Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 10 страница


мачі, Баворові, Бариші; двічі — у Києві, Житомирі, Бучачі,
Чорткові, Кременці, Василькові, Калуші, Монастириськах,
Ковелі, Надвірній, Ягольниці; тричі — у Чернігові, Терно-
полі, Барі, Зборові, Бродах, Володимирі-Волинському, Гуся-
тині, Фастові; по чотири рази на рік — в Жовкві, Снятині,
Борщеві; п'ять разів — у Самборі та інших. Ярмарки три-
вали по одному і більше тижнів. Наприклад, у Києві, Жито-
мирі, Чернігові, Ніжині, Володимирі-Волинському, Бродах
вони відбувалися протягом двох тижнів, в Стародубі —
трьох, у Львові, Ярославі — чотирьох, Жовкві — шести тиж-
нів. Більшість ярмарків приурочували до релігійних свят,
що давало їм назву — хрещенський, воздвиженський, трої-
цький, георгіївський, іллінський, покровський та ін.

Склалася певна періодичність ярмарків. Найбільше їх
збиралося восени і взимку. В XVIII ст. у Галичині в червні,
вересні, листопаді, січні відбувалося до 50 % ярмарків. Це
пояснювалося станом доріг і погодними умовами, наявні-
стю товарних лишків, потребою в грошах і товарах селян,
нерівномірним розподілом основних релігійних свят. Не-
одночасність ярмарків давала змогу купцям відвідувати
по кілька їх, перевозити непродані товари та поповнювати
асортимент. Так, у Сумах відбувався Введенський ярмарок
(у листопаді — грудні), у Харкові — Хрещенський (в січні),
Троїцький (у травні — червні), Іллінський у Ромнах (у липні

— серпні), Воздвиженський у Кролевці біля Сум (у серпні

— вересні), Успенський і Покровський у Харкові (в серпні

— жовтні). У Закарпатті зимові ярмарки відбувалися в
Березові з 10 грудня, Мукачеві — з 7 січня, відповідно вес-
няні — 6 квітня і 7 травня, 19 березня і 24 квітня; літні —
24 і 29 серпня; осінні — 2 і 12 листопада.

Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові
та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки
(початок січня — лютого) перетворилися на біржі, де купу-
вали, продавали, закладали, здавали в оренду маєтки, укла-
дали кредитні угоди, надавали позики. В 1775 p. було укла-
дено 1205 угод на суму 39,3 млн польських золотих,


кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещен-
ський контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий
в 1797 p. замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало
5 тис. чоловік.

За торговим обсягом ярмарки поділялися на великі,
середні та дрібні. На великих ярмарках відбувалася торгівля
оптом і вони збиралися рідко. Виділялися значними обо-
ротами ярмарки в Києві, Ромнах, Кролевці, Стародубі, Ніжині,
Харкові, Сумах, так звані святоюрські (червень і листопад)
ярмарки у Львові на площі біля церкви св. Юра. На Іллін-
ський ярмарок у Ромнах наприкінці XVIII ст. привозили
товарів на 1—2 млн крб., на три Ніжинські — на 1,8, на три
Почарські — на 1,1. Великі ярмарки постачали товарами
середні та дрібні. Середні ярмарки обслуговували навко-
лишні регіони, торгували місцевими та іноземними товара-
ми невеликими партіями. Дрібні ярмарки мали локальний
характер, на них місцеве населення продавало лишки про-
дукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Розміри ярмар-
кової торгівлі були меншими: від 2 до 100 тис. крб. Значну
роль на середніх і дрібних ярмарках відігравали торговці-
скупники.

У лівобережних містах у другій половині XVII—XVIII ст.
за дотриманням правил торгівлі слідкували ярмаркові судді
або козацька старшина. Торговці сплачували різні збори,
зокрема мито від місця, кількості й різноманітності товарів,
за його ввезення. Іноземні купці платили по ЗО, українські
та російські — по 10, торгові люди — по 4—6 кіп грошей
від одного воза товарів. У багатьох містах і селах ярмар-
кові збори здавалися на відкуп.

