Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 11 страница


дозволялося влаштовувати окремі лавки і магазини. З
1771р. російські купці могли вільно селитися в Україні,
купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині.
Маніфест 1784 p. затвердив за російськими та іноземними
купцями право на необмежену торгівлю в містах Півден-
ної України та Криму.

Царський уряд став на шлях регламентації зовнішньої
торгівлі Української гетьманської держави з іншими краї-
нами. За Петра І почалася примусова переорієнтація тор-
гових шляхів у західні країни. У 1701 p. було видано указ
про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча
цей порт практично не мав виходу до європейських країн.
Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало,
віск, олію, солому та інші товари через Архангельськ на
Білому морі. В ході Північної війни після завоювання Риги
ці товари можна було експортувати через названий порт.
Було видано кілька указів (1714 p., 1719 p.), якими заборо-
нялося взагалі вивозити українські товари через чужоземні
порти, а тільки через російські (Петербург, Архангельськ).

Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були
заїжджати до Глухова і давати гетьманській канцелярії
опис товарів. Після скасування українських паспортів в
1722 p. дозвіл видавав російський комендант, а потім гу-
бернатор у Києві, а огляд товарів проводився в Брянську.

Контролювались український імпорт і експорт. Заборо-
нялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари
— дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну,
тютюн, карти, сукно. Це було зроблено для того, щоб названі
товари не конкурували з продукцією російських мануфак-
тур. Запроваджені обмеження призвели до зниження цін
на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські
компанії скуповували ці товари за дешевими цінами, а потім
продавали за кордон.

Регламентація торгівлі в Україні негативно позначила-
ся на її зв'язках з Західною Європою, на інтересах зарубіж-
них партнерів. Гетьман Д. Апостол намагався поліпшити


умови для української торгівлі: захищав місцевих купців
від конкуренції московських, зобов'язав українську владу
сприяти виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі
.перешкоджати купцям і чумакам у їхній діяльності, ввів
[мораторій на сплату боргів купців, особливо тих, які вели
^зовнішню торгівлю. В 1729 p. з ініціативи Д. Апостола в
|Глухові відбулося зібрання українського купецтва, рішен-
! ня якого про скасування перешкод на вивіз заборонених
| російським урядом товарів гетьман передав на царське ім'я.
|У Зверненні до Колегії чужоземних справ (1728 p.) Д. Апо-
|стол домагався обмеження мита індуктою, яку повинні зби-
ґрати українці, і дозволу їздити за кордон з українськими
^паспортами. Він склав меморандум до центрального уряду,
"в якому обгрунтував основні положення про торгівлю в
^Україні: для українських і місцевих купців — вільна торгів-
І'ля, а для іноземних купців — торгівля в Києві та Чернігові
Ійід час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не задовольнив
Ігірохання українських купців і влади. Відносини України
|ї іншими державами розглядались як зв'язки їх з Росією.
ь Товари з Правобережжя й Прикарпаття надходили до
Жвобережної України через Васильківську, Стайківську,
ЇЇорокашитську, Кам'янську та інші митниці.

Отже, протягом XVI—XVIII ст. в Україні сільськогос-
подарське і промислове виробництво набуло товарного ха-
рактеру, формувався загальнонаціональний ринок. Проте

Sа розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінацій-
а політика Речі Посполитої й Російської монархії. Україн-
ська козацька держава поступово втратила самостійність
^ зовнішньоекономічних відносинах. Українські експорт
|а імпорт були зведені нанівець, Україна перестала бути
|амостійним членом міжнародної торгівлі. Українське ку-
пецтво втратило свою силу. Воно було витіснено із міжна-
родної торгівлі, займалося дрібною торгівлею в межах
України, посередницькою діяльністю. Згідно з Рум'янцев-
Ііькйм описом Малоросії (1765—1769 pp.) великі капітали
були зареєстровані лише в іноземних (грецьких) купців.


Розвиток торгівлі в XVI—XVIII ст. сприяв процесу по-
дальшого формування фінансово-грошової системи. Для того-
часного грошового обігу характерним був біметалізм — ви-
користання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися
стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.

У XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські
та польські денарії, півгрошові монети. Набули поширення
срібні таляри (27 г), угорські золоті дукати (3,5 г). У резуль-
таті грошової реформи 1526—1528 pp. в Польщі почали
карбувати срібний грош, що дорівнював 18 денаріїв. Було
введено лічильний золотий, на який йшло ЗО грошів. Реаль-
ною срібною монетою золотий став у 1564 p. ("півкопка").
Після Люблінської унії в результаті грошової реформи
С. Баторія в 1578—1580 pp. була створена єдина монетна
система для Речі Посполитої. Припинилося карбування
півгроша і денаріїв, основними монетами стали шеляги (со-
ліди), гроши, три- і шестигрошовики, півторагрошовики, з
1580 p. — польський золотий, або таляр (ЗО грошів, або 60
півгрошів). Випускалися легкі таляри (12,5г чистого срібла)
і важкі, або імперські (25,2 г чистого срібла). Поширилися
також західноєвропейські таляри і дукати. В 1627 p. поль-
ський уряд заборонив карбувати дрібні монети, а лише та-
ляри (90 грошів), півталяри, дукати (180 грошів). У зв'язку
з кризовим станом економіки Речі Посполитої в середині
XVII ст. почали випускати мідні шеляги (боратинки) і не-
повноцінні золоті з міді та срібла — тимфи. Всі ці монети
були в обігу на українських землях в складі Речі Посполи-
тої до кінця XVIII ст. У 70-х роках XVIII ст. з обігу були
вилучені боратинки і тимфи. Основними грошовими зна-
ками залишалися польський золотий (4 срібних і ЗО мідних
грошів), дукат (13 злотих), таляр (8 злотих). Після загар-
бання України Австрією на західноукраїнських землях
поширилась австрійська монетна система.

З середини XVII ст. на території Української козацької
держави поширилися російські срібні та в незначній
кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація


грошової системи відбулася після реформи 1534 p. Карбу-
валася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль,
в якому містилося 100 копійок. У середині XVII ст. почали
карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, проте швид-
ко знецінилися, що призвело до вилучення їх з обігу. Срібні
монети — російські таляри, або єфімки, в грошовому обігу
відігравали незначну роль. За Петра І була введена десят-
кова монетна система: рубль, гривеник, копійка.

Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані
на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської
держави, в тому числі Лівобережної України. Випускалися
мідні (копійка, п'ятаки), срібні (рублі, полтиники, гривени-
ки), золоті (до 1753 p. червонці, з 1755 p. 10-рублеві імпе-
ріали, 5-рублеві півімперіали) монети. В грошовому балансі
країни значення золотих монет було незначним (2,7%),
зростало карбування мідних і на кінець XVIII ст. частка
срібних і мідних монет зрівнялася. У1769 p. російський
уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). В Москві
та Петербурзі було створено асигнаційні банки, що вільно
розмінювали асигнації на мідну монету. В 1786 p. банки
були об'єднані, асигнації перестали бути розмінними. За
рахунок паперових грошей покривався дефіцит державно-
го бюджету, що призвело до їх емісії та знецінення. Російські
гроші протягом XVIII ст. поширилися на українські землі,
витіснивши з обігу польсько-литовську монету. З'явилася
назва карбованець, коли протягом кількох десятиріч ви-
пускалися рублеві монети з косими нарізами (карбами) на
ребрі замість написів. Отже, відбулось об'єднання грошо-
вих систем Росії й України в єдину грошову систему.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на
українських землях в XVI—XVIII ст. поширилися кредитні
операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовле-
на також відсутністю у купців вільних коштів. Наприклад,
група львівських купців у 1621 p. мала боргові записи і
розписки молдавських купців на 10 тис. золотих. У 1649 p.
львівський купець М. Хадзаєвич, користуючись кредитом,


закупив у Молдавії товарів на 25 тис. золотих, які були
затримані кредиторами за несплату боргу. Оперування кре-
дитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощува-
ло розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий
споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. В
XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну біль-
шість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині
(62 %), Теребовлі (59 %). У Руському воєводстві зафіксовано
чимало випадків заборгованості магістратів Теребовлі, Рога-
тина, Снятина, які за борги розплачувалися громадськими
землями, сіножатями, поступалися вільностями. Комер-
ційний кредит брали для купівлі великих партій товару.

