ІІ. Літературний процес епохи тоталітаризму. (20 хв.)

Роком «великого перелому» для української літератури став 1929 p., коли внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна. Ця подія перекреслила всі літературні досягнення і здобутки двадцятих років.

Постанова ЦК ВКП (б) від 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» припинила життя літератури. Наприкінці 20-х років вважалось, єдиним методом радянської літератури має бути реалізм, але «нового гатунку». Для визначення його добиралися різні прикметники: пролетарський, тенденційний, активний, монументальний, героїчний, романтичний, соціальний тощо. Переміг – соціалістичний реалізм, якийутвердився в загальному вжитку від 1932 року.

Відтоді прославляння міфічних досягнень, фальсифікація історії стали органічними якостями літератури у стилі соцреалізму. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики.

У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були примусово закриті і злиті в Спілку письменників України, оскільки так партії легше було керувати «культурним фронтом».

Ще у довоєнний період почали з'являтися пропагандистсько-партійні твори, витримані ідеологічно, але художньо безбарвні і неправдиві, зокрема найяскравішим автором таких творів у стилі соцреалізму Олександр Корнійчук (1905-1972), п'єси якого «Загибель ескадри» (1933), «Платон Кречет» (1934), «В степах України» (1941), «Фронт» (1942) ставилися за часів СРСР у багатьох театрах. У 1993 р. О. Корнійчук був посмертно розкритикований, як приспішник комуністичного режиму.

Втім, «Диктатура пролетаріату» потребувала і справжніх митців, зокрема Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Олександр Довженко, Юрій Яновський, Микола Бажан стали предметом особливої опіки комуністичної партії. Ці письменники у творах вони змушені були прославляти Й. Сталіна та компартію, працюючи на засадах «соціалістичного реалізму».

Лише кілька виданих в ті роки творів можна виділити з маси сірих і бездарних, зокрема у пригодницькому та фантастичному жанрі – це повість «Шхуна Колумб» М. Трублаїні та «Нащадки скіфів» В. Владка; проблеми виховання молоді порушувались у книгах «Педагогічна поема» А. Макаренка, «Десятикласники» О. Копиленка, «Школа над морем» О. Донченка; романтичні твори присвячені героїчній боротьбі минулого — «Кварцит» О. Досвітнього, «Вершники» Ю. Яновського, «Наливайко» І. Ле і «Людолови» З. Тулуб.

В четверте десятиліття українська література увійшла естетично збідненою і морально розгубленою, оскільки внаслідок репресій 30-х pp. вона зазнала величезних втрат. Але на початку Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) більшість митців України відгукнулась на воєнні події з патріотичним піднесенням. Патріотичні твори українських літераторів з'явилися на газетних шпальтах уже 23-24 червня 1941 р., зокрема у газеті «Правда» було вміщено мовою оригіналу «Ми йдемо на бій» Павла Тичини, по радіо читали «Клятву» Миколи Бажана.

До скарбниці української лірики 1941 року увійшли вірші В. Сосюри, "Слово про рідну матір" і "Україні" М. Рильського, "Земля" Л. Первомайського, "Україно моя" А. Малишка та інше. Набули популярності вірші-листи, адресовані воїнам, співвітчизникам ("Лист до земляків" В. Сосюри, "Відповідь бійцям на фронт" П. Тичини, "Летіть, орли" М. Бажана). Поезія першою стала виразником народного духу в один із найтяжчих періодів нашої історії.

Глибоким патріотизмом пройняті романи, повісті й оповідання воєнної пори. У ці роки розквітнув талант О. Довженка як письменника, зокрема до високохудожніх здобутків 1941-1945 рр. належать його оповідання, «Повість полум'яних літ» та кіноповість «Україна в огні» (1943 р.), яка була спробою об'єктивно дослідити причини поразок червоних військ на першому етапі війни. Концепція повісті була рознесена Й. Сталіним і правдивий фільм про Вітчизняну війну з'явився лише у 1960 р. вже після смерті кінорежисера. Кіноповість була заборонена як для друку, так і для екрану.

