• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Система вищої освіти України на сучасному етапі.

Приєднання України до Болонського процесу є незаперечним фактом міжнародного визнання нашої системи вищої освіти, важливим кроком на шляху реалізації стратегічного курсу України на вступ до Європейського союзу.

Це вимагає подальших колективних зусиль щодо забезпечення відповідності вітчизняної вищої освіти європейським стандартам та успішного входження до єдиного європейського освітнього простору як рівноправного партнера.

З боку Президента України та уряду освіті приділяється особлива увага. Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні», спрямований на підтримку вітчизняної освіти і науки, створення умов для забезпечення громадянам рівного доступу до якісної освіти, її інтеграції у загальноєвропейський освітній простір.

В Україні здійснюються кроки щодо забезпечення прискореного, випереджального інноваційного розвитку освіти, створюються умови для самоствердження та самореалізації особистості протягом життя.

За останні роки в вищій освіті спостерігаються суттєві позитивні зміни:

– запровадження нових навчальних програм і технологій навчання;

– розширення доступу молоді до безплатної вищої освіти та наукових досліджень;

– поліпшення рівня соціального захисту всіх учасниць навчально-виховного процесу.

Систему концептуальних ідей і поглядів на стратегію та основні напрями розвитку освіти визначає Концепція розвитку освіти в Україні на 2006-2010 роки.

Набуває розвитку процес демократизації вищої школи. При міністерстві створені Громадська колегія, Громадська рада з вищої освіти, Всеукраїнська студентська рада.

На сьогодні надзвичайно важливим є налагодження ефективного управління системою вищої освіти країни. Це зумовлено необхідністю оперативно реагувати на зміни, що відбуваються у нашому суспільстві та світі.

Водночас управління системою вищої освіти ускладнюється, по-перше, її децентралізованістю, адже вищі навчальні заклади знаходяться у підпорядкуванні 26 міністерств і відомств. Навіть незважаючи на їх позитивну діяльність щодо розвитку галузевої вищої освіти, все таки є випадки недостатньої координації їх дій з Міністерством освіти і науки України.

Зокрема, це стосується питань оптимізації мережі, що проводиться Мінагрополітики, переліку спеціальностей (МОЗ), ступеневості вищої освіти (Мінкультури) та створення галузевих нормативних документів, які, за винятком окремих особливостей, повторюють відповідні акти Міністерства освіти і науки України.

По-друге, у ВНЗ не високий рівень інформованості студентів, викладачів.

Маючи на увазі підвищення якості вищої освіти, слід знати, що вона залежить від рівня впровадження інформаційно-комунікаційних технологій та формування інформаційної культури всього суспільства і кожної людини. Людство вступило в добу інформаційного суспільства, суспільства високих технологій, відкритих інформаційних потоків. 55 країн світу вважаються такими, що перейшли від індустріального суспільного ладу до інформаційного, в якому формується принципово нова парадигма професійної діяльності, характеру виробництва. України в цьому переліку немає.

Володіє світом той, хто володіє інформацією. Наша держава не може бути розвинутою та економічно потужною без доступу до світових інформаційних ресурсів. Подолання цифрової нерівності – одне з головних завдань нинішнього уряду.

Безперечно, в освіті для формування інформаційного суспільства зроблено чимало. Здійснюється комп’ютеризація шкіл, реалізуються державні програми щодо інформатизації професійно-технічних закладів та ВНЗ. За чотири останні роки кількість комп’ютерних місць в університетах системи МОН збільшилася на 60% і становить 67 тис. У багатьох університетах запроваджено власні навчально-інформаційні комп’ютерні мережі, створені сучасні комп’ютерні класи, запроваджуються дистанційні технології навчання, здійснюється повна комп’ютеризація бібліотек, використовуються системи комп’ютерного управління університетами.

Але, сьогодні, на жаль, оснащення загальноосвітніх навчальних закладів комп’ютерною технікою в середньому по Україні становить лише 43%. Підключення загальноосвітніх навчальних закладів до Інтернету в цілому по Україні становить близько 15%. Міських шкіл, які підключені до усієї мережі, – близько 19%, сільських – 10%.

Україна, посідає одне з останніх місць у світі за кількістю комп’ютерів на 100 учнів загальноосвітніх навчальних закладів. Маємо 1,3 комп’ютера на 100 учнів. Для порівняння: Японія – 82, США – 76, Німеччина – 52, Франція – 38, Польща – 14,6, Росія – 10,4. Понад 1 млн. учнів (20%) навчаються у школах, де немає жодного сучасного комп’ютера.

Немає потреби говорити, як необхідно суттєво поліпшити ці показники. Тому урядом прийнято Державну програму „Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці” на 2006-2010 роки, яку було розроблено Міністерством освіти і науки України на виконання Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні” та відповідних законів України.

Розв’язання проблем розвитку багаторівневої системи освіти в Україні в умовах нових соціально-економічних відносин, трансформації парадигми освіти, формування загальноєвропейського освітнього простору потребує скоординованих на державному рівні дій центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, що може бути забезпечено прийняттям Державної програми.

Концепція Державної програми розвитку освіти в Україні на 2006-2010 роки розроблена відповідно до Програми діяльності Кабінету Міністрів України „Назустріч людям”, на виконання Указу Президента України від 4 липня 2005 року № 1013/2005 „Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні”.

Мета програми:

– координація спільних дій, спрямованих на підвищення якості освітніх послуг та якості освіти її інноваційний розвиток, адаптацію до соціально орієнтованої ринкової економіки;

– інтеграція у європейський та світовий освітній простір;

– творчий розвиток вітчизняних освітніх надбань;

– забезпечення рівного доступу до здобуття якісної освіти громадянами України;

– удосконалення механізмів управління, оптимізації, прогнозування та фінансування;

– соціальний захист усіх учасників навчально-виховного процесу;

– прискорення розвитку вищої освіти як визначального чинника інноваційного розвитку суспільства.

Мережа вищих навчальних закладів України налічує 951 ВНЗ усіх рівнів акредитації та форм власності: 606 – І-ІІ рівнів акредитації, 345 – ІІІ-ІV рівнів акредитації. Сектор державної форми власності складає 223 ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації та 309 ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації. Сектор приватної форми власності складає 113 ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації та 89 ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації. У системі вищої освіти навчається понад 2,7 млн студентів (2,1 млн у 2000 р.), із них 0,5 млн навчаються у коледжах, технікумах, училищах. У вищій школі працюють більше 192 тис. педагогічних і науково-педагогічних працівників.

За даними по Харківській області:

В області функціонують:

– 31 ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації державної форми власності

– 46 ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації державної форми власності

– 15 ВНЗ приватної форми власності.

У ВНЗ навчаються:

– 295 тис. студентів

– 9849 іноземних громадян з 94 країн світу.

Працюють:

– 19 тис. викладачів, серед них:

– Докторів наук, професорів – 1426 осіб,

– Кандидатів наук, доцентів – 7668 осіб,

– Дійсних членів і членів кореспондентів НАН України та галузевих академій України – 116 осіб.

