• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Сучасні концепції масової комунікації

У поясненні образу масової комунікації комбінуються теоретичні й емпіричні контексти, особливості того, що умовно можна назвати "європейською" і "американською" науковими традиціями, з їхньою схильністю до соціально-філософського аналізу в першому випадку і до позитивізму — в другому. Це цілком відповідає загальному стану сучасної соціологічної думки, для якої напружена дилема типу "макро- або мікрорівні дослідження", "холізм", що приписує домінування цілого над частинами (наприклад, соціальної структури над дією), чи "методологічний індивідуалізм", "кількісні або якісні способи аналізу" тощо є джерелом подальших теоретичних пошуків і фокусом дискурсу. Однак простежується така тенденція. Масова комунікація розглядається переважно з позицій перспективи культури, а участь її у відтворенні соціально-структурних процесів, влади і контролю, повсякденного життя людей, людської індивідуальності розуміють як трансмісію культурних значень і смислів у вигляді знань, цінностей, думок, переконань, навичок і зразків. Ідея "фіксувати установки" суб'єктів комунікації, а також вимірювати ефекти впливу мас-медіа на аудиторію поступається місцем іншим уявленням. Те, що масова комунікація достеменно робить, це не стільки неодмінний, хоч і обмежений вплив на аудиторію, скільки репрезентація знань, цінностей і зразків, які за певних умов засвоюються індивідами і групами. Когнітивний та інтерпретатив-ний компоненти, пов'язані з розумінням, тлумаченням значень і смислів у текстах, що транслюються мас-медіа, були наявні й у "парадигмі ефектів". Сьогодні їм віддається перевага.

Дослідження, які тяжіють до структурно-фунаціональних моделей, орієнтовані на процеси соціалізації. Мас-медіа трактуються як один з інструментів соціалізації індивідів, а також інтеграції і соціального контролю завдяки інтерналізованій системі цінностей і норм. Шведський соціолог Карл Розенгрен, ґрунтуючись на критичному узагальненні наявного досвіду, розглядає масову комунікацію як таку, що забезпечує "горизонтальні" й "вертикальні" зв'язки в соціальному відтворенні. Перші означають участь мас-медіа в поєднанні смислів і зразків, притаманних самостійним підсистемам суспільства (політиці, економіці, технології, науці, освіті), з культурою в цілому. Другі припускають можливість поєднання макро- і мікрорівнів соціуму.

У масовій комунікації вбачають і знаходять культурні індикатори, що вказують на структуру і динаміку ціннісних систем і ціннісних пріоритетів у суспільстві. Сам термін "культурні індикатори" запропонував Дж. Гербнер, а використання його свідчить про зміщення акцентів з вивчення нетривалих чи ситуативних ефектів масової комунікації на дослідження культурних рухів і циклів. Прибічники цього напряму спираються на праці Питирима Сорокіна із соціокультурної динаміки, на ідеї Г.Д. Лассуелла і його розробки словників цінностей з метою аналізу повідомлень. Дослідження такого типу містять контент-аналіз текстів, що функціонують у масовій комунікації, який дає змогу формалізовано і наочно зобразити, наприклад, зміну ціннісних домінант у політичному кліматі повоєнної Швеції, простежених за вибіркою газетних передовиць, або короткі й довгі цикли обертання цінностей в американській культурі, виявлені Робертом Філіппом Вебером у вивченні передвиборних партійних платформ із середини XIX ст. до наших днів.

Кількісний аналіз змісту масової комунікації — невід'ємна складова "культиваційного" підходу Дж. Гербнера, який за допомогою моніторингу телепрограм зафіксував, що телебачення є могутнім засобом культивації в суспільстві деяких тем, сюжетів і уявлень: про насильство, толерантне і нетолерантне ставлення до рас, людей похилого віку, про політичні установки, професійні вимоги, здоров'я, медицину, науку, тобто про основні аспекти соціалізації. Зіставлення цих даних з результатами опитування аудиторії, диференційованої за ступенем інтенсивності та регулярності звернення до телебачення, свідчить на користь того, що культурні зразки, які поширюються саме цим медіа, справляють істотний вплив на знання і цінності активних прихильників ТБ. Поряд з такою технологією, як вивчення "порядку денного" чи "платформи" газети у зіставленні з ціннісними позиціями і перевагами читачів, "культиваційний" підхід дав новий стимул дослідженням ефектів мас-медіа. Проте критики звернули увагу на досить сумнівну тезу про "масове суспільство", яке підпадає під не контрольований ним вплив аудіовізуальних засобів.