Ярмарки були універсальними. Торгували на них тек-
стилем, галантерейними і господарськими товарами інозем-
ного походження, залізним крамом, виробами ремесел, про-
мислів, мануфактур, продуктами сільського господарства.
Одночасно відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі.
Окремі ярмарки ставали центрами торгівлі вузького виду
товарів ремісничого, промислового виробництва та сільсько-


господарської продукції. У Бродах і Тернополі відбували-
ся великі ярмарки коней, у Станіславі та Чернівцях — по-
лотна і худоби. Традиційно торгували худобою на ярмар-
ках міст Турки, Калуша, Коломиї, Старого Самбора, Пере-
мишля, Чернівців, Кіцмані, Яворова, Ярослава. Практично
всі великі ярмарки в Лівобережжі й Слобожанщині розпо-
чинали кінними торгами.

Густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцнен-
ню торгових зв'язків між містами і селами, окремими гос-
подарськими районами. На цій основі відбувалися злиття
місцевих ринків і подальша економічна консолідація ліво-
бережних, слобожанських, запорозьких, правобережних, при-
карпатських, закарпатських і північноукраїнських земель.
Торгові зв'язки між українськими землями значно зміцніли,
що зумовило встановлення тісних економічних зв'язків між
ними. Ярмарки набули загальноукраїнського характеру.

Волинський і Подільський хліб збувався у містах Київ-
щини. Київські купці продавали в Галичині дніпровську
рибу, подільських волів, ремісничі вироби. Львівські купці
возили сукно, полотно, мечі, плужне залізо, прикраси в Ярос-
лав, Снятин, Кам'янець-Подільський, інші міста Волині й
Наддніпрянщини. Кам'янець-подільські купці привозили
до Львова волів, віск, шкіри, до Луцька — худобу, а звідти
брали полотно, хутро. Бродівські купці доставляли до Киє-
ва вино, до Бара і Ярослава — шапки, до Самбора — цвяхи.

В описах ярмарків і торгів Гетьманщини згадувалися
купці з усіх земель України. Б. Хмельницький своїм уні-
версалом 1657 p. наказав, щоб козацькі старшини "з людь-
ми Львова як з власними нашими поводилися і в усякій
торгівлі купецтву не робили перешкоди". Міста Полтав-
ського полку встановили регулярні зв'язки з містами Хар-
ківського, Гадяцького і Ніжинського полку — з містами
Сумського, полку. Слобідські купці продавали на лівобереж-
них ярмарках хліб, горілку, в'ялену рибу, клей, шкіри, реме-
ні, худобу, а також товари, привезені з російських міст. При-
возили тонкі сукна, срібний, олов'яний і мідний посуд, залі-


зо. Масовий характер мала торгівля сіллю на Торських озе-
рах. На слобідський ринок із Лівобережжя надходили хліб,
товари, що привозилися з правобережних і західних україн-
ських земель, Польщі, Сілезії, Німеччини та інших країн.

Купці з правобережних і західноукраїнських міст тор-
гували на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум
та інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими
ремісничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьог-
тем. Лівобережні торговці (коломийці) спеціалізувалися на
доставці солі з Коломиї. За переписом1666 p. у Нових
Млинах було 6, в Ніжині — 11 дворів коломийців.

Лівобережна Україна в другій половині XVII ст. була
основним постачальником зерна на правобережний ринок,
Поділля забезпечувало хлібом Закарпаття, Прикарпаття,
звідти вивозилися коні, воли, корови, вівці. Головним цент-
ром торгівлі Лівобережжя з Правобережжям був Київ,
звідки товари розходилися по всій Україні.

Активною була торгівля Правобережної України з За-
порожжям: звідти везли сіль, рибу, зброю, чоботи, а купува-
ли коней, волів. Про обсяги торгівлі свідчить скарга кошо-
вого отамана на шляхту, що пограбувала 724 козаків забра-
ла 1242 коней, 546 волів, 405 возів з рибою, 386 пар чобіт,
204 рушниці, всього товару на 1 598 277 талярів.

Із Закарпаття через Львів надходили товари з Угорщи-
ни та інших європейських країн. З Північної Буковини в
інші українські землі гнали худобу, вивозили хутро, вино,
мед, віск, горіхи, фрукти. Основними предметами ввозу були
залізо, мед, вироби ремесел і промислів.

Регулярними були торгові зв'язки Придніпров'я та Сло-
божанщини з Північним Причорномор'ям і Кримом. Укра-
їнські купці привозило зерно, хутро, вироби ремісників, то-
вари з Західної Європи. Вивозили сіль, коней, товари з Ту-
реччини.