У 2007 році:

Прийнято на І курс ВНЗ денної форми навчання 37 тис. осіб.

3. Упровадження ступеневої підготовки фахівців у вищій школі.

В Україні відповідно до ст.30 Закону України „Про освіту” і Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1998 р. №65, структура вищої освіти включає такі освітньо-кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Молодший спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, передбачених для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста і здобути повну загальну середню освіту.

Бакалавр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні та спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об’єкту праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, передбачених для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Державне замовлення на підготовку бакалаврів надається ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації. Коледжі, які мають ліцензію на підготовку бакалаврів і входять до структури ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації або утворюють з ним комплексом, можуть готувати фахівців на бюджетній основі за рахунок державного замовлення зазначеного ВНЗ.

Студенти ВНЗ після здобуття базової вищої освіти мають право : продовжити навчання за програмою магістра або спеціаліста.

Спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр” здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, передбачених для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Навчальний процес для осіб, що навчаються за програмою „спеціаліст”, організовується відповідно до Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 2 червня 1993 р. № 161, і завершується державною атестацією у формі захисту дипломної роботи.

Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти, що передбачає здобуття особою повної вищої освіти з відповідної спеціальності на базі освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр” (базова вища освіта), або освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст” (повна вища освіта), а також вищої освіти, здобутої до запровадження в Україні ступеневої освіти.

Підготовка магістра у системі вищої освіти спрямована на створення умов для творчого розвитку обдарованої особистості і підготовку фахівців за одним із функціональних напрямів діяльності: науково-дослідним (творчим), науково-педагогічним, управлінським.

Особа, яка здобула освітньо-кваліфікаційний рівень „магістр”, повинна володіти поглибленими знаннями з обраної спеціальності, уміннями інноваційного характеру, навичками науково-дослідної (творчої), або науково-педагогічної, або управлінської діяльності. Має право на зайняття основних посад на ринку праці, продовження навчання в аспірантурі.

Термін підготовки магістра з певної спеціальності до затверджених державних стандартів визначається навчальним планом ВНЗ.

Отже освітньо-кваліфікаційна система вищої освіти України максимально наближена до структури ступенів більшості країн Європи, однак переобтяжена рівнями молодшого спеціаліста і спеціаліста.

Пошук оптимальної структури і змісту, передусім бакалаврської, та удосконалення інших освітніх, кваліфікаційних і наукових рівнів підготовки буде здійснено в ході педагогічного експерименту, який реалізується у ВНЗ України.

Основні освітянські документи:

1. Закон України „Про освіту”

2. Закон України „Про вищу освіту”

3. Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах (затверджено наказом Міносвіти України від 02.06.1993 р. № 161)

4. Положення про академічні відпустки та повторне навчання у вищих закладах освіти (затверджено наказом Міносвіти України та МОЗ України від 06.06.1996 р. № 191/153)

5. Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти (затверджено наказом Міносвіти України від 15.07.1996 р. № 245)

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає потенціал України на шляху до євро інтеграції?

2. Які позитивні і негативні чинники світових глобалізацій них процесів у сфері освіти?

3. Яка мета спільної стратегії ЄС щодо партнерства з Україною?

4. Яка хронологія подій із налагодження співробітництва України і ЄС?

5. Які європейські програми у сфері освіти підтримує Україна?

6. Які основні положення Сорбоннської декларації?

7. Коли і які країни підписали Болонську декларацію?

8. У чому полягає суть Болонського процесу?

9. Які позитивні зміни відбуваються у вищій освіті України останніми роками?

10. Які негативні тенденції вищої освіти України гальмують її розвиток?

11. У чому полягає суть ступеневої підготовки фахівців у вищій школі?

Література:

1. Вища освіта України і Болонський проце: Навчальний посібник / За редакцією В. Г. Кременя. Авторський колектив: М. Ф. Степко, Я. Я. Болюбаш, В. Д. Шинкарук, В. В. Грубіянко, І. І. Бабин. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004.

2. Ніколаєнко С. М. Стратегія розвитку освіти України: початок ХХІ столітті: Посібник / . – С. М. Ніколаєнко. – К.: Знання, 2006. – 253 с.Література:

Лекція 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з вищою освітою.

Питання:

1. Університет – інтелектуальний осередок у галузі фундаментальних наук, центр підготовки спеціалістів для різних сфер діяльності, впровадження навчання за новими спеціальностями та напрямами

Питання для самостійної роботи:

1. Університет – навчальний заклад, завдання якого відпрацювання різноманітних змін у змісті та технології освіти, поглиблення міждисциплінарних знань

Література:

1. [2,С.40]

2. [5,С.24]

Університет– вищий навчальний заклад, наукова установа з різними гуманітарними та природничо-математичними факультетами; навчальна установа для підвищення загальноосвітніх, спеціальних та політичних знань.

Уже сьогодні треба подумати над можливим поділом вищих навчальних закладів: на заклади, які надають університетську (академічну) освіту, і заклади, котрі надають вищу професійну освіту.

На часі є створення:

1) дослідницьких університетів для підготовки магістрів і докторів наук та проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень на міжнародному рівні;

2) корпоративних університетів для підготовки бакалаврів, магістрів і докторів наук та проведення наукових досліджень на загальнонаціональному та регіональному рівнях;

3) професійних регіональних університетів для підготовки бакалаврів і магістрів з незначної кількості спеціальностей та проведення наукових досліджень з деяких галузей.

Сьогодні в багатьох випадках університети ініціюють приєднання технікумів і коледжів тільки заради нарощування власної матеріальної бази, не обмежуючи себе в кількості таких закладів і не турбуючись про відповідність профілів підготовки.

Трансформація змісту вищої школи є одним з найважливіших складників процесу модернізації освіти в цілому. Сучасне суспільство потребує підготовки молоді, здатної відповідати на виклики часу, компетентної та мобільної на ринку праці, яка має активну громадянську позицію та ефективно діє, саморозвивається, а також здатна навчатись упродовж життя.

Стандарти вищої освіти України, перебувають у стані безперервного трансформування і модернізації. У наш час руйнується консерватизм у педагогіці, це зумовлює інтенсивний пошук нових педагогічних технологій, підходів, методик, оновлення змісту навчальних програм, які спрямовані на навчально-пізнавальну та науково-дослідну діяльність.

Нагальною проблемою для сучасного університету залишається упровадження інноваційних форм і методів організації навчального процесу в рамках традиційного навчання. Це питання має бути вирішено шляхом запровадження у вищій освіті особистісно-орієнтованого підходу до студента, технологій саморегульованого навчання та розвивальних технологій професійної освіти, до яких входять:

— особистісно-орієнтовані технології: інтерактивні та імітаційні ігри, тренінги розвитку, розвивальна психодіагностика;

— когнітивно-орієнтовані технології: діалогічні методи навчання, семінари-дискусії, проблемне навчання, когнітивне інструктування, когнітивні карти, інструментально-логічний тренінг, тренінг рефлексії;

— діяльнісно-орієнтовані технології: методи проектів і спрямовуючих текстів, контекстне навчання, організаційно-діяльнісні ігри, комплексні дидактичні завдання, технологічні карти, імітаційно-ігрове моделювання технологічних про­цесів тощо.