І сьогодні можна помітити, що термінологія обмежених ефектів, а також уявлення про "всемогутність" мас-медіа не зникли безслідно. Насамперед вони поширюються на аудіовізуальну комунікацію і втілюються у моделях глобального масштабу або приписують розвиненим засобам масової комунікації визначальну роль у формуванні нового етапу культури, нових культурних парадигм комунікації, інформаційних процесів і взаємодії людей. Такою є розроблена наприкінці 50-х — на початку 60-х років концепція Г. Маклуена. З технократичних позицій він пов'язує прогрес електронних засобів спілкування з радикально іншими (соціальними і культурними) засобами взаємозв'язку, які забезпечують контроль і програмування соціального порядку в "глобальному селищі", на яке перетворюється людська спільнота.

Виняткове місце посідають засоби масової комунікації у соціо-динамічній концепції французького соціолога Абраама Моля. Спираючись на кібернетичні ідеї, він говорить про "мозаїчний" тип культури, відмінності якого від класичного, гуманітарного типу задано засобами виробництва, поширення та освоєння знань про навколишній світ. Якщо в класичному типі культури система знання будувалася на потребі осягнення ланцюга причин і наслідків, то в "мозаїчному" — знання є випадковою сукупністю розрізнених елементів. Як писав А. Моль, "сучасна людина відкриває для себе навколишній світ за законами випадку, у процесі спроб і помилок. Сукупність знань її визначається статистично, вона черпає їх з газет, із відомостей, здобутих у разі потреби. Лише набувши певного обсягу знань, людина починає виявляти приховані в ньому структури. Вона йде від випадкового до випадкового, але іноді це випадкове є вельми суттєвим". Моля насамперед цікавить когнітивний аспект функціонування мас-медіа, здатність їх вибірково репрезентувати світовий запас знань зовсім не за правилами адекватного моделювання чи значення ідей для культури.

Як підкреслює А. Моль, у сприйнятті масової інформації збудження раціональних пластів і механізмів індивідуальної свідомості не відбувається з тією обов'язковістю, яка має місце в освоєнні класичних текстів. Повідомлення мас-медіа звертаються найчастіше до почуттів. Мотив апеляції засобів масової комунікації не стільки до раціонального осмислення інформації, скільки до логіки міфу, яка знімає суперечності та значно спрощує образи світу, соціуму, людини, особливо відчутний у критиків сучасної масової культури, прихильників франкфуртської школи, у культурологічних та семіологічних підходах. Масова комунікація розміщується в контексті стихійної чи ідеологічно спрямованої міфотворчості, що викликає як нейтральне ставлення, так і негативні оцінки, пов'язані з визнанням зростання примітивності та одномірності в осягненні людиною складної і суперечливої реальності.

