Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 1 страница
Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн про- тягом 50—60-х років XX ст. призвів до появи кількох груп, різних за рівнем розвитку окремих галузей і господарств у цілому. Чотири країни — Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія — в середині 60-х років забезпечували 43,4 % вар- тості продукції обробної промисловості всіх країн з аграр- но-індустріальною структурою господарства. Окрему гру- пу утворили країни — експортери нафти, які в 1960 p. об'єд- налися в ОПЕК.
Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг. Головними їх ознаками були експортна орієнтація обробної промисловості (37—38 % на рік), швидкі темпи зростання, залучення іноземного капіта- лу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій літе- ратурі вони дістали назву "нові індустріальні країни". В аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка Венесуели, Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зрос- тання темпів промислового експорту (до 20 %) їх почали називати "новими експортними країнами". Це суттєво змі- нило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові економічні зв'язки.
Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика, Аргентина є найбільшими виробниками сировинних ресурсів, до того ж мають місткі внутрішні ринки. Однак це не сто- сується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже всіма матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн км2)
290
зосереджено ЗО % лісових світових масивів. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики є нафта. За її запасами вона займає четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси уранових руд в країнах Латинської Америки стали основою розвитку атом- ної промисловості. Характерною рисою мінерально-сиро- винної бази цих країн є наявність руд рідкісних металів — ніобію, марганцю, молібдену, нікелю, вольфраму, алюмінію. Ніобієм — металом, що має стратегічне значення, Бразилія задоврльняє 70 % потреб світу. Володіючи такими дорогоцін- ними природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мекси- ка добували кошти для динамічного розвитку національ- них господарств.
Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприя- ли також іноземні інвестиції та значні державні капіта- ловкладення в національну економіку. Країни Латинської Америки скоротили імпорт непродовольчих товарів, наро- щуючи випуск власних товарів. Для цього спочатку треба було створити базові галузі економіки: гірничорудну, мета- лургійну, машинобудівну, хімічну, нафтопереробну. Якщо в 70-х роках в країнах Латинської Америки легка і харчова промисловість становила 40 % ВНП, а базова — 45 %, то в 1992 p. остання дорівнювала вже 72 %. Отже, розвиваючи галузі обробної промисловості, ці країни впритул наблизи- лися до рівня розвинених держав. Частка обробної про- мисловості в США становила 79 %, у Мексиці — 75 %. Важлива роль у зростанні промислового потенціалу нале- жить важкій індустрії. Добившись того, що ця галузь у Бразилії та Аргентині досягла 70 % усього промислового потенціалу, вони ввійшли в число 20 провідних розвинених країн світу. Сама ж Бразилія зайняла місце в десятці най- могутніших держав. Витрати на виробництво однієї тонни сталевого прокату становлять в США 475 дол., Японії — 500, ФРН — 528, Південній Кореї, Бразилії — 424 дол. Отже, ві індустріальні країни стали конкурентоспроможними пій галузі на світових ринках. З 23,4 млн т чавуну, ви-
плавленого в Бразилії в 1980—1988 pp., 2/5 пішло на екс- порт. Лише в 50—80-х роках індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4 рази, у грошовому вираженні він становив 184,8 млрд дол.
Завдяки структурним змінам економіки нові індустрі- альні країни Латинської Америки ввійшли до системи міжнародної виробничої спеціалізації. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав дістали назву "експорт- но-промислової орієнтації". За виробництвом окремих видів продукції промисловості вони не поступаються розвиненим країнам. Так, Бразилія займає п'яте місце у світі з випуску тракторів та інших сільськогосподарських машин. Над- звичайно велику увагу нові індустріальні країни приділи- ли розвитку наукоємних галузей. Бразилія, наприклад, роз- горнула біотехнологічне виробництво. Було розроблено і введено в дію нові покоління ядерних реакторів. На їхній основі в країнах Латинської Америки діють АЕС.
Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея і Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливо- му розвитку на власні ресурси, ці країни розвивали на- самперед сучасні галузі, які в основному працювали на екс- порт. Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої конкуренції відіграла позитивну роль в розвитку ряду галу- зей. Південна Корея, наприклад, створила зовсім нові га- лузі: гірничорудну, кольорову металургію, машино- і судно- будівну, автомобільну, електронну тощо. Такі структурні зміни допомогли їй збільшити обсяг всіх видів промислової продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази. Вражаючих успіхів нові індустріальні країни Азії досягли в розбудові електро- технічної та електронної промисловості, їхня частка в 1970 p. в Південній Кореї в усьому промисловому виробництві ста- новила 1,8 %, у 80-х роках — 11,5, а у 1989 p. — ЗО %.