У сучасних умовах організації навчання у вищих навчальних закладах це потребує постійного підвищення фахового (психолого-педагогічного) рівня викладачів і, відповідно, зміни ролі студента. Студентові відводиться значна роль у активізації навчальної (інтерактивні заняття тощо) та самостійної діяльності. Чисто репродуктивне засвоєння знань відходить на задній план. За таких умов викладач виконує більше роль менеджера, консультанта, тьютора, по­радника.

Вищі навчальні заклади всіх форм власності активно вводять інноваційні технології в навчальний процес.

Головне завдання — це принципово змінити нинішню законодавчу базу України у сфері науки і вищої освіти, оскільки протягом останніх років вона не тільки не стимулює, а навпаки гальмує розвиток науки у вищих навчальних закладах. Нам потрібно повернути науці й освіті державний пріоритет та налагодити ефективну взаємодію в системі наука — освіта, якої сьогодні немає.

Необхідно стимулювати зацікавленість університетів до проведення інноваційної діяльності. Тому потребує негайних змін тендерна система та інші нормативні документи, що регламентують фінансову складову наукової діяльності ВНЗ.

Питання формування нового Переліку програм підготовки фахівців і професіоналів у вищих навчальних закладах України є однією з необхідних умов реалізації завдань, визначених Болонським процесом.

Необхідність модернізації чинних переліків викликана тим, що для них характерні недоліки, які виявлені в процесі користування та пов'язані з невідповідністю європейським вимогам, зокрема, спеціальності недостатньо структуровані; є спеціальності схожі за змістом, деякі з них не мають адекватного відображення в системі праці тощо. Кількість спеціальностей невиправдано велика, порівняно з відповідними європейськими аналогами.

При формуванні нового Переліку підготовки бакалаврів основоположними принципами були: наступність і збереження національних особливостей вищої освіти; адекватність ринку праці; інтегрованість у міжнародний та європейський освітній і науковий простір; навчання за галузями знань; навчання впродовж життя.

Водночас у новому переліку напрямів підготовки бакалаврів уже враховано вимоги законодавчих і нормативних актів у галузі освіти, а також досвід підготовки аналогічних документів у зарубіжних країнах, які є учасниками Болонського процесу, відповідність галузей освіти і напрямів підготовки міжнародній класифікації. Формування бакалаврських програм здійснювалося за критеріями: наявність об'єкта діяльності; можливість відображення кваліфікації через назву відповідної професії; спільність загальнопрофесійної підготовки.

Але складність переходу на нові переліки відчутна вже на першому етапі його запровадження. Цей досвід свідчить, що будь-якому реформуванню, тим більше, коли це стосується всієї галузі, має передувати ґрунтовна підготовка, аби уникнути суперечностей у співвідношенні старих і нових переліків при формуванні державного замовлення, заміни ліцензій та акредитаційних сертифікатів, нарешті, фінансового забезпечення цього процесу.

Досвід, здобутий при організації підготовки бакалаврів, має бути врахований при реалізації наступних етапів введення нових переліків, зокрема, при підготовці молодших спеціалістів та підготовці магістрів у 2008 році.

Принаймні вже сьогодні має бути розпочата робота з визначення доцільності підготовки молодших спеціалістів за такою кількістю спеціальностей, ліквідації спеціальностей, які взагалі не мають застосування у відповідних галузях економіки, та модернізації інших, відповідно до сучасних запитів економіки, а також щодо знаходження точних траєкторій для подальшого здобуття молодшими спеціалістами базової вищої освіти.

Це має робитися обов'язково із залученням відповідних міністерств і роботодавців. Набагато складніше вирішити ці питання щодо магістерського переліку. У зв'язку з необхідно запровадити національну систему кваліфікацій, адаптовану до Рекомендацій Європейського Парламенту і Ради Європи щодо введення Європейської структури кваліфікацій для навчання впродовж життя та робочого документа Європейської комісії «До європейської кваліфікаційної рамки для навчання впродовж життя».

Треба також звернути увагу на те, що з яких спеціальностей варто збільшити термін навчання на рівні «магістр», «спеціаліст» і скоротити бакалаврат, тобто застосовувати схеми 3 р. + 2 р. та 3,5 р. + 1,5 р.

Так, наприклад у 2007 році було запроваджено підготовку фахівців з нових спеціальностей «Управління інноваційною діяльністю» та «Менеджмент інноваційної діяльності».

Практика розробки стандартів минулого покоління показала: відсутність матеріальних стимулів у цій роботі призвела до того, що і сьогодні, після багатьох років за окремими напрямами підготовки, стандартів вищої освіти немає взагалі.

Складною проблемою є розробка нової системи кваліфікацій, особливо для фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра. Такої практики в нас не було, як власне і досвіду у вирішенні таких питань. Крім того, наша система кваліфікацій має бути узгодженою з європейською. Оскільки кваліфікації є функціональним питанням Мінпраці, треба шукати контакти, відпрацьовувати спільні підходи і, як результат, вносити відповідні зміни до Державного класифікатора професій.

Запитання для самоконтролю

1. Який навчальний заклад називається університетом?

2.Які перспективи університетської освіти в контексті Болонського процесу?

3. У чому полягає суть інноваційної діяльності університетів?

4. У чому полягає суть особистісно-орієнтованого навчання?

5. У чому полягає необхідність модернізації чинного Переліку програм підготовки фахівців і професіоналів у ВНЗ України?

Література:

1. Базилевич В. Д. Сучасна економічна освіта: Україна і Болонський процес: Посібник / За ред. В. Д. Базилевича. – К.: Знання, 2006. – 326 с.

2. Фініков Т. В. Сучасна вища освіта: світові тенденції і Україна: Посібник / Т. В. Фініков. – К.: Таксон, 2002. – 176 с.

Лекція 3. Організація навчального процесу в університеті

Питання:

1. Запровадження європейської кредитно-трансферної акумулюючої системи (ECTS) у вищих навчальних закладах України.

2. Навчання студентів за індивідуальним навчальним планом.

3. Практична підготовка студентів.

4. Державна атестація студентів.

Питання для самостійної роботи:

1. Організація самостійної роботи студентів.

2. Система комплексної діагностики знань студентів.

Література:

1. [2, С. 171-181]

2. [4, С. 165-175]

1. Запровадження європейської кредитно-трансферної акумулюючої системи (ECTS) у вищих навчальних закладах України.

