• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 9 страница

У Східній Галичині 90—94 % міст належали магнатам,
шляхті, духовенству. Міста королівщини становили 6—10%
усіх міст. Лише Львів мав права вільного міста. Приват-
новласницькими і королівськими були міста Правобереж-
жя. У містах із магдебурзьким правом зберігалися юри-
дики. Значну частину жителів міст становили міщани, що
займалися ремеслом і торгівлею (ЗО—40 %). Міщани були
складовою частиною доміній і так само, як селяни, викону-
вали всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким
користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі.

Отже, XVI—XVIII ст. були періодом бурхливого проце-
су виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господар-
ському житті України. Проте на відміну від міст Західної
Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були
невеликими.

Процес формування промислово-торговельного населен-
ня йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна ча-
стина його була іноземного походження, що пояснювалося
несприятливими для українців політичними та соціальни-
ми умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Од-
ночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим
фактором у розвитку товарного виробництва.

Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв
виникненню мануфактур. Початок мануфактурного періоду
в Україні в історико-економічній літературі датується по-
різному: від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш
переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво
в Україні пройшло дві стадії— нижчу, яка характеризува-
лася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли
почали панувати великі централізовані мануфактури.

Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні під-
приємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже
значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких
галузях почалася механізація виробничих процесів. Такт
мануфактури були попередниками розвинених мануфактур,
перехідною формою від дрібного товарного виробництва до
мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промис-
ловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

У XVII ст. мануфактурне виробництво відіграло значну
роль у Лівобережній Україні та Слобожанщині. У 20-х ро-
ках XVIII ст. на цих землях під впливом перетворень Пет-
ра І почалося будівництво великих централізованих ману-
фактур. У Західній та Правобережній Україні вони ство-
рювалися в 70-х роках XVIII ст.

Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами:

дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні

виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому ка-
піталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення
мануфактурного виробництва були міські та сільські про-
мисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому
були більш придатними для впровадження нових механіч-
них процесів, прогресивних форм організації виробництва
й праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій
половині XVII ст. власниками промислів були представни-
ки всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міща-
ни, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та воєн-
но-стратегічному відношеннях промислами володіла дер-
жава. Це зумовило широке використання найманої праці.
Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта
почала запроваджувати мануфактурне виробництво, вико-
ристовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже,
в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змі-
шані мануфактури. Формувалися кадри постійних робіт-
ників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.

Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобе-
режних землях після Визвольної війни середини XVII ст.,
його поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожан-
щині в умовах зростання товаризації феодального господар-
ства створили умови для подальшого розвитку виробництва
на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодаль-
них (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворюва-
лися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спад-
кове користування) приватним особам чи одразу виникали
як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни,
або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах.
Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.

Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфак-
тури були своєрідним явищем, специфічною формою то-
варного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодаліз-
му, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і
Грунтувалося на праці кріпаків.

Технічною передумовою для зародження мануфактур в
Україні було широке використання водяного колеса, що зна-
менувало перехід від дрібного ручного виробництва до меха-
нізованого. У кінці XVIII ст. на території Лівобережжя на-
лічувалося 3362 водяних і 12 732 вітряних млинів, на Слобо-
жанщині — близько 645, у Східній Галичині — 5117. Значна
частина з них була великими підприємствами мануфактур-
ного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупо-
рушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним,
лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золо-
тих. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена була
оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками.

У Гетьманській державі на будівництво й експлуатацію
млинів видавалися спеціальні універсали гетьмана. Мли-
ни з орними землями, на яких засновувалися хутори або
слободи, часто належали кільком власникам. Млинарство
велося на високому рівні. Українські майстри-млинарі за-
прошувалися до Росії.

Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво,
медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива
були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні
та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі Украї-
ни. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж
продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис.
ґуралень.

У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали
монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам
і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю пе-
рейшло до дворянства. У правобережних і західноукраїн-
ських землях право пропінації (виробництво і торгівля ал-
когольними напоями) належало лише шляхті.

