ЭКОНОМИКА 6 страница

§ 1. Поняття права власності подружжя
Подружжя може бути суб'єктом майнових відносин, у тому числі - відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі. При цьому найбільш істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя, які складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визначаються переважно нормами сімейного законодавства, а зовнішні (відносини подружжя з третіми особами) - переважно нормами цивільного законодавства. Таким чином, правове регулювання майнових відносин подружжя ускладнене і переобтяжене характером особистих стосунків між чоловіком і дружиною, що, в свою чергу, і вимагає окремого глибокого їх дослідження.
У літературі з сімейно-правових питань останнім часом завершилося формування концепції правового режиму майна членів сім'ї, вирішальна роль в обґрунтуванні якої належить І. Жилінковій.
Особливого поширення термін "правовий режим" набув у господарсько-правовій та цивілістичній літературі для визначення особливостей правового регулювання відносин, об'єктом яких є(було) майно державних підприємств і установ, кооперативних організацій, акціонерних товариств. Застосовується таке поняття інколи і в законодавстві. Більш того, відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України визначається, зокрема, правовий режим власності.
Невипадково дослідники питань сімейного права також постійно вживають поняття "правовий режим", хоч і не завжди дають йому визначення та розкривають його зміст. При цьому термін "правовий режим" використовувався і використовується в різноманітних інтерпретаціях та стосовно різних об'єктів правового регулювання. Так, у юридичній літературі вирізняється правовий режим подружжя, правовий режим майна часткової спільної власності, правовий режим майна батьків і дітей, правовий режим сім'ї, режим спільності і роздільності майна подружжя та ін. Поширеність вживання категорії правового режиму майна в юридичній доктрині обумовлена також тим, що вона допомагає лаконічно і влучно виразити комплекс правових засобів, що застосовуються у регулюванні тієї чи іншої сфери суспільних відносин. Тому цілком юридичне коректно стверджувати, що існує правовий режим дошлюбного майна, правовий режим майна, придбаного в шлюбі. Водночас у юридичній літературі є досить вживаними такі поняття, як "принцип роздільності майна" і "принцип спільності майна" подружжя, що для дослідників мають однакове юридичне значення. Думається, що вибір у вживанні цих понять має залежати від контексту юридичних оцінок правового регулювання сімейних відносин. Але необхідно підтримати позицію І. Жилінкової про небажаність вживання понять "правове становище майна", "правовий статус майна" у значенні, тотожному правовому режиму майна, які, на її думку, можуть застосовуватися щодо визначення характеристики суб'єктів тих чи інших правовідносин, з чим не можна не погодитись. Звичайно, коли в юриспруденції говорять про правове становище чи про правовий статус, то мають на увазі дати правову характеристику суб'єкту права з позицій обсягу його правоздатності і дієздатності та інших чинників правосуб'єктності.
Проблема термінології має не лише теоретичне, але й практичне, у тому числі нормотворче, значення. Так, у новому Сімейному кодексі Російської Федерації виділяються дві самостійні глави: "Законний режим майна подружжя" (глава 7) і "Договірний режим подружжя" (глава 8). Укладачі нового ЦК України таких понять не застосували, надавши перевагу традиційній юридичній термінології (спільне майно подружжя, роздільне майно подружжя, право спільної сумісної власності подружжя). Однак ця обставина не перешкоджає використанню терміна "правовий режим" в юридичній доктрині сімейного права. Звичайно, що при цьому необхідно дотримуватися змістовного значення категорії правового режиму. І. Жилінкова у своїй вищезгаданій науковій праці розглядає правовий режим майна членів сім'ї як побудований на єдиних регулятивних засадах, такий, що виникає в результаті дії комплексу правових засобів порядок регулювання відносин, що складаються з приводу майна членів сім'ї та визначаючий характер і обсяг їх прав і обов'язків щодо цього майна. Не заперечуючи правильність наведеного визначення, на наш погляд, можна сформулювати спрощений варіант розуміння правового режиму майна членів сім'ї, у тому числі подружжя.
Зокрема, воно може бути таким. Правовий режим майна членів сім'ї становить собою відносно самостійний комплекс правових засобів, які визначають правові засади регулювання майнових відносин між особами, що мають сімейно-правовий статус. Якщо ж коло членів сім'ї обмежити лише подружжям, то правовий режим їх майна можна визначити як відносно самостійний комплекс правових засобів, які становлять засади правового регулювання відносин щодо спільного і роздільного майна подружжя та захисту їх порушених прав. Заради об'єктивності варто визнати, що будь-яке наукове визначення того чи іншого правового поняття може мати вразливі місця і заслуговувати таким чином критичних зауважень. Тому наукові визначення не є абсолютно усталеними і непохитними юридичними категоріями, вони є динамічними, постійно зазнають змін, вдосконалень. Ступінь достовірності наукового визначення перевіряється шляхом застосування його до практичних ситуацій чи виявлення його відповідності конкретним правовідносинам, яким воно призначене слугувати.