Одним із стратегічних напрямів процесу державотворення в Україні на сучасному етапі є реформування системи вищої освіти. Основні завдання щодо її розбудови і докорінного оновлення визначені Законом України «Про освіту», Указом Президента України «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні», національною програмою «Освіта» (Україна ХХІ століття).

Здійснення стратегічних накреслень у галузі вищої освіти значною мірою залежить від стану її нормативно-правової бази, яка має бути надійним підґрунтям і системою орієнтирів у практичній діяльності вищих закладів освіти, їх керівників, усіх учасників навчального процесу.

На сьогодні уже створена певна нормативно-правова база вищої освіти. Зокрема, діють Положення про державний вищий заклад освіти (1996 р.), Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах (затверджено наказом Міносвіти України від 02.06.1993 р. № 161), Положення про академічні відпустки та повторне навчання у вищих закладах освіти (затверджено наказом Міносвіти України та МОЗ України від 06.06.1996 р. № 191/153), Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти (затверджено наказом Міносвіти України від 15.07.1996 р. № 245).

2006/2007 навчальний рік для вищої освіти відзначився певними позитивними змінами. Зокрема, було здійснено кроки щодо подальшого розширення доступу громадян до здобуття вищої освіти, у тому числі на навчання за кошти державного бюджету та збільшення обсягів видатків з Державного бюджету України на вищу освіту. Затверджено новий Перелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра (постанова Кабінету Міністрів України від 13.12.2006 №1719).

З метою забезпечення інноваційного розвитку держави запроваджено нові спеціальності за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста, магістра: „Менеджмент інноваційної діяльності”, „Управління інноваційною діяльністю”, „Управління фінансово-економічною безпекою”. Розпочато роботу по визначенню системи кваліфікацій для бакалаврів та нового переліку спеціальностей для підготовки магістрів.

Проводилася також робота щодо впорядкування мережі вищих навчальних закладів, зокрема, Кабінету Міністрів України надіслано проект розпорядження щодо поетапної передачі відомчих вищих навчальних закладів до сфери управління МОН.

З метою розробки і реалізації програмних завдань щодо інтеграції вищої освіти України в європейський освітній простір створено відомчу робочу групу супроводу Болонського процесу у вищій освіті та міжвідомчу робочу групу впровадження Болонського процесу, розроблено План дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року.

Здійснено кроки щодо подальшої демократизації управління навчальними закладами та розвитку студентського самоврядування.

Упродовж 2006-07 року в системі вищої освіти відбулися позитивні зміни, зумовлені потребами національної економіки та вимогами європейської освітньої спільноти і спрямовані на:

– розширення доступу населення до здобуття вищої освіти, формування, оптимальних показників державного замовлення на підготовку і випуск фахівців з вищою освітою;

– створення конкурентоспроможної мережі вищих навчальних закладів;

– модернізацію навчального процесу, впровадження інформаційних технологій та оновлення змісту і підвищення якості освіти;

– демократизацію навчально-виховного процесу та управління системою вищої освіти;

– поліпшення соціального статусу наукових, педагогічних і науково-педагогічних працівників, а також студентів вищих навчальних закладів.

Зокрема, 2006 рік став роком повного впровадження у вищих навчальних закладах кредитно-модульної системи організації навчального процесу та інформаційних технологій навчання.

Навчальний процес у вищих навчальних закладах –це система організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на реалізацію змісту освіти на певному освітньому або кваліфікаційному рівні відповідно до державних стандартів освіти.

Навчальний процес організується з урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій навчання та орієнтується на формування освіченої, гармонійно розвиненої особистості, здатної до постійного оновлення наукових знань, професійної мобільності та швидкої адаптації до змін і розвитку в соціально-культурній сфері, в галузях техніки, технологій, системах управління та організації праці в умовах ринкової економіки.

Зміст освіти –це науково обґрунтована система дидактично та методично оформленого навчального матеріалу для різних освітніх і кваліфікаційних рівнів.

Зміст освіти визначається освітньо-професійною програмою (ОПП) підготовки, структурно-логічною схемою підготовки, навчальними програмами дисциплін, іншими нормативними актами органів державного управління освітою та вищого навчального закладу і відображається у відповідних підручниках, навчальних посібниках.

Освітньо-професійна програма –це перелік нормативних та вибіркових навчальних дисциплін із зазначенням обсягу годин, відведених для їх вивчення, форм підсумкового контролю.

Болонський процес – це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи.

Його метою є створення до 2010 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи.

Для досягнення цієї мети було запропоновано:

– прийняти зручні та зрозумілі градації дипломів, ступенів і кваліфікацій;

– увести в своїй основі двоступеневу структуру вищої освіти;

– увести уніфіковані і взаємновизнані на європейському просторі додатки до диплома;

– напрацьовувати, підтримувати і розвивати європейські стандарти якості із застосуванням порівняльних критеріїв, механізмів і методів їх оцінки відповідно до вимог ENQA;

– усунути наявні перепони для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників і управлінців вищої школи, увести взаємовизнаний на європейському просторі вчений ступінь доктора філософії;

– використати єдину систему кредитних одиниць (систему ECTS - European Community Course Credit Transfer System), яку ще називають системою кредитних одиниць, системою кредитних заліків, системою кредитних рівнів, системою залікових одиниць, кредитною системою взаємо визнання.

Кредит.Обсяг часу на вивчення навчальних дисциплін має узгоджуватися з обсягом часу національного кредиту. У навчальних та робочих навчальних планах підготовки, відповідно до наказу Міністерства освіти і науки від 20 жовтня 2004 року № 812 “Про особливості впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу”, передбачається додаткова графа “Кредити ЕСТS”, що визначаються діленням загального обсягу годин національного кредиту з навчальної дисципліни на ціну кредиту європейської кредитно-трансферної системи.

Кредит ECTS – це залікова одиниця, що є еквівалентом навчального навантаження 36 академічних годин і є одиницею виміру навчального навантаження необхідного для засвоєння студентом.

2. Навчання студентів за індивідуальним навчальним планом.

Навчання студентів здійснюється за індивідуальним навчальним планом.

В навчальному закладі розроблено Положення про індивідуальний навчальний план студента згідно з вимогами Закону України „Про вищу освіту”, Закону України „Про освіту”, Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти України 02.06.93. №161.

Положення про індивідуальний навчальний план студента розроблено з урахуванням Європейської системи залікових кредитів (ECTS) з метою забезпечення гнучкості навчання студентів відповідно до вимог кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Індивідуальний навчальний план студента максимально враховує індивідуальні потреби студентів щодо фахової підготовки, вимог ринку праці та замовників фахівців.

Індивідуальний навчальний план студента – це робочий навчальний документ студента, який формується на підставі затвердженого навчального плану і містить інформацію про перелік та послідовність вивчення навчальних дисциплін, обсяг навчального навантаження студента (усі види навчальної діяльності), форми організації навчання, систему оцінювання (поточний та підсумковий контроль знань, державну атестацію випускника).