Розвивалася також постійна торгівля, яку здійснювали
через стаціонарні заклади — крамниці, магазини, рундуки,
склади, корчми, шинки, ятки (ларки). Наприклад, у Кре-


менці (середина XVI ст.) налічувалося 70 крамниць, Овручі
(1629 p.) — ЗО, Кам'янці-Подільському (1570 p.) — 40, Во-
лодимирі-Волинському (середина XVI ст.) — ЗО. У 1566 p.
тернопільські купці отримали привілей на володіння опто-
вими магазинами текстильних товарів і солі, у 1585 p.
польський король дозволив будувати 20 крамниць навколо
ринку в Стрию. В середині XVI ст. на ринку у Львові пра-
цювало 15 крамниць, відкривалися нові. У тих крамницях
("крамах") вирувало торгове життя: були ятки шевські,
крамниці золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів, будки
перекупок, саджавки з рибою. Черниці з монастиря Вве-
дення Богородиці продавали нитки.

У 80-х роках XVIII ст. у Лубнах торгувало 73 лавки
(крамниці), Чернігові — 68, Миргороді — 52, Золотоноші —
36, Сумах — 40. Усього в містах і містечках Полтавщини і
Чернігівщини було 2120 крамниць. У Буковині налічува-
лося близько 600 торгових закладів. У Бродах у Східній
Галичині існувало 144 склепи і 67 крамниць.

Поширеною була така форма торгівлі, як корчмарюван-
ня. Торгували горілкою, пивом, медом. У середині XVI ст. у
Києві діяло 58, у Вінниці — 42, Славуті — 10, Шепетівці —
7, в Луцьку — 68 шинків. У Галичині корчмарювання було
на відкупі у корчмарів, в основному польських євреїв. На-
прикінці XVIII ст. на 5467 сіл і міст Галичини припадало
5602 корчми, в Буковині торгувало близько 400, у Закар-
патті лише Ужгородська казенна домінія здавала в оренду
майже 80 корчм. У Лівобережній Україні дрібним вироб-
никам забороняли продавати горілчані напої вроздріб, тому
козаки і міщани орендували корчми.

Була поширена відкупна система. Після сплати певної
суми в державну скарбницю відкупник отримував моно-
польне право на продаж горілки.

З кінця XVIII ст. у західноукраїнських землях з'яви-
лась аукціонна торгівля. Продавали і купували землі, маєтки,
будинки, хатнє майно, худобу, право на відкуп і оренду при-
бутків міста.


Протягом XVII—XVIII ст. визначились основні торгові
шляхи. Фактично у кожному місті їх сходилося кілька.
Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша йшла через
Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків,
друга — через Бровари, Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки.
До десяти доріг проходили через Чернігів — до Києва, Глу-
хова, Новгорода-Сіверського, Ніжина, Козельця, Кременчука,
Херсона, до польського кордону. З Харкова шляхи вели до
Катеринослава та Херсона; до Києва — через Охтирку, Гадяч,
Прилуки; до Сум і Новгород-Сіверського; на Дон. Західно-
українські землі сполучалися з Києвом так званим Півден-
ним шляхом: Львів — Глиняни — Золочів — Вишневець

— Ямпіль — Ляхівці — Заслав — Полонне — Житомир —
Коростишів — Білогородка — Київ. Зі Львова йшли шляхи
на Станіслав — Коломию — Чернівці, на Самбір — Турку

— Ужоцький перевал — Ужгород, на Стрий — Сколе —
Верецький перевал — Мукачеве.

Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях
почалося будівництво шосейних доріг, що було викликано
економічними і воєнними інтересами Австрії. З 1779 по
1790 p. було побудовано 750 км доріг, що з'єднали Львів з
більш-менш значними містами Прикарпаття і Буковини,
через перевали — із Закарпаттям, Віднем.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали річкові
шляхи Дніпром, Дністром, Тисою. Київські купці жваво
торгували по Дніпру — із Твер'ю і Смоленськом, по Десні

— з Москвою, по Дніпру, Прип'яті та Березині — з біло-
руськими та литовськими містами. Уже в 1571 p. в Києві
існувала ціла торгова флотилія: 20 ком'яг — невеликих
річкових кораблів. Окремі заможні купці мали по дві й
більше ком'яг. Крім того, було 10 великих човнів. У 1657 p.
в Києві почав працювати річковий порт.