Усе висловлене стосується повною мірою також визначення правового режиму майна подружжя, зміст якого є багатогранним і складним, адже ним можуть охоплюватися різноманітні сфери майнових відносин між подружжям та подружжя з третіми особами. Важливо враховувати, що під правовим режимом майна подружжя необхідно розуміти не лише правовий режим спільного майна, а й роздільного, не лише належного подружжю на праві спільної чи роздільної власності, а і того, що належить їм за іншими титульними правами, наприклад, за зобов'язальними правовідносинами. Такий висновок обумовлений тим, що поняття "майнові відносини подружжя" значно ширше за своїм змістом від поняття "відносини власності подружжя". Тобто коло майнових відносин подружжя не обмежується відносинами їх власності.
Провідне місце в системі майнових відносин подружжя звичайно ж належить їх праву власності на майно, набуте спільно чи роздільно в період спільного шлюбного життя. Детальну правову регламентацію ця сфера відносин отримала в КпШС України 1969 р. Визначальною для правового врегулювання майнових відносин подружжя в цьому Кодексі, на наш погляд, є норма ст. 22 про те, що "майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". Звичайно, в КпШС України є й інші норми щодо спільного та роздільного майна подружжя, щодо здійснення ними правомочностей співвласників, але вони мають похідний характер від вищезгаданої норми. Тому можна стверджувати, що в ч. 1 ст. 22 КпШС фактично закріплено принцип спільності майна, нажитого подружжям за час шлюбу. Принцип майнової спільності для подружжя має імперативний характер, за винятком випадків внесення певних коректив у регулювання майнових відносин шлюбним контрактом (ст. 27-1 КпШС).
Як відомо, переважна частина науковців інститут права власності визнає цивільно-правовим, з чим у принципі можна погодитись. Водночас не можна не враховувати специфіки тих правових норм, що регулюють окремі відносини інших галузей права (земельного, сімейного тощо). Тобто є певні підстави розглядати інститут права власності як комплексний правовий інститут, складовою частиною якого можна вважати норми сімейного права, що визначають особливості здійснення права власності подружжям на майно, що набувається ними в період шлюбу.
Правову природу відносин власності та інших майнових відносин подружжя дуже важко визначити однозначно в контексті їх галузевої приналежності. Так, у сімейно-правовій науці радянського періоду поступово утвердилася думка про сімейне право як самостійну галузь права. Однак з переходом України до ринкових реформ та побудови нової адекватної правової системи розпочалися процеси нівелювання юридичних підстав для такої наукової концепції. Такий підхід відповідає тенденціям багатьох країн світу, в яких сімейне законодавство включається в систему цивільного законодавства. І все ж навіть за таких обставин правове регулювання шлюбно-сімейних відносин, в тому числі щодо майна подружжя, не може втратити ознак, обумовлених лише фактом перебування чоловіка і жінки у шлюбі. Якщо ж такі особи не перебувають у шлюбі, то на придбане ними майно поширюються загальні норми цивільного законодавства. У зв'язку з цим в юридичній літературі зверталася увага на необхідність виокремлення випадків участі подружжя у правовідносинах як звичайних суб'єктів цивільного права'. Іншими словами, подружжя може мати подвійний статус, адже вони можуть набувати таких прав і обов'язків, яких не можуть мати особи, які не перебувають у шлюбі. Але врешті процес розгляду сімейного законодавства у Верховній Раді України засвідчив схильність законодавців до прийняття самостійного Сімейного кодексу України. Щоправда, ця обставина аж ніяк не може заперечити наявність у нормах, що регулюють майнові відносини між подружжям, цивілістичного забарвлення.
Поза сумнівами, що норми про спільну і роздільну власність подружжя, хоч і мають значні особливості, але не в такій мірі, щоб сукупність цих правових норм визнати самостійним правовим інститутом. Однак, на наш погляд, можна стверджувати, що норми, які регулюють відносини власності подружжя, утворюють субінститут, який є складовою частиною загального інституту права власності.