Індивідуальний навчальний план студента, з метою індивідуалізації навчального процесу, формується виходячи з вимог освітньо-професійної програми на підставі затвердженого навчального плану відповідно освітньо-кваліфікаційного рівня та напряму підготовки, з урахуванням особистих освітньо-професійних інтересів і потреб студента.

Індивідуальний навчальний план студента формується на весь термін підготовки за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем у розрізі навчальних років (семестрів).

У Положенні використовуються такі терміни і поняття:

– нормативні (обов’язкові) навчальні дисципліни – базова частина вимог до освітньо-кваліфікаційної характеристики певної галузі знань та напряму підготовки;

– вибіркові навчальні дисципліни – варіативна частина освітньо-кваліфікаційної характеристики певної галузі знань та напряму підготовки. Їх формування студент здійснює з урахуванням власних потреб та інтересів щодо майбутньої фахової діяльності.

– навчальні дисципліни, що вивчаються додатково – навчальні дисципліни, що не входять до переліку дисциплін встановленого освітньо-професійною програмою даної галузі знань (напряму підготовки). Вони включаються до ІНПС за бажанням студента за наявності офіційного документа.

– кредит ECTS – це залікова одиниця, що є еквівалентом навчального навантаження 36 академічних годин і є одиницею виміру навчального навантаження необхідного для засвоєння студентом.

– поточна успішність – передбачає проведенням модульної форми контролю після закінчення логічно завершеної частини лекційних та практичних занять з певної дисципліни і їх результати враховуються при виставлення підсумкової оцінки;

– підсумкова успішність – передбачає семестровий контроль, який здійснюється у формах семестрового екзамену, заліку з конкретної навчальної дисципліни в обсязі навчального матеріалу, визначеного навчальною програмою, і в терміни, установлені навчальним планом;

– види навчальних занять – включають лекційні, лабораторні, практичні, семінарські заняття, консультації.

Студент несе персональну відповідальність за виконання індивідуального навчального плану.

3. Практична підготовка студентів.

Міністерство освіти і науки України звертає увагу керівників вищих навчальних закладів на недоліки у питаннях працевлаштування випускників. Поліпшенню цієї роботи має сприяти поглиблення співпраці з роботодавцями регіону. Особливо слід посилити співпрацю з органами управління освітою для працевлаштування випускників-педагогів і насамперед тих, хто навчався за цільовими направленнями. Для цього, вищі навчальні заклади повинні запровадити систематичне інформування студентів про регіональний ринок праці, надати можливість студентам проходити виробничу практику за майбутнім місцем роботи тощо.

Ключовим питанням організації навчального процесу є нові підходи до практичної підготовки фахівців на всіх етапах здобуття вищої освіти.

У зв'язку з цим нам необхідно з участю роботодавців:

1) забезпечити розробку та впровадження у навчальний процес наскрізних і безперервних програм практики з кож­ної спеціальності, нові системи практичної підготовки студентів;

2) сформувати регіональну об'єднану комп'ютерну базу даних про підприємства для проходження всіх видів прак­тик і можливостей для вибору студентам-практикантам місць практики через Інтернет;

3) сформувати систему галузевих зв'язків між роботодавцями та вищими навчальними закладами для забезпечення здобуття студентами професійних навичок під час проходження виробничої практики;

4) ввести новітні форми проведення практик (бізнес-інкубатори, клініки, дослідні виробництва тощо);

5) створювати навчальні і реальні фірми при вищих навчальних закладах;

6) розробити і впровадити систему ранньої адаптації випускників на робочих місцях із використанням можливостей практичної підготовки;

7) створити або розвивати власне виробництво, що забезпечує створення додаткових робочих місць для студентів під час проходження навчально-виробничої практики;

8) розглянути питання щодо відновлення централізованого закріплення баз практики для вищих навчальних закладів і вирішити питання їхнього фінансового забезпечення;

9) визначити критерії і показники ефективності практики;

10) розробити нове «Положення про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України», в якому передбачити значне збільшення часу на практичну підготовку фахівців.

4. Державна атестація студентів.

Міністерство звертає увагу керівників вищих навчальних закладів, що державна атестація випускниківє важливим етапом підготовки фахівців. Якість роботи державних атестаційних комісій головним чином залежить від компетентності голови і членів комісії, на яких державою покладається відповідальність за об’єктивне і достовірне оцінювання рівня знань випускників. А тому, з метою поліпшення роботи державних екзаменаційних комісій, міністерство рекомендує вищим навчальним закладам у 2008 році залучати до головами ДЕК лише провідних фахівців відповідних галузей економіки, працівників наукових установ та інших вищих навчальних закладів, які мають досвід практичної або наукової і науково-педагогічної роботи за відповідною спеціальністю. Кандидатуру на голову ДЕК необхідно заздалегідь узгодити з керівником установи, організації за його основним місцем роботи.

Запитання для самоконтролю

1. Яка сучасна нормативно-правова база вищої освіти України? Назвіть основні документи, що функціонують у сфері освіти.

2. Що являє собою навчальний процес у ВНЗ України?

3. У чому полягає зміст освіти?

4. Що таке освітньо-професійна програма (ОПП)?

5. Що таке кредит ECTS?

6. Що являє собою індивідуальний навчальний план студента?

7. Схарактеризуйте терміни «нормативні навчальні дисципліни», « вибіркові навчальні дисципліни», «навчальні дисципліни, що вивчаються додатково».

8. Які види навчальних занять існують у ВНЗ України?

9. Які нові підходи до практичної підготовки студентів?

10. Яким чином відбувається Державна атестація студентів?

Література:

1. Вища освіта України і Болонський проце: Навчальний посібник / За редакцією В. Г. Кременя. Авторський колектив: М. Ф. Степко, Я. Я. Болюбаш, В. Д. Шинкарук, В. В. Грубіянко, І. І. Бабин. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004.

2. Ніколаєнко С. М. Стратегія розвитку освіти України: початок ХХІ столітті: Посібник / – С. М. Ніколаєнко. – К.: Знання, 2006. – 253 с.

Лекція 4. Фахова підготовка у вищому навчальному закладі: вступ до спеціальності

Питання:

1. Концептуальні засади економічної освіти у вищих навчальних закладах України.

2. Підготовка фахівців у системі вищих навчальних закладів Міністерства фінансів України та в університеті зокрема.

3. Вступ до спеціальності.

Питання для самостійної роботи:

1. Стандарти вищої економічної освіти навчальних закладах.

Література:

[5,С.54-71]

1. Концептуальні засади економічної освіти у вищих навчальних закладах України.

Теоретико-методологічні основи дослідження економічних умов реформування системи вищої освіти дають підстави стверджувати, що пошук нової парадигми системи вищої освіти пов'язаний з новими економічними умовами, які зумовлюють розвиток та реформування цієї системи.

