Кредитні відносини та монетна система Київської Русі

З розвитком торгівлі в Київській державі формувалася грошова система. Перші монети на території України відносяться до II—III ст. Це були римські монети, але вони не набули поширення в Україні. У VI—VII ст. з'явилися сасанідські монети. Давньоруська держава мала свою грошову систему в формі "кунних" грошей. За гроші слугували хутра куниці або білки. "Кунна" грошова система була досить складною і об'єднувалася лічильною одиницею — гривнею. В IX—XI ст. одна гривня дорівнювала 20 ногатам або 25 кунам, або 50 резанам, з XII ст. — 50 кунам, або 100 векшам. Однак для значних торгових операцій була потрібна певніша і твердіша валюта, ніж "кунна". Так з'являються срібні зливки — гривні. Вони мали різну форму і масу: київська гривня важила 160—196 г срібла, чернігівська — близько 196 г. Золота гривня не мала такого поширення, як срібна. Наприкінці XIII ст. з'явився срібний злиток — карбованець, що дорівнював половині срібної гривні.

Застосовувались у ті часи й карбовані монети, їх почали виготовляти в часи князювання Володимира Великого. Це були золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаянний та Ярослав Мудрий випускали лише срібну монету довільної маси. Карбували монети місцеві майстри.

Поряд з вітчизняними монетами в обігу до середини XI ст. були куфічні дирхеми, візантійські монети. Західноєвропейські динарії не відігравали значної ролі в торгівлі Київської держави, хоча вони тут зустрічалися. Основна маса монет була арабського походження.

У XII—XIII ст. головною грошовою одиницею була срібна гривня. Ця форма грошей свідчить про високий рівень концентрації багатства в руках панівної верхівки і виникнення особливих форм виробничих відносин і обміну.

Карбування власних монет тривало і за синів Володимира Великого — Ярослава і Мстислава. При них вийшли перші вітчизняні золоті та срібні гроші. На одному боці монети був викарбуваний герб України — тризуб. Вони випустили в обіг і розмінні монети — ногати та резани. Ходовими грішми були також гривні — срібні зливки масою 160—500 г. Археологи виявили невелику кількість цих грошей. Основною причиною цього було те, що на Русі в XI—XII ст. купці збували товар в кредит. За ці послуги кредитори-купці сплачували суму, яка іноді дорівнювала 50 % боргу. В цих кредитних операціях безпосередню участь брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право передусім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торговців. Поява у 1113 p. "Статуту про рези (проценти)" є свідченням того, що товарно-грошові відносини в Київській Русі досягли найвищого ступеня в своєму розвитку.

Торгівля зазнала менших втрат від монголе-татарської навали, ніж ремесло. Уже в XIII ст. розпочалося піднесення торгівлі, зумовлене зростанням міст і розвитком ремесел. В містах з'явилися крамниці, в яких продавалися найрізноманітніші товари, у тому числі продукція сільського господарства.

Вигідне географічне положення Галицько-волинської держави сприяло розвитку зовнішньої торгівлі. Українські купці активно торгували з Польщею, Угорщиною, Візантією, генуезькими і венеціанськими факторіями Причорномор'я, Литвою, країнами Західної Європи. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Київ, Галич. Найінтенсивніше проходила торгівля з Волині і Галичини на Київ.

Багато століть Прикарпаття забезпечувало всю Україну сіллю.

Купці вивозили за кордон шкіри, хутро, мед, віск, сіль, хліб, ремісничі вироби. З країн Західної Європи та Півдня вони везли дорогі тканини, золото, срібло, породистих коней, рибу, вино, прянощі. Князі, тобто держава, від торгівлі мали значні прибутки, з кожного купця стягувалося мито. Одна з таких митниць згадується літописцем 1287 p. в Городлі. Збирали його спеціальні службовці з окремих караванів, коней, від маси, кількості товарів. Умови міждержавної торгівлі вирішували керівники держави спеціальними угодами. Андрій Юрійович знизив мито до одного гроша від коня, у 1320 p. він скасував повністю мита для торунських купців. Митниці були також в Холмі, Володимирі, Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Внутрішня торгівля внаслідок панування натурального господарства розвивалася слабко.

