• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 12. Інституціональні форми інтеграції у світове господарство

План

1. Стан і перспективи розвитку відкритої національної економіки. Основні тенденції інтернаціоналізації національних продукти­вних сил.

2. Інституціональні форми інтеграції національної економіки у світове господарство.

3. Основи безпеки національної економіки.

4. Цілі та напрями зовнішньоекономічної політики держави.

12.1. Стан і перспективи розвитку відкритої національної економіки

Становлення відкритої національної економіки є характерною озна­кою економічної глобалізації та об'єктивною тенденцією світового розвит­ку. Більшість країн світу мають відкриту економіку та інтегровані у світове господарство і світовий ринок.

Для відкритої економіки характерним є наступне. На макрорівні — це стала зовнішньоекономічна спеціалізація країни; конвертованість націона­льної валюти; участь у міжнародних ринках товарів, праці, інвестицій; пе­вна відповідність національних та світових цін тощо. На мікрорівні суб'єктам відкритої економіки властивий вільний вихід на зовнішні ринки та вільний вибір партнерів як у країні, так і поза її межами.

За впливом на світові економічні процеси розрізняють великі та малі відкриті економіки. Велика відкрита економіка завдяки масштабам вироб­ництва, реальній участі у міжнародному поділі праці, ступеню впливу на світові ринки товарів, капіталів, послуг, а також економічному й ресурс­ному потенціалу справляє відчутний вплив на формування світових еко­номічних процесів. Мала відкрита економіка, як правило, знаходиться під впливом тих тенденцій, що складаються на світових ринках внаслідок вза­ємодії великих відкритих економік.

Певний тип взаємодії великих і малих відкритих економік пропонується в теорії «нового міжнародного поділу праці», який останніми роками виконує роль офіційної доктрини ряду промислово розвинутих країн і міжнародних організацій та умовно поділяється на такі концепції як «взаємозалежність» країн та «модернізація» наявної моделі міжнародного поділу праці.

За першою концепцією, залежність розвинутих країн від тих, що роз­виваються, ґрунтується на екологічних чинниках (обмеженість та вичерп­ність ресурсів, несталість зовнішнього оточення), а залежність країн, що розвиваються, від розвинутих країн — на техніко-технологічних досягнен­нях останніх.

За другою концепцією, обґрунтовується доцільність модернізації між­народного поділу праці у напрямі встановлення нової галузевої спрямова ності країн. Для країн, що розвиваються, рекомендують відмовитися від протекціоністських заходів та поширити залучення іноземних інвестицій у виробництво трудоємних, матеріалоємних, стандартизованих виробів, їх експорт, в першу чергу, у промислово розвинуті країни. Розвинутим краї­нам рекомендують зосередити свої інтереси на галузях з великою часткою висококваліфікованої праці та інтенсивним науково-технічним прогресом.

В якості альтернативних моделей національної відкритої економіки розглядають розвиток: по-перше, найбільш багатих країн «сімки»; по-друге, процвітаючих країн-супутників (Австрія, Норвегія, Швейцарія, Швеція, країни Південно-Східної та Східної Азії), які можуть у найближчі 20-25 років увійти в першу десятку, по-третє, країн — сировинних придат­ків (периферії) розвиненого світу, що розвивають виробництво, необхідне для задоволення потреб країн «сімки».

Становлення відкритої економіки України пов'язане з ліквідацією державної монополії зовнішньої торгівлі, використанням принципу порів­няльних переваг в міжнародному поділі праці, різних форм спільного під­приємництва, вільних економічних зон.

Перед країною постає складне завдання скористатися наявними пере­вагами та знайти шляхи отримання вигод від глобалізації, перетворити гло­бальну ринкову силу у продуктивну силу національної економіки. Голо­вний інтерес України — посісти таке місце у світовому поділі праці, між­народній торгівлі та фінансах, яке б відповідало її природним, трудовим та інтелектуальним ресурсам, сприяло реалізації потенціалу великої європей­ської держави. Країні слід перейти від екзогенно-залежного до ендогенно-орієнтованого розвитку.

Якщо екзогенно-залежна модель розвитку національної економіки характеризується високим рівнем експортно-імпортної залежності від ін­ших країн світу та пригніченим внутрішнім ринком, то ендогенно-орієнтована модель розвитку будується на партнерських зовнішньоеко­номічних відносинах та стратегії випереджаючого розвитку, тобто орієн­тована на захист національних інтересів в умовах глобалізації.

Для того щоб відставання України від розвинутих країн за рівнем ВВП на душу населення скоротилося до прийнятних меж, необхідно забез­печити середньорічні темпи зростання близько 6% на рік, тобто обрати до­ктрину випереджаючого (замість наздоганяю чого) розвитку.

