• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Система приголосних фонем

Сильна й слабка позиція приголосних фонем

План

1. Сильна й слабка позиція приголосних фонем

2. Система приголосних фонем.

3. Класифікаціяосновних алофонів українських приголосних.

Теорію позицій розроблено Московською фонологічною школою. За Щербівською фонологічною школою, слабка позиція фонеми та, у якій фонема не може функ­ціонувати. Наприклад, перед дзвінкими не можуть стояти глухі.

Представники Щербівської фонологічної школи трактують поняття «варіант фонеми» як живе чер­гування. Наприклад, у слові [проз’ба] фонема Іс’І чергується з фонемою /з’/.

В українській мові сильними позиціями для приголосних є: позиція перед голосними заднього ряду а, о, у: яхта — Цахта], юнак — Цунак], голос – [голос]; позиція кінця слова: стан — [стан], степ — [степ], граб — [граб ], грип — [грип].

Прикладом слабкої позиції в системі приголосних може бути фонема /з/, яка перед глухими /к/, /п/, /т/, /ф/, /х/ реалізується в звукові /c/ (сказати), перед /ш / — у звукові /ш/ (/ш/шити), перед /ж / — у звукові /ж / (ро/ж/жарити), перед /з’/ — у звукові /з’/ (/з’/зіркою).

У сильній позиції фонема виступає у своєму основному варіанті. У слабкій позиції той самий звук може бути реалізацією двох фонем. Наприклад, у слові [ход’ба] звук [д’] є головний варіант фонеми Ід’І, а в слові [бород’ба] звук [д’] є
комбінаторним варіантом фонеми Іт’І.

Коли в різних позиціях конкретні вияви фо­неми відрізняються своїм звучанням, але не змішуються з іншими фонемами, — це варіації фонем. Наприклад, у слові сова фонема /с/ реалізується варіацією [с°].

Щоб дізнатися, представником якої фонеми є конкретний звук у слові, треба його по­ставити в сильну позицію, наприклад, у слові [д’охт’у] звук [х] є варіантом фонеми /г/ (пор. дьоготь), а в словоформі [в’іхт’у] звук [х] є основним варіантом фонеми /х/ (пор. віхоть).

У деяких словах не можна встановити фонемну належність звука, оскільки він не може стояти в сильній позиції у споріднених словах. Наприклад, у слові торохтіти звук [х] не може стояти перед голосним, тобто в сильній позиції, і тому не можна встановити, чи це фонема /х/, чи фонема /г/ у варіанті [х]. У таких випадках поняття фонеми характеризуються як гіперфонеми, тобто в слові торохтіти [х] — варіант гіперфонеми /х/г. Гіперфонема — це функційна одиниця, що виявляє себе у позиції нерозрізнення, нейтралізації фонем.

Вокалізм — система голосних певної мови, консонантизм — приголосних

Приголосний звук, шелестівка — звук, що твориться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму.

При його вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натрапляє на різноманітні перешкоди. Приголосний звук має напружену артикуляцію.

В українській мові є 32 приголосні фонеми.

Виділення більшості фонем не викликає сумнівів. Вони протиставляються за диференційними ознаками в однако­вих або подібних фонетичних умовах.

Це стосується пе­редусім твердих губних приголосних /б/,/п/, /м/, /в/, /ф/.На підтвердження їх фонематичності можна на­вести низку прикладів : бив–рив; пут–тут–кут,бав–мав–дав, фон–сон. Легко доводиться фонематичність твердих передньо­язикових /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, напр.: дим–тим–зим–цим–ним–Рим–чим, сан–лан–Жан..

Складнішою виявляється фонематична природа /дз/, оскільки відсутні необхідні протиставлення. Цей звук уживається в невеликій кількості слів переважно звуко­наслідувального характеру. У розмовніймові, особливо просторіччі, подеколи можлива ненормативна замі­на /дз/ на /з/ без зміни значення слона: дзвенить–звенить, кукурудза–кукуруза. Це могло б стати підставою для заперечення фонематичності /дз/ в українській мові й для трактування звука [дз] як факультативного алофона фонеми /з/. Але існують випадки, коли заміна [дз] на інші звуки зовсім руйнує слово, наприклад: дзиґа — зиґа; дзень — зень. Це дає підстави вважати /дз / самостійною фонемою.