Безпрецедентність антираціонального імпульсу масової комунікації виразно відчутна у пост модерністській перспективі, що формується в руслі посткласичних напрямів філософії та соціології. В ній, крім того, міститься ідея про здатність мас-медіа здійснювати соціальний контроль. Проте йдеться про іншу його форму, відмінну від запропонованої у "парадигмі ефектів". За Жан П'єром Бодрійяром, це контроль через зваблення публіки особливою чуттєво-знаковою реальністю мас-медіа, яка має виразну схильність до саморозмноження, надмірного нарощування знаків, що призводить до витіснення смислів і значень за межі комунікації й розчинення вірогідних знань у численних варіантах. Мас-медіа залишаються чутливими до загальнокультурних змін, але здатні також створювати різноманітні іміджі-снмулякри (від лат. simulacrum — образ, зображення, simulare — робити схожим, уподібнювати), які своїм правдоподібним нагадуванням дійсності захоплюють, загартовують або викликають відразу в публіки. Такий контроль — "влада симулякрів" у метафорі Жіля Делеза — не менш жорсткий, ніж тиск будь-яких владних структур, і прагне до тотальності. За Ж.П. Бодрійяром, він сприяє перетворенню членів аудиторії виключно на споживачів зваблюючих знаків, що призводить до руйнування соціальних зв'язків між ними та "зникнення соціальної реальності". Для того щоб недвозначно уявити собі такий погляд на масову комунікацію й відповідні претензії культурно автономного індивіда, звернімося до точного та вичерпного вислову близького до постмодернізму італійського письменника Джорджа Манганеллі. "Я не хочу сказати... що телевізор спокусливий, але він не може стриматися від настійливих, вправних, підлесливих спроб спокусити. Присутність у квартирі механічної "людини", яка постійно стурбована тим, щоб тебе привабити, вже сама здатна нервувати, але знати, що ця спокуса — всезагальна, глобальна, без індивідуального підходу, що підморгує вона всім одночасно, просто образливо. Добре, нехай зваблюють, якщо це робиться майстерно, але думка, що спокуса здійснюється в масштабах нації, справді пригнічує. До того ж телевізор хоче переконати мене, нібито "людина" варта подиву — щиросердна, добра, всебічно освічена, лукава, але не аморальна, млосна, але не палка, дбайлива, однак без посягань на мою свободу. Вона бреше, я достеменно знаю: бреше. И

убогий ідеал — тримати мене прикутим до себе годинами; нахаба прагне, щоб я сміявся в ту саму мить, що й мільйони інших теле-манів. Вона хоче керувати моїм обуренням, ідеями, фантазіями, поглядами на Папу, на Пертіні, Арафата, на безсмертя душі, на людожерство, висадку на Марс, на покинутих дітей, але мало цього: вона прагне навіяти мені — слівце, характерне для телевізійної психології — що пити я "повинен" той, а не інший аперитив. Проте тут я не поступлюся".

Постмодерністська перспектива орієнтована на інтелектуальну установку тотального впливу мас-медіа і в такому значенні робить свій внесок в описування масової комунікації у термінах "універсальності" та "всезагальності". Проте, як ми бачили, глобальність чи локальність контекстів розгляду нашого предмета — не єдина демаркаційна лінія між сучасними концепціями комунікації. Іншою лінією є дилема "раціонально опосередкованого — нере-флексивного" залучення людей до макрокомунікативних процесів з відповідними соціокультурними наслідками. Є підходи, в яких, на відміну від попереднього, наголоси робляться на здатності мас-медіа забезпечувати та стимулювати раціонально опосередковану вербальну комунікацію. До них близькі когнітивні й комунікативні парадигми, аналіз структури і змісту дискурсу в дусі Тео ван Дейка, лінгвістичні моделі, які підкреслюють важливість мови в організації макрокомунікативних зв'язків.

Той факт, що зміст масової комунікації полісемічний і його можна тлумачити по-різному, сьогодні не викликає сумнівів. Однак це не розцінюється як непереборна перешкода до виникнення на його основі взаєморозуміння між людьми. У концептуально завершеній формі така думка наявна в теорії комунікативної дії німецького соціального філософа Юргена Хабермаса, де вербальна комунікативна взаємодія індивідів розглядається з перспективи розуміння та соціальної інтеграції. Остання, на відміну від функціональної інтеграції підсистем суспільства, досягається раціональним дискурсом у процесі комунікативних актів суб'єктів. Вони добровільно вступають у вербальний контакт, успіх якого рівнозначний перемозі найкращого аргументу, але не влади чи капіталу. В такому контакті висуваються й задовольняються взаємні домагання суб'єктів на істинність знань, які пред'являються партнерові, на нормативну правильність вербальної поведінки й щирість власних інтенцій.