У роки війни багато українських письменників були учасниками воєнних дій: Ю. Збанацький і П. Вершигора стали партизанськими командирами, П. Воронько був мінером партизанського з'єднання, О. Теліга, У. Самчук активно діяли у русі опору. Поети старшого покоління – П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра – творили в евакуації, виступали перед народом у пресі, на радіо. В цілому 109 літераторів Спілки письменників України протягом війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Понад 40 чоловік полягли смертю хоробрих, 19 з них стали героями Радянського Союзу.

У другій половині 40-х років українська проза широко відображає героїку відбудови і прагне правдивіше окреслити головну постать тої напруженої доби - людину-сучасника, що самовіддано працює в місті чи селі. Найвидатнішим явищем української прози в перші повоєнні роки став роман-трилогія О. Гончара "Прапороносці".

У 1947 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У знову призначено Л. Кагановича, який відновлює переслідування та ідеологічний тиск, розпочинає нову хвилю боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Так на пленумі СПУ (1947 р.) та в пресі паплюжили роман Ю. Яновського «Жива вода», повість П. Панча «Голубі ешелони»; у 1951 р. – вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Піддано удару поему М. Рильського «Слово про рідну матір», книгу А. Малишка «Битва», роман П. Панча «Запорожці», кіноповість О Довженка «Україна в огні».

Головними канонами української літератури доби тоталітарного режиму стали заборони на: 1. вживання поняття «український письменник»; 2. згадування про голодомор 30-х років; 3. звернення до славного українського минулого; 4. згадування про геноцид української нації, фінську війну, перший етап війни з фашистами. Саме тому, знаходячись в еміграції, В. Винниченко звернувся до письменників української діаспори з настановою писати на теми, заборонені в СРСР.Так з’явилися твори: «Марія» Уласа Самчука, «Жовтий князь» Василя Барки, «Тигролови», «Сад Гетсиманський» Івана Багряного та ін.

З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час (друга половина 50-х – початок 60-х рр.) отримав за повістю І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. «Хрущовська відлига» — це реабілітація засуджених та певна свобода творчості. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. Найбільш яскраво шістдесятництво виявилось у літературі. Серед його лідерів були поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олійник, Василь Стус, Микола Вінграновський та ін. Вже у 1962-1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох перестали друкувати, але вони поширювались шляхом «самвидаву». «Самвидав» - видані поза цензурою підпільні книжки й періодичні видання.

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І. Дзюба виступив зі статтею під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?» у якій було піддано критиці національну політику влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що русифікація – це продовження політики російського шовінізму.

(Перегляд відео – 20 кроків до мрії, крок 16. Відбудова)

Влада, вбачаючи в шістдесятниках зародки опозиційності, відповіла двома хвилями арештів – у 1965 і 1972 роках. Через це в середовищі шістдесятників відбувся розкол. Перші сформували офіційне шістдесятництво (конформізм - від «подібний» - пасивне сприйняття нав'язуваної ідеології) (І. Драч, Б. Олійник, Д. Павличко та ін.). Вони мали змогу активно друкуватися, але натомість змушені були йти на певний компроміс із владою. Інші – такі, як В. Стус, І. Калинець, І. Світличний, Є. Сверстюк – сформували дисидентський рух, тобто не бажаючи пристосовуватися до влади, вони зазнали з її боку масових арештів. Дисидент (лат. dissidens - відступник) — людина, політичні погляди якої істотно розходяться з офіційно встановленими в країні, де вона живе; що часто призводить до репресій і переслідувань з боку влади. Треті ж, взагалі, вдалися до «внутрішньої еміграції» - зайняли аполітичну позицію, яка коштувала їм довгих років писання «у шухляду» (Ліна Костенко, В. Шевчук).

Поріділі чисельно дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Дисиденти організували, на їхню думку, юридично санкціоновані групи для нагляду за дотриманням громадянських прав. Вони активно виступали проти репресій, русифікації, нищення пам'яток української культури. Перший Хельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р., а у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінкська група. Її керівником став письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі відомі дисиденти, як Іван Кандиба, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олесь Бердник та ін. З 1977 до 1980 року близько ¾ членів групи були засуджені, а чотири члени групи – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко – загинули в таборах.

(Перегляд відео – В. Щербицький. Українська Гельсинська спілка)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
І. Індустріалізація та розвиток освіти у 30-70 рр. ХХ ст. (20 хв.)	\|	ІІІ. Становлення звукового кіно. Українське «поетичне» кіно. (20 хв.)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.