• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Художник 5 страница

А за хвилинку він додав, звертаючись до мене з усмішкою:

— Ти бачиш, я сьогодні почуваю себе моралістом. Наприклад, таке питання: чим можуть скінчитися візити цієї наївної пустунки?

Я злегенька затремтів, але зараз схаменувся й одповів:

— Гадаю, — нічим.

— Дай Боже! — відповів він і задумався.

Я завжди любуюсь його благородним, безжурним, як у дитини, лицем; але тепер це миле обличчя мені видалось зовсім не дитячим, а дозрілим, — обличчям людини, що багато чуттєвого досвіду зазнала. Не знаю чому, але мені мимохіть прийшла на думку Тарновська, і він наче підстеріг мою думку, бо глянув на мене й глибоко зітхнув.

— Бережи її, мій друже, — сказав він, — або сам бережись її. Так роби, як сам почуваєш; тілько памятай і ніколи не забувай, що жінка — свята й недоторкана, але заразом і така принадна річ, що ніяка сила волі не встоїться проти тої принади. Тілько почуття найвищої євангельської любови, — воно тілько одно може захистити її від ганьби, а нас од вічного докору. Озбройся ж цим прекрасним почуттям, як лицар залізним панцирем, — іди сміливо на ворога.

Він на хвилинку замовк.

— А я дуже постарівся від минулого року, — сказав він, усміхаючись. — Ходім краще на вулицю; в хаті наче б то якось душно.

Ми довго мовчки ходили вулицею, мовчки вернулись додому й лягли спати.

Ранком я пішов до класу, а Штернберґ зостався вдома. В одинадцятій годині я прихожу додому, — і щож я бачу?! Вчорашній професор моралі прибрав мою сусідку в боброву з оксамитовим верхом і золотою китицею татарську шапочку та в якийсь червоний шовковий — теж татарський — шугай, і сам, вдягнувши башкирську гостроверху шапку, виграє на ґітарі качучу, а сусідка, мов тая Таліоні, так і тне соло.

Я, само собою, тілько руками сплеснув, а вони хочби тобі моргнули; танцюють далі качучу, наче нічого не сталось. Натанцювавшись досхочу, вона скинула шапочку й шугай та вибігла на коридор, а мораліст поклав ґітару й зареготався, як божевільний. Я довго перемагався, але нарешті не витримав і так щиро завторував, що заглушив і пріму.

Нареготавшись досхочу, посідали ми на стільцях один проти одного. Помовчавши хвилинку, він заговорив перший:

— Вона найпривабливіше створіння; я хотів був змалювати з неї татарочку, але вона ледве встигла прибратись, як почала танцювати качучу, а я, як ти бачив, не витримав і замість олівця й паперу вхопив ґітару, а решту — знаєш сам. Але от чого ти не знаєш: перед качучею вона оповіла мені свою історію, — ясна річ, лаконічно, та й подробиці ледве чи вона сама знає; та все ж коли б не ця шапка, вона б не перервала наполовині свого оповідання, — а то вгледіла шапку, вхопила, наділа та й про все забула. Може вона з тобою розмовніша буде, то випитай у неї гарненько; її історія мусить бути дуже драматична. Вона каже, що її батько вмер минулого року в Обухівському шпиталі...

В цю хвилину двері відчинились, і до хати ввійшов Міхайлов, якого вже давно ми не бачили, а за ним бравий мічман. Без зайвих слів Міхайлов запропонував нам сніданок в "Александра". Ми переглянулись із Штернберґом і, звичайно, погодились. Я був натякнув щось про класи, але Міхайлов так несамовито зареготався, що я мовчки надів капелюха й узявся за дверну ручку.

— А ще хочеш бути малярем! Хіба в класах виховуються справжні великі малярі? — урочисто промовив невгамовний Міхайлов.

Ми згодились, що найкраща школа для маляра — таверна, і в добрій згоді вирушили до "Александра".

Біля Поліцейського мосту ми зустріли Елькана, що ходив там із якимсь молдаванським боярином і розмовляв із ним по-молдаванському. Ми взяли й його з собою.