Для зміцнення міжнародних позицій країни слід враховувати наступні виміри інтеграції у світове господарство:

— глобальний, пов'язаний зі світовими глобальними відносинами та сві­товими регулятивними інститутами;

— регіональний, який передбачає інтеграцію країни у регіональні ринки та відповідні інститути (ЄС, СНД, тощо) шляхом реалізації стратегії багато полюсності (на відміну від одно полюсності, на якій в окремих випадках наголошується);

— локальний, який передбачає двосторонні відносини з країнами та фо­рмування ТНК за такими напрямами: ресурсно-технологічний (мета-ло-рудні, агропромислові); техніко-технологічний (приладобудуван­ня, аерокосмічна техніка, літакобудування, суднобудування), транспортно-інфраструктурний ( нафта, газ, електроенергетика).

З урахуванням потенціалу української економіки, стратегічними пріоритетами її розвитку в умовах глобалізації мають стати⁵³:

• системна інтеграція у світове господарство із забезпеченням реаль­ної міжнародної конкурентоспроможності;

• ефективна міжнародна спеціалізація, скоординована з внутрішньою структурною модернізацією і орієнтована на доступні прогресуючі сегменти світового ринку;

• міжнародна диверсифікація, спрямована на ліквідацію надмірної за­лежності від окремих зарубіжних ринків;

• становлення власних транснаціональних економічних структур з гло­бальним менеджментом;

• безпосередня участь у формуванні світової інфраструктури через взаємодію зі світовими інститутами;

• інтеграційна взаємодія з ЄС, СНД, центрально- та східноєвропейсь­кими угрупованнями країн;

• забезпечення необхідного рівня економічної безпеки з діючими ме­ханізмами захисту від несприятливих змін міжнародної кон'юнктури та фінансових криз. Ефективно реалізувати визначені пріоритети можливо шляхом адек­ватної економічної політики з продуктивним використанням власних, на­самперед інтелектуальних ресурсів.

12.2. Основні тенденції інтернаціоналізації національних продуктивних сил

Інтернаціоналізація національних продуктивних сил реалізується у різних формах: організаційно-економічні (міжнародна спеціалізація та коо­перування); соціально-економічні (міжнародна торгівля, рух капіталів, ро­бочої сили, валют); відносно меж країни — внутрішні, зовнішні⁵⁴, за рів­нями економіки — мікрорівень, мезорівень, макрорівень тощо.

Основні форми інтернаціоналізації національних продуктивних сил — міжнародна спеціалізація і кооперування, що у вузькому значенні трак­туються виключно як виробнича діяльність на базі довгострокових догові­рних відносин, а в широкому — синонімічні поняттю «міжнародне співро­бітництво» у різних сферах господарської діяльності підприємств.

На мікрорівні національної економіки міжнародна спеціалізація і коо­перування представлені такими формами⁵⁵: поставка підприємствам ком­плектуючих підприємств та обладнання з наступною оплатою їх вартості продукцією, яка має бути виготовлена на їх основі; надання ліцензій та (або) виробничого досвіду і знань з наступною оплатою їх вартості постав­ками продукції, отриманої з їх використанням; підряд; спільне виробницт­во, включаючи науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР); спільне підприємство; спільний проект.

Так, на основі підряду український завод «Чернігівавтодеталь» поста­вляє карданні вали російському автомобілебудівному підприємству ВАТ «ГАЗ».

Прикладом об'єднання виробничих потенціалів є спільне виробницт­во ⁶ українського НВП «Машинопроект» та російського ВАТ «Рибінські мотори» з метою створення двигунів потужністю 60 МВт; сімферопольсь­ке підприємство, яке здійснює складання автомобілів «Газель» з комплек­туючих, що надходять з російського ВАТ «ГАЗ». Має перспективи спільне виробництво в авіаційній галузі за участю авіаційного об'єднання імені Антонова (м. Київ) та білоруського НВО «Агат».

В рамках спільних проектів українськими підприємствами здійсню­ються поставки в Росію систем управління для ракет-носіїв «Протон», «Союз» (ВО «Комунар», м. Харків), «Космос» (ВО «Київський радіоза­вод»), для станції «Мир» і Міжнародної космічної станції, що створюється (АТ «Хартрон», ВО «Київський радіозавод», ВО «Київприлад» та ін.); для інших космічних апаратів різного класу (ВО «Моноліт», АТ «Хартрон» м. Харків, ВО «Київ прилад», АТ «Чернігівський радіоприладний завод»). Українсько-російське співробітництво в рамках заснованих в Росії транс­національних фінансово-промислових груп (ТФПГ) відбувається за участю п'яти українських підприємств⁵⁷ без об'єднання власності. У формі спіль­ного проекту втілюється українсько-російський проект «Середньотранс-портний літак», а також проект України, Росії, Норвегії та США «Морсь­кий старт».

Прикладів інвестиційного та технологічного співробітництва України з країнами ЄС поки що небагато. Одним з них є залучення капіталів шведсь­кої фірми АОА, відомої як другий у світі продуцент кріогенного обладнан­ня, до дніпропетровського заводу «Дніпрокисень» через продаж 25% акцій цього підприємства. У сфері космічного співробітництва України з Євро­

Таблиця 12.1

Показники зовнішньої торгівлі України у1995-2006 рр.(млрд. дол. США)

Три основні складові українського експорту — метал, хімічні товари та транспортні послуги, які виконували роль «локомотиву « зовнішніх про­даж у 1997-2000 роках, поступово втрачають темпи зростання. Таким чи­ном, вичерпується потенціал зовнішнього товарообігу на старій структур­ній основі факторної моделі національної конкурентоспроможності. На шляху до інноваційної моделі, за відсутності ефективних механізмів при­скореного нарощування експорту в галузях, які випускають продукцію з високим рівнем доданої вартості, українська економіка потребує певного перехідного періоду.

