Президентська система правління спирається на концепцію розподілу влад.

Президент як глава виконавчої влади може формувати уряд із представників своєї партії чи блоку, не дивлячись на те, чи має вона більшість у парламенті.

Результати парламентських виборів безпосередньо не впливають на склад, структуру й напрямки діяльності уряду та його апарату.

Президентська система дає переваги виконавчій владі перед законодавчою. Сам же парламент контролюється верховним судом, котрий слідкує за відповідністю конституції законам, що приймаються (США, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія, Сирія та ін.).

У президента президентських республік є адміністративний апарат держави, який часто (особливо в США) має більше влади, ніж сам уряд. Президенти мають також певні прерогативи у призначенні суддів і право амністії.

Особливості президентської республіки добре видно на прикладі США. В цій країні має місце поєднання повноважень глави держави і глави уряду в одній особі - президенті; позапарламентський метод виборів президента та формування уряду (глави урядів призначаються президентом); відсутність у президента права розпускати вищий законодавчий орган, а у конгресу - приймати вотум недовіри уряду; заборона членам уряду бути депутатами конгресу і навпаки. Тим самим забезпечується функціонування добре розвиненої системи стримувань і противаг. Так, конгрес може відхилити законопроекти глави виконавчої влади - президента. Президент затверджує законопроекти конгресу і може накласти вето на ті, з якими він не згоден. Багато повноважень президента реалізуються лише при схваленні сенатом (приміром, міжнародні договори).

Президент США може надавати ранг члена кабінету і деяким іншим вищим федеральним чиновникам. Американський кабінет міністрів має дорадчу роль, бо все вирішує президент. Інститут президентства вперше був створений у США в 1789 р

2. Для парламентської республіки характерним є: формування уряду на парламентських засадах, коли він складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті; уряд відповідає перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку; його глава (прем'єр-міністр, канцлер) часто є першою керівною особою в державі; може бути президент із обмеженими прерогативами.

Перевагою парламентської республіки є те, що, спираючись на парламентську більшість, уряд здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні.

Прем'єр-міністр, на відміну від президента в президентській республіці, відповідає перед парламентом. І прем'єр-міністр, і уряд залишаються при владі, доки користуються підтримкою більшості. Тому, як правило, уряд формується на партійній основі, а прем'єр-міністром стає лідер партії, яка перемогла на парламентських виборах. Нині проступає тенденція концетрації влади в руках прем'єр-міністра і наближення його прерогатив до прерогатив президента в президентській республіці.

Парламенту належать пріоритетне право роботи над законодавством і бюджетом, функція контролю над урядом. Правом політичного управління володіє окрема партія чи коаліція, які мають парламентську більшість, із якими пов'язана також виконавча і законодавча влада. Глава держави у такій системі виконує представницькі функції, призначає прем'єр-міністра із лідерів правлячої партії чи коаліції політичних сил. Така система функціонує в Німеччині, Італії, Індія, Туреччина, Ізраїль та ін..

У парламентських республіках президент (глава держави) може впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, Німеччина).

3. Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка (Франція, Фінляндія, Польща, Україна, Росія, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія) характеризується подвійною підзвітністю уряду — президентові і парламенту. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з ефективними можливостями контролю за урядом з боку парламенту. З одного боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним командуючим, має право відкладального вето щодо рішень парламенту, призначає прем'єр-міністра, може розпустити парламент і призначити нові вибори, запровадити надзвичайний стан тощо. Водночас парламент має можливість контролювати діяльність уряду і прем'єра через слухання важливих питань, звітів, затвердження бюджету країни, винесення вотуму недовіри (резолюції догани) уряду і президенту (імпічмент).

В напівпрезидентській республіці з'єднується сильна президентська влада з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис, як президентська і парламентська і в різних країнах істотно відрізняється в ту або іншу сторону. Головна риса напівпрезидентської республіки - подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом.

