Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 2 страница

За часів союзу племен під назвою Руська земля з цент-
ром у Києві (VIII—IX ст.) поглиблювалося майнове і со-
ціальне розшарування. Виділялася племінна знать — князі,
"лучші мужі", воїни-дружинники. Вони збагачувалися під
час війн, внаслідок стягування данини з населення, розвит-
ку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи знач-
ну частину воєнної здобичі та найбільші прибутки. В гро-
маді з'явилося велике землеволодіння. Земля поступово
перетворювалася на головне багатство. Розпадові сільської
громади сприяло рабство, основним джерелом якого були
війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси
і не переросло в рабовласницьку систему господарства.

Формування приватної земельної власності прискорило-
ся у період Київської держави (кінець IX — середина XII ст.).

Існувало дві форми земельної власності. "Жизнь", як си-
нонім західноєвропейського алоду, — спадкове володіння,
домен князів і бояр, що вільно відчужувалася (продавалася,
передавалася у спадок, дарувалася). Відбувалося завоювання
("окняжіння") земель сусідніх громад, формувалася держав-
на в особі князя власність на землю, що була панівною про-
тягом XI—XII ст. Це була власність не особисто князів, а
столів, на яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь одно-
часно втрачав волості, що було умовним, невідчуженим во-
лодінням бенефіціального характеру. Князі постійно пере-
ходили з однієї землі-волості до іншої. Існувала практика
запрошення їх вічевою громадою на князівський стіл. Уже
наприкінці XI ст. розпочався процес перетворення волос-
тей на феод — спадкове володіння. Однак він не завершив-
ся в домонгольський період. Деякі дослідники розвиток
феодального землеволодіння пов'язують з розпадом вільного
селянського землеволодіння, виникненням і зростанням
великої земельної власності на основі приватногосподар-
ської ініціативи (приватного права).

У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як кня-
зівське (доменіальне), боярське, церковне. Першими земле-
власниками були князі. За літописами, княгині Ользі нале-
жали село Ольжичі на Десні, село Бутурино і місто Вишго-
род під Києвом, її син, князь Володимир, крім Вишгорода,
отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на
Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зрос-
тали в XI—XII ст.

Боярське землеволодіння, за історичними джерелами,
відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно знач-
но раніше. Боярами ставали князівські дружинники, які
осіли на землі, та місцеві землевласники (земські бояри).
Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчу-
ження селянських та захоплення громадських земель, при-
дбання їх, займанщина і освоєння нових земель.

Після прийняття християнства (988 p.) церква існувала
на введену князем Володимиром десятину. Вона станови-

ла десяту частину князівських данин, прибутків з судових
і торгових мит. У другій половині XI—XII ст. виникло і
зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і
членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь
Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському мо-
настирю сусідню з ним гору. Князь Ярополк (80-ті роки
XI ст.) передав у власність монастирю три волості у Волин-
ській землі: Небльську, Деревську, Луцьку. Багатьма села-
ми та містом Попонним володіла Десятинна церква. Значні
земельні володіння належали єпископам.

У XI—XII ст. формувалися васальні відносини. Вели-
кий київський князь надавав князям-намісникам землі-
волості з правом стягування податків для прожиття, що
надходили раніше йому як верховному правителеві. Князі-
намісники зобов'язувалися бути вірними київському кня-
зю, надавати йому військову і фінансову допомогу. Вони не
мали права передавати волость у спадок, відчужувати й без
згоди київського князя. За зраду або непокірність васал
втрачав волость.

Поряд з князівським складався боярський васалітет.
Князі дарували боярам міста і села як своєрідну плату за
участь в управлінні суспільством. Ці дарування, як і в кня-
зівському васалітеті, не мали земельного характеру. Дару-
валася не територія, а право стягування податків з населен-
ня. Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі
були нестійкими, розвивалися повільно. Однак вони ство-
рювали можливості для поступового привласнення князя-
ми і боярами громадських земель.

Важливою ознакою формування феодального господар-
ства було утворення різних категорій феодальне залежного
селянства з рабів вільних членів громади.

У документах Київської держави для визначення раб-
ства застосовувалися терміни "челядь" і "холопи". Раби
були в спадково-особистій залежності від свого власника,
об'єктом купівлі-продажу. Більшість челяді становили по-
лонені. Джерелами холопства були самопродаж, одружен-

ня на рабині без умовленості з її власником, посада тіуна
(управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспро-
можність повернути борги. Холопам, на відміну від челяді,
дозволялося укладати різні торгові та кредитові угоди, але
відповідав за них його власник. Починаючи з Х ст. більшість
рабів, крім дворових, почали використовуватися в сільському
господарстві, наділяючи їх землею. За своїм становищем
раби поступово наближалися до феодальне залежного се-
лянства.