У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний
характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням
належала до початкових форм мануфактур. Це були ве-
ликі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому
14 осіб.

Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купува-
ли сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в
шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були
досить значними: в 1801 p. у Лівобережній, Слобідській,
Південній Україні вони становили 4,3 млн відер горілки, в
Подільській і Волинській — 760 тис. відер. На винокурнях
широко використовували найману працю, яка на межі XVIII
— XIX ст. в Слобожанщині на поміщицьких винокурнях
становила 39—42 %. Поширеним був найм поміщиками
для роботи своїх селян.

Продовжувало розвиватися металургійне виробництво,
найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх
найбільшого зосередження були Чернігівщина, Волинь, Яно-
цька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєводства. У
XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. —
120 рудень.

В Українській козацькій державі рудні старшини мона-
стирів були під суворим контролем Генеральної військо-
вої канцелярії, на користь якої надходила десята частина
виробленої продукції. Для будівництва рудні був необхід-
ний дозвіл гетьмана. Рудні будувалися не власником, а "кош-
том й стараньем" фахівців рудної справи, які отримували
промисли в оренду. Першими рудниками в Лівобережній
Україні були вихідці з Правобережної України і Польщі.
Орендну плату внос'или як натурою, так і грішми. Для роз-
витку залізоробної промисловості велике значення мав указ
: Петра І від 1719 p. під назвою Берг-привілей. Згідно з цим
; указом майстрів звільняли від грошових поборів, військо-
[вої служби, їм гарантували спадкові права власників. У
^Слобідській Україні рудні не мали великого поширення, їх
|відомо лише кілька.

Рудні складалися з млина, димарні, де з руди виплавля-
[ залізо, і кузні. Виробничий процес поєднував залізоруд-
(добування руди), металургійне та металоробне вироб-
ництво. Чисельність працюючих була в межах від 7 до 24
Осіб. Це давало змогу здійснювати мануфактурний поділ

праці. Існували такі основні професії, як рудокопи, рудово-
зи, димарі, ковалі, курачі, серед яких також був поділ праці.
Робітники на руднях були найманими. На допоміжних ро-
ботах використовували примусову працю панщинних се-
лян. Продукція рудень в першій половині XVIII ст. стано-
вила по 500—700 пудів сиродутного заліза на рік.

В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні
мануфактури. Одноступінчастий сиродутний спосіб вироб-
ництва був замінений на двоступінчастий, при якому в до-
менній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі пе-
реплавляли його на сталь. На цих підприємствах працюва-
ло до 100 робітників. Першими доменними мануфактура-
ми були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька в Пра-
вобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в-селах
Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді
Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в
Чинадієві й Кобилецькій Поляні в Закарпатті.

Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі мета-
лургійні підприємства, причиною чого були бідність сиро-
винної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не
витримали конкуренції російського заліза. В умовах зане-
паду рудень їх власники закріпачили рудників.

У першій половині XVI ст. в Україні почало розвивати-
ся паперове виробництво, що виникло у формі початкової
мануфактури, минаючи ремісничу стадію. Протягом XVI
ст. було засновано 10 папірень, перша в м. Янові (1522 p.)
біля Львова. Працювали вони в Перемишлі, Луцьку, Бу-
ську, Острозі, Жашкові, Брюховичах, Радомишлі. У Лівобе-
режній Україні перші папірні виникли в кінці XVII ст.
Протягом XVIII ст. їх налічувалося 9. Виробничий процес
на папірнях характеризувався значною спеціалізацією,
здійснювали його робітники таких професій: ганчірники,
дереворуби, візники, кочегари, черпальники, формувальни-
ки, сушильники. У XVI—XVII ст. власниками папірень
часто були городяни, які експлуатували найману робочу
силу. Панські папірні були на оренді, працювали на ринок.

У Лівобережній Україні папірні належали монастирям і
козацькій старшині.