Дивна істота цей Елькан: немає мови, щоб він нею не розмовляв, немає товариства, в якому б він не бував, починаючи від нашої братії й кінчаючи графами й князями. Він, як казковий чарівник, скрізь і ніде: і на Анґлійській набережній, у конторі пароплавства, провожає за кордон приятеля, і в конторі диліжансів, або навіть біля середньої рогачки теж провожає якогось сердешного москвича, й на весіллі, й на христинах, і на похороні, — і все це напротязі одного дня, що його він закінчує своєю присутністю в усіх трьох театрах. Сущий Пінетті! Дехто його стережеться, як шпигуна, але я не помічаю в ньому нічого такого. Властиво він — нестримно балакуча людина, славний хлопець, а дотого ще й лихий фелєтоніст. Його ще жартом звуть вічним жидом, і цей титул він сам вважає відповідним для себе. Зо мною він інакше й не говорить, як по-французькому, за що я йому дуже вдячний, бо це для мене добра практика.

Замість сніданку ми в "Александра" пообідали досхочу й розійшлись кожний до себе. Міхайлов і мічман переночували в нас і вранці поїхали до Кронштадту. Свята минули в нас швидко, тобто весело. Карло Павлович наказує мені готуватися до конкурсу на другу золоту медалю. Не знаю, як воно буде. Я вчився ще так мало, але з Божою поміччю спробую. Прощавайте, мій незабутній добродію! Більше нічого не вмію вам сказати".

____________

"Вже й масниця, й великий піст, і, нарешті, великодні свята минули, а я вам не писав ні слова. Не подумайте, мій безцінний, незабутній добродію, що я про вас забуваю. Боже мене борони від такого гріха! У всіх помислах, у всіх починах моїх ви, як найсвітліша, найвідрадніша істота, перебуваєте в моїй вдячній душі; причина ж моєї мовчанки дуже проста, — нема про що писати — одноманітність. Не можна сказати, щоб ця одноманітність була нудна, монотонна; навпаки, — дні, тижні й місяці летять так, що й не зчуєшся. Яка добротворна річ — праця! Особливо, коли до неї ще й заохота приходить! А мене, хвалити Бога, заохочувать не треба: на іспитах я постійно буваю не далі, як третій з черги; Карло Павлович завжди з мене задоволений, — яка ж ще заохота може бути для маляра радісніша, істотніша? Я безмежно щасливий! Ескіз мій на конкурсі прийняли без найменшої зміни, і я вже взявся за програму. Сюжет я полюбив, він мені цілком до душі, я йому присвятив цілого себе; це - сцена з Іліяди: Андромаха над тілом Гектора. Оце тілько тепер я гаразд зрозумів, як потрібно студіювати антики та взагалі життя й мистецтво стародавніх греків, і як мені в цьому придалася французька мова. Я не знаю, як мені дякувати милому Демському за цю послугу.

Ми з Карлом Павловичем дуже ориґінально зустрінули великодні свята. Він ще вдень говорив мені, що збирається йти до заутрені до Казанського собору, щоб там подивитись на свій образ при вогневому освітленні, а також і на процесію. Увечорі звелів подати чаю в десятій годині. Щоб час минав непомітніше, я налив йому й собі чаю; він запалив цигару, ліг на канапу й почав уголос читати "Пертську кралю", а я ходив по кімнаті. Тілько це й памятаю; але потім чую — наче грім, одкриваю очі, — в хаті вже видко; лямпа ледве блимає на столі; Карло Павлович спить на канапі; книжка лежить на підлозі, а я сижу в кріслі й слухаю, як стріляють із гармат. Загасивши лямпу, я тихенько вийшов із хати й пішов додому. Штернберґ іще спав. Я вмився, вдягнувся й вийшов на вулицю. Люди вже з свяченими пасками виходили з Андріївської церкви. Ранок був справді святочний. А знаєте, що мене тоді найбільше цікавило? — Ніяково признатись, а сказати мушу, мушу тому, що був би гріх ховати від вас якубудь думку чи почування. Я був тоді справжньою дитиною: мене найбільше цікавив мій непромокальний плащ. Чи не дивно, що мене тішить святочна обнова? А коли подумати, то й немає нічого дивного. Оглядаючи поли свого блискучого плаща, я думав: чи ж давно це було, коли я в буденному, заялозеному халаті не смів і подумати про таке блискуче вбрання, а тепер!... Сто карбованців кидаю за якийсь плащ... Просто Овідієві метаморфози! Або, бувало, роздобудеш якось мізерного півкарбованця й несеш його до ґалерії, не вибираючи спектакля, й за того півкарбованця, було, так щиро нарегочусь, так гірко наплачусь, як іншій людині за ціле життя не доводилося ні плакати, ні сміятися. І чи давно це було? Не далі, як учора — і така чудесна зміна! Тепер я вже як піду до театру, то тілько до крісел і хіба іноді за кріслами сяду; та йду дивитись не що трапиться, а стараюся попасти або на бенефіс, або на його повторення, або коли хоч і на щось уже давнє, то все вибираю що краще. Щоправда, я вже втратив отой невдаваний сміх і щирі сльози, але мені за ними не шкода. Пригадуючи все це, я згадую вас, мій незабутній добродію, і той святий ранок, коли сам Бог навів вас на мене в Літньому саді, щоб витягти мене з бруду й нікчемности. Свята зустрічав я в родині Уварових; не подумайте, що в графів, — Боже борони, ми ще так високо не літаємо. Це проста, скромна родина, але така добра, мила, гармонійна, що, дай Боже, щоб усі родини на світі були такі. Мене приймають вони, як найближчого родича. Карло Павлович також частенько їх одвідує.

