Становлення педагогічної психології як науки.

Педагогічна психологія як самостійна наука має відносно нетривалу історію. Важливі її ідеї були сформовані в межах філософії, медицини, загальної та експериментальної психології.

Історія педагогічної психології органічно пов’язана з навчальною, освітньою і педагогічною наукою. В своїй основі вона має розвиток суспільної думки, культури народу, досягнень науки і особливо загальної і вікової психології.

В усі епохи учитель, школа, здійснюючи ті чи інші навчально-виховні завдання, враховували соціальні, вікові, статеві особливості фізичного і психологічного розвитку суб’єкта навчання та виховання – дитини. Саме в такому розумінні елементи педагогічної психології знаходимо у педагогічній практиці і різноманітних повчаннях давніх часів.

У давні часи психологічні знання, що стосувалися проблематики педагогічної психології, розвивалися невіддільно від філософії та медицини. Особливо переймалися нею античні мислителі: Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель, Епіку та інші.

Наприклад, Платон був переконаний, що душа людини повинна гармонійно розвиватися разом з тілом. Не менш важливим він визначав саморозвиток людини. Сократ проголошував людину центром пізнавального світу. Він закликав: «Пізнай самого себе». Аристотель заявляв про необхідність виховання, співвіднесення його методів із рівнем психічного розвитку дитини, вмотивованого використання виховним методів. Тому для маленьких дітей важливі режим дня, правильне харчування, гігієна; а в 7-14 років – розвиток рухів, відчуттів, пам’яті, прагнення.

Навчання у Середньовіччі (10-13ст.) було схоластичним (догматичним), світських навчальних закладів не існувало. Доступ до світської освіти отримували тільки при дворах монархів, феодалів. Освіта в ті часи спрямовувалася на фізичний розвиток, опанування основ військового мистецтва, враховувала деякі вікові особливості дітей і юнаків.

В епоху Відродження (14-16ст.) вчені виступали за відновлення основ класичної освіти, поглиблення інтересу до особистості дитини, переймалися обґрунтуванням нових принципів навчання.

В епоху Просвітництва (17-18ст.) усі тогочасні старання у галузі психології були спрямовані на знаходження резервів поліпшення процесу навчання, забезпечення відповідності методів навчання і виховання віковим особливостям дітей.

Наукові засади педагогічної психології почали розвиватися лише в середині ХІХ століття, що було спричинене розвитком загального і суспільного навчання. Доки освіта була переважно домашньою, здійснювати індивідуальний підхід до кожної дитини було неважко. За великої кількості дітей у класах масової школи він став неможливим. Тому виникла необхідність дослідити загальні для всіх дітей механізми, етапи психічного розвитку, що дало б змогу з’ясувати, коли, в якій послідовності доцільно їх навчати, які прийоми найадекватніші для них у певному віці.

Ще на початку ХІХ століття необхідність урахування надбань психології у формуванні методів навчання дошкільників зазначав німецький педагог Фрідріх Фребель.Важливість цього підкреслював і українсько-російський педагогКостянтин Ушинський,який досліджував психолого-педагогічні проблеми пам’яті, уваги, мислення, мови у процесі навчання. Його вважають основоположником вітчизняної наукової педагогіки і педагогічної психології, а його монографія «Людина як предмет виховання» (1869р.) являє собою перший у світі досвід висвітлення проблем педагогічної антропології.

Помітний внесок у розвиток основ педагогічної психології зробив російський педагог і психолог Петро Каптєрєв.П.Ф. Каптєрєв вперше здійснив психологічний аналіз процесу навчання і виховання, дав психологічне обґрунтування дидактики та застосував термін «педагогічна психологія» (у підручнику «Педагогічна психологія», 1877р.). Каптерєв має 400 наукових праць і в багатьох з них він підкреслював важливу роль школи у формуванні інтересу до розумової праці, здатності дитини мислити. Він вважав, що навчання і виховання як цілісний процес повинен базуватися на знаннях психології і фізіології. П.Ф. Каптерєв обстоював такі методи навчання і виховання, які не тільки полегшують засвоєння знань, але й стимулюють розумовий розвиток учня.

З появою першої експериментальної психологічної лабораторії (м. Лейпциг, що в Німеччині, 1879р., В.Вундт) розпочалося використання експерименту як провідного методу дослідження в цей час. Його почали використовувати і в дослідженнях основних проблем педагогічної психології.

Це сприяло тому, що вПетербурзі 1901 року О.П. Нечаєвимбула заснована перша в Росії лабораторія з експериментальної педагогічної психології. Книга Нечаєва «Сучасна експериментальна психологія у її ставленні до питань шкільного навчання» (1901) була результатом експериментального вивчення норм розумової роботи учнів, особливостей сприймання, пам’яті, спостережливості, уваги, способів заучування, розумової втоми та інше. Також О.П. Нечаєв є автором «Очерку психології для вихователів і вчителів» (1904), в якому вказував на врахування вікових та індивідуальних можливостей дитини при навчанні та вихованні.