У найбільш ранніх джерелах сільське і міське населен-
ня в Київській Русі мало назву "люди". З розвитком фео-
далізму в IX—XI ст. цей термін набув значення "феодаль-
но залежне селянство", яке експлуатувалося державою або
приватними феодалами.

У XI ст. з'явилося поняття "смерди". У Київській Русі
смердами називали все давньоруське селянство, яке було
вільним і економічно самостійним. Водночас так називали
селян, які поступово потрапляли у залежність від князя-
вотчинника, платили данину, виконували примуси на його
користь, підлягали його судові. У кінці XI—XII ст. з роз-
витком боярського і церковного землеволодіння смерди
потрапили під владу феодалів. Ряд норм обмежував їхні
права як вільних людей. За вбивство смерда і холопа при-
значалася однакова винагорода. При відсутності дітей чо-
ловічої статі землі смердів відходили до князівських во-
лодінь, їм заборонялося брати участь у торгівлі. Між фео-
далами існували угоди про видання втікачів-смердів.

Одним із способів перетворення вільного населення на
феодальне залежне було його закабалення. У Київській Русі
існувала категорія напіввільних людей — закупів і рядо-
вичів, поява яких була пов'язана насамперед з розвитком
приватно-феодального землеволодіння.

Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з
феодалом, визнаючи свою залежність від нього. Люди, які
потрапили у боргову залежність на умовах позики грошей
чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю, нази-

валися закупами. Закупами могли бути^ збанкрутілі купці,
ремісники, селяни. Вони відробляли боргове зобов'язання
в господарстві землевласника, а якщо працювали в сільсько-
господарському виробництві, мали наділи землі та вели
власне господарство. Характер залежності закупів визна-
чався підляганням їх феодальній юрисдикції, обмеженням
права переходу. За втечу або крадіжку закуп перетворю-
вався на холопа. Однак суспільне становище закупа забез-
печувало йому право виступати свідком у суді, звертатися
з скаргою на власника.

Відома і така категорія селян, як ізгої. Ними вважали
людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої
належали, але не ввійшли до іншої (звільнені з рабства, збан-
крутілі купці, князі без землі, селяни, які втратили землю,
неосвічені сини священиків).

Найдавнішою формою залежності селян була данина —
примус, що сплачувався грішми, продуктами сільського гос-
подарства та промислів. Вона стягувалася на користь кня-
зя та держави з селян підлеглих територій. До державних
доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були
зобов'язані утримувати представників княжої адміністрації,
залучалися до ополчення, надавали підводи, будували і ре-
монтували фортеці, мости, дороги.

З формуванням феодальної земельної власності та за-
лежних селян, утворенням держави данина набувала ха-
рактеру централізованої феодальної ренти. Дарування
князем окремим феодалам права стягувати данину для
прожиття було етапом на шляху формування рентних відно-
син у приватних володіннях. Точних даних про переважання
певної форми ренти у Київській державі немає. Панівною
була натуральна форма ренти. За "Руською Правдою", існу-
вало феодальне господарство з примітивною відробітковою
рентою. Грошовий чинш згадується у писемних докумен-
тах з Х ст.

Важлива роль в становленні феодальних відносин нале-
жала державі. У "Руській Правді", "Правді Ярославичів",

Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права фео-
далів на землю, закріплювалася соціальна структура суспіль-
ства, визначалися права різних категорій залежних селян.

Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися фео-
дальні відносини. Однак економічне життя давньорусько-
го суспільства засновувалося на власності вільних селян —
членів громади. Не було масового обезземелення селян як
передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла на-
явність значної кількості незаселеної, господарське неосвоє-
ноі землі, що сповільнювало феодалізацію.

Період політичного роздроблення (друга половина XII ст.
— середина XIV ст.) був початком зрілого феодального гос-
подарства на території України. Розвиток відбувався в ме-
жах окремих самостійних князівств: Київського, Перея-
славського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицько-
волинського, Тмутараканського.

Становлення зрілих форм феодальної власності пов'я-
зане з зростанням і зміцненням землеволодіння князів, бояр,
церкви. Значну частину землевласників становили так звані
вільні слуги — васали князів і бояр. Феодальне законодав-
ство надавало феодалам виняткове право володіти землею,
відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно.

Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що
грунтувалася на міжкнязівських і князівсько-боярських
васальних відносинах. Виникла справжня феодальна дра-
бина: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги.
Юридична сторона сеньйоріально-васальних відносин не
була чітко відпрацьована. Вони засновувались не на земель-
них відносинах, а на стягуванні податків із земель для про-
життя.

Окремі історики обстоюють думку, що в Україні бене-
фіціальна та денна системи західноєвропейського типу ви-
никли в XII—XIII ст., зокрема в Галицько-волинському
князівстві. Для його економічного розвитку характерним
було переважання боярського землеволодіння. Князівський
домен почав формуватися лише з XII ст. Значна частина

боярства виросла з селян-алодистів. Процес феодалізації
відбувся без впливу княжої організуючої сили. Галицько-
волинські князі володіння землею, своїми слугами і бояра-
ми почали пов'язувати з службою та васалітетом. Землі,
що надавалися у довічне володіння, називалися "державою".
Так, князь Данило Галицький, звільнивши землі від угорців,
роздав міста боярам і воєводам. Як правило, коли князь
втрачав своє князівство, вірне йому боярство втрачало свої
села.

З формуванням великого землеволодіння і феодальне
залежного селянства в XI—XIII ст. розвивався імунітет як
юридичне оформлення феодального панування. Землевлас-
ники набували права суду, стягування данини й управлін-
ня усіма категоріями селянства.

Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для
них була характерна розкиданість у різних волостях. У
структурі господарства переважали рільництво, конярство,
промисли, відробіткова і натуральна ренти.

Приватновласницькі вотчини в XII — першій половині
XIII ст. зростали в результаті дарування феодалові князі-
вських земель і внаслідок його приватновласницької ініціа-
тиви (придбання і захоплення земель, освоєння незайма-
них територій). Співвідношення доменіальних і селянських
земель, частку їх в обсязі доходів вотчини не з'ясовано.
Поєднувалися три форми ренти. Переважала натуральна
рента у двох видах стягування— фіксований чинш і здоль-
щина. Грошові платежі були пов'язані з судово-адмініст-
ративними штрафами та митами. У доменіальному госпо-
дарстві використовувалися регулярні та періодичні відро-
бітки (сінокоси, будівельні роботи, гужовий примус, рільничі
роботи).

Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї
належали землеробство, тваринництво, промисли, найваж-
ливішими з яких були полювання, рибальство, бджільниц-
тво, переробка сировини, млинарство. Його господарсько-
адміністративним і військовим центром було укріплене

феодальне подвір'я-замок. У центрі території розташову-
валися будинки і господарські будівлі (комори, хліви, стайні,
льохи, майстерні). Існувала система вотчинної адміністрації:

управитель-огнищанин (тіун), сільські та ролейні старости,
конюший (конюх), ключник. Господарство вотчини мало
натуральний характер, яскраво виражену спрямованість на
задоволення потреб споживання. Лише незначна частина
виробленого йшла на ринок для продажу і придбання то-
варів, що не вироблялися у господарстві.

Економічною основою селянського господарства було
селянське подвір'я-дим. Розмір індивідуального селянського
землекористування дорівнював в середньому одному "плу-
гові", що був одиницею оподаткування і становив близько
15 га землі. 10—15 димів, в основному родичів, об'єдну-
валися у дворище. З часом до складу дворищ вступали
чужі люди, які залежно від майнового стану або ставали
рівноправними членами — "потужниками", або потрапля-
ли в залежність від господарів дворищ, їх називали "підсу-
сідками", "половинниками", "дольниками". Землі дворища
складалися з "ділянок" — димів, що були розкидані у різних
місцях. Існували також невеликі господарства і менша оди-
ниця оподаткування — "рало". Дворища входили до скла-
ду громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний
на вічі, яке мало власний копний суд. У спільному корис-
туванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона
розподіляла державні примуси і податки.

Селянські господарства були основою економічного жит-
тя, займали більшість землі вотчини, виробляли більшу ча-
стину сільськогосподарської продукції, самі переробляли її
для безпосереднього споживання. Частка доменіального
господарства вотчини у загальному виробництві була знач-
но меншою, але воно визначало прогрес в сільському госпо-
дарстві, мало більше можливості вдосконалювати знаряддя
праці, застосовувати передову на той час агротехніку, виро-
щувати нові культури тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утво-

рилися централізовані держави, більшу частину українських
земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна
частина Волині) було приєднано до Великого князівства
Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і
Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під вла-
ду Польського королівства потрапило Західне Поділля.
Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до
складу Молдавського князівства.