Лихварство було поширене серед представників різних
верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти).
Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці,
які часто спеціалізувалися в цій галузі. В Галичині своє-
рідними банківськими організаціями були єврейські міські
громади (кагали). Позиковий процент був високим — від
8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди — 50—100 %,
часто виступав у натуральній формі (передача користуван-
ня землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор висту-
пали католицькі костьоли й монастирі, православні брат-
ства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям
і козакам, навіть королям. В Українській козацькій дер-
жаві існував обопільний кредит у зовнішньоторгових опе-
раціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеч-
чині, західноукраїнські купці брали українські товари в
кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринко-
вих відносин, лихварство негативно впливало на розвиток
економіки краю, виснажувало її.

У Російській державі на відміну від західних країн
важливе значення мав державний кредит. Роль банку
виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові по-
зики промисловцям і купцям, безплатно передавала при-
ватним особам казенні підприємства з наданням грошо-
вої позики з державної скарбниці. В 1754 p. створені Дво-


рянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав
контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з розра-
хунку 8 % річних під нерухоме майно і дорогоцінності в
сумі від 500 крб. до 10 тис. крб. на одну особу. Він проісну-
вав до 1786р. Після цього його капітал було передано
Державному позиковому банку. Невеликі капітали Петер-
бурзького купецького банку, видача кредитів під товар на
строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцями
Петербурзького порту призвели до його закриття в 1782 p.
і передачі вкладів до Дворянського банку.

Державний позиковий банк давав кредити під поміщи-
цькі маєтки (40 крб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам'я-
ні будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавали дво-
рянству строком до 20 років з уплатою 5 % річних, містам
і— на 22 роки і 4 % річних. Вклади приймали з виплатою
'4,5 % річних.

Комерційні операції здійснювали з 1772 p. облікові та
[страхові контори в провінціях при Державному асигнацій-
^ йому банку. Одночасно розвивався комерційний кредит у
формі векселів. У 1729 p. було створено вексельний статут,
| а в 1740 p. — банкрутський статут. Зберігав своє значення
'лихварський кредит, в основному в розмірі 12—20 % річних.
^ У Російській імперії мали право користуватися позика-
І^ми лише великоросійське дворянство, іноземці, які перебу-
1 вали в постійному підданстві Росії та мали тут нерухоме
|і майно. Українське дворянство було зрівняно з ними у пра-
вах на отримання позик лише в 1783 p.
( Протягом XVI—XVIII ст. на українських землях відбу-
|лися зміни в фінансово-податковій системі й грошовому
Іобігу. У Великому князівстві Литовському питаннями
^фінансів займалися підскарбії. Литовський статут 1529 p.
^звільнив шляхетських підданих від будь-яких податків і
: повинностей на користь князя й адміністрації. "Устава на
^волоки" (1557 p.) на землях великого князя ввела оподат-
Ікування замість дворища від диму відповідно до родючості
?грунту. Після Люблінської унії (1569 p.), коли українські


землі були приєднані до земель корони, на них поширила-
ся польська фінансова система.

У Польському королівстві основним щорічним подат-
ком з сільського населення було ланове. Розміри його про-
тягом XVI ст. зросли з 12 до ЗО грошів з лану, а для мало-
і безземельних селян — від 20 до ЗО грошів з господаря
сім'ї. Жителі міст платили шос у розмірі 2 гроша з кожної
гривні вартості рухомого майна. Єдиним непрямим подат-
ком був акциз на алкогольні напої. Сейми встановлювали
спеціальні додаткові мита. В 1563 p. був створений дер-
жавний скарб, джерелом якого став постійний податок —
кварта як четверта частина доходів від королівських маєтків
і мита, що йшов на утримання найманого (кварцяного)
війська.