Перспективи розвитку експортного комплексу України визначаються реальним станом промислового та сільськогосподарського виробництва. Пріоритетними експортнорозширюючими галузями української економіки є чорна металургія, агропромисловий комплекс, харчова промисловість і виробництво алкогольних напоїв; важке і високотехнологічне машинобу­дування; аерокосмічна галузь; військова промисловість; високотехнологіч-

тура й ефективність не відповідають потребам формування національної економіки відкритого типу.

Незважаючи на те, що Україна представляє собою великий ринок то­варів, послуг та капіталів, реалізація цього потенціалу є досить незначною. Так, частка України у світовому експорті становить близько 1,5%, а в ім­порті — 1%, що виявляється останніми роками як тенденція (табл. 12.1).

пейською космічною агенцією (ЄКА) перспективними є технології супут-никового зв'язку, дистанційного зондування Землі, систем космічного транспортування, систем орієнтації й управління орбітальними станціями.

На макрорівні національної економіки інтернаціоналізація продукти­вних сил являє собою процес розширення та поглиблення світогосподарсь-ких зв'язків завдяки міжнародній мобільності факторів і результатів виро­бництва. Кількісно це відображається у випереджаючих темпах зростання міжнародної торгівлі та руху інвестицій порівняно з темпами зростання загальносвітового ВВП. Розглянемо основні тенденції інтернаціоналізації національних продуктивних сил за такими формами міжнародних еконо­мічних відносин, як міжнародна торгівля, міграція населення та рух капі­талу.

Міжнародна торгівля товарами та послугами посідає провідне мі­сце в системі світогосподарських зв'язків. За останні десятиріччя тут від­булися певні якісні та кількісні зрушення, зокрема:

• у географічній структурі світової торгівлі — скорочення частки слаборозвинутих країн, збільшення частки розвинутих і нових індус­тріальних країн; зниження аграрно-сировинної спрямованості експо­рту країн, що розвиваються;

• у галузевій структурі світової торгівлі — скорочення питомої ваги сировинних товарів (крім палива), збільшення питомої ваги машин, устаткування, послуг, науково-технічної продукції (особливо в екс­порті розвинутих країн);

• у зовнішньому товарообороті — зростання частки ТНК і міжфірмо-вих зв'язків; підвищення темпів зростання торгівлі послугами; упо­вільнення темпів зростання міжнародної торгівлі.

Поряд з ускладненням умов реалізації продукції на зовнішньому рин­ку збільшується кількість довгострокових угод, угод на двосторонній та регіональній основі, спостерігається застосування заходів державного про­текціонізму.

Зовнішньоторговельні зв'язки України є нераціональними, характери­зуються участю країни переважно у регіональному поділі праці, а їх струк­ні виробництва (порошкова металургія, хімічна промисловість); сфера по­слуг (транспорт, туризм, інжиніринг).

Зростання відкритості українського суспільства неминуче призводить до включення країни у міжнародний обмін робочою силою. Міжнародна міграція робочої сили дедалі набуває глобального характеру та охоплює абсолютну більшість країн світу. Наприкінці XX століття загальна кіль­кість мігрантів оцінювалася у 125 млн чол., що складає близько 2% насе­лення планети. У 90-х роках цей показник значно зріс, насамперед за раху­нок інтеграції в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.

Міжнародна міграція робочої сили в умовах економічної глобалізації перетворилася на суттєвий економічний, соціальний та гуманітарний фак­тор розвитку національної економіки країни. Для України, як постачальни­ка робочих рук на європейський та світовий ринок процес еміграції дозво­ляє, по-перше, знизити рівень безробіття та ослабити таким чином напру­женість у суспільстві; по-друге, поповнити валютний фонд країни за раху­нок грошових переказів емігрантів, що надходять в Україну; по-третє, ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили (згідно з розробленими МОП рішеннями) від країн — можливих користу­вачів її трудових ресурсів. Крім того, міждержавна трудова міграція — це важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду, пере­будови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, який можна ефективно використовувати для пристосовування до кон'юнктури глоба­льних ринків.

Проте масовий відтік продуктивної робочої сили, особливо учених і спеціалістів, негативно впливає на структуру працездатного населення, су­проводжується ослабленням та розривом сімейних зв'язків, завдає певних економічних збитків. Після зняття штучних перешкод на шляху з'єднання сімей кількість емігрантів з України швидко зросла. Здебільшого емігрува­ли євреї, німці, угорці, греки. Упродовж 1994-1998 рр. найбільша кількість населення з України вирушила в Росію (798,0 тис. чол.), Ізраїль (101,6 тис. чол.), США (69,0 тис. чол.), Німеччину (49,7 тис. чол.). За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн українських громадян, переважна частина з них влаштовується на роботу нелегально.