Вимагає доведення й фонематичність /дж/, хоча тут є більше переконливих протиставлень на матеріалі як власне українських, так і запозичених слів: воджу — вожу, каджу — кажу. Разом із тим і тут є чимало випадків, коли замість [дж] у просторіччі вжива­ється[ж] без зміни значення: ходжу–хожу, броджу–брожу. Виконання смислорозрізнювальної функції є під­ставою для визнання фонематичності /дж/.

Численні протиставлення засвідчують фонематичність приголосних /к/, /х/ і /г/: хору— кору — гору й под.

Приголосна /ґ/ виступає в порівняно невеликій кількості українських запозичених, а також звуконаслідувальних слів: /ґ/анок, /ґ/рати, /ґ/удзик тощо. Протиставлення /ґ/ іншим фонемам обме­жене, проте можливе, зокрема за місцем творення (/ґ/рати — драти — брати), за глухістю-дзвінкістю (ґава — кави, ґуля — куля), за способом творення (ґрати — грати, ґуля — гуля, ґніт — гніт).

М'які /д'/, /т¢/, /з¢/, /с'/, /ц'/, /дз¢/, /л'/, /н'/, /р¢/ є самостійними фонемами. Фонематичність більшості з них (крім /ц'/,/дз¢/) доводиться численними проти­ставленнями в квазіомонімах — в кінці слова чи складу або перед голосними заднього ряду: лад —ладь, рад — радь; там — тям; брат — брать; кута — кутя; лаз — лазь; рос — Рось, рис — рись; лук — люк, булка — буль­ка; на кону — коню, ден — день; раба — ряба; гору — горю.

Приголосні /ц/ — /ц' / і /дз/ - /дз¢/ не мають безпосе­редніх протиставлень, однак м'які /ц¢/, /дз¢/ слід вважати самостійними фонемами.

Українській мові властиві напівпом’якшені приголосні звуки [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [ж’], [ч’], [ш’], [дж’], [ґ’], [к’], [х’], [г’],які найчастіше виступають перед голосним [і], що дає підставу вважати їх комбінаторними алофона­ми відповідних твердих приголосних, на­приклад: бюст, пюре, ревю, мюзик-хол, фюзеляж.

Серед мовознавців немає єдиного погляду на фонологічний статус довгих приголосних, а також напівпом’якшених губних, шиплячих, задньоязикових і фарингального [г]. Ми приймаємо за основу систему приголосних фонем, обґрунтовану в працях П.Коструби. Відповідно до цього розрізняємо 22 тверді фонеми: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /дз/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/ і 10 м’яких: /д'/, /т'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /л'/, /н'/, /дз'/, /р'/, /й/.

Дотримуємося погляду, що довгі фонеми не характерні для української мови. Довгі приголосні звуки виникають або в процесі словотворення (словоскладання, префіксація, суфіксація), або в результаті асимілятивних змін, що відбулися в минулому або відбуваються зараз. Українській мові не властива категорія довгих приголосних у протиставленні коротким не на межі морфем, тому з фонологічного погляду кожний довгий звук розглядаємо як реалізацію двох фонем.

Не мають фонологічної самостійності і м’які губні, шиплячі, задньоязикові і фарингальний [г], оскільки вони не протиставляються твердим у смислорозрізнювальній функції. Спроби надати таким пом’якшеним приголосним фонологічного статусу і намагання підвести їх під поняття окремих фонем периферійної підсистеми не мають під собою достатніх підстав, бо фонологічну опозицію в таких випадках будують на основі українських і запозичених слів (порівн.: бюро – буро, ревю – реву тощо). Тверда чи м’яка вимова приголосних в таких іншомовних словах зумовлена, по-перше, чинною орфографією, а остання, як відомо, може з часом змінюватися (порівн., наприклад, останню пропозицію правописної комісії писати б’юро,п’юре, г’яур, к’юре); по-друге, „розв’язувати питання про фонологічну систему української мови, спираючись на факти поза її системою, взагалі неправомірно; а такими фактами є запозичені слова, що не піддалися ще фонетичному освоєнню, не повністю пристосувалися до її фонетичних норм”.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
3. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
4. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
5. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
6. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
7. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
8. VI. Узагальнення та систематизація знань
9. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
10. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
11. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
12. Автоматична система сигналізації

Переглядів: 4004