У 1629 p. в Речі Посполитій була проведена реформа
податкової системи. Замість ланового і шоса було введено
подимне — податок з будинків у розмірі від 1/2 до 3 поль-
ських золотих. Ремісники з 1632 p. платили окремий пода-
ток. Зберігалася стація на утримання війська. Були встанов-
лені державні торгові мита: в 1629 p. за вивіз товарів —
евекта в розмірі 2—4 % їх вартості, в 1643 p. — за ввіз
товарів — індукта в розмірі 4 % вартості товарів. На по-
чатку XVII ст. реальний доход від них становив 288 тис., а
в середині XVII ст. — 466 тис. дукатів.

У другій половині XVII—XVIII ст. на українських зем-
лях, що залишилися в складі Речі Посполитої, продовжува-
ли існувати як державні податки кварта, мито, подимне,
з 1676 p. — подушне з єврейського населення. В 1764 p.
створено фінансові комісії для корони та Литви. З 1775 p.
основним податком стало нове подимне у розмірі 5—16
польських золотих. Крім того, було введено податок на
тютюн.

В Українській козацькій державі фінанси підпорядко-
вувалися гетьману, вони були невіддільні від його приват-
ного господарства. Доходи створеного державного скарбу
за Б. Хмельницького становили сотні тисяч золотих. Час-
446


тину доходів він діставав від земельних володінь — ко-
лишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католи-
цького духовенства. У трьох воєводствах (Київському, Брац-
лавському та Чернігівському) королівщинам належало
близько 450 міст і сіл, магнатам і шляхті — близько 1400,
католицькій церкві — понад 50. Ці землі частково були
зайняті селянами-й козаками, частково перейшли у відан-
ня військового скарбу. Більшу частину цих земель держа-
ва передала старшині та козакам, які не одержували ніякої
платні грішми, а також монастирям. Деяку частину землі
військовий скарб продав.

Значні доходи козацька держава одержувала із сільсько-
господарських промислів. У її власність перейшли млини,
винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприєм-
ства, які раніше належали королівщинам або шляхті. В
умовах становлення та зміцнення Української держави
великого поширення набула оренда. Орендували винокурні,
шинки, корчми, млини та ін. Великими орендарями були
магістрати й монастирі. Поруч з ними багаті козаки та міща-
ни брали оренду на власні імена. Вони здебільшого оренду-
вали млини, винокурні, шинки.

Важливою статтею поповнення державного скарбу були
доходи від торгівлі. Існував ряд внутрішніх торгових зборів,
що їх платили на торгах і ярмарках, зокрема возове — від
возів, помірне — від мір збіжжя, повідерщина — від прода-
жу відрами спиртних напоїв, а на дорогах — мостове, пе-
ревіз. Великі міста гроші від цих зборів брали на власні
потреби, а містечка — передавали їх до скарбу. Повністю
належали скарбові кордонні мита від ввезення та вивезен-
ня товарів. Усі старі оборонні універсали, надані купцям,
було скасовано, "аби і найменший ущербок скарбові нашо-
му войсковому не бил", проте гетьман іноді звільняв купців
від мит та інших торгових зборів.

Головним джерелом прибутків військового скарбу були
загальні податки з населення Української козацької дер-
жави. Зокрема стягували: побір або подимне — постійний


податок від хати, дворів, землі; стацію — надзвичайний по-
даток, який йшов переважно на утримання війська. Розміри
податків становили від 1 до 12 золотих. Інколи їх сплачува-
ли зерном. Податки платили в основному селяни й міщани.
Оподатковувалися також виробники спиртних напоїв. Цей
податок, який називався показанщиною, платили і козаки.

Кошти державного скарбу за Б. Хмельницького витра-
чали в основному "на утримання послів і на всякі військові
потреби". Рядових козаків за свою службу забезпечували
земельними ділянками. Проте вища військова старшина й
адміністрація одержували платню грішми: генеральний
писар — 1000 золотих, генеральний обозний, військові судді
— по 300, судовий писар — 100, гетьманський бунчужний,
гарматні, полкові, сотенні хорунжі — по 50 золотих. Така
платня була затверджена "Березневими статтями" 1654 p.
Делегати Війська Запорозького пропонували видавати плат-
ню також полковникам і полковим осавулам по 200 золо-
тих, сотникам — по 100, іншим старшинам — по 50, рядо-
вим козакам — по ЗО золотих, але це прохання не було
задоволене.