У складі міграційного руху українського населення мають місце май­же всі види та форми: внутрішня (у межах країни) та зовнішня (між краї­нами) міграція; еміграція, імміграція та рееміграція; міграція робочої сили та «відтік умів»; постійна (стаціонарна), тимчасова (ротація), сезонна, мая­тникова; міграція репатріантів, осіб, депортованих за національною озна­кою, біженців, нелегалів (транзитні мігранти).

Інтелектуальна міграція набуває таких форм, як виїзд на постійне проживання; тимчасова робота в інших країнах за контрактом; робота в іноземних компаніях та спільних підприємствах на території України (емі­грація без виїзду за кордон). Економічні й професійні мотиви «відтік умів» полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю ре­алізувати творчі можливості.

Імпорт іноземної робочої сили в Україну відбувається у зв'язку із впровадженням у виробництво закордонних технологій, «ноу-хау», ство­рення спільних підприємств, здійснення програм приватизації. Головними каналами імміграції є рееміграція з Росії та інших нових незалежних країн, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя (Північна та Південна Америка, Австралія, Канада тощо), запрошення спе­ціалістів та робочих кадрів за ліцензіями з країн Європи, Азії, Америки, в'їзд біженців, які рятують своє життя, та повернення раніше депортованих народів (кримських татар, німців).

Реалії міграційних процесів в Україні потребують удосконалення за­конодавчої бази міграційних процесів; інституціоналізації самостійної міг­раційної служби у центрі та на місцях, а також спеціалізованих бірж праці для мігрантів; укладання міждержавних угод з країнами — потенційними користувачами та постачальниками робочої сили; формування міграційних фондів для вирішення проблем міграції, рееміграції, проблем екологічних мігрантів і депортованих; підвищення престижу інтелектуальної праці в країні та захисту інтелектуальної власності українських спеціалістів за ко­

Таблиця 12.2

Прямі іноземні інвестиції в Україну по країнах світу в 1996-2007 рр.

(на початок року в млн дол. США)

Таблиця 12.3

Прямі інвестиції з України по країнах світу в 1996-2007 рр.

(на початок року в млн дол. США)

За аналізом ситуації на ринку прямих іноземних інвестицій прогно­зується збільшення їх обсягів у таких галузях:

• сільське машинобудування — завдяки можливості нарощувати збут сільськогосподарської техніки місцевого виробництва;

• фармацевтична та медична промисловість — унаслідок обмеженої пропозиції українських ліків і медичного обладнання;

• промисловість будівельних матеріалів — через очікування буму в сфері індивідуального будівництва;

• електротехніка — зокрема, інвестиції будуть спрямовуватися на встановлення обладнання тепло- і гідроелектростанцій;

• галузь зв'язку, яка після приватизації «Укртелекому» протягом на­ступних 10-12 років може отримати, за деякими експертними оцін­ками, понад 2 млрд. дол. інвестицій.

рдоном; сприяння інституціоналізації функціонування недержавних мігра­ційних установ.

Україна стає активним учасником міжнародної міграції капіталу та міжнародного ринку інвестицій, оскільки потребує значних капіталовкла­день. Основними кредиторами України до останнього часу були міжнаро­дні фінансові організації та уряди розвинутих країн. Так, МВФ працює з українським урядом за трьома програмами: програма трансформації еко­номіки; програма короткострокового фінансування, спрямована на досяг­нення макроекономічної стабілізації; програма розширеного фінансування.

З початком емісії українських євробондів Україна вийшла на міжна­родні ринки капіталів, де покупцями цих цінних паперів виступили в осно­вному приватні інвестори. Важливим джерелом необхідних ресурсів мають стати прямі іноземні інвестиції, обсяги яких ще недостатні

Розглянемо більш докладно проблеми інституціоналізації відносин економічної інтеграції України з Євросоюзом, Росією, країнами СНД.

За урядовими програмами розвитку економіки України відносини з Євросоюзом розглядаються як базовий вектор геостратегічної орієнта­ції. Так, своєрідною «компенсацією» за експортні втрати машинобудівни­ків та харчовиків України на ринках СНД постало збільшення експорту продукції металургії до країн Заходу, перш за все Західної Європи. Збіль­шився експорт олійного насіння, головними імпортерами якого є Іспанія та Нідерланди. Зросли обсяги експорту органічних хімічних сполук в такі країни, як Німеччина, Фінляндія. Головним споживачем шкіряної сирови­ни українського походження (а її експортні обсяги значно зросли) є Італія. Збільшилися обсяги експорту одягу та предметів одягу до Німеччини та інших країн. Головним торговельним партнером України в торгівлі міддю та виробами з неї є Німеччина.

Сукупні обсяги торгово-економічної взаємодії України з ЄС останні­ми роками постійно зростають. Так, з початку нового століття щорічний товарообіг товарами та послугами між Україною та країнами Європи скла­дає близько 10-15 млрд. дол.