Комунікативна дія притаманна насамперед життєвому світу людей. У масовій комунікації, яка організовується за правилами стратегічної дії, вона — виняток. Проте, вважає Ю. Хабермас, соціальний контроль, що виробляється засобами масової комунікації, має амбівалентний характер. Тиск ідеології чи інтересів виробництва співіснує тут з правилами конструювання мовної реальності. У сучасному світі, в якому координатором соціальних дій є гроші, мас-медіа "віддані мовному розумінню", зберігаючи шанс визволення людини з пут "оречевлення". Істотно примножуючи комунікативні зв'язки взагалі, мас-медіа здатні працювати на підтримку раціонального суспільного дискурсу, якщо він народжується в публічній сфері. Вони транслюють його від центру до периферії і в географічному, і в соціальному сенсі.

Публічний дискурс, що його організовують й транслюють мас-медіа, відкриває можливості широкого раціонального обговорення бажаних з огляду на соціальну інтеграцію ціннісних пріоритетів різних соціальних груп, інститутів та організацій, надаючи масовій свідомості додаткову когнітивну основу для ціннісної ідентифікації себе та інших у глибоко структурованому соціумі. Зрозуміло, снага раціональної аргументації не є запорукою інтер-налізації індивідами цінностей і знань. Однак інформаційне збудження когнітивних пластів суспільної, корпоративної та індивідуальної свідомості є стимулом і чинником ціннісних змін. Через суспільний дискурс налагоджується зв'язок публічної та приватної сфер суспільства.

Наведені у цьому розділі парадигми й концепції масової комунікації спираються на різні методологічні засади, і це слід мати на увазі тому, хто вивчає соціологію. Той, хто прагне створити універсальну конструкцію, синтезуючи різні концепції, обирає хибний шлях. Проте доповнення одного іншим цілком доречно. Можна констатувати, що в соціології обговорення феномену масової комунікації дедалі частіше здійснюється в контексті комунікативних аспектів соціальної організації в цілому і зміщується воно від спостереження за її функціями з обслуговування взаємодії соціальних структур та суб'єктів до розуміння комунікації як найрелевантнішої форми і сенсу такої взаємодії.

Змістовий модуль 9. Економічна соціологія як наука

Економічна соціологія як спеціальна соціологічна теорія.Економічна соціологія досліджує закономірності економічного життя за допомогою системи категорій, розроблених у рамках даної науки. Розвиток економіки економічна соціологія описує як двоякий соціальний процес:

· по-перше, він спонукається активністю функціонуючих в економіці соціальних суб’єктів;

· по-друге, його просування пов’язано з інтересами, поведінкою і взаємодією соціальних груп і шарів.

Об’єкт економічної соціології являє собою взаємодію двох основних сфер громадського життя – економічної і соціальної. Виходячи з об’єкта, досліджується і взаємодія двоякого роду процесів – економічного і соціального.

Особливість об’єкта економічної соціології полягає в тому, що описуються не окремі тенденції, що спостерігаються в сфері економіки і суспільства, і не взаємозв’язок між ними, а щось більш складне – механізми, що породжують і регулюють ці взаємозв’язки. Таким чином, у центрі уваги економічної соціології – природа і специфічні спроможність соціальних механізмів регулювати протікання економічних процесів у суспільстві.

У рамках різних методологічних підходів може бути і різне трактування соціальних механізмів, а також їх регулятивних можливостей.

Якщо звернутися до класичних джерел економічної соціології, то можна спостерігати, як методологічний підхід формує ті чи інші типи соціальних механізмів і принципи соціального регулювання економічних процесів.

Так, К. Маркс розглядав закономірності економічного розвитку з позицій інтересів, діяльності, відносин класів.

З позицій культурологічного підходу М. Вебера основну регулюючу роль соціальних механізмів у розвитку економічного життя виконують: політичні, етичні, релігійні інститути.

У рамках соціологічного підходу Т. Веблена соціальними регуляторами людських дій (споживчої поведінки) є: інстинкти, схильності, звички, що безпосередньо випливають зі споживчого способу життя.

Таким чином, специфіка методологічного підходу до об’єкта економічної соціології визначає специфіку трактування їїпредмета – соціальних механізмів регулювання економічних відносин.

Вивчення соціальних механізмів регулювання економічних відносин – один з найбільш актуальних напрямків сучасних соціологічних досліджень економічних явищ у житті суспільства.

У найбільш загальному вигляді підсоціальним механізмом регулювання економікирозуміється стійка структура типів економічної поведінки соціальних суб’єктів, а також взаємодії цих суб’єктів з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг.