Свята провели ми весело. Цілий тиждень ми ні разу не обідали в мадам Юрґенс, а все в гостях, то в Йоахіма, то у Шмідта, то у Фіцтума, а вечорами — в театрі або у Шмідта. Сусідка наша відвідує нас, як і раніше, і все така сама пустунка, як і була. Шкода, що вона не може мені служити за модель для Андромахи: занадто молода й тендітна, коли можна так висловитись. Дивує мене, що то за жінка її тітонька. Вона, мабуть, і не думає про свою пустунку небогу. Вона часом у нас дуріє години зо дві, а тітонці байдужісінько. Чудно якось! Штернберґ оповів мені до кінця її історію. Матері вона не памятає, а батько її був якийсь бідний урядовець і, здається, пяниця, бо коли вони жили в Коломні, то він щодня вертався з служби "червоненький", як вона сама висловилась, і лютий; коли в нього були гроші, то він посилав її до шинку по горілку, а коли грошей не було, то посилав її на вулицю просити милостиню, а віц-мундир носив завжди з подертими ліктями. Тітка, її теперішня опікунка, а його рідна сестра, часом приходила до них і просила його, щоб він оддав їй Пашу на виховання, але він про це не хотів і чути. Чи довго вони так жили в Коломні, вона не памятає; тільки раз якось зимою батько з служби не прийшов наніч додому, ночувала вдома вона сама й не боялась нічого. Другої ночі він теж не прийшов, а на третій день уже прийшов за нею слуга з Обухівського шпиталю від батька. Вона пішла до нього, й дорогою слуга їй розповів, що її батька поліціянти підняли вночі на вулиці й одвезли до поліційного участку, звідкіля вже другого дня в гарячці перевезли до шпиталю, і що минулої ночі він на короткий час опритомнів, подав своє прізвище й свою адресу та просив привести її до нього. Хорий батько не пізнав її та прогнав од себе. Тоді вона пішла до тітки й зосталась у неї. От і вся її сумна історія. Цими днями Штернберґ подарував їй "Векфільдського священика". Вона вхопила книжку, як дитина хапає гарненьку іграшку, і, як дитина, погралась із нею, розглянула малюнки й кинула на стіл, а відходячи й не згадала про неї. Штернберґ таки певний, що вона неписьменна; я думаю таксамо, зваживши її сумні дитячі роки. У мене навіть зродилась думка, коли вона справді неграмотна, вивчити її хоч читати. Штернберґові моя думка сподобалась, і він обіцяв допомогати мені. Він був такий певний, що вона неписьменна, що того ж таки дня пішов до книгарні й купив граматку з образками, та добрий проєкт наш так проєктом і залишився, і ось чому: другого дня, коли ми хотіли приступити до першої лєкції, приїхав із Криму Айвазовський і спинився в нас. Штернберґ із захопленням зустрів свого товариша, але мені, не знаю чому, з першого разу Айвазовський не сподобався. Хоч і має він елєґантні манєри, та є в ньому щось несимпатичне, нехудожницьке, щось ввічливо-холодне, щось відразливе. Портфеля свого він нам не показує: каже, що залишив у Феодосії в матері, а в дорозі нічого не рисував, бо поспішав, щоб захопити перший закордонний пароплав. Одначе, прожив із нами, не знати чому, більше місяця. За ввесь цей час сусідка нас ані разу не відвідала: вона боїться Айвазовського, і за це я готовий його кожного дня випровадити закордон. Але от моє горе: з ним разом одїздить і мій безцінний Штернберґ.