Необхідність пріоритетного розвитку наукоємних галузей зумовлювалася не тільки внутрішніми, а й зовнішніми фак- торами. Південна Корея лише в 1962—1989 pp. одержала з-за кордону понад 6 тис. ліцензій, з яких 50 % — японські.
292
В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний і державний сектори. Наприклад, в 1974 p. було створено національну нафтову компанію "Петронанс", яка отримала право на монопольну діяльність у розвідуванні, добуванні, переробці та продажу нафти. Плантаційне господарство, яке належало колонізаторам, поступово було націоналізовано. Держава субсидує вирощування каучуконосів, маслинових пальм. На Малайзію припадає 60 % світового виробництва пальмової олії.
Малайзія раціонально використовує іноземні інвестиції для добування нафти і газу. Донедавна уряд дозволяв інозем- цям володіти майном, але не більше ніж 49 % нерухомості. Тепер вони можуть володіти будь-яким підприємством чи плантацією повністю, але за умови, що 50 % виробленої продукції експортуватимуть за кордон. Такі виробництва забезпечують роботою 350 тис. малайзійців. Усього в країні налічується 700 іноземних компаній. Сумарні інвестиції в 1987 р. сягнули 12 млрд дол., з яких частка американ- ських транснаціональних компаній становила 3,2 млрд дол. Значні вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія.Зpocrae приплив капіталу з Тайваню і Сінгапуру. Крім риватних капіталів у Малайзію надходять позики через урядові канали. В 1987 р. сума їх досягла 10,5 млрд дол.
Малайзійці зуміли добитися дуже великих успіхів у розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем для верстатів, роботоманіпуля- торів тощо. За участю японського капіталу автоскладальні цехи перетворилися на самостійні автозаводи.
У 1986—1990 pp. в країні було передано у приватну власність підприємства державного сектора. Уряд Малайзії бачить у приватизації надійний шлях підвищення темпів економічного зростання. Іде пошук покупців, в тому числі за кордоном, для передавання у приватну власність дер- жавних залізниць.
У 1947 р. Індія стала незалежною державою. Уряд вткнувся з неймовірними труднощами державотворення.
Головна з них — занедбане національне господарство. За 200 років британського панування економіка Індії залиша- лася аграрною, відставала в промисловому відношенні. Краї- на з 700 млн населення в 1948 p. давала 0,8 % світової індустріальної продукції. Англійці й далі утримували у своїх руках більшість підприємств і плантацій. Понад 70 % населення було зайнято в аграрному секторі. Земля пере- бувала в руках поміщиків. Орендна плата була висока. Лихварі визначали все життя знедоленого селянства. В країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі поглиблювались гострими релігійними, соціальними (кас- товими), етнічними конфліктами.
Врятувати країну могли тільки радикальні реформи. Індійське керівництво вважало, що єдиний шлях виходу з становища, що склалося, це формування, поряд з приват- ним, державного сектора економіки. Спочатку було на- ціоналізовано усі природні багатства, шляхи сполучення, залізниці, іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот. У власність держави перейшли найбільший банк, у кінці 60-х років — усі інші. У 70-х роках було націоналізовано найбільшу нафтову компанію "Есо". Вже в середині 70-х років ЗО % промислового виробництва належало держав- ному сектору. Одночасно уряд інвестував значні капітали в провідні галузі групи А, зокрема в металургію. При фінан- совій допомозі ФРН, СРСР, США, інших країн Індія пере- творилася на один з найбільших центрів важкої про- мисловості Азії. У 70—80-х роках вона повністю забезпе- чила себе металом, а значну частину його навіть експортує за кордон.
Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, Індія розвивала сучасні галузі промисловості — хімічну, машинобудівну, нафтопереробну, енергетичну.
Випуск сучасної промислової продукції, порівняно з 50-ми роками, збільшився в десятки разів. Індія як індуст- ріальна держава в 70—80-х роках увійшла в десятку найбільш промислове розвинених країн.