Регулятивні властивості механізму визначаються, з одного боку, правовими, економічними і соціальними інститутами, а з іншого – соціально-економічним положенням різних соціальних суб’єктів, станом їх економічної свідомості економічного мислення, взаємодією економічних інтересів.

Методологічний підхід до розвитку економіки як соціального процесу і вивчення соціальних механізмів як рушійної сили цього процесу обумовлює систему категорій економічної соціології, що являє собою багаторівневу ієрархію.

Перший рівень утворюють дві найбільш загальні категорії: економічна сфера та сфера соціальних відносин. Їх зміст відбиває характеристики суспільства, найбільш значущі для розуміння процесів, що відбуваються на перетині економіки і суспільства.

Другий рівень утворюють категорії, які розкривають соціальний механізм розвитку економіки і часткових проявів цього механізму в процесі регулювання окремих соціально-економічних процесів.

Третій рівень утворюють категорії, які конкретизують зміст таких соціальних механізмів, як: економічна свідомість, економічне мислення, соціально-економічні стереотипи, економічні інтереси, економічна діяльність, економічна поведінка, економічна культура як регулятор економічної поведінки та ін.

Традиційно виділяють економічну свідомість і економічне мислення.

Економічна свідомість пов’язується із систематизованими знаннями, заснованими на науковому пізнанні, й свідомому використанні соціально-економічних законів.

Економічне мислення містить у собі погляди і уявлення, породжені практичним досвідом людей, їх участю в економічній діяльності, зв’язками, у які люди вступають у повсякденному житті. Економічне мислення, таким чином, пов’язане вже не з пізнанням соціально-економічних законів, а з економічною практикою і являє собою явище більш низького рівня. Порівняно з теоретичною свідомістю економічне мислення являє собою іншу сутність. Воно наповнено іншим соціально-економічним змістом.

Такий методологічний підхід дозволяє розглядати економічне мислення як форму прояву економічної свідомості в конкретній суспільній ситуації. При цьому деяка нерозвиненість економічної свідомості обумовлює суперечливість розвитку економічного мислення. Воно сприймає зміну економічних відносин переважно емоційно і успішно поєднує проходження політики економічних реформ зі сформованими соціальними стереотипами.

Іншою важливою категорією для позначення реальних причин і корінних (найбільш глибоких) стимулів економічної діяльності й економічної поведінки людей є категорія економічного інтересу.

Саме економічні інтереси сприяють узгодженості у взаємодії різних соціальних груп і шарів у ході безупинного пристосування до змін, що формує ця взаємодія.

Динамічність соціальних стереотипів створює передумову того, що саме превалює у виборі альтернативних варіантів:

· сформовані цінності глобального порядку;

· миттєві вигоди, інтереси, загальний план;

· приватні інтереси.

За даними соціологічного моніторингу «Людина і ринок», вибір умови заробляння грошей поділяє респондентів на дві приблизно рівні частини:

· ті, хто хотів би жити бідніше, але з гарантованим рівнем доходів, без ризику – 47,8 %;

· ті, хто хотів би жити багатше, але ризикуючи, діючи з ініціативою – 41,1 %;

· 11,1 % респондентів не відповіли.

Перші належать до представників доринкового типу, а інші – до представників ринкового типу поведінки.

Доринковий тип поведінки характеризується формулою «гарантований дохід ціною мінімуму трудових витрат» або «мінімум доходу при мінімумі трудових витрат». Такий тип поведінки добре вписувався в образ радянської економіки і був сформований могутньою командно-адміністративною системою, що виховала людей, не здатних приймати відповідальні рішення і ризикувати.

Тип ринкової поведінки можна схарактеризувати формулою «максимум доходу ціною максимуму трудових витрат». Він передбачає: високий ступінь економічної активності з боку індивіда; розуміння ним того, що ринок надає можливості для підвищення добробуту відповідно до вкладених зусиль, знань, вмінь, зокрема, вміння професійно ризикувати.