Класичним взірцем напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може змістити президента, котрий, в свою чергу, в праві розпустити парламент, проголосивши дату позачергових парламентських виборів. Президент є главою держави і верховним головнокомандуючим, представляє країну на міжнародній арені, володіє правом відкладного вето на рішення парламенту і правом введення надзвичайного положення. Змішана система правління є комбінацією двох попередніх. Формально центральні органи функціонують за схемою парламентської системи. Є Прем'єр-міністр, якого призначає Президент. Прем'єр-міністр відповідає перед Національними зборами (Франція). А Президент може розпустити Національні збори. Тут є рівновага: Президент призначає Прем'єр-міністра, і парламент може змістити прем'єра, а Президент має право розпустити парламент. Однак останнє слово залишається за народом. Народ може вирішити конфлікт між парламентською більшістю і Президентом шляхом нових виборів. Повага до загального виборчого права примушує Президента призначати Прем'єр-міністра не тільки за власним вибором, але й з урахуванням інтересів більшості, що перемогла на виборах.

Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, разом з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдяки цьому контролює його діяльність.

Парламент контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.

Форма державного устрою- це територіально-організаційна структура держави, розподіл державної влади та державного суверенітету між центром і окремими складовими частинами держави.

Виділяють три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.

Найпоширенішим видом територіально-політичної організації суспільства є унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якої верховна суверенна влада цілком зосереджена в центрі, а складові (департаменти, області, воєводства тощо) не мають ознак політико-державної самостійності, а є тільки адміністративно-територіальними одиницями. В унітарній державі утворюються загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади; функціонує єдина система законодавства, правова і грошова системи, єдине громадянство. Усі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без політичної самостійності, але є автономними в господарчій і соціально-культурній сферах. Унітарні держави — це Польща, Угорщина, Україна, Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін.

Унітарна держава характеризується простотою устрою єдиною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.

Унітарні держави бувають централізованими (Великобританія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія).

Централізовані держави можуть подавати достатньо широку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не володіє значною автономією і безпосередньо орієнтуються на виконання рішень центру.

В децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи володіють власними парламентами. Вони самостійно вирішують делеговані центром питання в області утворення, комунального господарства, охорони суспільного порядку та ін. При цьому вони звичайно сильно обмежені центром в питаннях фінансової діяльності і тому сильно залежать від центру.

Федерація- це союзна держава, до складу якої входять державні утворення, що наділені юридичною та політичною самостійністю (штати, республіки, кантони, землі), для яких характерні національні, соціально-економічні, територіальні відмінності.

Принцип федералізму полягає у розмежуванні компетенції федеральної центральної влади та владних повноважень суб'єктів федерації. Цей принцип означає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному плані не є єдиним цілим, а складається з суб'єктів федерації. Суб'єкт федерації володіє установчою владою, має право приймати власну конституцію, мати свою судову та правову системи. Федеральні закони отримують безумовний характер. У конституціях федерацій розмежовуються компетенції федеральних і місцевих органів влади. До сфери компетенції центральної влади належать питання розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації, фінансів, оподаткування, організації структури та діяльності вищих органів влади, зовнішньої політики, оборони країни та ін.

Сьогодні федераціями є 20 країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Німеччина (ФРН),Індія, Канада, Мексика, Росія, США та ін.

Члени федерації не володіють індивідуальним суверенітетом і правом одностороннього виходу з союзної держави.

Федерація як форма територіального устрою держави показала свою життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.

Конфедераціяє союзом суверенних держав, що створюється для досягнення конкретної загальної мети

Фактично — це союз декількох незалежних держав, які об'єднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад, для спільної оборони, розв'язання економічних, енергетичних, транспортних проблем тощо). Для здійснення узгодженої політики конфедерації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають сили безпосередньої дії та повинні затверджуватися центральними органами влади країн-членів. У конфедерації немає єдиного вищого законодавчого органу, єдиного громадянства; країни-учасниці самостійно здійснюють міжнародну діяльність, можуть за власною волею залишити конфедерацію і розірвати конфедеративний договір.

Ця форма державного об'єднання достатньо міцна і звичайно еволюціонує в федерацію, або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776 – 1787рр.), Швейцарії (до 1848г.), Германію (1815 – 1867рр).

Досить тривалий час конфедерацією був Швейцарський союз (1291-1798 і 1815-1848 рр.), що являв собою об'єднання 23 суверенних кантонів з метою підтримки зовнішньої і внутрішньої безпеки. Однак поступово конфедерація перетворилася на федерацію, за якої до відання центральних органів були передані військовий бюджет, армія та призначення дипломатичного корпусу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Форми сучасної держави	\|	Правова і соціальна держава

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.