Однак, незважаючи на складні умови Визвольної війни
середини XVII ст., фінанси України в цілому були добре
організовані. Державний скарб, успішно долаючи труднощі,
виконував покладені на нього важливі функції.

Гетьман І. Брюховецький зробив невдалу спробу від-
окремити державні фінанси і передати їх до Московського
царського скарбу, встановив посаду генерального підскар-
бія. З цього часу починається втручання Москви у фінан-
сові справи України. Неподільність особистих коштів геть-
мана і державного скарбу негативно відбивалися на україн-
ських фінансах. Так, при арешті гетьмана І. Самойловича
був конфіскований і державний скарб, половину коштів за-
брала Москва, половину залишилося новому гетьману І. Ма-
зепі, за якого приватний і державний доходи знову були
об'єднані. Після його смерті комісія на чолі з Карлом XII
визнала спадщину гетьмана приватною і передала його не-


•••ЗДе„
''^Ї'Аь-

божеві А. Войнаровському. Тим самим мазепЙІЙ|,ці за кор-
доном, зокрема гетьман П. Орлик, були змушені вЇЕГрачати
свої кошти на державні справи. Конституція 1710 р.,'йкладе-
на П. Орликом, обмежувала права гетьмана у розпорядженні
державними коштами, військовий скарб відділявся від геть-
манського та віддавався генеральному підскарбієві. На утри-
мання гетьмана виділялись доходи з індукти, Гадяцького
полку і Шептаківської сотні. Податки зменшувалися, оренда,
збори на утримання війська скасовувалися.

У роки правління Малоросійських колегій (1722—1727
і 1764—1782 pp.) було встановлено контроль над фінанса-
ми України. Інструкції регламентували збирання податків,
збирачі яких щомісяця і кожну третину року подавали у
колегію рапорти про свою роботу. В 1725 p. було відіслано
до Росії 244 255 крб. податків.

Гетьман Д. Апостол реорганізував українські фінанси,
відновив посаду генерального підскарбія, відокремив дер-
жавний скарб від приватного скарбу гетьмана, встановив
окремий державний бюджет ("військовий скарб"), розмір
видатків у сумі 144 тис. крб. щорічно. Проте державний
скарб залишався під контролем російського уряду. Спеці-
альні інструкції регулювали діяльність двох генеральних
підскарбіїв, один з яких обов'язково був росіянином, фінан-
сового управління "Канцелярії зборів" і "Шетной комісії".
Вони керувало збиранням податків, витратами, контролю-
вали фінанси магістратів. Гетьман К. Розумовський зробив
останню спробу відстояти фінансову автономію України,
проте успіху не досяг. Царський указ 1754 p. вимагав пода-
вати точні відомості про прибутки та видатки українського
скарбу. Зі скасуванням в Україні гетьманства (1764 p.)
фінансова система України була об'єднана з фінансовою
системою імперії Романових.

Дуже обтяжливим для українського народу було без-
платне утримання російської армії. Селяни й козаки-підпо-
мічники збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж
(рації). До 1707—1709 pp. збори були незначними. Після


Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки
іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січо-
вика і, виділившись з громадського курінного господарства,
заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними
(військовими) у паланках існували приватні зимівники, рибні
промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь
був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господар-
ським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським
поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колектив-
ними потребами товариства, хутора — інтересами окремих
козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному
життю запорозького козацтва однаково властиві й спільні дії,
й індивідуальні зусилля.

Характер запорозького господарювання визначався при-
родно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях
ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди при-
ганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби

— всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям
незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й
косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, роз-
водили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був
рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу.
Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро
вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю,
жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощу-
вали городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У
садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.