Власне ринковий тип поведінки ще тільки починає формуватися і значною мірою залежить від ходу економічних реформ і їх відповідності соціальним очікуванням економічно активних індивідів. Наявність достатньо гнучкої структури ціннісних орієнтацій дозволяє їм відносно швидко адаптуватися до нових умов соціального середовища і адекватно реагувати на зміни основних вимог соціальних інститутів.

Ринковий тип поведінки майже цілком (понад 95 %) зорієнтований на підприємництво. Однак відсутність необхідних знань у половини респондентів та інші обставини значною мірою сприяють модифікації цього типу поведінки в псевдоринковий.

Активна орієнтація на підприємництво зберігається тільки у 1/3 носіїв ринкового типу поведінки, 2/3 респондентів в умовах зниження рівня життя збираються підробляти у вільний час, у тому числі 1/3 – займатися перекуповуванням і спекуляцією, тобто відповідати формулі «максимум доходу ціною мінімуму трудових витрат». Перетворення типу ринкової поведінки на 2/3 у псевдоринкову поведінку відбиває неминучі витрати ринку праці, що формується.

Наявність псевдоринкового типу поведінки в будь-якій соціальній системі свідчить про низький рівень її розвитку, відсутність чітко вираженої концепції цього розвитку, що є характерним тією чи іншою мірою для країн, що розвиваються.

Отже, ринковий тип поведінки має більше можливостей і перспектив у сучасних умовах. Проте для його реалізації необхідне виконання ряду умов як з боку держави, так і з боку індивіда.

Таким чином, економічна соціологія як специфічний різновид соціологічного знання характеризується своїм предметом і системою категорій, що відбиває основні соціально-економічні закони. Її особливість полягає в тому, що вона забезпечує цілісне вивчення економіки як складної системи, у якій функціонують соціальні суб’єкти економічної діяльності. Від типу поведінки даних суб’єктів залежать кін-цеві результати економічного розвитку. Передбачається, що активність соціальних суб’єктів багато в чому залежить:

по-перше, від стану і регулятивних можливостей економічної культури;

по-друге, від місця і ролі тих чи інших соціальних груп у структурі економічних зв’язків;

по-третє, від динаміки їх переміщення та ієрархії цієї структури залежно від принципів організації зв’язку і пластичності соціальних стереотипів;

по-четверте, від здатності специфічних соціальних механізмів регулювати економічні відносини.

Використання основних методологічних принципів теорії економічної соціології дозволяє грамотно вирішувати проблеми, пов’язані з встановленням ринкових відносин у суспільстві.

Соціологія праці: сутність і зміст.Соціологія праці – це спеціальна дисципліна, зміст якої пов’язаний із законами і категоріями, що визначають працю як необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства.

Об’єктом дослідження соціології праці є специфіка суспільної праці як соціального процесу і сукупність чинників, що впливають на цей процес.

Предметом соціології праці є соціально-типові процеси, що знаходять своє вираження у ставленні людини до праці, її виробничої активності.

Типовим для соціології є постановка питання про масовий прояв такого ставлення до праці і таких форм соціальної активності, які відповідають певному змісту і характеру праці. Вивчення взаємозв’язку змісту і характеру праці – основних категорій соціології праці – має важливе методологічне значення. Воно дозволяє зрозуміти, що розвиток праці неможливий без якісних зрушень у його змісті в ході науково-технічного прогресу.

За своїм змістом праця – доцільна, свідома діяльність, у процесі якої людина за допомогою знарядь праці освоює, змінює і пристосовує для своєї мети предмети природи.

Праця як обмін речовин між людиною і природою означає, що людина використовує механічні, фізичні та хімічні властивості предметів і явищ природи і змушує їх взаємно впливати один на одного для досягнення заздалегідь наміченої мети. При цьому трудовій діяльності притаманні, як відзначав К. Маркс, регулююча і контролююча функції, що змінюються з розвитком науки і техніки.

Узагальнюючи все вищевикладене, можна сказати, що економічний закон відповідності рівня розвитку продуктивних сил стану виробничих відносин виявляється в сфері праці як закон відповідності змісту і характеру праці, його сутності і його соціально-економічної форми.

У сучасних умовах, коли значно більше прибутку «вичавлюється» з кваліфікації, ніж з фізичної сили, об’єктивно необхідно формувати універсальну робочу силу з високим рівнем освіти.