Пріоритетні інтереси розширення форм інтеграційних відносин з країнами ЄС для України пов'язані з наступним:

- країни-члени ЄС є потужним ринком для збуту продукції, яка виго­товляється в Україні;

- присутність в європейському ринковому просторі дозволить Україні брати участь у програмах галузевого, технологічного, науково-технічного, освітньо-гуманітарного розвитку Євросоюзу;

- лібералізація та взаємне відкриття економічних кордонів є певною гарантією притоку іноземних інвестицій.

Серед науково-технічних пріоритетів у співробітництві з ЄС най­більш важливими є: розвиток мікроелектроніки та робототехніки; взаємо­дія в галузі біотехнологій, зокрема генної та клітинної інженерії розвиток

12.3. Інституціональні форми інтеграції національної економіки у світове господарство

Міжнародна економічна інтеграція відображає сучасні тенденції ін­тернаціоналізації національних продуктивних сил та набуває різних форм, етапів і вимірів. Так, початкова інтеграція національних економік відбува­ється завдяки розвитку міжнародної діяльності відносно автономних еко­номічних суб'єктів, у стадію часткової (локальної) інтеграції вступають за поширенням форм міжнародного співробітництва, розвитком діяльності ТНК, а стадії інституційної досягають з інтеграцією у регіональні угрупу-вання зі створенням органів наддержавного регулювання.

Якщо переплетення, взаємопроникнення та зрощування процесів ви­робничого відтворення проходить у формі «часткової інтеграції», то регіо­нальна інтеграція є формою «інституційної інтеграції» національних еко­номік за виміром «зона вільної торгівлі -> митний союз —> спільний ринок —> економічний союз». Регіональні об'єднання національних економік роз­різняються за глибиною та характером обраної інтеграційної стратегії, сфе­рами і масштабами діяльності, кількістю держав-членів тощо. Така інтег­рація, з одного боку, посилюючи ринкову уніфікацію економічного розви­тку країн-учасниць, прискорює процес глобалізації, з іншого — може при­вести до певних форм «закритого» регіоналізму, закладає умови міжрегіо­нальної та міжконтинентальної конкуренції.

Важливою складовою національного розвитку стає економічна та гео-політична визначеність у сучасній системі світогосподарських координат з урахуванням різних вимірів економічної інтеграції.

Україна має двосторонні відносини майже з усіма країнами світу, а в процеси транснаціоналізації включена переважно з позицій країни розташу­вання філіалів і представництв ТНК. На регіональному рівні шляхом реалі­зації стратегії багатополюсності Україна має офіційно визначений євроінте-граційний пріоритет з одночасним розвитком взаємовигідної співпраці у межах інших регіональних угод із традиційними партнерами з країн СНД, Єдиного економічного простору (ЄЕП), Організації Чорноморського еконо­мічного співробітництва (ОЧЕС) та ін. На глобальному рівні вона встанови­

Важливими передумовами розширення співробітництва між Україною та ЄС можна вважати:

- загальне покращання макроекономічної ситуації в Україні та більш динамічне просування економічних реформ;

- розв'язання проблем, які були спричинені, наприклад, практикою антидемпінгових розслідувань з боку ЄС, зокрема із більш широким та послідовним застосуванням Україною існуючих методів антидем-пінгу;

- розв'язання проблем, які виникають у зв'язку зі вступом України до СОТ, що є однією з передумов налагодження відносин з Євросою-зом;

- розширення номенклатурного та кількісного представництва вітчиз­няного виробництва на західноєвропейських ринках;

- участь в системі субрегіонального та прикордонного соціально-економічного співробітництва, зокрема на рівні Вишеградської гру­пи та ЦЕФТА⁶², а також в системі єврорегіонів.

Таким чином, відносини Україна — ЄС варто розглядати як процес, що має на меті розвиток національної економіки за європейськими станда­ртами та певне зближення з євроструктурами. Цей процес потребує трива­лої підготовчої роботи і в межах країни, і у взаємодії з країнами ЄС (част­кова інтеграція), а власне інституційна інтеграція не є реальною для Укра­їни в найближчі роки.

У економічних відносинах України з Російською Федерацією, з точки зору потужності зустрічних товаропотоків, порівняно інтенсивних вироб­ничо-коопераційних зв'язків, ринково-збутових чинників, домінуючим ве­ктором є співробітництво.

На пострадянському просторі експортно-імпортні операції України з Росією є найбільшими за обсягами та найбільш диверсифікованими за но­менклатурою. Основу українського експорту до Росії складають продукція металургійної промисловості (передусім вироби із чорних металів, феро­сплави, профілі, алюміній), машинобудування (електричні машини, ванта оптроніки та лазерної техніки; розробка нових матеріалів та прогресивних технологій обробки матеріалів; створення та запровадження в практику нових засобів комунікації та зв'язку; спільні дії, спрямовані на покращання енергозаощадження, перехід до використання нових та поновлюваних джерел енергії.

У кредитно-фінансовій сфері основним партнером України є Європей­ській банк реконструкції та розвитку (ЕБРР). Йдеться про сприяння розвитку фінансової сфери, зокрема комерційного експортного кредиту, кредитування малого, середнього та корпоратизованого бізнесу, аграрного виробництва, сприяння інвестиціям, модернізації та будівництву транспортної інфраструк­тури, впровадженню енергозаощаджувальних та екологічних технологій.