Правильне визначення правової природи права спільної власності подружжя можливе лише з урахуванням загальних визначальних положень законодавства про власність. Так, відповідно до ст. 2 Закону України "Про власність" в Україні існують приватна, колективна (власність юридичних осіб), державна та комунальна форми власності. При цьому майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам, державі, територіальній громаді. Це означає, що право спільної власності подружжя не становить собою самостійну форму власності, а є різновидом приватної власності, оскільки її суб'єктами виступають фізичні особи. Таким чином, спільна власність подружжя підпорядковується нормам, що регулюють приватну власність, і спеціальним нормам сімейного законодавства. При цьому визначального значення набуває норма ст. 3 Закону України "Про власність" (п. 2), згідно з якою майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державі.
Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком суб'єктам - співвласникам одного й того самого об'єкта. Правові засади такої власності допоки що визначені ст. 112 Цивільного кодексу УРСР, яка передбачає можливість приналежності майна на праві спільної власності кільком суб'єктам. При цьому ЦК УРСР розрізняє спільну власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
Між цими двома видами спільної власності є певні відмінності. Зокрема, у спільній частковій власності кожен із її співвласників має завідомо визначену цілком конкретну частку у праві власності на той чи інший спільний об'єкт (1/2, 1/3, 1/4 і т.д.). У спільній сумісній власності її співвласники звичайно не мають таких визначених наперед часток. Однак вони можуть бути виділені у разі поділу чи виділу спільного майна, при зверненні стягнення на майно співвласника за його борговими зобов'язаннями та в деяких інших випадках. Більш того, на наш погляд, правовий режим сумісної власності у разі визначення часток у спільному майні, зокрема за згодою співвласників, може трансформуватися у спільну часткову власність.
Правова природа спільної часткової власності є досить складною і неоднозначне визначається в юридичній літературі. Так, ще в радянський період щодо цього питання сформувалося дві точки зору. Відповідно до першої кожен із співвласників часткової власності має певну частку в праві спільної власності на майно. Відповідно ж до другої точки зору співвласникам спільної часткової власності належить право власності на конкретну частку спільного майна.
У новітній українській юридичній літературі перша точка зору знайшла підтримку в зв'язку з тим, що визнання за учасником спільної часткової власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Такі аргументи є обґрунтованими. Водночас варто зауважити, що у разі визнання за співвласником права власності на конкретну частку в спільному майні втрачався б взагалі сенс щодо необхідності інституту права спільної часткової власності, особливо щодо відповідної сукупності ділимого майна.
У радянському законодавстві обмежувалося коло суб'єктів права спільної сумісної власності, оскільки ними могли бути лише члени колгоспного двору (ст. 120 ЦК УРСР у первісній редакції) та подружжя (ст. 22 КпШС УРСР). Водночас заборонялося існування спільної часткової власності між громадянами та іншими суб'єктами цивільних правовідносин. Нині ж практично коло суб'єктів як спільної часткової, так і спільної сумісної власності не обмежується. І та, і друга можуть виникати між будь-якими суб'єктами цивільних правовідносин і у будь-якому співвідношенні. Відповідно зникли розбіжності в об'єктному складі спільної часткової та спільної сумісної власності. Так, якщо за законодавством радянського періоду об'єктами права спільної часткової власності за участю громадян та об'єктами права спільної сумісної власності подружжя і членів колишніх колгоспних дворів могло бути майно, як правило, особистого споживання, дрібний сільськогосподарський інвентар, продуктивна худоба тощо (ст. ст. 100, 120 ЦК УРСР 1963 р.), то з прийняттям Закону України "Про власність", інших законів ринкової орієнтації у спільній (частковій чи сумісній) власності подружжя чи інших співвласників-громадян може знаходитись як майно особистого споживання, так і фінансово-виробничого призначення, якщо воно спеціальним законом не вилучене з числа об'єктів права приватної власності. Таким чином, є підстави констатувати встановлення в новому законодавстві для усіх суб'єктів цивільних правовідносин юридичне рівних можливостей для набуття майна у спільну власність за винятками, передбаченими законом.
Звичайно, сказане не означає, що нині повністю зникли відмінності у правовому становищі співвласників-громадян та співвласників-юридичних осіб. Вони існують нині і будуть зберігатися в майбутньому. Наприклад, праву спільної власності подружжя притаманна підпорядкованість майнових інтересів особистим. Право спільної сумісної власності подружжя у разі відсутності між ними шлюбного контракту може виникати в силу закону, тобто поза їх волею, в тому числі на майно, що набувається за угодами чи за іншими підставами лише одним із подружжя. Водночас спільна власність юридичних осіб (часткова чи сумісна) формується переважно на договірно-господарській основі з метою одержання прибутку.