Минуло ще кілька днів, і ми вирядили мого Штернберґа до Кронштадту. Біля нього зібралось нас душ із десять, а біля Айвазовського — нікого. Дивна це річ між малярами! Серед тих, що провожали Штернберґа, був і Міхайлов; та й наробив він нам клопоту! Після приятельського, веселого обіду у Стеварда він заснув, як мертвий. Ми хотіли були його збудити, та не могли й, захопивши кілька пляшок Кліко, вирушили із Штернберґом на пароплав. На чердаку "Геркулеса" випили вино, доручили нашого приятеля п. Тиранову, капітанові пароплаву, попрощалися, а ввечорі вернулися до трахтиру. Міхайлов був уже трохи очуняв. Ми стали оповідати йому про те, як ми провожали Штернберґа — він мовчав, — як ми були на пароплаві — він усе мовчав, — і як випили дві пляшки Кліко, — "поганці!" — проговорив тоді він, почувши слово Кліко, — "не збудили попрощатись із товаришем".

Нудно мені без мого любого Штернберґа, так нудно, що я готовий був утікати не те що з помешкання, де все мені його нагадує, але навіть од своєї жвавої сусідки. Не пишу вам тепер нічого більше: нудно, а я не хочу занудити й вас своїм одноманітним посланієм. Візьмусь краще за програму. Прощавайте".

____________

Літо мені так швидко промайнуло, швидше ніж байдикуватому денді одна хвилина. Я тілько після вистави помітив, що воно потонуло в вічність, а проте напротязі літа ми з Йоахімом кілька разів одвідували на Крестовському острові старого Кольмана, і під його проводом я зробив три етюди: дві ялинки й одну берізку. Яка добра людина цей Кольман! Шмідти повернулись уже до міста, й вони мені нагадали своїми докорами, що літо вже минуло. Я їх не відвідав ані разу. Було далеко, а я всі дні й ночі присвятив програмі. Зате, як щиро вітали вони мене з успіхом! Так, мій незабутній добродію, з успіхом! Яка велика річ для учня — ота програма! Це пробний камінь, і яке велике для нього щастя, коли він при цій пробі показав себе правдивим мистцем! Я зазнав цього щастя вповні. Не сила мені списати вам це чудове, це безмежно солодке почуття. Це — безнастанне відчування в собі всього святого, всього прекрасного, що є на світі. Зате який гіркий, який болісний стан душі попережає ці святі радощі — оте очікування. Хоч Карло Павлович і запевняв, що матиму успіх, я так страждав, як страждає злочинець перед смертною карою, — ні, ще більше! Я не знав, чи вмру, чи житиму, а це, здається мені, — важче. Присуд ще не був оголошений і, дожидаючи цього страшного присуду, зайшли ми з Міхайловим до Делі заграти партію на біліярді, але в мене тремтіли руки, і я не міг влучити ні одною кулею, а він, наче нічого не сталось, так і лущить; а він теж був під судом: його програма стояла поруч із моєю. Лють мене брала від такої його байдужности; я кинув кий і пішов додому. На коридорі мене зустріла радісна й щаслива сусідка.

— Ну, що? — запитала вона мене.

— Нічого, — відповів я.

— Як нічого? Я прибрала вашу хату наче для великого свята, а ви йдете такий сумний.

І вона теж хотіла зробити сумну міну, але ніяк не могла. Я подякував їй за увагу й просив до хати. Вона, як дитина, так щиро почала мене втішати, що я не витримав і розсміявся.