Широкомасштабна торгівля потребувала нормального функціонування грошової системи. Грошова одиниця Галицько-Волинського князівства була адекватною періоду Київської держави. У літописах зустрічаються назва гривня-кун і відомості, що грошові знаки виготовлялися на Волині. Описуючи багатства Володимира Васильковича, літописець зазначає: князь "тарелі великі срібні і кубки золоті та срібні сам перед своїми очима побив і вилив у гривні, і намиста великі баби і матері своєї вилив і розіслав милостиню по всій землі". В Галицько-волинській державі в обігу були й інші грошові знаки. В грамоті Андрія Юрійовича називалися такі одиниці: монета, гроші й денарій — розмінні частини гривні. У XIV ст. гривня дорівнювала 48 грошам або 240 денаріям. Ці дрібні монети карбувалися у сусідніх державах — Чехії, Польщі і Угорщині. Як свідчать княжі грамоти, вони були у вільному обігу в Галицько-волинській державі. Можливо, що галицько-волинські князі чи королі карбували такі самі монети, як західноєвропейські, але досі їх не знайдено у скарбах.

Отже, навіть у складних умовах залежності від Золотої Орди Галицько-волинська держава зуміла налагодити торгівлю.

У другій половині XIV—XV ст. розширилася внутрішня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки.

Торжки обслуговували місцеві ринки. Вони відбувалися один-два рази на тиждень, перетворюючись на елементи постійної торгівлі. Шляхта і купці, козаки і селяни звозили хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкіри, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основними споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, щоб перепродати в інших містах з більшою вигодою. Крім того, купці, багаті міщани і цехові ремісники на ринкових площах влаштовували постійні крамниці, де продавали вироби ремісників — взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Великим попитом користувалася зброя.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і Північного Причорномор'я в усі землі України і за кордон. З'явилась окрема категорія торговців сіллю, їх називали солениками, а пізніше — чумаками і коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували торгівлю сіллю.

У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою складання внутрішнього ринку. Ярмарки організовувались один-два рази на рік і тривали кілька днів, а то й тижнів. На них з'їжджалися купці з різних земель. Значно розширюється оптова торгівля. Укладаються контракти на поставку товарів у великих розмірах.

Міста для проведення ярмарків визначались великокнязівськими і королівськими грамотами (постановами). Постійні ярмарки були у Львові, Києві, Перемишлі, Галичі, Луцьку, Ярославлі. Купці приганяли сюди зі сходу України великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкіри, рибу, ремісничі вироби. Активними учасниками ярмарків були міщани і селяни, які купували сукно, полотно, вироби ужиткового призначення, зброю тощо.

Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася численними правилами, які захищали інтереси невеликих торговців. Торгувати дозволялося лише місцевим купцям у відведеному місці, у визначені дні та години. Міська адміністрація була зацікавлена в збереженні таких порядків, тому що це полегшувало збирання торгових мит. У великих містах було два і більше торгових майданів, де розміщувались склади товарів для вивезення за кордон або в інші міста.

Важливим фактором розвитку господарства України залишалася зовнішня торгівля. Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкоші — шовкові, парчеві тканини, оксамит, килими, саф'ян, вина, коней; із Заходу — сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивозили продукти сільського господарства та промислів — мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкіри, а з XV ст. — також збіжжя. Значне місце займав вивіз рабів. Важливими центрами зовнішньої торгівлі були Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк.

Найважливіше значення у торгівлі зі Сходом мав Львів, через який йшли сухопутні шляхи левантійської торгівлі. В XIV ст. до Чорного моря вів "татарський" шлях — через Кам'янець-Подільський степами до італійських поселень Кафи (Феодосії) і Сурожа (Судака) в Криму та Азовського узбережжя. В XV ст. цей шлях втратив своє значення і торгівля велася "молдавським" шляхом через Галич, Коломию, Чернівці Сучаву (столиця Молдавії), з відгалуженням через Теребовлю і Кам'янець-Подільський, через Ясси до італійських колоній Кілії (в гирлі Дунаю) і Білгорода (в гирлі Дністра), а звідти Чорним морем до Константинополя. Після взяття турками-османами Константинополя у 1453 p. через Львів проходив єдиний європейський шлях східної торгівлі.

Львів з'єднував українські землі з Західною Європою — Вроцлавом і Гданськом, а також з Молдавією, Угорщиною. В 1379 p. він одержав широке складське право (протягом 14 днів), що поширювалося на всі товари, крім солі. Складське право зобов'язувало всіх купців, що проїжджали через місто, зупинитися і продавати свої товари певний час. У 1460 p. привілей короля Казимира забезпечив Львову виключне право оптової торгівлі та дорожнього примусу. Львівські купці мали пільги у сплаті мита на території Польського королівства.

Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, в Середню Азію, Крим, Московську державу. На Волині першість у торгівлі перейшла від Володимира до Луцька, що підтримував зв'язки з балтійським Помор'ям, білоруськими землями. Конкурентом Львова в південній торгівлі був Кам'янець-Подільський. Однак ці міста не здобули монопольного права на торгівлю, як Львів.