294
Життєво важливе значення для Індії має сільське гос- подарство. Населення її зростає, сьогодні воно наближаєть- ся до 1 млрд чол. Для того щоб забезпечити його продо- вольством, в країні здійснено аграрну реформу. Держава ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх за невисоку плату хліборобам. Хоча ще й досі ця реформа не завершена, уряду все ж вдалося підняти сільське господар- ство на значно вищий рівень. Індія, піднявши втричі уро- жайність зернових, в основному покінчила з голодом, змог- ла відмовитися від масового ввезення продовольства з-за кордону. Починаючи з 60-х років уряд проводить програ- му "зелена революція". Це цілий комплекс заходів, які спри- яють піднесенню аграрного сектора. До нього входять бу- дівництво іригаційних споруд, ефективне використання хімічних добрив, застосування високоурожайних сортів зер- нових, виведення породистих тварин.
Сучасна Індія — це індустріально-аграрна країна, яка завпускає власні супутники, має атомні електростанції, елек- тронну, автомобільну та інші найсучасніші галузі промисловості. Разом з тим вона надзвичайно суперечлива — голод сусідує з розкошами, новітня наука — з неписьменністю, мир — з кривавими етнічними і релігійними конфліктами.
Драматичним і суперечливим в економічному відно шенні був шлях, яким довелося пройти людству в 1939—1990 pp. Під час другої світової війни (1939— 1945) господарство більшості країн було зруйновано або зазнало величезних збитків. Лише окремим з них, наприклад США, вдалось не тільки зберегти, а й зміцни- ти промисловість, сільське господарство, фінанси.
У повоєнний період загострилися стосунки між Схо дом і Заходом. Перший обрав соціалістичну, сталін ську, модель розвитку господарства, другий — тради
295
цінну цивілізовану, індустріальну. Відбудова про- мисловості, сільського господарства в умовах тоталі- тарних режимів проходила повільно, як і зростання життєвого рівня населення. Країнам Європи, Японії завдяки плану Маршалла, фінансовій допомозі США вдалося швидко подолати наслідки воєнної розрухи, досягнувши довоєнного рівня в економіці та добробуті населення.
Промисловість, сільське господарство, інші галузі західних держав у 50—60-х роках розвивалися в умо- вах прискореного розвитку науково-технічного прогре- су. Зростали витрати на НДДКР. Виникали нові тех- нології (лазерні, плазмові, комп'ютерні), транснаціо- нальні корпорації охопили усі країни Заходу. США, як і раніше, залишалися лідером у виробничій і фінан- совій сферах. Діяльність урядів економічно розвинених країн спрямовувалася на всебічне забезпечення насе- лення матеріальними і духовними цінностями. Яск- равим прикладом цього є небувале господарське підне- сення Японії та ФРН, відоме в історичній науці як "економічне диво".
Протягом 50—60-х років XX cm. у світовому госпо- дарстві відбулися зміни у співвідношенні позицій трьох підсистем за рівнем розвитку та загальним економіч- ним потенціалом.
За темпами економічного зростання найшвидше розвивалися так звані соціалістичні країни. Зменши- лася частка економічно розвинених країн та країн, що розвиваються, у світовому валовому продукті та про- мисловому виробництві. В світовому експорті частка економічно розвинених країн зросла, що свідчить про збереження їх впливу на світове господарство.
Якісний аналіз розвитку економічних сил свідчить про переваги економічно розвинених країн. Порівняно з ними у соціалістичних країнах обсяг валового внутріш- нього продукту на душу населення становив 26 % у 1950 p. і 45,8 % у 1970 p., у країнах, що розвиваються, відповідно 15,4 і 7,6 %.
Різними були темпи індустріалізації. В економічно розвинених країнах господарство розвивалося інтенсив- но, визначалося галузями, пов'язаними з розвитком науково-технічного прогресу, швидким технічним пере- оснащенням промисловості. Сільське господарство до- сягло рівня індустріального. У соціалістичних країнах зростання відбувалося на основі екстенсивних факторів. Лише в другій половині 60-х років Чехословаччина, НДР перейшли до інтенсивного розвитку. Перевага надава- лася традиційним галузям, становлення наукоємних галузей розпочалося в 60-х роках. Індустріалізація сільського господарства не завершилася. У країнах, що розвиваються, індустріалізація лише розпочалася, фор- мується мінімальний промисловий комплекс.