В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало
другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було ма-
лорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в
5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремес-
лом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів,
вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький
інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630

—1642 pp., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапля-
ються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для


будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, ко-
жум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже
добре виготовляють селітру, яка вельми багато на цих зем-
лях, і роблять з неї чудовий гарматний порох..."

У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались то-
варно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важ-
ливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Са-
мара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного
мита з кожного возу.

Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став
1734 p. — рік виходу запорожців з підданства Кримського
ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі.
Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного
господарювання, від натурального господарства до товарного.

Природні й соціальні умови визначили організаційну
форм запорозького господарювання в степу — зимівник
(хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків
— це були великі тваринницькі ферми із значними посіва-
ми зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді
майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувало-
ся на власній та найманій праці. Кількість зимівників, з.
існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небага-
тьох товарно-торгових господарств січового і паланкового
підпорядкування, більш частину з них становили невеликі
напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор
запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати
як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму,
коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господа-
рюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип
сільської економіки був досить демократичним, але вну-
трішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони
вмираючою феодалізму і висхідного індустріального су-
спільства.

В історико-економічній літературі дискутується питан-
ня, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі.
Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як


і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу
економічного устрою було покладено ідею володіння, а не
право власності. Землею володіло військо, вона належала
всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений
до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного
майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від
громади. .Проте й саме Військо Запорозьке як юридична
особа не було приватним власником, бо тодішня військова
власність відповідала сучасній державній власності, тобто
Січ знала на зразок "загальнонародної" колективну влас-
ність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.

Загальнокозаче володіння землею не виключало індиві-
дуального землекористування членів війська, які належали
до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте
господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим
правом вільної займанщини земельної ділянки, що обме-
жувалося лише таким самим правом будь-якого іншого
козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там,
де поспівав першим і скільки її брався обробити. З еконо-
мічної точки зору козаччина починалася там, де були мож-
ливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність
населення на безлічі угідь довго не була проблемою земель-
ної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння
склалися запорозькі хуторські господарства — зимівники.
Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридич-
ну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення
Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького.

Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не могли мати
ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених
промислом чи добутих шаблею, а у паланці — також худо-
би й зимівника, що оброблявся найманими робітниками.
Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм.
Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не
затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на ко-
ристь війську та курінному товариству. З особистої частки
жертвували січовій церкві.


Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкла-
даючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі
природно прагнули змінити умовний титул власності на
безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбував-
ся безповоротний процес перетворення загальнокозачої влас-
ності, що перебувала у спільному нероздільному користу-
!> ванні всього війська, на приватну власність.

Можливості й переваги індивідуального володіння уже
були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як
суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать
суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство
поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й
пограбування своїх каралися на горло, прирівнюючись до
порушення військових законів.

У Вольностях з фактичного володіння визрівало право
власності. Там для запорожців переставало діяти публічне
військове право. З безособово-публічного воно ставало інди-
відуально-приватним, вояк робився купцем, курінний това-
риш — самостійним підприємцем. При виході козаків на
зимівники до того неподільне спільне курінне майно підля-
гало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску
кожного до курінного скарбу. За таких умов зникала ідеаль-
на соціальна єдність товариства, з'являлася реальна майно-
ва нерівність.

Господарські осілості запорожців започаткували май-
бутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав
(тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького посе-
лення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаме-
нитого острова Хортиця. Подібне історичне походження
мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших
міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової укра-
їнської житниці, пізніше відомої на всю Європу.

Заняття промислами на Запорожжі вважалося приві-
леєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці
краю відігравало рибальство. Рибні промисли були на Дніпрі,
Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпровських лиманах


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
  3. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
  4. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
  5. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
  6. А. В. Дудник 1 страница
  7. А. В. Дудник 10 страница
  8. А. В. Дудник 11 страница
  9. А. В. Дудник 12 страница
  10. А. В. Дудник 2 страница
  11. А. В. Дудник 3 страница
  12. А. В. Дудник 4 страница




Переглядів: 337

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 10 страница | Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 12 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.019 сек.