Розвиток торгівлі стримували феодальні відносини. На відміну від країн Західної Європи великокнязівська і королівська влада проводила митну політику на користь магнатів і шляхти. Великі феодали домагалися від держави звільнення від мита, отримання права збирати його самим. Вони були заінтересовані у зниженні митних зборів з іноземних купців, які купували імпортні товари за пільговими цінами. Така політика потурання магнатам і шляхті позбавляла державну скарбницю одного з найважливіших джерел надходжень. Разом з тим купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази. Система збирання мита була дуже розгалуженою. Збирали прикордонне, шляхове, мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торгове, ринкове мито тощо.

Польський уряд прагнув монополізувати зовнішню торгівлю України. Так, німецькі купці могли купувати українські товари тільки через посередництво польських купців. Лише після приєднання Східної Прусії з Кролевцем (Кенігсбергом) до Польщі стала можливою вільна торгівля України з пруськими містами. Українським купцям, особливо в західноукраїнських землях, заборонялося займатися торгівлею. Вони часто зазнавали грабежів з боку шляхти, міські жителі часто громили українські крамниці.

Дискримінації з боку держави зазнавали також вірменські, єврейські та московські купці. Іноземних купців примушували продавати товари за зниженими цінами великими партіями. Королівська адміністрація на місцях практично була необмеженою в своїх діях щодо іноземних І, купців. З них брали непомірне високі мита, під різними приводами арештовували і вимагали викупу.

Розвиток торгівлі в XIV—XV ст. сприяв упорядкуванню грошової системи. З 50-х років XIV ст. до другого десятиріччя XV ст. у Львові випускалися місцеві монети — великі срібні руські півгроші з гербом Галицької Русі — левом та мідні денарії. В 60—90-х роках XIV ст. карбував монети у Києві князь Володимир Ольгердович.

Проте український ринок у XIV—XV ст. обслуговували не лише вітчизняні монети. Вони посідали скромне місце на українському грошовому ринку. Тут курсували чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, молдавські, генуезько-кримські монети. Така різноманітність грошей пояснювалася феодальною роздробленістю, слабкістю центральної влади, відсутністю єдиного ринку, утрудненістю зв'язків між окремими українськими землями. Існування локальних ринків призводило до формування місцевих грошових систем.

Панівне становище в грошовому обігу в українських землях посідав празький гріш. Випущені при чеському королі Вацлаві (1278-1305 pp.), ці великі та повновагові монети, виготовлені з високопробного срібла, витіснили з ринків Східної Європи інші монети. Досить поширеними були польська гривня, що дорівнювала 48 грошам, а також лічильна одиниця — копа, на яку йшло 60 грошей. Значне місце на українських ринках посіли польський півгрош (срібна монета вартістю 1/2 гроша) і литовський динарій. Багато було в обігу золото-ординських дирхемів.

У XV ст. поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заставу). Окремі купці вели торгівлю через своїх агентів. Розвиток лихварства привів до появи перших "банківсько-торгових домів". Відсоткові ставки були високими (50—100 %). Державне законодавство намагалося регулювати кредит. У 1347 p. було заборонено брати більше одного гроша з гривні на тиждень. Отже, розвиток торгівлі в Україні гальмувався політикою феодальних держав, до складу яких входили українські землі. Проте з розвитком торгівля розширювалася і набувала нових форм.

Утворення Київської держави зумовило появу нових податків з населення. Найдавнішою формою оподаткування була данина. Залежно від історичних умов вона виступала як воєнна контрибуція, прямий державний податок, феодальна рента. Вперше згадується данина в "Повісті временних літ" як воєнна контрибуція, накладена на підкорені племена. Князі Олег і Ігор збирали данину як державний податок з окремих слов'янських земель, виїжджаючи разом з дружиною на "полюддя". Княгиня Ольга, встановивши в 947 p. постійні пункти — "погости" для збирання данини, дні та строки, започаткувала стабільне її стягування. Одиницею оподаткування були "дим", "дворище" або "плуг". Платили натурою (хутром, шкірами, медом, худобою, збіжжям) і грішми. З розвитком феодальних відносин відбувалася еволюція данини. Вона перетворювалася частково на державні податки або феодальну ренту на користь феодала. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і штрафів. Населення Київської Русі відбувало різні державні примуси: "повоз" (перевезення), будівництво міст і укріплень, утримання князівських чиновників, відбування військової повинності.

У період монголо-татарського панування населення феодальних князівств, крім церкви і духовенства, платило десятину, пізніше — поголовну подать, виконувало різні примуси. Данина, або татарщина, збиралася хутром, збіжжям, грішми, спочатку — ханськими баскаками, а пізніше — українськими князями.