У XVI ст. в Україні з'явилося книгодрукування: у Львові
(1573 p.) і Острозі (1580 p.). Працювали польські та вірмен-
ські друкарні. У 1616 p. була заснована друкарня Києво-Пе-
черської лаври, в 40-х роках XVII ст. — Єлецького монасти-
ря в Чернігові. На Волині в XVIII ст. працювали дві пере-
сувні друкарні. Обладнання, кількість найманих робітників,
праця на ринок свідчили, що друкарні були мануфактурами.

Особливе місце в промисловості належало виробництву
селітри в Лівобережній та Слобідській Україні. Осередком
цього промислу були басейни річок Псла, Ворскли, Орелі,
нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуєва і Путив-
ля. У період польсько-шляхетського панування існувало
майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монопо-
лізовано урядом Польщі.

Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітрови-
ми заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. буду-
валися казенні та приватні селітряні варниці, що належали
козацькій старшині, козакам і городянам.

Сировиною для одержання селітри була земля городищ,
старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII
ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селі-
три. У кінці 80-х років XVIII ст. лише в Слобожанщині
налічувалося понад 500 селітряних буртів.

З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні
компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків
м. Опішні), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харків-
ській губернії та в Полтавському полку) та ін.

Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була
^Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно
^.впливала на розвиток селітроваріння. Великою була забор-
гованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках
XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що зали-
шалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розши-
ренню селітроваріння.

Розвивалося виробництво скла. У другій половині XVIII
ст. в Україні діяло приблизно 135 гут. Гути виготовляли
листове скло, скляний посуд, кришталеві вироби. Чи-
сельність робітників становила 15—26. Існував сталий роз-
поділ праці. Використовували в основному найману працю,
а також поденну.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва
у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів,
Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володи-
мир, у Гетьманщині — північні полки. Технічною основою
були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно),
ручні або при млинах. Виробництво організовувалось у
формі децентралізованої мануфактури. Протягом XVII —
XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися зна-
ряддя праці та технологія. Продукція йшла на ринок. За-
мовником сукна було Військо Запорозьке.

Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьог-
тю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробницт-
во поташу, що пояснювалося великим попитом на внутріш-
ньому і, особливо, на західноєвропейському ринках, оскіль-
ки його використовували у виробництві скла, мила, для
фарбування тканин. У середині XVII ст. на українських
землях налічувалося не менше 140 буд. Торгівля поташем
була монополізована державною скарбницею, її вели через
Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100
робітників, насамперед найманих. На феодальних і монас-
тирських будах використовували кріпосних селян. Працю-
вали робітники таких фахів: коритники, поташники, бон-
дарі, пакувальники, пилярі, фірмани.

Підприємствами мануфактурного типу були солеварні.
Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемиш-
лянському. Дрогобицькому, Коломийському староствах Ру-
ського воєводства. Володіли ними держава, феодали, горо-
дяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян
їм забороняли виробляти сіль.

Виробництво солі в 1773 p. становило в Прикарпатті

50—100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько
ЗО тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ
праці. Тут працювали рудокопи, "жабні" робітники, які до-
бували сіль, "ратні" люди, що піднімали її з кліток, варни-
ки, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, мулярі, в'я-
зальники. На кваліфікованих роботах переважала найма-
на праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.

У деяких містах був поширений пороховий промисел.
У Львові в першій половині XVII ст. існувало дві порохівні.
Відома Кам'янець-Подільська порохівня, яку називали "мли-
ном для виробництва пороху".

Початковою формою мануфактури були виробництво
гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування мо-
нет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню
з чітким поділом праці, що розміщалася в шести великих
майстернях.

Значного поширення набули шкіряний і гончарний про-
мисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.

Отже, наявність підприємств із застосуванням певних тех-
нічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водя-
ного колеса, з початковим або виразним поділом праці й
застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції
свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення
початкових форм мануфактур. Тільки в Лівобережній і
Слобідській Україні в кінці XVII — XVIII ст. їх налічувалося
понад 200. Вони виробляли більшу частку продукції, що надхо-
дила на внутрішній ринок, і охопили такі галузі промисловості,
як залізоробну, паперову, винокурну, скляну, поташну, селітряну,
будівельних матеріалів, борошномельну та ін. Сформувалися
кадри постійних робітників. Найману працю широко застосо-
вували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах.
Протягом XVIII ст. в Лівобережній і Слобідській Україні від-
бувався процес монополізації багатьох галузей промисловості.
У західних і правобережних землях усі галузі промисловості
належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підпри-
ємств перебувала на оренді, експлуатувалася наймана праця,

сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на
ринку.

Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI —
XVIII ст. підготував умови для поширення великих розвине-
них централізованих мануфактур, їх створення почалося в
Лівобережній і Слобідській Україні. На кінець XVIII ст.
налічувалося 40 великих мануфактур — казенних, посесій-
них, вотчинних, купецьких. Розвинені мануфактури виникли
в текстильній промисловості, що підпорядковувалася Ма-
нуфактур-колегії .

В Україні найрозвиненішим виробництвом текстиль-
ної промисловості було суконне. Найбільшою суконною
мануфактурою була посесійна Глушківська (Путивльська),
заснована 1719 p. Наприкінці XVIII ст. на ній працювало
9 тис. робітників, щороку вироблялося близько 200 тис. ар-
шинів сукна. Овечий завод при мануфактурі налічував у
80-х роках 17 тис. овець. На 1797 p. існувало 12 мануфак-
тур з обсягом виробництва 304 620 аршинів сукна. Більша
частина продукції припадала на мануфактури Лівобереж-
жя і Слобожанщини— 88,6%. На мануфактурах Правобе-
режжя виготовляли 7,7%, а Півдня — 6,7 % продукції.
Значне місце займали вотчинні суконні мануфактури, на
яких виробляли 96 % сукна. Серед них Ряшківська (в При-
луцькому повіті), що належала князю Юсупову, Батурин-
ська графа К. Розумовського, Салтівська в Слобожанщині,
що належала поміщикові Л. Тендрикову.

У 1726 p. в Почепі було засновано полотняну мануфак-
туру, на якій працювало 220 українських і російських робіт-
ників. Пізніше вона злилася з Шептаківською мануфакту-
рою (Стародубський полк) Строганових. Великою була па-
русно-полотняна мануфактура П. Рум'янцева в Топальській
сотні Старо дубського полку. В місті Корці на Волині діяли
суконна і полотняна мануфактури.

З'явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і
шовкових виробів. У 1774 p. у слободі Нова Водолага за-
сновано казенну шовкову мануфактуру, до якої було при-

писано 5 тис. селян. Одночасно посаджено 2 тис. шовковиць
і розіслано насіння всім бажаючим. Продукція мануфак-
тури не перевищувала 3 пудів шовку-сирцю на рік. Успіш-
ніше працювала Кременчуцька, пізніше Катеринославська
(у місті Кадак під Катеринославом) казенна мануфактура з
виробництва шовкових, бавовняних, конопляних панчіх, що
призначалися для царського двору, а також продавалися.
На ній працювало 136 верстатів, вартість річної продукції
дорівнювала 26,7 тис. крб.

У 1794 p. була заснована Новоросійська суконна фабрика,
до якої належало дві фабрики: суконна і шовково-панчішна.
Для них на аукціоні закупили робітників на 16 тис. крб.

Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаян-
сова фабрика, побудована на території колишнього Межигір-
ського Спасо-Преображенського монастиря (1798 p.). На ній
виготовляли чайний і столовий посуд, скульптурні вироби.

Почалося мануфактурне виробництво зброї. У 1736 p.
був побудований і працював з деякими перервами Шост-
кинський пороховий завод, що належав державній скарб-
ниці. В 1788 p. він мав 15 порохових млинів і на ньому
працювало близько 500 казенних селян, а потім солдати,
які відбували довгострокову службу в армії. Тут виробля-
ли майже 12 тис. пудів пороху на рік. У 1764 p. було відкри-
то казенний збройовий завод "Арсенал" у Києві, в 1789 p.
— завод з ремонту зброї в Кременчуку. На них працювали
як приписні селяни, так і наймані робітники.