Причинно-наслідковий зв’язок між економічним розвитком та рівнем освіти суспільства простежується на різних соціально-економічних етапах. У контексті історичного розвитку цей взаємозв’язок можна визначити, спираючись на концепції постіндустріального суспільства, які поділяють історичний розвиток суспільства на три послідовні стадії – традиційне, індустріальне та постіндустріальне – і визначають певний освітній рівень населення на кожній з цих стадій. Зміни економічних умов спричиняють формування нової моделі функціонування вищої освіти. Ефективність взаємодії економічної системи та системи вищої освіти на сучасному етапі визначає процес реформування кожної із зазначених систем.

Вирішення питання реформування вітчизняної системи вищої освіти на сучасному етапі ускладнюється впливом трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні. У сукупності політичних, правових, національних, культурних, соціальних, економічних, міжнародних умов, які відповідним чином змінюють її внутрішнє середовище, найвагомішими для системи вищої освіти та найбільш залежними від неї є економічні. Адже, з одного боку, економічні умови можуть прискорювати або гальмувати розвиток вищої освіти, а з іншого – система вищої освіти може прискорювати або гальмувати трансформацію економіки.

При дослідженні економічних умов реформування системи вищої освіти необхідно звернути увагу на комплексне поняття “економічні умови реформування системи вищої освіти” як сукупність параметрів, які характеризують якість і спосіб існування економічних відносин для системи певного рівня (вищий навчальний заклад, вища освіта регіону, держави тощо) і зумовлюють необхідність прогресивних перетворень, нововведень шляхом державного регулювання внутрішніх процесів цієї системи з метою її ефективного функціонування.

Вища освіта є відкритою системою із комплексом взаємопов’язаних між собою елементів і структур – сукупністю органів управління в галузі вищої освіти та вищих навчальних закладів різних форм власності, що утворюють певні організаційно-економічні системи і метою функціонування яких є організація та забезпечення процесу передачі знань (інформації) людині для її навчання, виховання, просвіти з досягненням нею певного освітньо-кваліфікаційного рівня. Таке визначення зумовлює певні особливості у розкритті поняття “економічні умови реформування системи вищої освіти” і означає сукупність параметрів, які характеризують якість і спосіб певних економічних відносин, викликаючи зміни в організаційно-економічній системі вищих навчальних закладів, у відносинах з органами управління, системі формування та нагромадження знань, методах їх передачі та виховання, структурі освітньо-кваліфікаційних рівнів тощо.

Економічні умови реформування системи вищої освіти можуть бути зовнішні і внутрішні (схематично представлені на рис.1). Внутрішні економічні умови системи вищої освіти поділяються на економічні умови на рівні держави та внутрішньосистемні.

Для поглибленого наукового аналізу економічних умов структуровані, класифіковані та обґрунтовані економічні фактори функціонування системи вищої освіти. До них віднесено такі:

- макроекономічні (на рівні держави) – державне управління системою вищої освіти, валовий внутрішній продукт (ВВП), структурна перебудова економіки, розвиненість ринкової інфраструктури, загальний рівень техніки і технології, розвиток підприємницької діяльності, загальний рівень доходів населення, формування державного бюджету та податкова система, демографічна структура населення, інновації, економічна глобалізація;

- мезоекономічні (на рівні системи вищої освіти) – маркетингова політика вищих навчальних закладів, конкуренція вищих навчальних закладів, розвиток ринку освітніх послуг;

- мікроекономічні (на рівні вищого навчального закладу) – рівень державного фінансування вищого навчального закладу та додаткові джерела фінансування, матеріально-технічний стан вищого навчального закладу, рівень професійної підготовки професорсько-викладацького складу, структура спеціальностей вищого навчального закладу, суб’єктивний фактор керівника закладу;

- індивідуальний рівень (особистісні) – рівень власного доходу (заробітна плата, трансфертні платежі), очікування зростання доходів від підвищення освітнього рівня, власна конкурентоспроможність на ринку праці.

Зміни системи вищої освіти в сучасних умовах розвитку економіки України” визначено особливості сучасного стану системи вищої освіти в Україні в умовах змін, викладено основні результати дослідження умов фінансування вищої освіти та з’ясовано характерні тенденції у підготовці фахівців з вищою освітою.

Досліджуючи процес впливу трансформації економіки України на систему вищої освіти, можна зазначити, що сучасні умови її розвитку і реформування є надзвичайно складними, конфліктогенними й суперечливими. З одного боку, відбувається значний тиск внутрішніх умов системної трансформації українського суспільства, а з другого – зовнішніх інтеграційних та глобалізаційних процесів.

Намагання інтегруватися у світову систему економічних відносин зумовили більшу відкритість економічної системи нашої країни та зміни внутрішніх економічних умов. Про це свідчать зростаючі обсяги торгівлі товарами і послугами, експорт-імпорт яких з 1996–2004 роки зріс майже у 2,2 рази. У структурі імпорту послуг переважають транспортні, туристичні, будівельні, страхові, фінансові, комп’ютерні послуги та послуги зв’язку, обсяги яких за 1996–2004 роки зросли майже у 6,6 рази і підтверджують зростаюче значення наукомісткої продукції, визначаючи потребу у висококваліфікованих фахівцях.

Євроінтеграційні процеси та відкритість соціально-економічної системи України, що вплинули на потребу внутрішнього ринку праці і викликали позитивні зміни в структурі спеціальностей системи вищої освіти, в обсягах підготовки фахівців тощо, мають і негативний вплив на її розвиток. Небезпеку тут становить еміграція осіб вищої кваліфікації, що призводить до погіршення кадрового потенціалу вищої школи. Окрім того, процес міграції “інтелекту” посилюється внутрішніми економічними умовами, для яких характерні безробіття серед висококваліфікованих спеціалістів, низька оплата праці, високий рівень майнового розшарування. Незважаючи на те, що протягом останніх п’яти років спостерігається зменшення чисельності фахівців вищої кваліфікації, які виїхали за межі України (за офіційною статистикою у 2000 році виїхали 151 доктор і кандидат наук, а у 2004 році ця кількість становила 87 осіб), відтік “інтелекту” знижує конкурентоспроможність власної економіки, обмежує перспективи розвитку інтелектуального і фізичного потенціалу суспільства та свідчить про неефективне використання державних коштів, витрачених на освіту.

Дослідження впливу внутрішніх умов соціально-економічної трансформації на реформування системи вищої освіти дало можливість визначити такі основні проблеми вищої школи: незадовільний рівень фінансування, брак капітальних видатків для оновлення матеріально-технічної бази вищих навчальних закладів, надвиробництво фахівців за певними спеціальностями та зниження якості навчання, безробіття серед випускників вищих навчальних закладів. Це підтверджує дослідження взаємозв’язків показників, що характеризують бюджетні витрати на сферу вищої освіти, обсяги випуску вищими навчальними закладами фахівців та потребою ринку праці в них. У розв’язанні кожної із зазначених проблем найголовнішу роль відіграє рівень фінансування системи вищої освіти.