Технічний уклад вітчизняного виробництва в теперішніх умовах неоднорідний. У техніці, технології і організації праці співіснують і переплітаються:

по-перше, залишки минулого – значні обсяги ручної некваліфікованої і важкої фізичної праці;

по-друге, основа нинішнього виробництва – комплексно-механізована праця;

по-третє, головна мета науково-технічного прогресу – автоматизована праця.

Це обумовлює різнотипність праці сукупного працівника з погляду його змісту і разом з тим збереження в сучасному виробництві тих типів праці, що історично змінювали один одного в ході науково-технічного прогресу.

Якщо в основі зміни типів праці лежить технічний прогрес, то головна причина їх співіснування – його нерівномірність, поєднання в технічному базисі виробництва техніки минулого, сьогодення та елементів техніки майбутнього.

Суспільна ситуація така, що на теперішньому етапі вітчизняне виробництво бідує:

· 70 % переважно фізичної праці;

· 30 % переважно розумової праці.

Розподіл на ці види праці при сучасному рівні продуктивних сил поки що має місце. Він заснований на ролі в громадській організації праці працівників, зайнятих зазначеними видами праці, і виступає в нинішніх умовах як розбіжність соціального і культурного.

Соціальність розбіжностей виявляється насамперед у тому, що фізичну і розумову, кваліфіковану і некваліфіковану працю диктують різні:

· вимоги до рівня загальної і фахової освіти;

· вимоги до професійної підготовки працівників;

· вимоги до професійної культури працівників;

· можливості для реалізації професійних і особистісних здібностей у процесі трудової діяльності.

Виходячи з розуміння предмету соціології праці, одна з основних категорій цієї дисципліни – ставлення до праці.

У соціології існує точка зору, що ставлення до праці не обмежується зв’язком індивіда з безпосереднім його заняттям. Воно виражає фундаментальний зв’язок індивіда із суспільством, виявляється через суспільну оцінку праці – престиж професії, праця як вища цінність і спосіб визнання людини в суспільстві – і отримує суб’єктивно-індивідуальне вираження у висловленнях і вчинках людини.

Ставлення до праці визначається об’єктивними і суб’єктивними чинниками.

Об’єктивні чинники – це зміст і характер праці, що визначають професійний і соціокультурний розвиток працівника, а також умови праці, що безпосередньо впливають на те чи інше ставлення до нього.

Суб’єктивні чинники – це система орієнтацій і мотивів трудової діяльності. Мотиваційне ядро відносин до праці містить три рівні ставлення:

· до праці як до цінності;

· професії як певного виду праці;

· роботи як до специфічного виду трудової діяльності в конкретних умовах.

Наприкінці ХХ століття соціологами ставилися питання:

· про неадекватність ціннісно-нормативної і діючої сторін суб’єкта праці;

· необхідність розгляду ставлення до праці як у плані мотивації, так і в плані фактичної продуктивності працівника, що залежить від умов і організації праці, від суб’єктивної готовності реалізувати свій фактичний «діловий» потенціал.

Таким чином, ставлення до праці пов’язане з соціальною активністю людини і виражається в її поведінці та трудовій діяльності.

Необхідність пояснення трудової поведінки індивідів і соціальних груп викликала появу концепції розвитку взаємозв’язку мотиву і стимулу.

Мотив взагалі визначається як пояснення причин дії, що сприяють ухваленню рішення про його початок. Регулююча роль мотиву базується на визначенні мети дії і призначеної для цього програми, що створює основу для прийняття рішень про дію.

Для соціологічного аналізу проблем мотивації принципове значення має питання про співвідношення мотивів і стимулів.

Стимул розуміється як зовнішній вплив на організм індивіда або групу людей.

Якщо дотримуватися етимологічного трактування стимулу як батога, то стимулювання стає суто зовнішнім примусом, що викликає не мотив, а тільки негативну реакцію якщо не прямого опору, то пристосування, конформізму. Стимул від своєї етимологічної основи зберіг тільки одне – те, що це дійсно зовнішнє спонукання.

