Класична фінансова школа

Новий етап розвитку науки наступив в останній чверті XVIII ст. У цей період склалася структура науки, основними розділами якої стали вчення про державні доходи і державні витрати. Їхнє оформлення йшло під впливом посилення в XIX ст. боротьби ідей, що відбивала протиріччя капіталістичного способу виробництва початку епохи промислового капіталізму.

У вченні про державні доходи основна увага приділялася теорії податків. Це було пов'язано з падінням ролі доходів від державного майна (домена) і прогресуючою тенденцією скорочення кількості і питомої ваги в державному бюджеті доходів від державних регалій. Наприкінці XVIII ст. – першій половині XIX ст. у науці панували погляди на податок як на плату за державні послуги (у першу чергу за захист особистості й охорону власності). Трактування державних витрат як послуг специфічного роду, а податків як їхньої оплати дотримувалася в цей період більшість представників фінансової науки.

З останньої чверті XVIII ст. принципи загальності і пропорційності податків і відповідна їм система реальних податків поступово входили в практику держав, що здійснили буржуазні революції. Поступальний розвиток податкової теорії був пов'язаний з розквітом класичної (іноді її називають абсолютною) фінансової школи, що базується на класичній політичній економії. Найбільш значними фінансовими творами цього періоду були: п'ята книга «Досліджень про природу і причини багатства народів» А.Сміта (1776), шоста книга «Нових початків політичної економії» Сісмонді (1819).

Вчення А.Сміта про податки, що включало розробку загальних правил оподаткування, обґрунтування прямих особистих податків, негативну оцінку подушних податей і непрямих податків на предмети першої необхідності, ввійшло в золотий фонд фінансової літератури. Чотири правила (загальні положення) у побудові податкових систем, наведені А.Смітом, були найбільше цитованим місцем фінансових творів протягом усього XIX ст. У них установлювалися походження, мета податків, об'єкт обкладання (перше правило); терміни сплати, спосіб, сума платежу (друге); час сплати (третє); організація податкового апарата і ліквідація зловживань у процесі збору податків (четверте).

Об'єктом обкладання, за А.Смітом, повинний бути дохід, заснований на трьох джерелах: ренті, прибутку і заробітній платі.

Згідно принципів оподаткування:

- податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів;

- податки повинні бути визначені завчасно;

- податок повинен сплачуватися в зручний для платника час;

- стягнення податків повинно бути дешевим.

Його принципи оподаткування вплинули на розвиток фінансової практики спочатку в Англії, потім в інших розвинутих капіталістичних країнах. У вченні Сміта в ембріональному стані містилася плідна ідея переходу від пропорційного обкладання до прогресивного. Заслугою А.Сміта є також обґрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні та місцеві.

Сміт вважав, що держава повинна постійно враховувати принцип відповідності механізмів стягнення податків ринковим умовам. Надання окремим індивідам державних послуг має фінансуватися через систему зборів і платежів відповідно до вигод, що отримують громадяни при споживанні цих послуг. Витрати, пов'язані зі споживанням звичайних товарів та послуг повинні покриватися громадянами відповідно до їхньої платоспроможності. Щоправда, за Смітом, рівень платоспроможності зростає пропорційно корисності державних послуг (наприклад, оборона країни). Державні видатки підвищують рівень доходів у приватному секторі економіки и тим самим визначають корисність державних послуг. Тому, згідно з твердженнями А.Сміта, оподаткування за принципом платоспроможності трансформується в оподаткування за корисністю (принцип еквівалентності). Але відкритим залишається питання про доцільність абсолютного впровадження цих постулатів А.Сміта у практику.

Видатним представником класичної політичної економії і послідовником А.Сміта був Д.Рікардо. Його головна праця «Основи політичної економії та оподаткування». Велику увагу Рікардо приділяв вивченню проблем формування державних доходів. Сюди варто віднести, наприклад, проблеми фінансування державних витрат за рахунок податкових і позикових ресурсів, а також питання сфери поширення податків у рамках теорії розподілу доходів).

У результаті дослідження сфери поширення податків Д.Рікардо дійшов висновку, що, врешті-решт, податковий тягар несуть не отримувачі доходів у формі заробітної плати, а землевласники й капіталісти. Оскільки доходи у формі зарплати відповідають витратам на відтворення робочої сили, вони становлять прожитковий мінімум їх отримувачів і впливають на продовження роду робітників. Ринкова ціна, а отже й заробітна плата, залежать від попиту і пропозиції. Кожна спроба оподатковувати отримувачів зарплати вела б до адаптації (зміни кількості населення і пропозиції робочої сили), внаслідок чого податковий тягар перекладався би на осіб, які мають інші види доходів.