— Нічого ще невідомо: іспит ще не скінчений, — сказав я.

— Так нащо ж ви мене обдурили, безсовісний! Коли б я знала, не прибирала б у хаті.

І вона надула свої рожеві губки.

— Аджеж у Міхайлова, — говорила вона далі, — я не прибирала; хай там собі з своїм мічманом валяються, як ведмеді в барлозі, — мені що!

Я подякував за увагу й запитав її, чи буде вона рада, коли медалю дістане Міхайлов, а не я?

— Я йому руки переламаю, очі видряпаю, я його вбю!

— А коли я?

— Тоді я сама вмру з радощів.

— За що ж мені така перевага? — спитав я її.

— За що?... За те... за те... що ви обіцяли взимі вчити мене читати.

— І я додержу свого слова, — сказав я.

— Ідіть же до академії, — промовила вона, — й довідайтеся, що там робиться, а я вас почекаю в коридорі.

— Чому ж не тут? — спитав я.

— А коли прийде мічман, що я тоді робитиму?

— Рація, — подумав я, і, не кажучи слова, вийшов на коридор. Вона замкнула двері й ключа сховала до кишені.

— Я не хочу, — завважила вона, — щоб вони без вас ходили до вашої кімнати та щось попсували.

З чого вона взяла, що вони в мене щось попсують, — подумав я, — дитячі примхи та й годі!

— До побачення! — сказав я, ідучи вниз по сходах. — Побажайте мені щастя!

— Від щирого серця, — сказала вона радісно й сховалась.

Я вийшов на вулицю. Зайти до академії я боявся: брама академії видалась мені роззявленою пащею якоїсь страшної потвори. Але, наблукавшись по вулиці так, що аж піт мене пройняв, я перехристився й проскочив під тою страшною брамою. На другому поверсі, в коридорі, як тіні біля Харонового перевозу, блукали мої нетерпеливі товариші; до їх юрби пристав і я. Професори вже пройшли з круглої салі до конференційної, страшна хвилина наближалася! Андрій Іванович (інспектор) вийшов із круглої салі; я перший трапився йому назустріч, і він, проходячи повз мене, шепнув мені: "поздоровляю!". Ніколи в житті свому я не чув та й не почую такого солодкого, такого гармонійного звуку. Миттю кинувся я додому і, в захваті, обцілував мою сусідку. Добре ще, що ніхто того не бачив, бо це сталося на сходах. Хоч у цьому я нічого непристойного не бачу, та все ж, слава Богу, що ніхто цього не помітив.

Так, чи приблизно так, відбувся цей іспит, що зворушив до дна мою душу. І все, що я вам написав, тепер уже лиш темна силюета з живої природи, легка тінь справжньої події: її не сила нічим виявити — ні пером, ні пензлем, ні навіть живим словом. Міхайлову з іспитом не пощастило. Крий Боже, якби таке зо мною сталося. Я збожеволів би, а йому хоч би що: зайшов додому, вдягнув тепле пальто й поїхав до свого мічмана до Кронштадту. Не знаю, звідки в нього така симпатія до цього мічмана; не знахожу в ньому нічого привабливого, а він до нього цілим серцем лине. Спершу, правда, й мені він був сподобався, але ненадовго. От сердешний мій учитель Демський — то справді симпатична людина! Він, бідолаха, хорий, і вже не видужає: сухоти в останній стадії. Він ще ходить, але ледве-ледве ходить. Цими днями зайшов привітати мене з медалею, і ми з ним провели вечір на найсолодшій дружній розмові. Він мені пророкував моє майбутнє так певно, так натурально та живо, що я мимоволі йому вірив. Сердешний Демський, він і в голову собі не кладе, який він хорий; він так щиро захоплюється своїм майбутнім, як може захоплюватися тілько повний здоровя юнак. Він — щасливий, коли мрію можна звати щастям. Він говорить, що вже переміг головне й найтяжче, себто злидні, що він не повинен уже просижувати ночі й переписувати лєкції за якогось карбованця; що він тепер матеріяльно цілком незалежний і може віддатись своїй улюбленій науці; що він, коли й не перевищить у рідній історії свого божка Лєлєвеля, то принаймні зрівняється з ним; що майбутня його дисертація дасть йому всі засоби, щоб здійснилися його блискучі надії; автім бідолаха кашляє кровю й намагається це затаїти від мене. О, Боже мій, чого б я не дав, щоб його палкі бажання здійснилися! Але... гай, гай!... нема жадної надії, — ледве чи доживе він до тої пори, як скресне крига на Неві.