У Слободській Україні першими мануфактурами були
казенні Бахмутський і Торський (Слов'янський) соляні за-
води. У 1782 p. роботу їх було припинено, оскільки варіння
солі призводило до знищення лісів, а головне — не давало
достатніх прибутків. У першій чверті XVIII ст. виникли
Чугуєвський шкіряний завод Ф. Шидловського і Сумський
Ф. Буташевича. На них працювали кріпосні селяни, а май-
страми були наймані робітники.

У 1799 p. дав перший чавун Луганський чавуноплавиль-
ний завод. Розвивалася капіталістична мануфактура. В

Києві було засновано шовкову мануфактуру купця Сморо-
діна, в Ніжині — дві шовкові мануфактури купців Іванова
й Алісова. З 70-х років на Топальській мануфактурі вико-
ристовували найману працю.

Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно
пов'язано з воєнними і господарськими завданнями Росій-
ської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала
промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі
намагання. Держава надавала безпроцентні грошові пози-
ки, підтверджувала монопольні права власників мануфак-
тур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати
власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати (пря-
дену і сучену вовну). Держава була великим споживачем
товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов'я-
зувала власників мануфактур постачати своїми товарами
державні відомства. Створювались обов'язкові відносини
між мануфактурами та державою, які уряд контролював.

У західних і правобережних українських землях великі
мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В 70-х
роках вони виникли в текстильній промисловості. Відома
суконна мануфактура графа Потоцького в м. Тульчині на
Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільно-
наймані робітники, всього понад 20 чоловік. Вона мала 95
верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна на рік.

У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чор-
торийського працювало майже 140 робітників. Тут вироб-
ляли 10 тис. аршинів сукна щорічно. На полотняній ману-
фактурі в Немирові було зайнято майже 300 робітників.

У Галичині в 60—70-х роках діяла суконна мануфакту-
ра в Заліщиках у королівському маєтку, на якій працюва-
ли селяни-кріпаки та 18 сукнярів-німців. Існувала полот-
няна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби
швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну,
а пізніше і шовкову фабрику в Бродах зазнали невдачі.

У кінці XVIII ст. в Правобережному Поліссі виникли
великі металургійні мануфактури — Високопіщанська,

Кропивнянська, Чижівська, Городеська, в Закарпатті — у
селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети.

У 1778 p. у Винниках під Львовом була заснована дер-
жавна тютюнова мануфактура, де працювало близько 800
найманих робітників. Виникли фаянсова мануфактура у
Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у
Львові з 10—20 найманими робітниками. Великим соле-
видобувним підприємством була солеварня у селі Стара
Сіль у Прикарпатті.

Із загарбанням західних земель України Австрією по-
чалася монополізація державою окремих галузей промис-
ловості. Так, у 1774 p. була створена "Австрійська держав-
на соляна монополія". Поширилася тютюнова монополія.
Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право
лише держава. Значними були позиції держави у залізодо-
бувній промисловості.

Отже, протягом XVI—XVIII ст. в українській промисло-
вості відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну
цеховому виробництву прийшла мануфактура. У XVIII ст.
розпочався період розквіту мануфактурного виробництва.
На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма
мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в
умовах панування панщинно-кріпосницької системи госпо-
дарства працювали мануфактури, що грунтувалися не лише
на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні,
посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфіч-
ною формою товарного виробництва, що здійснювалося на
феодальній основі. Викликана до життя розвитком товар-
но-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.

2.4. Розвиток українського національного
ринку. Фінанси

Зрушення в сільському господарстві, ремеслах і промис-
ловості України зумовлювали пожвавлення торгівлі, розви-
ток економічних зв'язків між різними населеними пункта-

14.8 525 423

ми, ринками і землями. Чим глибшим був суспільний поділ
праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних та
професійних груп у виробничому спілкуванні. Неабияку
роль у цьому відігравали міські торги та базари, на які при-
їжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них
скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та
вроздріб. Право проводити торги на базарах надавалося
містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Кіль-
кість їх постійно зростала. На кінець XVIII ст. на території
Східної Галичини та Північної Буковини їх діяло щорічно
майже 5000, на території Лівобережної України — 8680,
Слобожанщини — близько 2 тис. Виділялися своїми база-
рами міста Південної України: Одеса, Єлизаветград, Кате-
ринослав та ін.