Російський психологІ.О. Сікорський починає досліджувати втому дітей у процесі навчання, розвиток їх мовлення, психологічні основи виховання і навчання та інше.

М.М. Ланге досліджуває сприймання і увагу, активне мислення учнів на уроці, урахування їх інтересу до знань, критикує зубріння навчального матеріалу тощо.

Проблеми педагогічної психології в цей час широко досліджує О.Ф. Лазурський. Він вперше розробив програму вивчення особистості учнів і на їх основі видав посібник «Шкільні характеристики» (1913), став творцем методу природного експерименту (1910).

Г.І. Россолімо склав і перевірив в умовах навчання дітей «Психологічні профілі» (1910), що дало можливість визначати і використовувати в навчанні дітей рівень розвитку їх психічних процесів.

Починають створюватися програми вивчення особистості учня. Болтунов вивчає і розробляє вимоги до методу анкетування.

Особливе значення має розвиток, починаючи з робіт Ф.Гальтона, тестової психології, психодіагностики. Завдяки дослідженням А.Біне, Б.Анрі, Т.Сімона у Франції, Дж.Кеттелла в Америці це дозволило знайти дієві механізми не лише контролю знань та умінь учнів, але й управління навчальним процесом.

В цей період починають створюватися ряд лабораторій при школах. Так, в Німеччині виникає лабораторія Е.Меймана, в якій для вирішення навчальних та виховних завдань використовуються прибори та методики, створені в лабораторіях університетів. У 1907 році Е.Мейманпублікує книгу «Лекції з експериментальної психології», де описує роботу з експериментальної дидактики.

У Франції А.Біне засновує при одній з шкіл Парижу експериментальну дитячу лабораторію, де вивчає здібності дитини, методи викладання навчальних дисциплін. Разом з лікарем Т.Сімоном А.Біне створює методику відбору дітей в спеціальні школи для розумово відсталих дітей, основою якої став метод тестів.

У 1926 році Л.С. Виготський видає свою «Педагогічну психологію», де визначає предмет і завдання педагогічної психології. Перевидають у 1927 році «Педагогічну психологію у зв’язку з загальною педагогікою» С.Л. Рубінштейна.

Починають видаватися газети, журнали, енциклопедії з проблем педагогічної психології: «Вестник воспитания», «Русская школа», «Воспитание и обучение», «Энциклопедия семейного воспитания» тощо. Відбуваються конференції, з’їзди, круглі столи та дискусії з актуальних проблем педагогічної психології.

Становлення педагогічної психології пов’язане з розвитком педології (від грецького pais – дитина і logos – слово, вчення) – науки про дітей, яка поєднувала відомості психології, анатомії, фізіології, педагогіки та інших наук, що вивчають розвиток людини. Засновником педології вважають американського вченого С.Холла(1904), а найпершим вітчизняним педологом є П.П. Блонський. Також проблемами педології займалися Дж.М.Болдуін, Е.Мейман, М.Я. Басов, Л.С. Виготський, Г.С. Костюк, Д.І. Ніколенко та інші.

Однак цей підхід суперечив ідеологічним засадам так званої радянської педагогіки, наслідком чого була постанова «Про педологічні перекручування в системі наркомпросів» (1936). Відтоді педагогічна психологія у СРСР була ізольована від основних тенденцій її розвитку за кордоном.

Лише згодом педагогічна психологія почала розвиватися з новою силою.

У 1945 році в Києві відкрився Науково-дослідний інститут психології Академії наук України, основна проблематика досліджень якого була й нині залишається психолого-педагогічною.

У 50-х роках починають розвиватися різноманітні теорії, напрямки навчання. Так, в 1954 році Б.Скіннер висунув ідею програмованого навчання, а в 60-ті роки Л.Н. Ланда сформулював теорію його алгоритмізації. Потім В.Оконь, М.І. Махмутов та інші побудували цілісну систему проблемного навчання. В 50-ті роки з’явилися перші публікації П.Я. Гальперіна, а потім Н.Ф. Тализіної, в яких викладалися позиції теорії поетапного формування розумових дій. В цей же час створюється теорія розвивального навчання, описана в роботах Д.Б. Ельконіна, В.В. Давидова на основі загальної теорії навчальної діяльності. Розвивальне навчання знайшло своє відображення і в експериментальній системі Л.А. Занкова. Заслуговує уваги і виникнення нового напряму в педагогічній психології – сугестопедії, сугестології Г.К. Лозанова (60-70 роки), основою якого є процес навіювання.

Педагогічна психологія починає викладатися в університетах країни, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах педагогічного спрямування. При Академії педагогічних наук України виникають з 1991 року НДІ проблем виховання, НДІ проблем професійної освіти, НДІ проблем вищої школи та інші. У цих наукових закладах зосереджено потужний науковий потенціал, результати реалізації якого відомі далеко за межами України.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості методу трудового права в умовах формування ринкових відносин	\|	Проблеми сучасної педагогічної психології.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.041 сек.