Загарбання українських земель іноземними державами
призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і посту-
пово збільшувалася земельна власність литовських, поль-
ських, угорських, молдавських феодалів.

У Галичині, Холмщині, Белзщині княжі землі або пе-
рейшли у володіння польського короля (так звані королів-
щини), або передавалися польській шляхті. За період 1440
—1480 pp. у львівській землі в її руках опинилося 2/5 по-
селень. Заможні галицькі бояри отримали ствердні грамо-
ти на свої володіння та поступово полонізувалися. Окремі
з них, які активно виступали проти поляків, позбулися во-
лодінь або емігрували до Литви. Частина бояр лише част-
ково добилися прав на шляхетство, утворивши групу "хо-
дачкової" шляхти. Інші стали замковими слугами, навіть
селянами. Не задовольняючись своїм становищем, галицьке
боярство активно домагалося зрівняння у правах з поль-
ською шляхтою, яка за польським законодержавним збірни-
ком законів "Віслицький статут" (1347 p.) і Кошицьким
привілеєм (1374 p.) була звільнена від податків і примусів.
Земля вважалася повною її власністю, а селяни-кмети лише
користувалися наділами землі та підлягали юрисдикції
своїх панів. У 1434 p. привілеєм короля Владислава III
галицька шляхта була зрівняна в правах з польською і
звільнена від усіх примусів. Назву "боярин" було замінено
на "пан".

У Великому князівстві Литовському земельна власність
<іула умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою служ-
бою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що

складалася з князівських і волосних земель, які надавали-
ся удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV
ст. землі отримували князівські намісники (старости), при-
значені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли
землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєво-
дами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васаль-
них відносин. Ця залежність визначалася в угодах і при-
сяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спад-
щину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник про-
довжував служити у війську. Таке правило поширювалося
на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 p.
польський король і Великий Литовський князь Казимир IV
видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та
поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських
землях почало складатися магнатське і шляхетське земле-
володіння. Найбільшими власниками землі були Великий
Литовський князь і представники знатних родин. Вони
отримали назву магнатів.

Військово-службовий стан (шляхта) складався з зем-
ських бояр, військових слуг магнатів, заможних міщан і се-
лян, які бажали служити у війську князя і могли утриму-
вати себе під час походів, їхнім головним державним при-
мусом була військова служба.

Продовжувала зростати власність церковних феодалів.
З появою на українських землях католицьких митрополій
і єпископств (кінець XIV — початок XV ст.) вони отримали
королівські дарчі грамоти на території, населення яких не
підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від
загальнодержавних податків.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з
XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам
галицьких бояр і молдавським феодалам.

Еволюція земельних відносин на українських землях
призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у со-
ціально-економічному становищі та юридичному статусі се-

318

лянства. Почався процес закріпачення, що визначалося по-
силенням земельної, особистої, судово-адміністративної за-
лежності селян від феодала, загальнодержавним обмежен-
ням свободи їхньої господарської діяльності та переходу.
Ці процеси були також пов'язані з розвитком товарно-гро-
шових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської
продукції, новими формами господарства, орієнтованими на
ринок.

У Великому князівстві Литовському панівним типом
селянського господарства залишалося дворище, що склада-
лося з димів. Селяни за майновим і правовим станови-
щем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, служ-
бових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та
відносна правова свобода.

Данники — це землероби, які вели самостійне господар-
ство, користувалися широкими володільницькими права-
ми на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на
свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем по-
містя не позбавляло їх прав на землю.

Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі
без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися
данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали по-
хожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше,
на незаймані землі.

"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холо-
пи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу,
і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них
жила у дворі феодала і працювала в доменіальному госпо-
дарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були
позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непо-
хожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого
селянина.

Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники,
стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува-
'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керу-
вав сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу-

319

валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі
з них були заможними і мали залежних селян, батраків і
рабів.

Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках вико-
ристовували працю рабів, так званої челяді невільної, "па-
робків". Вони обробляли панську землю, були особистими
слугами феодалів. Частину з них переводили на селянські
ділянки як "тяглових" селян. З'явилися і бездомні селя-
ни; які в пошуках роботи переходили з місця на місце і
називалися "гультяями", "люзними".