У цивілістичній науці сформувалася усталена думка про двоаспектне розуміння поняття права власності (в об'єктивному і суб'єктивному значенні). Так, загальноприйнятою є думка, що право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі, а право власності в суб'єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права щодо можливостей конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у певних межах.
На наш погляд, такий підхід може бути застосований і щодо права спільної власності подружжя.
Таким чином, право власності подружжя в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності між подружжям, засновані на принципах спільності та роздільності певного майна та обумовлені фактом перебування осіб у шлюбі. Відповідно та сама частина цих норм, яка забезпечує дію режиму спільності майна, утворює право спільної сумісної власності подружжя. Право власності подружжя в суб'єктивному аспекті можна визначити як юридичне закріплену за подружжям можливість володіти, користуватися і розпоряджатися спільним та роздільним майном, набутим ними в період перебування в шлюбі, на свій розсуд з врахуванням їх спільних та особистих інтересів в межах, не заборонених законом.
Звичайно, подружжя, як і усі інші суб'єкти права приватної власності, здійснюють правомочності на загальних засадах, визначених ЦК, Законом України "Про власність". Однак вступ чоловіка і жінки в шлюб певною мірою змінює їх правовий статус, призводить до утворення сім'ї, в якій виникають особливі стосунки особистого характеру, які мають враховуватися також у сфері майнових відносин. Тому законодавством, зокрема шлюбно-сімейним, встановлюється для подружжя спеціальний правовий режим щодо набутого в шлюбі майна. При цьому не можна не зазначити, що такий правовий режим передбачає встановлення для подружжя також певних обмежень, особливо стосовно відчуження їх спільного майна, здійснення щодо нього інших правомочностей, що обумовлено специфікою шлюбно-сімейного статусу подружжя. Ці та інші особливості майнових та особистих відносин між подружжям врешті і зумовлюють необхідність встановлення спеціального правового режиму їх майна та здійснення ними щодо цього майна правомочностей.

§ 2. Розвиток законодавства про право власності подружжя
Нині в шлюбно-сімейному законодавстві України продовжують зберігатися норми про право спільної власності подружжя, сформовані ще за радянських часів. При цьому значна їх частина знайшла своє закріплення і в новому цивільному та сімейному законодавстві. Звичайно, на сучасному законодавстві щодо майнових відносин між подружжям не могли не позначитися досвід та досягнення світової юриспруденції. Загальновідомою є роль римського приватного права у становленні правових систем усіх країн світу. Однак заради справедливості все ж необхідно відзначити, що право стародавнього Риму та стародавньої Греції надавало перевагу регулюванню особистих, а не майнових відносин між подружжям, зокрема утриманню чоловіком дружини, укладенню угод дарування. Тому можна констатувати, що правове врегулювання майнових відносин між подружжям порівняно з іншими інститутами відбулося з певним запізненням.
Як відомо, Україна впродовж багатьох століть була залежною економічно й політичне від Росії. Відповідно і правова система України була багато в чому підпорядкована правовій системі Росії, яка мала свою історію. Нормативне врегулювання майнових відносин подружжя набуло юридичної визначеності лише у XVIII столітті, а до цього дружина була повністю підвладна чоловіку і не мала особистої та майнової самостійності. І лише в Зводі законів Російської імперії був закріплений принцип роздільності майна подружжя (т. X, ч. 1, ст. 109). Посаг дружини, майно, придбане нею за угодами на своє ім'я, набуте в порядку спадкування, визнавалося її роздільною власністю. Водночас спільно нажите подружжям в період шлюбу майно за умов надання відповідних доказів могло бути їх спільною власністю.
Після Жовтневої революції активізувалися нормотворчі процеси в сфері шлюбно-сімейних відносин. При цьому шлюбно-сімейне законодавство в Україні формувалося за зразками російського законодавства з певним відставанням у часі. Так як і в Російській Федерації, в УРСР 20 лютого 1919 р. були прийняті, зокрема, декрети "Про громадянські шлюби", "Про розлучення". У Російській Федерації в 1918 р. був прийнятий Кодекс про акти громадянського стану, про шлюбно-сімейне та опікунське право (скорочено - Сімейний кодекс). У липні 1919 р. в Україні також був прийнятий Сімейно-шлюбний кодекс УРСР, який однак фактично не набрав чинності у зв'язку з військовими діями на території України.