Під стимулом розуміється будь-який зовнішній об’єкт (матеріальний предмет, образ, у тому числі й образ деякого стану), що проектує для себе індивід і робить цей об’єкт метою своїх прагнень.

Кожна людина оточена стимуляційним полем. Стимуляційне поле особистості рухливе і динамічне. Воно змінюється з розвитком потреб і зі зміною набору об’єктів. Якщо необхідних для стимуляції об’єктів немає, то вектор мети повертається, діяльність не має сенсу, соціальна активність гасне.

Різні антистимулюючі ефекти виникають тоді, коли те, що пропонується суспільством як стимул, дає протилежний результат. Стимули дистанційовані від індивіда. Щоб опанувати стимул, індивіду необхідне відповідне настроювання як інструментальне, так і психологічно-світоглядне. Таке настроювання індивіда означає перехід стимулу в мотив як внутрішнє спонукання до дії для досягнення мети – оволодіння об’єктом-стимулом. У цьому випадку мотив виступає як внутрішнє спонукання індивіда, групи, індуковане стимулом. При відсутності реальних, діючих стимулів мотиви виникнути не можуть. Сама по собі потреба таку роль виконувати не здатна.

Даний методологічний підхід дозволяє по-новому розглядати систему мотивації в колишньому радянському суспільстві, де діяла планово-адміністративна система управління працею. Система породила ілюзію високої ефективності примусу.

Для теперішнього періоду трансформаційних процесів у суспільстві найбільш характерним типом мотивації є інструментальний. Інакше кажучи, орієнтація на заробляння. Посиленню цього типу мотивації сприяють:

· інфляція і падіння життєвого рівня населення;

· зростаюче безробіття;

· труднощі індивідуальної інтеграції в ринкові відносини з незвичними економічними критеріями.

При таких високих темпах економічних змін переважна більшість населення втратила багато критеріїв «нормального» існування.

Якщо колись заробітна плата не стимулювала істотної трудової мотивації в силу свого порівняльного характеру, то тепер вона антистимулює трудову мотивацію в силу втрати зв’язку з якістю і кількістю праці, а також у силу виникнення зворотного зв’язку між ними. Чим більш професійна праця, чим більше років вона потребує на оволодіння даною професією, тим гірше вона оплачується.

Таким чином, заробітна плата стала антистимулом трудової мотивації в стимуляційному полі людини при руйнуванні в цьому полі інших мотиваторів професійної, кваліфікованої праці.

У зв’язку з різкими і непередбачуваними змінами в конкретній суспільній ситуації, особливого значення набуває концептуально обґрунтована система соціологічних показників, за допомогою яких:

1. Визначається досягнутий рівень розвитку явищ і процесів, що складають предмет соціології праці – соціально-типові настанови на трудову діяльність.

2. Визначаються чинники, що впливають на явища, процеси в сфері формування ціннісного ставлення до праці.

3. Визначаються тенденції змін у змісті й характері праці, його соціально-економічних, гігієнічних і психологічних умовах, а також у соціальній якості робочої сили з метою прогнозування тих чи інших змін щодо ефективної високопродуктивної праці.

Таким чином, основні умови вдосконалювання соціологічних показників, зокрема в сфері праці, – це:

· уточнення концептуального бачення предмета дослідження в плані більшої адекватності концепції трансформаційним процесам у суспільстві;

· у методичному плані – це уточнення процесів операціоналізації основних понять у рамках соціологічної думки, використаних для пояснення досліджуваного явища;

· в емпіричному аспекті – це пошук нових об’єктивних і суб’єктивних показників, адекватних реальним процесам у момент і на етапі проведення дослідження.

Читайте також:

1. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
2. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
3. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
4. Аксіологія як наука про цінності. Філософські концепції цінностей.
5. Антропогенний вплив на природне середовище та сучасні екологічні проблеми
6. Аргументація як раціональна частина комунікації.
7. Багатозначність слів у сучасній українській мові
8. ВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ. ЗАСОБИ ВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ.
9. Види комунікації в управлінні
10. Види та функції засобів масової інформації.
11. Визначення ООП і його основні концепції
12. Визначення поняття «Економіка підприємства» у сучасній економічній літературі

Переглядів: 1794