У Великому князівстві Литовському головним загальнодержавним щорічним податком селян була серебщина, яку на Київщині називали подимщиною, на Волині — воловщиною, на Чернігівщині — поголовщиною. Оподаткування здійснювалось на земельній одиниці — дворищі. Селяни виконували найрізноманітніші державні примуси — будували і ремонтували замки, шляхи, косили сіно, давали підводи і стацію — продовольство для великого князя при переїздах. Поступово стація стала постійним податком і збиралася грішми. На користь церкви селяни сплачували десятину.

Польський король і великий литовський князь Казимир привілеєм 1447p. звільнив шляхетських і міщанських підданих від сплати серебщини, гужової повинності, косіння сіна. Серебщина стала тимчасовим податком, розмір якого встановлювався великим князем за радою феодалів.

Цей привілей значно зменшив доходи великого князя і посилив його залежність від феодалів.

У Польській державі галицьке боярство до 30-х pp. XV ст. платило податки з кожного лану по 4 гроші, 2 міри вівса, 2 міри пшениці, виконувало примуси з ремонту королівських замків, відбувало військову повинність (оборонні війни, закордонні походи) певною кількістю озброєних людей без винагороди від короля. З другої половини XV ст. знову почав стягуватися податок з лану в розмірі 12 грошів, який поступово став постійним. Селяни платили десятину на користь церкви. Тяжким тягарем була стація — натуральна повинність для утримання польського війська. Справлялися податки на млини, корчми, рудники, з людей, які займалися вівчарством, працювали за наймом. Міське населення платило податок з рухомого і нерухомого майна — шос — у розмірі 4 % суми, в яку було оцінено майно. Непрямий податок — акциз — з'явився в 1459 p., ним обкладалися лише алкогольні напої.

Розвиток господарства в українських землях у V—XV ст. порівняно із західноєвропейським мав свої особливості. Дискусійним є питання генези феодалізму. Традиційно вважалося, що феодальна власність у Київській Русі та залежність селянства сформувалися в процесі розпаду общини-громади, її феодалізації; "окняжіння" земель і переростання полюддя, данини в ренту, приватно-господарської ініціативи феодалів. Васальні стосунки виникли значно пізніше, ніж на Заході, — в XI—XIII ст. Вони не були чітко виражені та оформлені юридичне. На відміну від Заходу залежне селянство складалося з патріархальних рабів та вільних членів громади. Таких явищ, як прекарії та комендації, на Русі не було.

Деякі сучасні дослідники стверджують, що на Русі не було великого землеволодіння, незалежного від князівської влади. Воно, на їхню думку, було результатом княжого дарування.

Процес феодалізації в XI — на початку XIII ст. не завершився. Умовне землеволодіння не набуло поширення. Панівною формою його була спадкова вотчина, селяни вважалися особисто вільними, їхня залежність виявлялася у сплаті данини, податків, ренти. Феодалізація уповільнювалася безперервною колонізацією вільних територій. Уніфікація різних груп залежного селянства відбувалася повільно.

З втратою державності господарський, соціально-економічний розвиток українських земель визначався русько-литовським й польським правом. Одночасно українські землі колонізувалися польськими, литовськими, угорськими, молдавськими феодалами. З кінця XV ст. в Україні, як і в європейських країнах на схід від Ельби, розпочалося юридичне оформлення кріпосного права, фільваркової системи.

Ремесла на українських землях за рівнем розвитку не поступалися західноєвропейським. Однак на відміну від Заходу в українських містах крім вільного міського ремесла розвивалося вотчинне, монастирське, державне. Останнє організувала князівська влада. На будівництві міст, оборонних споруд, храмів, кораблів працювали переважно залежні ремісники.

У період зрілості феодального господарства в містах почало переважати вільне міське ремесло. Цеховий лад ремесла виник пізніше, ніж в Західній Європі, — в кінці XIV ст. Його створення і розвиток гальмувалися феодальним характером давньоруських міст. Цехи в Україні ніколи не досягали такої самостійності та політичної могутності, як на Заході. В Європі і в Україні міста ставали економічними, політичними та культурними центрами своїх аграрних областей. Такого протиборства, як на Заході, між міським населенням і феодалами в Україні не було. У містах крім ремісників і купців проживали феодали, священнослужителі, люди вільних професій. Міста мали аграрний характер. Подібні були міста в Італії, Візантії.

У Західній Європі і в Київській Русі провідну роль в економічному житті відігравала зовнішня торгівля. У країнах Західної Європи формувались національні ринки, в Україні ярмарки виникли наприкінці XV ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Фінанси Київської Русі	\|	Тема 2. Фінанси України в польсько-литовський період

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.