Незважаючи на те, що перший Сімейний кодекс УРСР багато в чому редакційне і змістовно відтворював усі принципові положення російського Сімейного кодексу, він мав велике юридичне значення для становлення правової системи в Україні. Важливо відзначити, що в ст. 85 Сімейного кодексу УРСР 1919 р. закріплювався принцип роздільності дошлюбного майна та майна, нажитого подружжям у період шлюбу. Запровадження принципу роздільності у майнових відносинах подружжя за задумом законодавців мало на меті, очевидно, забезпечити реалізацію принципу рівноправ'я чоловіка і жінки у їх майнових відносинах шлюбного періоду.
По закінченні громадянської війни постала проблема оновлення існуючих та створення нових законодавчих актів у різних сферах суспільних відносин. Відповідно в РРФСР розпочалася робота щодо заміни Сімейного кодексу 1918 р. Оскільки в УРСР Сімейний кодекс, як вже зазначалося, не був введений в дію, виникла необхідність розробки нового Сімейного кодексу. Робота над ним розпочалася ще в 1923 р. При цьому було розроблено кілька проектів Сімейного кодексу. Народний комісаріат юстиції України спершу в 1924 р. затвердив Основні положення проектованого Сімейного кодексу. Після відповідного обговорення кількох варіантів проекту на другій сесії ВУЦВК був прийнятий за основу проект, запропонований Нарком'юстом УРСР і опублікований в Основних положеннях.
Одним із найбільш дискусійних виявилося питання про обов'язковість реєстрації шлюбу, адже в Основних положеннях закладався принцип факультативності шлюбу (тобто визнавалась юридична сила як за зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбами, так і за "фактичними шлюбами", заснованими на спільному сімейному проживанні), що змінювало положення декрету РНК УРСР "Про громадянський шлюб" від 20 лютого 1919 р., згідно з яким лише зареєстрований шлюб міг породжувати відповідні особисті і майнові права та обов'язки подружжя. Таке ж положення було закріплене в Сімейному кодексі РРФСР, у ст. 52 якого містилася норма про те, що "только гражданский (светский) брак, зарегистрированньій в отделе записей актов гражданского состояния, порождает права и обязанности супругов".
Як свідчать літературні джерела, під час обговорення проекту другого Сімейного кодексу УРСР та другого Сімейного кодексу РРФСР принцип легалізації фактичного шлюбу обстоювався за допомогою соціально-політичних аргументів, а не юридичних. Так, його прихильники вважали, що легалізація фактичного шлюбу краще захищатиме інтереси тих жінок, які з певних причин вимушено не реєструють шлюб, перешкоджатиме можливим зловживанням з боку їх фактичних чоловіків, а обов'язковість реєстрації є лише пережитком буржуазного минулого'. На думку ж прихильників обов'язковості реєстрації шлюбу, необов'язковість її призводитиме до хаосу в сімейних стосунках, до зайвих спорів.
Так чи інакше, в РРФСР і УРСР в сімейних кодексах законодавче були закріплені різні підходи до вирішення зазначеної проблеми. Відповідно в Кодексі законів про шлюб, сім'ю та опіку РРФСР 1926 р. визнавалась юридична сила за фактичними шлюбами, а в Кодексі законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР від 31 травня 1926 р. закріплювався принцип обов'язковості реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу. Оцінюючи такі два різні підходи до вирішення цієї проблеми з позицій сьогодення, на наш погляд, можна констатувати, що український законодавець зайняв більш виважену юридичне та далекогляднішу позицію, яка згодом була закріплена у радянському шлюбно-сімейному законодавстві (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р.) та у законодавстві сучасного періоду в незалежній Україні. Дослідники таку ситуацію щодо закріплення норми про обов'язковість реєстрації шлюбу пояснювали, зокрема, іншою, ніж у Росії, системою поглядів на шлюб, зумовленою меншою революційною активністю мас та більш суворим ставленням населення до вільних шлюбів. З таким поясненням не можна не погодитись. Дійсно, такий соціальний чинник міг впливати на формування законодавчої позиції, адже в Україні були менш поширеними і популярними погляди ідеологів "вільної любові", шлюбу як атрибуту буржуазного суспільства, відмирання шлюбу в соціалістичному суспільстві тощо (А. Бебель, О. Колонтай, К. Цеткін та ін.). Однак правозастосовча практика в Україні згодом пішла російським шляхом, тобто шляхом визнання юридичної сили за фактичними шлюбами, і виходила з цих позицій до прийняття 8 липня 1944 р. вищезгаданого Указу ПВР СРСР, яким визнавалась юридична сила лише за зареєстрованими шлюбами.