У 70—90-х роках виникли і розвинулися нові інду- стріальні країни. Як за обсягом виробництва, так і за
297
якістю промислової продукції вони наблизилися до пе редових країн світу, а в окремих галузях зрівнялися з ними.
У 60—90 х роках на нашій планеті утворилися де сятки міждержавних економічних об'єднань. Наймо гутніше з них — Європейський Союз. У 90 х роках про стежується стабілізація розвитку економічно розви нених країн.
Після краху СРСР нерівномірно розвивається еко- номіка посткомуністичних держав.
Запитання і завдання для самоперевірки
1. Які економічні наслідки другої світової війни? У чому полягає значення плану Маршалла для відбудови євро пейської економіки?
2. Визначте тенденції й напрями розвитку світового гос подарства у 50—90 х роках XX cm. Охарактеризуйте структурні зрушення у світовому господарстві.
3. Проаналізуйте чинники, що сприяли "економічному диву" Німеччини та Японії в 50—60-х роках.
4. Які зміни відбулися в структурі промислового вироб ництва:
а) економічно розвинених країн;
б) колишніх соціалістичних країн;
в) країн, що розвиваються?
5. Яке значення має науково технічний прогрес для роз витку національних господарств і світової економіки в цілому?
6. Охарактеризуйте місце сільського господарства в світовому і національних господарствах.
7. Яка роль держави в розвитку національних господарств розвинених країн?
298
8. Визначте основні форми і напрями розвитку міжна- родних економічних відносин у 50—90-х роках XX cm. Яка роль держави у зовнішньоекономічній діяльності? Назвіть основні центри економічного суперництва світового господарства.
9. Проаналізуйте особливості розвитку міжнародної торгівлі. Які зміни відбулися в товарній структурі та географічному розподілі зовнішньої торгівлі?
10. У чому полягають особливості вивозу капіталу в світо вому господарстві?
11. Перелічіть нові індустріальні країни. Розкрийте стра тегію їхніх економічних програм.
12. Які риси є характерними для фінансової та кредит но грошової системи економічно розвинених держав світу?
299
КНИГА 2
ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПРАІСТОРИЧНІ ЧАСИ ТА КНЯЖИЙ ПЕРІОД
Територія України в палеоліті належала до високорозви- нених районів світу. Перша людина з'явилася тут 1,5 млн років тому. Оскільки клімат був суворий і холодний, люди селилися переважно в південній частині України. Відомі 1 тис. поселень палеоліту, зокрема Королеве, Рокосове в За- карпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївка в Донбасі, Кіік-Коба в Криму тощо. Знайдено залишки госпо- дарсько-побутових комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де об- робляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочас- на людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів.
В Україні мезолітичні пам'ятки датуються IX—VI тис. до н.е. і знаходяться по всій території
Неоліт тривав від другої половини IV до II тис. до н. е. Найвідомішою культурою цієї доби була трипільська, найме- нування якої походить від назви села на Київщині. Три- пільці селилися на території від Карпат до Південного Бугу,
на Подніпров'ї, Волині, в Степовому Причорномор'ї. Для поселень характерним було кругове розташування жител. Трипільці жили в постійних будівлях чотирикутної фор- ми. Будуючи хату, в землю вбивали дубові стовпи, між яки- ми закладали стіни з плетеної лози і обмазували глиною. Дах покривали соломою або очеретом. Він мав чотири схи- ли та отвір для диму. Долівка була глиняна, в середині хати знаходилась велика піч, навколо якої — лежанки з випаленої цегли. Хати розмальовували як усередині, так і ззовні. З'явилися протоміста площею до 400 га.
Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сія- ли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садово- городні культури, відомі сьогодні в Україні. Ріллю оброб- ляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним нако- нечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи ка- м'яними зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяни- ми або крем'яними серпами. Трипільці розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнамента- ми, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного вжит- ку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору. Зародилися прядіння і ткацтво, з'явився ткаць- кий верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердлін- ня), вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'яні соки- ри. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком нео- літичної революції стала досить розвинена система обміну. Є відомості, що трипільці отримували в обмін на хліб і ху- добу від остготських племен коней, запозичили деякі тех- нологічні способи керамічного виробництва. В неолітичну добу поширилося використання міді. Вироби з цього мета- лу та руда потрапляли на територію України з Балкано- Дунайського регіону.