Для активізації партнерства Україна — ЄС були створені такі інститу­ти, як Рада та Комітет Співробітництва, парламентський комітет з числа депутатів Верховної Ради України та Європарламенту, Міжвідомчий комі­тет з розвитку відносин з ЄС. З боку ЄС українськими «справами» займа­ється Генеральний Директорат з відносин із країнами Центральної і Схід­ної Європи та Новими Незалежними Державами, постійне представництво України при Союзі в Брюсселі, посольство ЄС та місія Глави делегації Єв­ропейської Комісії в Києві.

Прикордонному співробітництву в центрально-східноєвропейському регіоні, або єврорегіоні⁶¹, сприяють такі структури, як Асамблея європей­ських регіонів, Конгрес місцевих і регіональних влад Європи, Асоціація європейських прикордонних регіонів, Конференція периферійних примор­ських регіонів, а також формування єдиного митного, тарифного та взагалі соціально-економічного простору.

Втім, у відносинах України з ЄС існують певні проблеми. До них на­лежать, наприклад, антидемпінгові розслідування проти українських това­рів, що негативно позначаються на зовнішньоторговельному і платіжному балансі країни.

12.4. Основи безпеки національної економіки*

Економічна безпека визначається таким станом національної економі­ки, за якого забезпечуються національні інтереси, стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз, здатність до розвитку та захищеність життєво важливих інтересів людей, суспільства, держави .

• створення стратегічних трансєвропейських та євразійських транспо­ртних коридорів, зокрема, Євроазіатського, коридору, з метою об'­єднання ринків країн Азії і Європи, значного збільшення транзитних товаропотоків;

• освоєння космічного простору, спільні дослідження в астрономії та астрофізиці;

• створення спільних фінансово-промислових груп на базі функціона­льно споріднених виробництв та підприємств;

• співробітництво в сфері екології та раціонального природокористу­вання, розробка та поширення екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, використання нетрадиційних джерел енергії;

• спільна розробка родовищ корисних копалин сировинних паливно-енергетичних ресурсів.

Перспективна геоекономічна модель економічної інтеграції України у світове господарство повинна охоплювати комплекс географічних векто­рів, галузей виробництва, сфер діяльності. У співпраці з іншими країнами необхідно змістити акценти на партнерську промислово-технологічну вза­ємодію на базі взаємовигідних інвестиційних та коопераційних відносин. Тільки активна і узгоджена в усіх геоекономічних площинах позиція Укра­їни може сприяти розв'язанню актуальних проблем розвитку держави.

Головна стаття експорту України до Росії — це послуги, пов'язані з транзитом енергоносіїв українською територією.

Безумовним «лідером» імпорту з Росії є енергоносії (природний газ та нафта), які складають більше 70% від загального обсягу імпорту, продук­ція машинобудування (механічне обладнання, автомобілі), продукти хіміч­ної промисловості (зокрема, синтетичний каучук) тощо. Чинниками, що стримують нарощування експорту української продукції до РФ, є жорсткі кількісні обмеження та високі митні тарифи на товари машинобудування, сільського господарства, зокрема цукру, та інші протекціоністські заходи.

Складовою двостороннього співробітництва країн є прикордонна спів­праця, на сприяння розвитку якої в лютому 2000 р. була підписана Про­грама міжрегіонального і прикордонного співробітництва України та Ро­сійської Федерації.

Наявний процес економічної інтеграції країн СНД відображає певні відмінності в умовах та завданнях економічного розвитку, а також певні політичні суперечності. Активізацію економічного співробітництва в рам­ках СНД може забезпечити послідовний переговорний процес, узгодження правових систем, регулятивних механізмів, заходів зовнішньоекономічної політики. Найбільш реальним для України в рамках СНД та у двосторон­ніх відносинах з пострадянськими країнами є запровадження зони вільної торгівлі.

Основними напрямами співробітництва країн СНД можуть бути⁶³:

• інтенсивний розвиток виробничо-технологічної кооперації підпри­ємств і галузей, які пов'язані традиційними зв'язками, що склалися за часів єдиної держави;

• спільний вихід на ринки третіх країн з кооперованою продукцією, з великомасштабними будівельно-монтажними послугами;

Основними завданнями економічної безпеки є забезпечення пропор­ційного та безперервного економічного зростання, приборкання інфляції та безробіття, формування ефективної структури економіки та розвинутого ринку цінних паперів, скорочення дефіциту бюджету та державного боргу, підвищення якості життя населення, підтримання стійкості національної валюти тощо.

Ці завдання визначають стратегію економічної безпеки як формуван­ня та обґрунтування стратегічних пріоритетів, національних інтересів, за­собів і механізмів вирішення економічних проблем.

У макроекономічному аналізі економічної безпеки вирізняють такі складові: економічну незалежність, стійкість і стабільність національної економіки, здатність до саморозвитку й прогресу.