Від визнання чи невизнання за фактичним шлюбом юридичної сили залежало вирішення питання про правовий режим майна між таким подружжям. Особливої гостроти воно набуло у зв'язку з прийняттям у 1926 р. другого Сімейного кодексу УРСР, яким на відміну від попереднього законодавства, проголошувався принцип спільності майна, нажитого подружжям у період шлюбу. Так, у ст. 125 Сімейного кодексу було записано:
"Майно, нажите подружжям спільною працею в період шлюбу, вважається належним обом членам подружжя на засадах спільної власності (ст. 61-65 Цивільного кодексу УРСР) в рівних частках. Інше ж майно складає окрему власність кожного з них". Таким чином, наведеною нормою проголошувалися: а) принцип спільності майна, створеного спільною працею подружжя в період шлюбу; б) принцип рівності часток у спільному майні; в) принцип роздільності дошлюбного майна та майна, не нажитого подружжям спільною працею (подарованого, набутого в порядку спадкування).
Важливо зазначити, що аналогічна норма ст. 10 Сімейного кодексу РРФСР мала свої істотні відмінності, оскільки в ній встановлювалося також, що розмір належної кожному з подружжя частки у разі спору визначається судом. Отже, Сімейний кодекс 1926 р. не встановлював презумпції рівності майнових часток подружжя, що фактично наближало правовий режим їх майна до правового режиму, встановленого цивільним законодавством для звичайних суб'єктів цивільних правовідносин. Якщо ж говорити про переваги вирішення цієї проблеми, то все ж краще вона була вирішена в Сімейному кодексі УРСР, адже саме така позиція знайшла своє подальше відображення в Основах Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, затверджених 26 червня 1968 р., детальніший аналіз яких буде зроблено далі.
У Сімейному кодексі УРСР 1926 р. містилася ще одна стаття щодо майнових відносин між подружжям у сфері їх договірних повноважень. Так, у ст. 127 говорилося, що "дружини можуть укладати між собою всі дозволені законом майнові правочини, проте їх угоди, спрямовані до зменшення майнових прав одного з дружин або дітей, недійсні і необов'язкові ні для третіх осіб, ні для самого подружжя". Аналогічна норма містилася також у ст. 13 Сімейного кодексу РРФСР 1926 р., однак є усі підстави стверджувати, що Сімейний кодекс УРСР 1926 р. на відміну від Сімейного кодексу УРСР 1919 р., який дослідники оцінювали лише як вдалу технічну переробку російського Сімейного кодексу 1918 р., містив чимало самостійних оригінальних законодавчих рішень, які згодом вплинули на формування загальносоюзного шлюбно-сімейного законодавства. До того ж не завжди в юридичній науці зверталася увага на те, що другий Сімейний кодекс УРСР був прийнятий 31 травня 1926 р., а другий Сімейний кодекс РРФСР - 19 листопада 1926 р., тобто майже на 6 місяців пізніше. Ця формальна підстава свідчить також про наявність у досліджуваний період в Україні досить солідної самостійної юридичної бази для нормотворчості в сфері шлюбно-сімейного законодавства.
Наступний крок у розвитку шлюбно-сімейного законодавства пов'язаний з прийняттям 27 червня 1936 р. постанови ЦВК і РНК СРСР "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллі, встановлення державної допомоги багатодітним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів і про деякі зміни в законодавство про розлучення". Назва цієї постанови вже розкриває зміст передбачених у ній заходів, якими держава ставила за мету зміцнити радянську сім'ю, підвищити рівень матеріальної допомоги, розширити мережі дитячих закладів, підвищити відповідальність подружжя при розлученнях, у вихованні дітей тощо. Однак у постанові не містилося прямих норм щодо регулювання майнових відносин між подружжям.
Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. найважливішою подією в сфері регулювання сімейних відносин стало прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства та дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнська слава" та медалі "Медаль материнства". Однією з істотних новел Указу від 8 липня 1944 р. стало визнання юридичної сили лише за зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбами. Однак цьому правилу була надана зворотна юридична сила, а особи, які перебували у фактичних шлюбних відносинах до прийняття цього Указу, мали право оформити свої відносини, зареєструвавши шлюб із зазначенням терміну фактичного спільного проживання. Водночас в Указі містилася норма про те, що в тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини, які існували до його видання, не можуть бути зареєстровані внаслідок смерті чи внаслідок пропажі безвісти на фронті однієї з осіб, що перебували в таких відносинах, друга сторона має право звернутися з заявою про визнання її дружиною померлого чи зниклого безвісти на підставі раніше чинного законодавства. Однак Пленум Верховного Суду СРСР у своїй постанові від 7 травня 1954 р. дещо розширив тлумачення Указу від 8 липня 1944 р., передбачивши, що в тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини, які виникли до Указу, тривали до моменту смерті одного з подружжя, і об'єктивні обставини (тривала хвороба тощо), що перешкоджали реєстрації шлюбу, не давали можливості подружжю зареєструвати шлюб в органах ЗАГСу після 8 липня 1944 р., суд зобов'язаний був прийняти заяву пережилої дружини і встановити факт наявності шлюбу. Відповідно до майнових відносин такого подружжя мав застосовуватися принцип спільності набутого в період фактичного шлюбу майна. В інших випадках, тобто за загальним правилом, на майнові відносини осіб, що вступили у фактичний шлюб після Указу від 8 липня 1944 р., норми шлюбно-сімейного законодавства про спільну сумісну власність не поширювалися, до таких відносин застосовувалися відповідні норми про спільну часткову власність, передбачені цивільним законодавством (ст. ст. 61-65 ЦК УРСР 1922 р.). Цей принцип регулювання майнових відносин між фактичним подружжям з певними особливостями продовжує діяти і нині.
Радикальне реформування правового регулювання сімейних відносин радянського періоду відбулося наприкінці 70-х років, коли 27 червня 1968 р. були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, а згодом - кодекси про шлюб та сім'ю союзних республік. В УРСР Кодекс про шлюб та сім'ю був прийнятий Верховною Радою УРСР 20 червня 1969 р. і введений в дію з 1 січня 1970 р.
Безперечно, шлюбно-сімейне законодавство СРСР і союзних республік кінця 60-х років порівняно з післяреволюційним сімейним законодавством поповнилося кількісно - новими нормами, а також з правової точки зору стало значно досконалішим і прогресивнішим. В Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю регулюванню майнових відносин була присвячена ст. 12 "Майно подружжя", а в КпШС УРСР таких статей налічується вже 10, а саме: ст. 22 "Спільна сумісна власність подружжя", ст. 23 "Укладення подружжям угод щодо спільного майна", ст. 24 "Роздільне майно подружжя", ст. 25 "Виникнення спільної сумісної власності подружжя на роздільне майно, що їм належало", ст. 26 "Речі професійних занять подружжя", ст. 27 "Право подружжя укладати між собою дозволені законом угоди", ст. 28 "Розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна", ст. 29 "Права подружжя-членів колгоспного двору", ст. 31 "Звернення стягнення на майно подружжя". Відзначимо, що в Кодексі про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р. правам подружжя на майно було присвячено лише 2 статті (ст. 125, ст. 127).
Для нового шлюбно-сімейного законодавства стали найбільш визначальними наступні принципові положення: а) роздільність дошлюбного майна; б) спільність майна, нажитого подружжям у період шлюбу, за винятками, передбаченими законом; в) виникнення права спільної сумісної власності лише між подружжям, що зареєстрували шлюб в органах ЗАГСу.
Юридична техніка побудови норм про спільне та роздільне майно подружжя виявилася досить високою, що обумовило їх життєздатність і в сучасних ринкових умовах. За період з моменту прийняття в 1969 р. КпШС УРСР до прийняття нового Сімейного кодексу до статей, що регулювали майнові відносини подружжя, було внесено всього кілька змін. Так, Указом Президії Верховної Ради України від 28 червня 1991 р. № 660 ст. 28 КпШС "Розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна" була доповнена ч. 2 про те, що "суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них". До внесення цих змін майно, нажите подружжям за час такого проживання, вважалося їх спільною власністю, яка підлягала поділу.
Законом України від 23 червня 1992 р. КпШС України був доповнений ст. 27-1 "Право подружжя на укладення шлюбного контракту", а ст. 31 "Звернення стягнення на майно подружжя" доповнена ч. 4 про те, що "Правила статей 22, 24, 25, 26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положення".
Нарешті з Кодексу на підставі Закону від 23 червня 1992 р. була виключена ст. 30 "Права подружжя-членів колгоспного двору". Виключення цієї статті було обумовлено тим, що після прийняття Закону України "Про власність", припинила своє існування така організаційна форма сімейно-трудового об'єднання громадян-членів колгоспу, як колгоспний двір.