На основі здійсненого комплексного аналізу було з’ясовано, що обсяг фінансування залежить від таких факторів: рівня ВВП, розмірів доходів населення, податкового законодавства, способу формування державного бюджету, обсягів державного замовлення на підготовку фахівців, рівня акредитації вищого навчального закладу, попиту споживачів на ринку освітніх послуг, обсягів прийому студентів-контрактників, спонсорської допомоги, проведення науково-дослідних робіт у межах вищого навчального закладу на отримання грантів для здійснення інноваційних проектів, конкурентоспроможності вищого навчального закладу, суб’єктивного фактору керівника вищого навчального закладу тощо.

Проблема фінансування вищої освіти зумовлюється особливістю управління фінансами вищої школи, яка характеризується розпорошеністю цієї функції між різними відомствами України (Міністерство фінансів, Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство економіки, Міністерство освіти і науки, Міністерство культури і туризму України). Це ускладнює формування бюджетних видатків для потреб вищих навчальних закладів. Залучення ж додаткових коштів вищими навчальними закладами дає змогу самостійно задовольнити такі фінансово-економічні потреби, як матеріальне стимулювання своїх працівників, удосконалення матеріально-технічної бази вищого навчального закладу тощо, що впливає на систему соціально-психологічних та економічних мотивацій усіх учасників навчально-виховного процесу і на результати їх діяльності.

Зміна системи фінансування вищих навчальних закладів, в основу якої покладено стимулювання державою позабюджетних надходжень (кошти фізичних і юридичних осіб) до вищих навчальних закладів, викликало ряд проблем. Їх причиною стало намагання вищими навчальними закладами оптимізувати рівень фінансування шляхом збільшення кількості студентів і за державним замовленням, і за контрактом (рис.3). Унаслідок цього знижуються вимоги до абітурієнтів на вступних іспитах та подальшому навчанні, оскільки на сучасному етапі кількість студентів, а не якість їх підготовки, визначає рівень фінансування вищого навчального закладу.

Суб’єктивні інтереси вищих навчальних закладів та їх орієнтація лише на попит споживачів призводять до відкриття вузькопрофільних спеціальностей, зокрема, економіст соціокультурної сфери, юрист соціокультурної сфери та ін. В майбутньому це породжує проблему працевлаштування цих фахівців, що не відповідає такому стратегічному напряму реформування змісту навчання вищої освіти, як фундаментальність підготовки фахівців.

Звідси виникає потреба раціонального збалансування інтересів держави, вищих навчальних закладів та споживачів освітніх послуг. Суперечливість цих інтересів зумовлена, з одного боку, обмеженими ресурсами державного бюджету для задоволення потреб суспільства у вищій освіті, а з другого – суб’єктивними інтересами вищих навчальних закладів, зацікавлених в зростанні фінансових надходжень з різних джерел, а також зростаючими потребами споживачів в освітніх послугах. Виходячи з цього, можна визначити основні напрями змін зовнішньоекономічних, загальнодержавних та внутрішньосистемних економічних умов функціонування вищої освіти, що передбачають реформування і самої системи вищої освіти.

Як було зазначено, оцінка діючої системи фінансування вищої освіти свідчить про ряд проблем у цій сфері. Для удосконалення умов фінансування вищої освіти запропоновано комплекс заходів на макроекономічному та мікроекономічному рівнях з урахуванням внутрішніх потенційних можливостей вищих навчальних закладів. Зокрема, з метою більш ефективного використання бюджетних коштів та призупинення втрати інтелектуального потенціалу нації через процеси еміграції, необхідно створити належні економічні умови для використання інтелектуальної праці та зростання попиту на неї; удосконалити систему оплати праці у бюджетній сфері; поліпшити соціальний захист працівників освітньої галузі; удосконалити систему розподілу та використання бюджетних коштів на основі приведення у відповідність обсягів підготовки фахівців потребам сучасного ринку праці; розширити можливості використання додаткових джерел фінансування вищої освіти шляхом залучення бізнес-структур, спонсорської підтримки, меценатства.

Тісний взаємозв’язок та взаємовплив економіки і вищої освіти зумовлює необхідність забезпечувати й підтримувати зусиллями вищої освіти соціально орієнтований ринковий, інноваційний, євроінтеграційний курс економіки України, що й визначає концептуальні напрями розвитку вітчизняної системи вищої освіти.

Вибір Україною таких засад розвитку економіки потребує порушення і вирішення системою вищої освіти певних завдань, зокрема, підтримки євроінтеграційного напряму розвитку системи вищої освіти, що має забезпечити умови входження нашої країни до єдиного європейського ринкового простору. У напрямі сприяння формуванню інноваційного розвитку економіки – забезпечення виконання науково-дослідних робіт та проектних розробок, підготовки фахівців відповідного профілю тощо. Для підтримки й розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки вища освіта повинна забезпечити рівень якості освітнього потенціалу і кадрового забезпечення країни відповідно до вимог соціально-орієнтованої ринкової економіки тощо.

2. Підготовка фахівців у системі вищих навчальних закладів Міністерства фінансів України та в університеті зокрема.

Одним із ключових факторів забезпечення якості підготовки фахівців з вищою освітою є участь у цьому процесі роботодавців, особливо виробничої сфери. На жаль, вищі навчальні заклади в багатьох випадках втратили колись по­тужні зв'язки з виробничими галузями, а роботодавці державного сектору економіки втратили можливість кадрового оновлення через економічну скруту, скорочення штатів та проблеми конкуренції з приватним бізнесом. Роботодавці недержавного сектору ще не повністю усвідомили ключове значення рівня кадрового забезпечення виробництва, спрямовуючи капітали на проекти, які дають швидкий прибуток. Як наслідок, в обох випадках роботодавці ще не зацікавлені в участі щодо формування професійної підготовки, змісту вищої професійної освіти, сприяння професійно-практичній підготовці фахівців. Домінує процес самостійного залучення на роботу випускників, що дає можливість роботодавцям диктувати їм свої вимоги та ігнорувати умови соціального захисту.

Випускники навчальних закладів Міністерства фінансів України мають переваги порівняно з випускниками інших ВНЗ України, що не перебувають у відомчому підпорядкуванні.

Незважаючи на це, необхідно шукати шляхи активізації участі керівників державних податкових органів, казначейств, фінансових управлінь, підприємств у модернізації системи вищої економічної освіти, оскільки її замкнутість, як і системи ринку праці, тільки на себе, може мати негативні наслідки. Досвід багатьох вищих навчальних закладів свідчить, що з роботодавцями можна співпрацювати ефективно. Насамперед, у напрямі спільного визначення змісту і обсягів підготовки, встановлення нового переліку посад і кваліфікацій, переоснащення бази практичної підготовки в навчальних закладах, надання місць для проходження практики студентами, вирішення питань працевлаштування тощо.