Економічна незалежність означає, насамперед, можливість здійснення державного контролю за використанням національних ресурсів, спромож­ність забезпечити національні конкурентні переваги для рівноправної участі у міжнародній торгівлі. Стійкість і стабільність національної економіки передбачає міцність і надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, стримування дестабілізуючих чинників. Здатність до саморозвитку і прогресу означає спроможність самостійно реалізовувати і захищати національні інтереси, створювати сприятливий інвестиційно-інноваційний клімат, розвивати інтелектуальний потенціал. Економіка, яка постійно розвивається, здатна протистояти внутрішнім та зовнішнім загро­зам. Надійність та ефективність економічних пропорцій, вертикальних і гори­зонтальних зв'язків дозволяє пом'якшити наслідки дестабілізуючих процесів.

Основним суб 'єктом економічної безпеки виступає держава, яка здій­снює свої функції в цій сфері через органи законодавчої, виконавчої та су­дової гілок влади. Об 'єктами економічної безпеки є держава, суспільство, громадяни, підприємства, установи та організації, території, окремі скла­дові економічної безпеки.

Національні економічні інтереси відіграють головну роль у системі економічної безпеки. Визначення цих інтересів потребує аналізу поточного стану економіки, з'ясування основних тенденцій розвитку та розробки за­ходів їх державного коригування.

До пріоритетних економічних інтересів України належать:

• створення самодостатньої соціально орієнтованої економіки;

• збереження та розвиток інтелектуального та науково-технічного по­тенціалу;

• забезпечення економічно безпечних умов життєдіяльності суспільства;

• побудова рівноправних і взаємовигідних економічних відносин з ін­шими державами.

Загрозами економічній безпеці країни є сукупність умов і чинників, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам особистості, суспі­льству, державі, ускладнюють або унеможливлюють реалізацію націона­льних економічних інтересів.

Таблиця 12.4

Окремі показники-індикатори економічної безпеки національної економіки

Розрізняють внутрішні та зовнішні загрози економічній безпеці краї­ни. Основними внутрішніми загрозами слід вважати:

• у науково-технічній сфері: руйнування науково-технічного потенціа­лу, зменшення науково-технічних розробок, скорочення потенціалу фундаментальної науки, невизначеність державної науково-технічної політики, відтік наукових кадрів за кордон або в іншу сферу діяль­ності;

• в економічній сфері: скорочення обсягів виробництва у провідних галузях, розрив господарських зв'язків, монополізацію економіки, криміналізацію суспільства, наявність структурних диспропорцій, великий внутрішній борг, високий рівень зношеності основних фон­дів, енергетичну кризу, низький рівень продуктивності праці та інве­стиційної діяльності; високий рівень інфляції та безробіття, зростан­ня «тіньової» економіки, низький платоспроможний попит населен­ня, цінові диспропорції між промисловістю та сільським господарст­вом, загрозу втрати продовольчої незалежності країни, масове ухи­лення від сплати податків;

Так, нормальний циклічний спад ВВП становить 5-15% від його по­тенціального значення. Пороговим спадом вважають 30%, за умов вищого спаду втрати можуть бути незворотними. Нормальним рівнем інфляції вважається середньорічний темп зростання цін на 5-6%. У разі інфляції 6— 10% необхідно вживати спеціальних обмежувальних заходів. Зі світового досвіду відомо, що в період радикальних перетворень рівень безробіття може досягати 15—20%. Однак він не повинен триматися більше 3-5 років. Пороговим рівнем безробіття вважається 10%.

Розрив у річних доходах 10% найбагатших та 10% найбідніших верств населення не повинен перевищувати 6-8 разів. А індикатор концентрації доходів (коефіцієнт Джині) у розвинутих країнах становить 0,15-0,17. Ко­ли частка населення з доходами, нижчими за прожитковий мінімум, дося­гає 8-10%, це призводить до тривалої кризи та стагнації.

Інтегральний індекс економічної безпеки⁶⁶ держави визначається за багаторівневою оцінкою, що враховує індекси безпеки окремих сфер еко­номіки (макроекономічна, виробнича, фінансова, інвестиційна, зовнішньо­економічна, науково-технологічна, соціальна, демографічна, енергетична, продовольча), які, в свою чергу, є також багаторівневими. Так, фінансова безпека включає бюджетні, валютні, боргові та інші індекси. Слід зазначи­ти, що інтегральний індекс економічної безпеки країни за останнє десяти­річчя має позитивну динаміку (див. рис. 12.1)⁶⁷.

До зовнішніх загроз економічній безпеці країни належать: економічна залежність від імпорту, від'ємне зовнішньоторговельне сальдо, нераціона­льна структура експорту — надмірний вивіз сировинних ресурсів; втрата позицій на зовнішніх ринках; зростання зовнішньої заборгованості, нера­ціональне використання іноземних кредитів; неконтрольований відтік ва­лютних ресурсів за кордон.

Економічна безпека оцінюється за певними критеріями — показника-ми-індикаторами та їх пироговими величинами, перевищення яких загро­жує безпеці країни⁶⁵. Порогові значення індикаторів економічної безпеки є кількісними параметрами, що окреслюють межу між безпечною й небезпе­чною зонами в різних сферах економіки (див. табл. 12.4).