Аналіз наведених змін до КпШС України дає підстави вважати, що по-перше, вони не були зумовлені невдалою конструкцією правових норм, по-друге, вони не можуть бути віднесені до категорії істотних, по-третє, норми, що піддавалися змінам, продовжують досить ефективно забезпечувати регулювання майнових відносин між подружжям.
Висловлена оцінка стану врегулювання майнових відносин не означає, що воно не потребує вдосконалення. Навпаки, здійснювані в Україні соціально-економічні реформи спричинили докорінні зміни в структурі об'єктів права власності, що набуваються подружжям. Сімейний бюджет став поповнюватися не лише доходами у вигляді зарплати від праці у суспільному виробництві. Подружжя набуло можливості одержувати доходи від акцій, підприємницької діяльності тощо. Досить часто чоловік і дружина стають засновниками приватних підприємств, господарських товариств. Усі ці обставини мають враховуватися в новому шлюбно-сімейному законодавстві, формування якого нині відбувається на принципово нових засадах.
Так, передбачалося прийняти нове сімейне законодавство в структурі нового Цивільного кодексу України, який 5 червня 1997 р. пройшов у Верховній Раді України перше читання, у вигляді книги шостої - "Сімейне право". Книга 6 складалася з трьох розділів: "Шлюб", "Сім'я та родина", "Опіка та піклування", - 185 статей (ст. ст. 1270-1455). Не торкаючись проблеми доцільності введення до ЦК України, адже це - проблема самостійного дослідження, дозволимо лише зауважити, що принципи правового регулювання майнових відносин між подружжям у сучасних умовах не є антагоністичними принципами правового регулювання цивільних правовідносин. Більш того, навіть за радянських часів допускалась можливість субсидіарного застосування цивільно-правових норм до майнових відносин між подружжям. За умови ж розміщення норм шлюбно-сімейного права в новому ЦК України могла б підвищитися ефективність взаємодії норм цивільного та сімейного права. Власне приклад такої взаємодії вже існує. Наприклад, у Законі України "Про власність", в ст. 17 якого записано, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, і здійснення цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.
Однак хід законодавчого процесу засвідчив тенденцію до прийняття сімейного законодавства у формі самостійного Сімейного кодексу, який був прийнятий Верховною Радою України 10 січня 2002 р. Безперечно, правове регулювання відносин власності подружжя за СК України та проектом ЦК має розбіжності, які проте не можна визнати антагоністичними. Водночас у них передбачаються законний і договірний правові режими майна, закріплюються принцип роздільності дошлюбного майна подружжя та спільності майна, придбаного в період шлюбу, якщо інше не обумовлено шлюбним контрактом, визначаються права подружжя щодо майна, яке використовується у підприємницькій діяльності.
Прийняття нового СК України, безперечно, є знаменною віхою у розвитку сімейного права, що значно вплине на формування правового режиму майнових відносин подружжя. Новому СК притаманні наступні основні риси правового режиму майна подружжя:
1. Правовому регулюванню відносин власності подружжя присвячено главу 7 "Право особистої приватної власності дружини та чоловіка" (ст. ст. 57-59), главу 8 "Право спільної сумісної власності подружжя" (ст. ст. 60-74) та інші статті - всього 30 статей (у чинному КпШС України 1969 р. таких статей - 10).
2. Як і в КпШС, передбачено законний і договірний правові режими.
3. При дії законного правового режиму збережено принцип спільності майна, набутого подружжям у період шлюбу, та принцип роздільності дошлюбного майна.
4. Порівняно з КпШС значно розширено свободу укладення шлюбного договору та його умов, що може призводити до ліквідації режиму спільності майна подружжя та відповідного обмеження гарантій захисту їх майнових прав.
5. Якщо КпШС передбачав дію сімейно-правового режиму спільності лише щодо подружжя, яке перебуває в зареєстрованому в органах РАЦСу шлюбі, то новий СК впроваджує поширення дії такого режиму і на майнові відносини осіб, які перебувають у цивільному шлюбі, що є фактично поверненням до стану, який існував до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р., котрим було скасовано визнання юридичної сили за фактичними шлюбами в частині майнових відносин осіб, що перебували у такому шлюбі. Таке правило СК України (ст. 74) є кроком назад, а тому не може бути визнане прогресивним. На нашу думку, на майнові відносини фактичного подружжя мають поширюватися норми цивільного законодавства про спільну власність.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЭКОНОМИКА 5 страница	\|	ЭКОНОМИКА 7 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.