304
Трипільці стали праосновою українського народу, який не прийшов з інших країн, а з незапам'ятних часів жив на своїй землі, постійно освоюючи територію від Дніпра до Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з найдавні- шими світовими культурами.
Розвинене сільське господарство, високий рівень ремес- ла, будівництва, духовного життя, які так схожі з шумер- ською, мікенською культурами, дають підставу сучасним вченим вважати трипільців одним з найцивілізованіших народів неолітичної доби.
Бронзовий вік в Україні припадає на II тис. до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існування відтво- рюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Висо- ким був рівень громадського ремесла, насамперед гончар- ного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри мета- лургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіо- нального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, бур- штин, фаянс, сіль. Металургія на території України розви- валася на привізній сировині.
Перехід до виробництва заліза на межі II—1 тис. до н. е. став визначальним моментом початку раннього залізного віку.
Початком залізної доби на території України вважа- ють XII—VIII ст. до н. е. Вона пов'язана з кіммерійською (кінець II — початок І тис. до н. е.), скіфсько-сармато-ан- тичною (VII ст. до н. е. — IV ст. н. е.), ранніми слов'ян- ськими культурами (IV—VIII ст. н. е.). Зросла продук- тивність сільського господарства. У Лісостепу та на Поліссі основою господарства було орне землеробство з викорис- танням залізних знарядь праці. Тваринництво стало свій- ським, виникло стійлове утримання худоби, розвивалося птахівництво. В степу переважало кочове скотарство. В ході суспільного поділу праці ремесло почало відокремлювати- ся від сільського господарства, стало самостійним видом господарської діяльності. Великого значення набуло залі-
зоробне ремесло. Керамічні вироби виготовляли на гончар- ному крузі. Поселення мали різноманітні житлові госпо- дарські та виробничі будівлі. Населення України мало тісні економічні зв'язки з стародавніми цивілізаціями Близько- го Сходу, Стародавньої Греції. Головними постачальника- ми металу на територію України були Закавказзя та Захі- дна Європа. Тому ранній період залізної доби на україн- ських землях пов'язують з гальштадською культурою. Активними були відносини з Візантією.
У період раннього заліза в Україні виділяється пшевор- ська культура (І ст. до н. е. — І ст. н. е.), її поселення розта- шовувались на Волині, Подністров'ї, Поділлі та Закарпатті. Як свідчать археологічні розкопки, господарство цих посе- лень було дуже розвиненим. Пшеворці застосовували залі- зоплавильні горни. Використовували також інші сільсько- господарські знаряддя: залізні серпи, круглі жорна. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, гречку, горох, просо, овес, коноплю. Розводили корів, кіз, коней, овець. Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зраз- ки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопа- них поселеннях, так і в могильниках. Більшість вчених вважа- ють, що ця культура тісно пов'язана з зародженням слов'ян- ства, тобто безпосередньо створена нашими предками.
На схід від пшеворської культури знайдено численні поселення зарубинецької культури. Сьогодні відомі 500 поселень і понад 1000 могильників. Люди селилися на про- сторах Полісся, Верхнього і Середнього Дніпра, Південного Бугу і над Десною в ПІ ст. до н. е. — II ст. н. е. Для еконо- мічної історії значення цієї культури особливе — завер- шується багатовіковий процес розвитку найголовніших га- лузей — землеробства і ремесла, а також налагоджуються стабільні взаємовигідні торгові зв'язки з античними міста- ми Північного Причорномор'я.
Економіка зарубинецької культури грунтувалася на сільському господарстві. На Поліссі велося вирубне земле- робство, у лісостеповій смузі — орне. Розводили худобу, зай-
306
малися мисливством і рибальством. Виявлено чимало ре- місничих майстерень, в тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустріча- ються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, нако- нечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори. Хоч і з деяким застереженням, зарубинецьку культуру можна вва- жати східнослов'янською.