Серед інших спільних проектів може бути розширення взаємодії щодо використання промислового устаткування підприємств у навчальному процесі, в організації стажування викладачів на виробництві тощо. Розвиток взаємодії з роботодавцями може бути спрямований до реалізації багатьох стратегічних завдань, а саме:

— розробка та підписання Генеральної Угоди між Міністерством освіти і науки та Федерацією роботодавців України щодо підготовки фахівців з вищою освітою;

— впровадження довгострокової програми підготовки фахівців для галузей національної економіки та вдосконалення механізмів, надання пільг роботодавцям, які є учасниками цих програм.

Як перший крок необхідно створити при Міністерстві освіти і науки Міжвідомчу координаційну раду з представників зацікавлених міністерств і відомств, Української спілки підприємців, промисловців, держпідприємництва тощо.

Проблема працевлаштування випускників вищих навчальних закладів прямо пов'язана з результатами моніторингу ринку праці, точним прогнозуванням потреби в фахівцях певного напряму діяльності й регулювання цього ринку через формування обґрунтованого державного замовлення та ліцензованого обсягу у вищих навчальних закладах. Такі про­гнози можуть бути якісними лише за наявності основних пріоритетів розвитку країни, враховуючи які, буде повністю переорієнтовано економічну і соціальну сфери.

В умовах конкуренції ситуація на ринку праці динамічно змінюється. Проте треба враховувати: якщо на державному рівні не буде чіткого розуміння того, представників яких професій, якої кваліфікації потребуватиме кожна галузь економіки на прогнозований період, ситуація з правознавцями, економістами й менеджерами може відтворитися у будь-якій іншій спеціальності. Моніторинг працевлаштування випускників вищих навчальних закладів III — IV рівнів акредитації показав, що 92 відсотки випускників, які навчалися за державним замовленням, працевлаштовані. Так, за оперативними даними, в 2006 році найгірші показники працевлаштування випускників вищих навчальних закладів III — IV рівнів акредитації мали Черкаська (76,4 відсотка) і Київська (69 відсотків) області. Найвищі —Луганська (97 відсотків) та Харківська (96,4 відсотка).

Необхідно розглянути питання щодо створення електронного «банку даних» про потреби підприємств, організацій та установ у фахівцях з вищою освітою на рівнях навчальних закладів, регіону та системи в цілому; електронного банку резюме випускників вищих навчальних закладів; банку даних щодо розподілу і працевлаштування молодих фахівців, характеристик та оцінок роботодавців щодо якості випускників вищих навчальних закладів.

До недоліків чинної системи працевлаштування можна віднести також те, що оцінка якості практичної підготовки випускників здебільшого суб'єктивна і не дає можливості повною мірою визначити їхні спроможності та здатності до практичної діяльності, а схема працевлаштування не базується на конкурсному відборі кандидатів, що не підвищує мотивацію до навчання та індивідуального саморозвитку студентів. Поліпшенню працевлаштування випускників можуть значною мірою сприяти такі заходи: прийняття комплексної державної програми працевлаштування випускників; бронювання робочих місць на підприємствах для випускників вищих навчальних закладів; встановлення реальних соціальних гарантій випускникам вищих навчальних закладів; стимулювання підприємств у питаннях працевлаштування випускників.

Треба також поширювати практику використання нетрадиційних форм працевлаштування випускників, проводячи дні кар'єри, ярмарки вакансій з укладанням на них договорів з роботодавцями. Вищим навчальним закладам разом з ре­гіональними об'єднаннями роботодавців за сприянням обласних державних адміністрацій доцільно також укладати угоди на цільову підготовку фахівців зі студентами останніх курсів вищого навчального закладу, передбачивши взаємні зобов'язання підприємств, навчальних закладів і студентів. У цьому випадку підприємство оперативно отримає фахівця, фахівець — роботу, а вищий навчальний заклад — ресурси для поліпшення організації навчання студента.

Є також проблема, що має соціально-політичний характер. Необхідно визнати, що сьогодні підприємства, установи, організації всіх форм власності повинні мати доступ до трудових ресурсів, особливо молодих фахівців, однаковою мірою. Щодо розподілу випускників, які навчались за видатки Державного бюджету і повинні відпрацювати на державному підприємстві, треба наголосити: проблеми з працевлаштуванням у державному секторі полягають в тому, що сьогоднішні потреби особистості не збігаються з можливостями держави, а значна частина підприємств не може їх задовольнити (низька заробітна плата, немає житла, значне скорочення державного сектору економіки тощо).

У зв'язку з цим найбільш продуктивною схемою працевлаштування є укладання тристороннього контракту між міністерством, органом місцевого самоврядування та випускником вищого навчального закладу, в якому передбачено виплату підйомних, гарантовано зарплату певного рівня та вирішення інших соціальних питань.

Питання працевлаштування випускників вищих навчальних закладів сьогодні потребує внесення змін і доповнень до чинної нормативно-правової бази з подальшою розробкою організаційно-розпорядчого механізму, що регламентуватиме сучасні технології, процедури та правила працевлаштування, зокрема, розробки нової редакції положення «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням».

Треба завершити роботу над проектом Закону про залучення роботодавців до підготовки та перепідготовки кадрів, освітніх і наукових процесів, або внесення відповідних змін з питань стимулювання участі роботодавців у підготовці кадрів з вищою освітою до Законів України «Про додаток на додану вартість», «Про оподаткування прибутку підприємств», Закону України «Про зайнятість населення» щодо встановлення квот для бронювання та створення робочих місць на підприємствах, організаціях та установах для працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, до Податкового кодексу України тощо.

Треба також розглянути питання щодо доцільності введення методу підсумкового фінансування навчальних закладів не лише за обсягами прийому, а й за результатами працевлаштування за отриманою кваліфікацією та рівнем адаптації випускників на виробництві.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає причинно-наслідковий зв'язок між економічним розвитком та рівнем освіти суспільства?

2. Які економічні умови реформування системи вищої освіти?

3.У чому полягають проблеми фінансування вищої освіти України?

4. Які особливості підготовки фахівців з вищою освітою для Міністерства фінансів України?

5. Які недоліки сучасної системи працевлаштування випускників?

6. Які чинники впливають на якість підготовки фахівців економічних спеціальностей?

Література:

1. Фініков Т. В. Сучасна вища освіта: світові тенденції і Україна: Посібник / Т. В. Фініков. – К.: Таксон, 2002. – 176 с.

Лекція 5. Бібліотека університету і правила користування її фондами

Питання:

1. Законодавчі та нормативно-правові документи щодо бібліотек у вищій школі.

2. Правила користування бібліотеками в Україні та у вищому навчальному закладі.

3. Фонди бібліотек вищого навчального закладу.

Питання для самостійної роботи:

1. Концепція навчально-методичного забезпечення викладання навчальних дисциплін у вищих навчальних закладах Міністерства фінансів України.

Література:

1. [6,С.160-176]

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
3. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
4. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
5. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
6. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
7. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
8. VI. Узагальнення та систематизація знань
9. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
10. А/. Верховна Рада України.
11. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
12. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру

Переглядів: 5703