У хвилину найсердечнішої розмови з Демським гучно відчинились двері, й увійшов бравий мічман.

— Чи Мішка вдома? — спитав він, не здіймаючи шапки.

— Він іще вчора поїхав до вас, — відповів я.

— То ми з ним розминулись; ну, нехай проїздиться, а я, тимчасом, заночую у вас.

І він увійшов до хати Міхайлова. Я дав йому свічку. Що я мав робити? Я ж був запропонував Демському ліжко Міхайлова, в певній надії, що ніхто його не відбере від нас. Демський помітив мій клопіт, усміхнувся, взяв шапку й простягнув мені руку. Я теж мовчки взяв шапку й вийшов з ним на вулицю, залишаючи мічмана самого. Провівши Демського до його помешкання, я дуже неохоче вернувся назад — і що ж застаю вдома? Сусідка моя не знала, що мене немає вдома й забігла до моєї кімнати, а бравий мічман, уже напівроздягнений, ухопив її та хотів був замкнути двері на ключ, аж тут я на поріг і перешкодив йому. Сусідка вирвалась у нього з рук, плюнула йому в лице й вибігла.

— Суще живе срібло, — проговорив він, обтираючись.

Мене ця сцена образила, але я не дав йому цього помітити, а що було ще рано, я без церемонії залишив його самого й пішов шукати кращого товариша, щоб з ним провести осінній вечір.

Візити мої до товаришів були нещасливі: я всюди тілько клямку цілував. До Шмідтів іти було пізно; Карла Павловича теж не було вдома, і я не знав, що з собою робити: мене мучив клятий мічман; я ненавидів його. Не знаю, чи були то ревнощі, чи просто огида до людини, що допустилася наруги над святим почуттям жіночої соромливости. Жінку, яка б вона не була, годиться шанувати, принаймні ж слід поводитися з нею пристойно. А мічман знехтував і те й друге: він був просто пяний або в глибині душі поганець. Мимоволі я вірю в це останнє. В помешканні Карла Павловича загорілось світло, я зайшов до нього й переночував. Карло Павлович все ж запримітив мій ненормальний стан, але такий був чемний, що ні про що мене не питався; звелів мені постелити в одній хаті з ним, а сам сів читати вголос. То була книга Вашінґтона Ірвінґа "Христофор Колюмб". Читаючи, він тут таки заімпровізував картину, як невдячні еспанці виводять із байдака на берег закутого в кайдани великого адмірала. Який сумний і повчальний образ! Я подав йому клаптик паперу й олівець, але він одмовився й читав далі.

Одного разу за вечерею, оповідаючи про подорож по стародавній Елладі, Карло Павлович накреслив чудову картину під назвою: "Атенський вечір". Картина представляла атенську вулицю, освітлену вечірнім сонцем. На обрії начорно закінчений Партенон, але риштовання з нього ще не зняте. На першому плані серед вулиці пара волів везе мармурову статую "Річка Ілісс" Фідія; збоку — сам Фідій, а зустрічають його Перікл і Аспазія та всі великі атенці того часу — від найкращої гетери до Ксантиппи. І все це освітлене промінням сонця, що вже заходить. Прегарний образ! Чого варта "Атенська школа", коли порівняти її з цим повним життя образом? А він тому його й не виконав, що є вже, мовляв, "Атенська школа". І скільки таких картин він закінчує на тому, що або вкаже на них надхненим словом, або накреслить ескіз у вершок завбільшки в свому зовсім не пишному апьбомі. От, наприклад, минулої зими він накреслив кілька наймініятурніших ескізів на ту саму тему. Я нічого не міг зрозуміти й тілько здогадувався, що мій великий учитель задумує щось велике; і я в своїх здогадах не помилився.