Найяскравішим історико-економічним явищем, предте- чею Київської Русі — України була так звана черняхівська культура (друга половина II — VII ст. н. е.). Її поселення охоплювали практично всю етнічну територію України. Чер- няхівці досягли високого рівня розвитку сільського госпо- дарства, ремесла, торгівлі, будівництва. На сьогоднішній день вивчено понад 5000 пам'яток черняхівської культури, дослі- джено більше ніж 200 поселень та могильників. Оселі розта- шовувалися на схилах ярів, простираючись на 1,5—2 km. Поруч із глинобитними низькими мазанками розташовували- ся будівлі господарського призначення — комори, хліви, пивни- ці, а також залізоплавильні печі, майстерні, де виготовляли жорна, керамічні вироби, ювелірні прикраси.
На всій території України зустрічаються місця, де для виробництва посуду використовували гончарні круги.
Провідною галуззю економіки черняхівців, як і в попе- редніх культурах, було сільське господарство. Широко прак- тикувалося двопілля. Вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Орне господарство стало переважати на великих площах, удосконалювалися знаряддя праці. Це давало можливість жителям не тільки забезпе- чувати себе хлібом, а й вивозити зерно на зовнішні ринки. Високорозвинене землеробство і тваринництво зумовили небувале піднесення промисловості.
В усіх поселеннях черняхівської культури знайдено за- лишки залізо- та бронзоплавильних майстерень, у яких за- стосовувалися термічна обробка металу, зварювання тощо. Сировиною для сталеварного ремесла були місцеві торф'я-
307
но-болотні руди. Виявлено близько 100 найменувань ви- робів з заліза і сталі. Виробництво кольорових металів роз- вивалося на привізному матеріалі, переважно з Прибалти- ки та Північного Причорномор'я. З бронзи, міді, олова, зо- лота та срібла виготовляли прикраси, хірургічні ножі, гол- ки, шпильки тощо.
Розвиток сільського господарства, ремесла стимулюва- ли обмін і розвиток торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Особливо великих розмірів досягли торгові зв'яз- ки черняхівців з античним світом, насамперед з Римом, те- риторія якого в II—III ст. н. е. досягла етнічних кордонів України. Це підтверджують скарби монет, скляних кубків, амфор, тонкого червонолакового посуду, прикрас, знайдених у поселеннях черняхівської культури. Сплави кольорових металів, бурштин, що нерідко трапляються у розкопаних оселях черняхівців, завозилися з Прибалтики.
В епоху бронзи на території України одночасно з інши- ми країнами виникли найдавніші державні утворення. Вони визріли на існуючих тут численних високорозвинених куль- турах. У III—IV н. е. черняхівська культура зумовила по- яву могутнього племінного союзу — держави антів, яку М. Грушевський та більшість сучасних істориків справед- ливо вважають праматір'ю українців.
Отже, з найдавніших часів розвиток території України був складовою частиною еволюції людства. Провідною ри- сою господарського життя її населення була безперервність економічного прогресу: від привласнюючого господарства мисливців і рибалок до відтворюючого землеробсько-тва- ринницького господарства. Прогресу форм господарювання сприяли зміни природно-кліматичних умов. Величезне зна- чення для економічного розвитку українських земель мали контакти з сусідніми спільнотами.
Дослідження археологічних пам'яток дає можливість визначити закономірності економічного розвитку України, а також стверджувати, що історичні періоди первісної доби для населення України та Близького Сходу були спільними.
1.1. Процес феодалізації селян і земельні відносини
Середина І тис. н. е. стала початком становлення фео- дального господарства, що було органічною частиною за- гальноєвропейського процесу. Не існує єдиного погляду щодо завершення його формування. Панує думка, що основні риси феодального господарства сформувалися за часів роздроб- лення Київської Русі (з середини XII ст.). Іноді стверджу- ють, що збірники законів Украіни-Руси "Руська Правда" і "Правда Ярославичів" (друга половина XI ст.) свідчили про завершення його формування. Утвердження феодальних відносин в Україні пов'язують також з початком польсько- литовської доби (з середини XIV ст.).
Протягом V—VII ст. у східнослов'янських племен роз- почався процес становлення сільської територіальної гро- мади під назвоюверьв. Вона складалася з самостійних ро- дин-дворищ, об'єднаних сусідством і економічними зв'яз- ками. Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворю- вали самостійні господарства. Поземельні відносини харак- теризувалися поступовим утвердженням спадкового воло- діння.