Індикатори економічної безпеки дають можливість не тільки кількісно визначити параметри необхідного розвитку економічної системи, а й сфо­рмулювати якісні вимоги, котрі є, по суті, завданнями (цілями) економіч­ної безпеки. На шляху реалізації цих цілей слід усунути або мінімізувати загрози (виявлені за результатами аналізу індикаторів економічної безпе­ки), а також розвивати наявні потенційні можливості поліпшення стану економічної безпеки.

Зовнішньоекономічна політика країни є логічним продовженням вну­трішньої економічної політики, проте з власними ознаками та інструмен­тами. Так, економічно могутні країни та регіональні інтеграційні об'єднання спроможні істотно впливати на міжнародні економічні відно­сини та проводити зовнішню політику з позиції сили для захисту своїх ін­тересів. Країни з невисоким рівнем розвитку змушені пристосовуватися до такого порядку і формувати зовнішню політику на підставі реальних еко­номічних можливостей або об'єднуючись у регіональні економічні утво­рення.

12.5. Цілі та напрями зовнішньоекономічної політики держави

Структурними елементами зовнішньоекономічної політики (ЗЕП) є суб'єкти, об'єкти і ресурси. Головним її суб'єктом є держава, тому осново­положним принципом зовнішньоекономічної діяльності є принцип все­осяжності, що означає загальнообов'язковість рішень держави для всіх суб'єктів міжнародних економічних відносин.

Виділяють різні типи цілей ЗЕП: кількісні (наприклад, зростання зов­нішньоторговельного обороту); якісні (підвищення конкурентоспроможно­сті товарів на світовому ринку); короткострокові (стимулювання експор­ту), середньострокові (створення спільних високотехнологічних підпри­ємств з іноземними партнерами); довгострокові (регіональна інтеграція та довгострокове співробітництво з певними країнами).

Головна мета зовнішньоекономічної політики України — формування основ сучасної відкритої економіки, її ефективне включення у міжнарод­ний поділ праці, активне використання його переваг для зміцнення еконо­мічної незалежності країни, створення сприятливих умов для національно­го економічного зростання. Стрижнем сучасної зовнішньоекономічної по­літики має стати формування в країні конкурентоспроможної економіки на інноваційній основі, що передбачає створення і застосування макротехнологій та відповідного інституціонального забезпечення.

До основних напрямів зовнішньоекономічної політики слід віднести:

• впровадження обґрунтованого протекціонізму, підтримка найбільш ефективних імпортозаміщуючих виробництв шляхом застосування компенсаційних митних тарифів, скасування пільгових імпортних тарифів та державних гарантій іноземним кредиторам на ввезення продукції, аналоги якої виробляються в Україні; підвищення контро­лю за якістю імпортних товарів;

• зміцнення експортного потенціалу країни, сприяння розвитку екс-портоорієнтованих галузей та виробництв, використання з цією ме­тою податкових пільг для виробників експортної продукції вищих ступенів переробки, державних гарантій під експортні кредити, сис­теми страхування експортних ризиків та інших інструментів. Боро­тьба проти дискримінації та політична підтримка вітчизняних екс­портерів;

• оптимізація структури платіжного балансу, підтримка його додатно­го сальдо; підвищення питомої ваги товарів з високою часткою до­даної вартості в експорті;

• мінімізація обсягів зовнішніх позик, їх використання, головним чи­ном, на потреби вітчизняного виробництва. Розробка та реалізація системи заходів для зниження тягаря зовнішнього боргу, залучення прямих іноземних інвестицій, реекспорту вітчизняного капіталу;

• доведення до рівня світових стандартів однієї із зон вільної торгівлі та відпрацювання на її основі режимів та механізмів зовнішньоеко­номічної діяльності;

• забезпечення керованого плавання гривні та підтримка курсу національної валюти у відповідності з наявними реаліями; удосконалення механізмів її конвертації; • ефективне використання геополітичного положення України для по­глиблення географічної диверсифікації зовнішніх зв'язків, удоскона­лення їх регіональної спрямованості. Пріоритетний розвиток співробі­тництва з ЄС та країнами СНД, відновлення позицій на ринках, що були втрачені. Поширення взаємовигідних економічних зв'язків з кра­їнами Близького Сходу та Перської затоки та взаємовигідне співробі­тництво з міжнародними економічними і фінансовими організаціями.

Читайте також:

1. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
2. Автоматизовані форми та системи обліку.
3. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
4. Акредитив та його форми
5. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
6. Актуальні тенденції організації іншомовної освіти в контексті євроінтеграції.
7. Банківський контроль та нагляд: форми та мета здійснення. Пруденційний нагляд: поняття, органи та мета проведення.
8. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
9. Безособові дієслівні форми на –но, -то
10. Безробіття: суть, причини, форми та соціально-економічні наслідки
11. Білінійні і квадратичні форми в евклідовому просторі
12. Бланки, форми і штампи

Переглядів: 1294