Цього літа я став помічати, як він до схід сонця щодня в своїй сірій робочій куртці почав ходити до своєї робітні, що в портику, й зоставався там до самого вечора. Тілько Лукіян знав, що там робиться, бо він носив йому воду й обід. Я тоді працював над програмою й не міг запропонувати йому почитати щось, хоч і був певний, що він охоче прийняв би таку послугу, бо читання любить. Так минуло три тижні. Я тремтів із нетерплячки. Ніколи він так справно не вчащав до своєї студії. Мусіло бути щось надзвичайне; та хіба може творити щось звичайне такий колосальний ґеній?

Якось надвечір, одпустивши натурника, хотів я був вийти на вулицю. В коридорі зустрінувся мені Карло Павлович з неголеною бородою. Він забажав подивитись на мою програму. Я з побоюванням впровадив його до свого кабінету; він зробив кілька дрібних завважень і сказав: "А тепер ходім подивитись на мою програму", й ми пішли до портику.

Не знаю, чи оповідати вам про те, що я там побачив. Оповісти треба, але як оповісти про те, чого не висловиш?

Відчинились двері до робітні, і передо мною встало величезне темне полотко, напнуте на раму. На полотні чорною фарбою написано: "Поч. 17 червня", за полотном музична скринька грала хор Ноблів із "Гуґенотів". Серце мліло, коли я за полотно заходив. Глянув — і дух мені сперло: передо мною була не картина, а жива "Облога Пскова" — грізна й велична. Так от для чого були мініятурні ескізи! От для чого минулого літа їздив він до Пскова! Я знав про його наміри, але ніколи не міг уявити собі, що він так швидко це виконає. Так швидко й так прекрасно! Згодом я зроблю для вас невеликий ескіз цього нового чуда, а тепер опишу вам його, — ясна річ, дуже коротко.

Праворуч од глядача, на третьому плані картини — вибух вежі; трохи ближче — пролом у стіні й у проломі бій рукопаш, та такий бій, що й дивитись страшно. Здається, наче сам чуєш крики й брязкіт мечів об лівонські, польські, литовські і Бог-зна ще об які залізні шоломи. Ліворуч, на другому плані, процесія з корогвами й з іконою Божої Матері, а на чолі процесії урочисто, спокійно виступає єпископ із мечем святого Михаїла, князя псковського. Який дивовижний контраст! На першому плані, в середині картини, блідий чернець із хрестом у руці, верхи на гнідому коні. Праворуч — біля ченця конає білий кінь Шуйського, а сам Шуйський біжить до пролому, знявши догори руки. Ліворуч ченця побожна бабуся благословляє юнака, або, краще сказати, хлопчика, на супостата. Ще лівіше дівчина поїть із відра втомлених вояків, а в самому кутку картини вмирає напівголий вояк, підтримуваний молодою жінкою, може майбутньою вдовою. Які чудові, різноманітні епізоди! Я вам із них і половини не списав: мій лист був би нескінченний і все ж неповний, коли б я хотів описати всі подробиці цього архитвору.

Задовольніться ж на перший раз хоч прозаїчним описом цього високопоетичного твору. Згодом пришлю вам ескіз із нього, і ви тоді ясніше побачите, який це божественний твір.

Про що мені ще писати вам, мій незабутній добродію? Я так рідко й так мало пишу вам, що мені аж сором. Докори ваші, що я ледачий до писання, не цілком справедливі. Я не ледачий, але я не майстер цікаво оповідати про буденне життя своє, як це вміють робити інші. Я недавно (властиво для листування) прочитав "Кляріссу", переклад Жюля Жанена, і мені сподобалась лише передмова перекладчика, а самі листи такі солодкі, такі довгі, що не дай Боже. І як могло вистарчити в людини терпіння писати такі довжелезні листи! А листи зза кордону мені сподобались ще менше: претенсій багато, а глузду мало, — педантизм та й годі. Признаюсь вам, що я маю велике бажання навчитися писати, але не знаю, як це зробити. Навчіть мене. Ваші листи такі гарні, що я їх виучую напамять, але поки не опаную вашого секрета, писатиму так, як надиктує серце, й моя простосердна щирість хай покищо заступить мистецтво.

