІ ст. був уславлений гетьман Богдан Хмельницький. Взірцем для них слугувала гравюра гданського художника В. Гондіуса, створена за життя гетьмана в 1651 р. У свою чергу, Гондіус скористався малюнком голландського митця Авраама ван Вестерфельда, який було виконано з натури. Один із кращих портретів гетьмана зберігається в Національному художньому музеї України. Невідомому авторові цього твору вдалося втілити узагальнений образ народного героя, якому притаманні такі риси, як гідність, розум, простота.

Упродовж XVIII ст. великої популярності набуває так званий парадний портрет. Його функція - показати певну особу в усій її красі та значущості. Зазвичай українські портретисти (на відміну, наприклад, від польських) зображували людей ідеалізованими (тобто кращими, ніж вони були насправді). Приклад такого твору - портрет отамана війська донського Данила Єфремова, написаний одним із майстрів Києво-Печерської лаври. Пишне вбрання, поважна поза, промовистий жест рук, родовий герб, парадне оточення - ось ознаки, типові для таких портретів. Водночас художник майстерно відтворив індивідуальні риси та характер свого героя.

Ці та інші приклади є свідченням того, що українські майстри зберігали вірність народним традиціям та смакам. Завдяки особливому художньому вирішенню, монументальному звучанню, декоративній барвистості український портретний живопис став самобутнім національним явищем культури. До визначних творів цього жанру XVIII ст. належать портрети Василя Гамалії, переяславського полковника С. Сулими та його дружини, князя Д. Долгорукого та ін.

У зазначений період в Україні набув поширення також жанр народної картини, героєм якої був так званий Козак Мамай (козак-бандурист). Перші такі картини з'явилися в XVII ст. У XVIII та в першій половині XIX ст. Козак Мамай став найпопулярнішим образом народного живопису, який можна було бачити і в багатих маєтках, і в бідних хатах. Малювали його не лише на полотнах, а й на дверях, скринях, віконницях, стінах і навіть на вуликах.

Композиція більшості картин побудована за однією схемою: козак сидить під деревом (найчастіше - дубом), «по-турецьки» підібгавши ноги, і грає на бандурі чи кобзі. Поруч його вірний товариш - кінь, довкола - речі, з якими козак нерозлучний - шабля," рушниця або пістоль, люлька. Часто подібні картини супроводжували написами, сумними або веселими, з добірним народним гумором. На картинах іншого типу Козак Мамай виступає як герой різних сюжетних сцен у взаємодії з іншими персонажами: паном, корчмарем та ін. Автори цих картин залишилися невідомими. В колоритних образах козака-бандуриста знайшов мистецьке втілення ідеал народного героя: вродливого і дужого, безстрашного й винахідливого, байдужого до смерті, мудрого й веселого водночас.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
АРХІТЕКТУРА	\|	ГРАФІКА

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.