Відбулися зміни на транспорті. Продовжували користу-
ватися влітку і восени возами, взимку — саньми, які протя-
гом XVIII ст. урізноманітнилися. Використовували вози
різної довжини, чумацькі вози типу "мажа" і "хура" (фірман-


ка), легкі чотири- та двоколісні вози — брички, лінійки,
таратайки та ін. Сани були пристосовані відповідно до при-
значення: виїзні та вантажні. Поширилися човноподібні
судна — довжанки, байдаки, обшиванки, баркаси, що могли
пересуватися за допомогою весел і спеціальних вітрил. Здав-
на використовували плоти і пороми.

Розвивалося мостобудування. Так, у Києві в 1713 p. було
збудовано міст біля Печорської фортеці. Мости будували
за новою технологією "на стругах, якорях та канатах".

У другій половині XVII ст. за гетьмана Д. Многогрішного
було започатковано поштову справу. На західноукраїнських
землях її розвиток почався в кінці XVIII ст. У Галичині за
1775—1795 pp. було створено 77, на Буковині — 12 пошто-
вих станцій, що перебували в державному управлінні.

Отже, внутрішня торгівля в XVI—XVIII ст. стимулювала
господарське піднесення, сприяла розвитку товарного ви-
робництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в
економічне ціле села і міста України. Процес формування
національного ринку продовжувався.

Значну роль у господарському розвитку українських
земель відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфак-
тур, зростання міст призвели до зменшення обсягів сільсько-
господарського виробництва у країнах Західної Європи. Такі
країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком
збуту сільськогосподарської продукції та сировини з Украї-
ни. В той самий час Україна була ринком збуту виробів
мануфактурної промисловості західних країн.

У XVI — першій половині XVII ст. на захід вивозили
волів, зерно, коней, шкіри, мед, віск, закарпатські вина, по-
лотно, пряжу, поташ, сіль, дерев'яні вироби. Торгові зв'язки
здійснювали переважно магнати, які мали економічні пере-
ваги над купцями, середньою шляхтою, оскільки вони не
сплачували регіональних мит і податків, користувалися без-
платним гужовим транспортом своїх кріпаків для достав-
ки товарів до річкових пристаней, на річках Сян, Буг, Вепр.
Великі маєтки давали змогу їм нагромаджувати для про-


дажу значну кількість продукції, утримувати власні річкові
судна, навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон'юнк-
тури останньої чверті XVI — першої чверті XVII ст. екс-
порт з Галичини і Волині досяг великих розмірів.

У торгівлі України з Заходом значну роль відігравав
| і найбільший на Балтійському морі порт Гданськ, через який
\ вивозили багато лісових матеріалів: бруси, дошки, клепки,
щогли, попіл, поташ. Завозилися в Україну насамперед про-
мислові вироби для потреб заможних верств населення. На
ринках можна було зустріти німецькі, англійські, гол-
ландські, французькі товари — ювелірні вироби, зброю, тон-
ке полотно, сукно, прикраси, книги тощо.

XVI — перша половина XVII ст. характеризувалися та-
кож подальшим посиленням торгових зв'язків України з
Молдавією, Росією, Кримським ханством і країнами Азії
— Персією, Індією та Аравією. Українські купці часто отри-
мували від молдавських господарств грамоти-привілеї на
пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь,
залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убо-
ри, скло; з Молдавії та Волощини — вина, риба-білуга, мед,
віск, воли, шкіри, горіхи.

Розширювався асортимент товарів зовнішньої торгівлі
з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633 p.
у Львові "таксу" східних товарів, називала серед імпорто-
ваних з Туреччини шовк, атлас, перські килими, тигрові та
борсукові шкіри, дорогу сірійську зброю, індиго для фарбу-
вання, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, пря-
нощі. Зі Львова в Туреччину везли зброю і свинець, кушнір-
ські вироби, сукно, ножі. У Снятині знаходилася головна
митна "комора" для турецьких і молдавських товарів.

В імпорті з Угорщини чільне місце займали вина, залізні
вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті —
сіль, гончарні вироби. Угорські купці приїжджали за това-
ром до Старого Самбора — головного центру торгівлі по-
близу кордону.