Переночувавши в Карла Павловича, я на годину десяту дуже нерадо пішов до себе. Міхайлов був уже вдома й наливав мічманові, що саме прокинувся, якогось вина до шклянки, а моя пустотлива сусідка, наче нічого не сталося, виглядала з моєї кімнати й сміялася щосили. Жадної самоповаги, ні крихотки соромливости! Чи це просто природна наївність, чи наслідок вуличного виховання? Питання для мене невирішене, — невирішене тому, що я несвідомо привязався до неї, як до наймилішої дитини. І як справжню дитину, я посадив її за граматку. Вечорами вона повторює склади, а я щось креслю або з неї портрет рисую. Голівка — сама краса! І цікаво, що з того часу, як почала вчитись, перестала реготатися, а мене сміх бере, коли я дивлюся на її поважне дитяче личко. Знечевя за зиму думаю намалювати з неї етюд при світлі вогню в тій позі, в якій вона сидить з указкою в руці, вдивляючись у граматку. Це буде дуже милий малюнок à la Ґрез! Не знаю, чи дам собі раду з фарбами; на рисунку олівцем вона незле вдається.

Цими днями познайомився я з її тіткою, і то дуже ориґінально. Яr звичайно, одинадцятої години зраня вертаюся з класу; в коридорі мене зустрічає Паша й каже, що тітка просить мене на каву. Мене це здивувало, й я відмовився. Та й справді, як мені йти до незнайомих і просто в гостину? Та вона не дає мені й слова промовити, тягне за рукав до своїх дверей, як уперте теля; я, мов теля, пручаюсь і вже був мало не висвободив руки, коли розчинились двері, й зявилась на підмогу сама тітонька. Не кажучи ні слова, вона хапає мене за другу руку й удвох втягають мене до хати; двері — на ключ, і просять бути як удома.

— Прошу ласкаво, без церемоній, — каже, задихавшись хазяйка: — не судіть за простоту. Пашуню, що ж ти ґав ловиш? Давай мерщій каву!

— Зараз, тьотю! — обізвалась Паша з другої хати й за хвилину зявилась із кавником та чашками на таці, — справжня Геба.

Тітка теж трохи нагадувала "тучегонителя".

— Давно хотіли ми з вами познайомитись, — так почала гостинна хазяйка, — та все якось не доводилося, а сьогодні, хвалити Бога, я таки поставила на свому. Вибачте вже нам за простоту. Чи не дозволите чашечку кави? Щось давно не видно нашої охтянки, а в крамниці сметанка така недобра, та що поробиш? Паша давно вже мені докучає, щоб я познайомилася з вами, але ви такий одлюдько, справжній затворник, навіть у коридорі зайвий раз не покажетесь. Випийте ще чашечку. Ви з нашою Пашенькою просто чудо створили, аж не пізнаємо її: від ранку до ночі все за книжкою, води не скаламутить, аж любо! А вчора, уявіть наше здивування, взяла книжку з малюнками, ту саму, що подарував їй ваш товариш, одкрила й почала читати; щоправда, ще не так-то вже жваво, але зрозуміти все можна. Як пак ота книжка зветься?

— "Векфільдський священик", — сказала Паша, виходячи з-поза перегородки.

— Так, так, священик; як він, сердешний, і в вязниці сидів, як він і доньку свою відшукував безпутну, — цілу книжку як єсть прочитала — куди й сон той подівся! Хто навчив тебе? — питаю. Вона каже, що ви. Що вже й казать, які ми вам вдячні. Мій Кирило Афанасієвич, коли не на службі, то сидить дома за паперами. Настане вечір, а ми мусимо мовчати, й вечір тобі за рік видається, а тепер... та я просто й не помітила, як він пролетів! Чи не дозволите ще чашечку?

Читайте також:

1. Henri Matisse- Биография художника на английском.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. А. В. Дудник 1 страница
4. А. В. Дудник 10 страница
5. А. В. Дудник 11 страница
6. А. В. Дудник 12 страница
7. А. В. Дудник 2 страница
8. А. В. Дудник 3 страница
9. А. В. Дудник 4 страница
10. А. В. Дудник 5 страница
11. А. В. Дудник 6 страница
12. А. В. Дудник 7 страница

Переглядів: 615