Еволюція стратегічного менеджменту

Еволюція стратегічного менеджменту представляє логіку: планування — довгострокове планування — стратегічне планування — стратегічний менеджмент. 1. Початок XXстоліття: Ф. Тейлор, А. Файоль, Г. Гант та ін. виокремили планування як функцію управління. Проте планування

розглядалось в умовах стабільності внутрішнього та зовнішнього середовища.

2. 50-ті роки XX століття: в умовах ринкової економіки в теорії та практиці управління почали виокремлювати довгострокове планування (longrangeplanning). Воно передбачало необхідність прогнозування тенденцій зростання показників виробництва.

3. 60-ті роки XXстоліття: довгострокове планування стало цільовим. Воно вже передбачало альтернативність розвитку організацій в залежності від змін у зовнішньому середовищі та ресурсних можливостей. Таке планування отримало назву стратегічного (strategicplanning). А. Чандлер, К. Ендрюс, І. Ансофф, М. Портер та ін. дослідники управління розгорнули інтенсивні пошуки обґрунтування переваг стратегічного планування, намагались схематизувати процедуру цієї діяльності.

4. 70-ті роки XXстоліття: кризові явища в економіці, динаміка та невизначеність зовнішнього середовища призводили до неможливості реалізувати технологію стратегічного планування. Більше уваги почали приділяти не тільки плануванню перспектив розвитку, а їх аналітичному обґрунтуванню, організації реалізації, контролінгу показників розвитку та можливостей їх коригування. Г. Мінцберг зробив висновки, що стратегія — це явище синтезу.

5. Кінець XX— початок XXIстоліття. До основних передумов посилення стратегічного характеру управління можна віднести, насамперед: інтенсивність конкурентної боротьби, розвиток науково-технічного прогресу, нестабільність (мобільність) зовнішнього середовища тощо.

Стратегічний менеджмент провідних країн світу ґрунтується на трьох концепціях розвитку:

Концепція управління за результатами характерна для європейських країн. її сутність — постійно тримати у полі зору прогнозований результат.

Концепція управління за цілями притаманна менеджерам Японії. Особливість такого управління полягає у тому, що діяльність стає рефлексом мети.

Концепції стратегічних зон дотримуються управлінці США. її підґрунтя — у визначенні пріоритетів розвитку.

Основне завданнястратегічного менеджменту полягає у забезпеченні розвитку організації. Розвиток організації досягається через інноваційні процеси та якісні зміни.

Серцевиною стратегічного управління є стратегічне планування. Проте стратегія менеджменту забезпечує основу для управління в цілому та для здійснення усіх основних функцій: аналізу, планування, організації, контролю, регулювання. Відтак доцільно говорити і про стратегічний аналіз, і про стратегічне організовування, і стратегію контролю, і стратегію регулятивно-корекційної діяльності.

До основних компонентів стратегічного управління слід віднести: усвідомлення сутності та доцільності організаційних стратегій, їх адаптацію до зовнішнього середовища, внутрішню координацію діяльності та зусиль колективу. Усвідомлення організаційних стратегій є наслідком розвитку управлінського мислення, його концептуальності. Впевненість керівника у необхідності змін, оновлення закладу освіти в цілому або окремих його систем є першою необхідною умовою управління розвитком. Відтак для керівника важливо засвоїти основи теорії та методики стратегічного управління.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ: ПРОГРАМНО-ЦІЛЬОВИЙ ПІДХІД	\|	Поняття стратегії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.072 сек.