Розвивались украінсько-російські торгові зв'язки. Укра-


інські купці торгували не лише у прикордонних містах, а й
возили свої товари в Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль,
Калугу, Рильськ, Твер, Нижній Новгород. Жваву торгівлю
вели українські купці й на Дону. Російські купці збували
свої товари у Києві, Львові, Луцьку, Володимирі-Волин-
ському, Кам'янці-Подільському, Барі, Миргороді, Прилуках.
В Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та дере-
в'яні вироби, кінську збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні ви-
роби. В Росію вивозили шкіри, худобу, овець, коней, вовну,
рибу, віск, хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно,
скло, гончарні та інші вироби. Російські купці везли з Украї-
ни книги, продавали їх у Москві та найвіддаленіших районах
держави. Так, у бібліотеці солепромисловиків Строганових
у Сольвичегодську налічувалося сотні українських книг пе-
реважно "киевской почати". З Києва в Москву та Підмос-
ков'я привозили для палацових садів різне насіння, сад-
жанці угорських груш та слив, виноградні черенки. До дво-
ру московського царя Олексія Михайловича з України по-
ставляли волоські горіхи.

Головним пунктом, куди прибували російські купці, був
Київ. Тут, на Подолі, знаходилася російська купецька коло-
нія. Київ був також основним пунктом транзитної торгівлі
Росії з країнами Сходу. Через Київ товари з Персії, Індії,
Аравії, Сирії направлялися до Москви, Пскова, Нижнього
Новгорода, Швеції та Данії.

Утворення Української козацької держави відкрило
широкі перспективи міжнародної торгівлі. Б. Хмельни-
цький ввів у 1654 p. нову систему оподаткування. Мито
збирали у розмірі двох золотих з кожних 250. Це було в
2,5 раза менше порівняно з тарифом 1643 p., що діяв в
Україні до Визвольної війни. Гетьманські універсали за-
охочували імпортну торгівлю, обмежували вивіз коштовно-
стей, коней, селітри. Водночас було заборонено продавати
хліб у Польщу,

Під час Визвольної війни розрив з Польщею послабив
торгові зв'язки з західними країнами. Активно велася тор-


гівля з Білорусією, Молдавією, Туреччиною, Кримом. Так,
Б. Хмельницький продав у Молдавію поташ на 200 тис.
талярів. У 1652 p. в Молдавію було привезено 400 возів із
сіллю. Було розроблено проект договору з Туреччиною щодо
торгівлі на Чорному морі. Українські купці отримали пра-
во вільно плавати і торгувати в Чорному і Середземному
морях, звільнялися від мит і податків.

Систематичними були зв'язки з Московською державою,
які раніше мали нестабільний характер. Царський уряд у
1649 p. дав дозвіл українським купцям на безмитну тор-
гівлю в прикордонних російських містах. Такий самий
дозвіл дав Б. Хмельницький російським купцям. Скасову-
валося мито на зерно, сіль, що вивозили з Росії в Україну.
В прикордонних російських і українських містах влаштову-
вали гостинні двори для російських та українських купців.
Україна експортувала худобу, конопляне прядиво, тютюн,
горілку, віск, воєнну здобич, поташ.

Важливе місце серед товарів з України посідала горілка.
В "Глухівських статтях" і "Коломацьких статтях" були
спеціальні пункти, що забороняли продавати горілку на
території Росії, дозволяли здавати її лише на кухлеві двори,
що були збудовані в Лівобережних містах царським урядом
і приймали горілку за певну плату. Проте дрібні торговці
таємно торгували нею в російських містах. Старшина, бага-
ті купці вивозили і продавали горілку в центральних райо-
нах Росії, де вона коштувала дорожче, ніж у Лівобережжі.
Для потреб армії велику іі кількість закуповувала держава.
В XVIII ст. торгівля горілкою була монополізована підряд-
никами державної скарбниці та скупниками.

Козацька старшина і купці монополізували продаж в
Росію селітри, а Російська держава — право на її купівлю.
Так, в 1700 p. вона закупила ЗО тис., в 1790 p. — майже 53
тис. пудів селітри.

Лівобережні купці везли в російські міста з країн Захід-
ної Європи, Туреччини, Криму предмети розкоші, дорогі
тканини, прянощі, шаблі, лати, піщалі, латинські книги.