Протягом другої половини XIV—XV ст. уніфікувався
правовий статус селян, їх стали називати "дедизними", "от-
чизними", "панськими".

Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого
розвитку феодальних відносин в українських землях руй-
нувалося. Посилилася феодальна залежність селян, розпо-
чався процес їх закріпачення, складалася фільваркова сис-
тема сільського господарства.

Основою економіки українських земель традиційно було
сільське господарство. Велике значення мала система
рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було по-
ширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В
XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною
переважала практично на всій території, співіснуючи з пе-
релоговою та підсічною. Головними землеробськими робо-
тами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При
трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі,
зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура
грунту.

У Київській Русі основним знаряддям обробітку грунту
було широколопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься
в літописі від 981 p., але поширився він в Україні у XII—
XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебіль-
шого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку
грунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи,
повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість.

З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що
надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало борозни.
Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили
та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг зде-
більшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві
поширенішим було рало. Далі воно перетворилося на зна-
ряддя розпушування вже зораного грунту. На Поліссі ора-
ли сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку
набивали два сошники. Українська соха ("литовка", полі-
ська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що
закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізу-
вала шар грунту знизу, розпушувала його. Для післяорного
обробітку грунту використовували вузьколопатне рало та
борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суко-
ватку, плетушку і тесану.

Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпа-
ми на току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спе-
ціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у
таких сховищах кілька років. Це полегшувало становище
у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних ручних
кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З
інших сільськогосподарських знарядь праці використову-
вали коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі,
вила, сокири, ціпи тощо.

В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, про-
со, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пше-
ницю — у південних. Зерно використовували в харчуванні,
ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь виро-
щували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних
продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на
корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасо-
лю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить висо-
ким. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2,
тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.

Важливе місце у селянському господарстві посідало ви-
рощування технічних культур. У селянському господарстві

посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугу-
вали сировиною для виготовлення тканин на вертикаль-
них, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та
льону виготовляли також олію.

Поряд з зерновими і технічними вирощували городні
культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля,
часник, мак, гарбузи, дині.

З найдавніших часів в Україні було поширене садівниц-
тво. Сади насаджували монастирські та феодальні госпо-
дарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади Києво-
Печерського монастиря. Галицько-волинський літопис по-
відомляє, що князь Данило у новій столиці Холмі "посадив
гарний сад". Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх,
черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, ви-
ноград. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець,
кіз, свиней, свійську птицю — курей, качок, гусей. За "Русь-
кою Правдою", крадіжка худоби вважалася одним із най-
важчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та
багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато
коней, які були потрібні на час військових походів та безпе-
рервних феодальних війн. У гірських районах Галичини,
Північної Буковини і Закарпаття, на високогірних луках і
полонинах основою тваринництва було вівчарство.

Основні види господарства доповнювали промисли. Сте-
пи, ліси, Карпатські гори — ідеальні умови для бджільниц-
тва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в
Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширили-
ся в лісостепових і степових районах. Окремі села, що на-
лежали князеві або великим боярам, спеціалізувалися на
бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготов-
ляли різні напої, поширені ще з антських часів. У великій
кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.

Значну роль у господарстві мало мисливство. Полюва-
ли на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів.
Особливо цінувалися хутрові звірі. Як зазначав літописець,
поляни "платили данину по білій вивірці від диму", дерев-

322

ляни — "по чорній куні". Полювання було для князів най-
улюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів
виготовляли одяг і у військовій справі — боброві тули (са-
гайдаки), вовчі та борсукові приблиці (шоломи), деякими з
них вкривали коней.

З незапам'ятних часів українці займалися рибальством.
У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів,
сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мерен, вугрів, линів,
коропів, окунів, щук. Їх виловлювали вудками, сітями, нево-
дами, менежками, саками і просто руками. В XIV—XV ст.
рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих
річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців
були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі
плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у не-
врожайні роки.

1.2. Ремесла. Міста

Ремесла і промисли на території України пройшли три-
валий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. пере-
важала реміснича промисловість. Найпоширенішими її ви-
| дами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каме-
ню. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне,
t ювелірне виробництво.

', Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та
' ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним за-
| няттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто
| виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів
| забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо ви-
|плавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'яз-
іку масу, яку для надання твердості проковували, варили
|кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів:

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 1 страница	\|	Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 3 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.