Торги та базари проводили раз або двічі на тиждень у
визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного
виду товарів. Так, у Дрогобичі в 1523 p. був установлений
вільний торг на м'ясо, який відбувався в понеділок, від свя-
та Петра до Різдва. У Стрию й Самборі торги проводилися
лише в четвер. Самбору привілеєм від 1623 p. було надано
право ще на два торги протягом тижня. На Лівобережжі
вони проходили найчастіше в понеділок і п'ятницю. Про-
давали продукти харчування, сільськогосподарську сиро-
вину, вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про
певну господарську спеціалізацію районів. У містечку Опіш-
ня на Лівобережжі крім "красного товару" і харчових про-
дуктів продавали дерев'яний, глиняний і скляний посуд. У
Глухові, Конотопі, Борзні — хліб, Полтаві, Ромнах, Ніжині

— тютюн. У Прикарпатті в містечку Лисець торгували
шкіряними виробами, у Бережанах — вовною і полотном,
на торгах і базарах Заліщиків і Збаража — зерном, у Львові

— худобою і хлібом.

Торги проходили просто неба. Приїжджі купці та селя-
ни продавали товари з підвод, а міські ремісники — в ят-
ках, які ставили у визначених магістратом місцях.

Магістрати і ратуші слідкували за якістю продукції і за

тим, щоб продукти харчування передусім потрапляли до
міщан, а не до перекупників.

Обмежувалися права торговців, які не належали до відпо-
відних цехових організацій. Так, "вільна" торгівля м'ясом
у місті Дрогобичі в 1523 p. відбувалася щопонеділка за
такою умовою: якщо чужі люди будуть продавати м'ясо,
мають дати замку від кожної голови худоби лопатку; міща-
ни від вола або ялівки заплатити по одному грошу, від свині,
вівці та теляти — півгроша.

За місце на торзі брали відповідну плату, що не була
постійною і однаковою для всіх міст, її визначали залежно
від товару. В 1563 p. на торзі в Самборі від воза з горшками
брали по 4 гроша, від вола та ялівки — по одному грошу,
від теляти, барана — 6 динарів. Доход йшов на користь
замку.

Починаючи з XVII ст. польський уряд приділяв належну
увагу встановленню єдиної метрологічної системи, яка до
того часу була неоднакова. У багатьох містах України існува-
ли власні міри на зерно (колоди, корці, маці), які значно
відрізнялися від мір інших міст. Заборонялося використову-
вати власні ваги та міри. Всі вони були державною або
феодальною власністю і повсюдно були передані в оренду.
Якщо хтось із купців важив своєю вагою, то магістрат їх
карав.

Якщо базари та торги обслуговували лише місцеві неве-
ликі ринки, забезпечуючи економічний зв'язок між містом
і селом, то ярмарки зв'язували між собою різні райони Украї-
ни, вони стали першою ознакою становлення внутрішнього
ринку. Кількість їх постійно зростала. За переписом 1666 p.,
в лівобережних містах кількість їх становила 76, у кінці
XVII ст. — 390, у Слобожанщині — 271, у Галичині й Буко-
вині — близько 120, у Закарпатті — понад 70. У Правобе-
режній Україні в першій третині XVIII ст. виникло 16 яр-
марків, в 40—60-ті роки — 42.

Кількість і тривалість ярмарків були різними. Напри-
клад, один раз на рік відбувались ярмарки в Борисполі, Тлу-

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
3. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
4. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
5. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
6. А. В. Дудник 1 страница
7. А. В. Дудник 10 страница
8. А. В. Дудник 11 страница
9. А. В. Дудник 12 страница
10. А. В. Дудник 2 страница
11. А. В. Дудник 3 страница
12. А. В. Дудник 4 страница

Переглядів: 512