В кінці XVIII ст. посилилися торгові зв'язки Росії з
південними українськими землями. Російські купці про-
давали там будівельні матеріали, продовольство, купували
у місцевих жителів велику рогату худобу, коней.

Важливу роль у зовнішній торгівлі відігравали купці-
іноземці, особливо греки, їхні колонії існували в Києві, Пе-
реяславі. Б. Хмельницький дозволив грецьким купцям
торгувати безмитне на всій території України, їх подвір'я
звільнялися від підводної повинності та постоїв військ.

Після Визвольної війни в середині XVII ст. були віднов-
лені традиційні зв'язки з Західною Європою через Гданськ,
Кенінгсберг, Ригу, Сілезію. Гетьман І. Мазепа офіційно за-
твердив головні торгові шляхи з Стародуба та Чернігова
через Мінськ і Гродно до Кенінгсберга. Основним центром
зовнішньої торгівлі для західноукраїнських земель зали-
шався Гданськ. Пожвавилася торгівля сухопутним шля-
хом через Вроцлав і Оломоуц. Українські купці збували
свої товари (продукцію сільського господарства і промислів)
у Франції та Голландії. Серед імпортованих товарів найбіль-
ше значення мали англійські, угорські, вроцлавські сукна,
китайка, англійська і шлезька байка, золота, срібна і шовко-
ва парча, гризет, тафта, венеціанський і флорентійський ок-
самит, золоті й срібні ґудзики, батист, чоловічі та жіночі
панчохи, скрипки, саксонський фарфор, косметика, зброя,
медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогоспо-
дарські знаряддя, вино, овочі та фрукти.

Продовжувалася торгівля з Білорусією. Водними та су-
хопутними шляхами вивозили хліб, м'ясо, рибу, прядиво,
віск, вовну, сало, олію, тютюн, боброве хутро, горілку, поташ
та інші товари. Українські купці торгували в Борисові,
Вітебську, Гомелі, Пінську, Полоцьку, білоруські купці про-
давали і купували товари в Борзні, Києві, Лубнах, Ніжині,
Почарі, Полтаві.

Значними масштабами і давніми традиціями характери-
зувалася торгівля з Туреччиною і Кримом. Відбувалися
прямий товарообмін і транзитна торгівля, що йшла через


Київ. Шлях до Константинополя пролягав через Фастів,
Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Базарчик, Кучок-Чехмечі. Другий
шлях вів через Фастів, Брацлав, Ясси, Галац, Базарчик. Купці
користувалися також шляхом від Прилук через Переяслав,
Умань, Бершадь, Ізмаїл. Водний шлях йшов по Дніпру і
Чорному морю. У вивезенні з України переважали продукти
рослинництва і тваринництва, вироби ремесла, зброя. Купці
з турецьких і кримських земель привозили кумачі, папір,
шовк, каву, сап'ян, ладан, бакалію, вина, волоські горіхи тощо.

Українські купці здійснювали човникові рейси, торгую-
чи на великій території від Гданська і Кенінгсберга до
Москви і Чорного моря.

Зовнішні торгові зв'язки західноукраїнських земель у
XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини
XVII ст. Шляхта продовжувала користуватися правом без-
митної торгівлі. Магнати мали свої власні флотилії, при-
стані, склади для зберігання товару, використовували своїх
селян для виконання феодальних повинностей або за при-
мусовим наймом. Зовнішній товарообіг Львова за XVIII ст.
скоротився в 6 разів, а вивезення товарів — в 29 разів.

Центром транзитної торгівлі між Заходом і Сходом було
м. Броди. Після загарбання Австрією Галичини і надання
Бродам прав "вільного" міста ( 1799 p.) через нього прохо-
дила торгівля Австрійської імперії з Росією, країнами При-
чорномор'я та Азії.

Головними перешкодами на шляху формування внутріш-
нього ринку в Україні та розвитку зовнішньої торгівлі були
умови недержавності та залежності від інших країн, фео-
дально-кріпосницькі відносини.

На українських землях, захоплених шляхетською Поль-
щею, торгівля гальмувалася привілеями шляхти, яка звіль-
нялася від мит на внутрішніх шляхах, а також при екс-
порті й імпорті товарів, успішно конкурувала з міськими
ремісниками і торговцями. Це скорочувало торгові оборо-
ти купців, обмежувало внутрішній ринок. У 1568 p. сейм
заборонив місцевим купцям подорожувати за кордон по


товари. У 1597 p. польський король зобов'язав купців з
Туреччини, Волощини і Молдавії переходити кордон з
Польщею тільки в Снятині, а у 1613 p. заборонив обминати
Теребовлю. Королівська адміністрація самовільно збільшу-
вала мита, часто арештовувала купців, примушуючи їх пла-
тити викуп. На великих і малих шляхах було безліч мит-
ниць (державних і приватних). Так, на короткій відстані
від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава брали
мито 174 рази. Збирали прикордонне мито (цло), шляхове,
мостове, гребельне, перевізне, ярмаркове, торгове, помірне та
ін. Високі мита в умовах слабкої охорони державних кор-
донів призвели до масового поширення контрабанди, яка
дезорганізовувала торгівлю. Торгівля ускладнювалася ве-
ликою строкатістю одиниць міри й ваги, характерних на
той час (існували львівські, теребовлянські, галицькі та інші
одиниці міри й ваги).

Збереглися привілеї купецьких братств, так зване гос-
тинне право, право складу (складське), примусове користу-
вання певними шляхами, ринкове право тощо. Особливо
негативно на розвитку торгівлі позначилося складське пра-
во. Воно примушувало місцевих та іноземних купців про-
давати товари місту, яке володіло таким привілеєм. Це ста-
вило купців у скрутні умови, адже ціни визначала місцева
влада. Такі умови розвитку торгівлі призвели до дефіциту
зовнішньоторгового балансу в середині XVII ст., який ста-
новив 10 млн польських золотих щороку.

У другій половині XVII — XVIII ст. в Речі Посполитій
антиукраїнська політика в галузі торгівлі продовжувала-
ся. На Правобережній Україні феодали обмежували селян-
ську торгівлю, встановлюючи монопольне право на купівлю-
продаж продукції сільського виробництва. В Прикарпатті
селяни були практично усунені від торгівлі. Діяла поста-
нова, що давала шляхті право на безмитну торгівлю.

На початку XVIII ст. в Українській гетьманській дер-
жаві розпочалися зміни в торгівлі, які були пов'язані з зов-
нішньоекономічною політикою російського уряду, що мала


протекціоністський характер. Торговою грамотою 1649 p. і
Новоторговим статутом 1667 p. в Московській державі були
знищені англійські та голландські привілеї, обмежені пра-
ва в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торго-
вий капітал став повним господарем на внутрішньому рин-
ку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в
зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іно-
земні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на де-
які з них встановлена державна монополія, заохочувалася
зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, які
входили до складу Російської держави, була спрямована на
перетворення української торгівлі на колоніальну.

Зазнала змін митна політика. Українські купці платили
на українсько-російському кордоні митний податок за. вве-
^ зення товарів з Росії, так звану індукту, за вивіз — евекту.
? Цей податок йшов до української державної скарбниці.
І Було встановлено особливе мито на користь російської
І скарбниці, а потім в російських портах за цей самий товар
| мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8—10 %
І вартості товару. В 1724 p. розміри митного податку були
І збільшені: за олію, сало, льон, прядиво — на 4 %, за смолу
|, — 18, за збіжжя — 25, за лляну пряжу і необроблені шкіри
|— 38 %. Податок на ввіз товарів на українську територію
І зріс до 10—37%. Намагаючись зменшити конкуренцію
| українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх
| додатковим 30%-м митом. Індукти, що збирала козацька
| старшина, було передано на відкуп російським купцям. У
11709 p. на всіх українських прикордонних пунктах було
рпоставлено російські військові застави, яким надавалося
вправо контролю над українським торговим рухом. Це по-
|силило зловживання російських чиновників.
і Царський уряд в 1754 p. скасував мито на товари, які
| надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита
| на території Лівобережжя. Російські купці отримали значні
|лільги, їхні двори звільнялися від військових постоїв, їм


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
  3. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
  4. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
  5. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
  6. А. В. Дудник 1 страница
  7. А. В. Дудник 10 страница
  8. А. В. Дудник 11 страница
  9. А. В. Дудник 12 страница
  10. А. В. Дудник 2 страница
  11. А. В. Дудник 3 страница
  12. А. В. Дудник 4 страница




Переглядів: 384

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 9 страница | Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 11 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.039 сек.