Існує автоматичний механізм, що приходить у дію при збільшенні податків на заробітну плату або предмети першої необхідності. Рікардо заявляв, що завдяки перекладанню податків на імущі класи капіталісти змушені піднімати заробітну плату робітників, тому що вона завжди жорстко прив'язана до мінімуму засобів існування.

Відтак випливає, що з цього виду доходів фактично не слід узагалі стягувати податки. Таким чином, відповідно до його теорії всі податки сплачуються з прибутку капіталістів, тобто в результаті перекладаються на підприємців, що може зменшити їхній прибуток. А прибуток підприємців – основне джерело доходів держави. Теоретичні засади теорії Д.Рікардо знайшли велику кількість прихильників і послідовників, а також відображення в законодавствах багатьох країн.

Сферу поширення податків розглядав також Н.Канар. Основна теза його теорії «дифузії (розчинення) податків» полягала у тому, що нові податки згодом шляхом прямого і зворотного перекладання розчиняються серед різних категорій платників, не заподіюючи шкоди ні їм, ні народному господарству. За Н.Канаром, податки впливають лише на зайві витрати і не знижують життєвого рівня трудящих. Клас найманих робітників фактично вільний від оподаткування. Більшість теоретиків фінансів відкинули теорію Н.Канара як неспроможну. Позитивну оцінку теорія Н.Канара знайшла в німецькій фінансовій літературі.

Вагомий внесок у розвиток фінансової науки, а саме теорії податків зробив швейцарський учений Ж.Сісмонді. Він розглядав фінанси як засіб поліпшення життя народу. У своїх працях він доводив необхідність скорочення непрямого оподаткування, встановлення неоподатковуваного мінімуму, впровадження прогресивного податку тощо.

Ним перероблені принципи оподаткування А.Сміта для епохи промислового капіталізму з урахуванням інтересів пролетаріату. Концепція перекладання вироблена в полеміці з теорією рівноважної дії податків Д.Рікардо. Сісмонді переконливо показує, що в результаті перекладання податків більше всього страждають незаможні класи.

В історії економічної та фінансової думки засобами порівняльного аналізу ґрунтовно розкрито вагомий внесок А. Сміта у фінансову науку, показані суттєві відмінності його фінансових поглядів на тлі меркантилізму і фізіократії. Зокрема, була подолана однобічність (а отже, і хибність) попередніх економічних вчень щодо джерел національного багатства. На відміну від своїх попередників, він відніс до джерел багатства нації три джерела – землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя, оскільки капітал, будучи джерелом багатства, створює фінансові умови функціонування економіки, забезпечуючи її фінансовими ресурсами.

В англійського класика фінансова наука ще не виділена із загальної системи політичної економії, відсутні самі терміни "фінанси" та "фінансове господарство". Але із різних розділів праці А. Сміта "Багатство народів" не важко скласти загальну картину його фінансового вчення: всі джерела державних доходів сходяться в одне ціле, яке підпорядковується більш обширному цілому — народному господарству ”.

Надзвичайно благотворний вплив вчення А. Сміта на подальший розвиток фінансової науки вчені різних країн правильно вбачали у зміні її ролі щодо практики. Виняткове значення практики, яка цілком панувала доти у фінансовому господарстві, було порушене. А. Сміт навчив бачити в ній лише шлях, засіб для розробки та перевірки загальних принципів: наукові засади стали законодавцями практики. Своєю працею "Багатство народів" Адам Сміт відкрив нову епоху у фінансовій науці. До виникнення класичної політекономії оточуюче середовище сильно впливало на зміст фінансової науки. Наприклад, домени, що довго відігравали значну роль в бюджетах, віднімали левову частку уваги і у фінансової науки, яка часто лише описувала існуюче і давала рецепти для тих чи інших випадків. Класична школа політичної економії — А. Сміт і особливо Д. Рікардо — теоретизувала фінансову науку. Вона вважала своєю місією відновити природний порядок шляхом знищення пут та перепон, які затримували економічне життя; звідси вчення про справедливі системи оподаткування.

Ідеї А.Сміта, викладені в його праці “Дослідження про природу і причини багатства народів ”, сприяли тому, що наука про фінанси остаточно набула самостійного значення. У поглядах вченого виявилися ключі до розуміння суті й ролі фінансів у суспільному житті держави. Наукові висновки стали використовуватися при прийнятті державних рішень у галузі фінансів.

Класики політичної економії XVIII-XIX ст. не вбачали необхідності в розвитку нової теорії держави. Їхні погляди були спрямовані насамперед у бік ринку, а не держави.

А.Сміт у своїх дослідженнях приділяв увагу переважно нормативним принципам державної діяльності, а не вивченню механізму її функціонування. Відповідно до його переконань держава має утримуватися від протекціоністських дій, наприклад у формі меркантилізму, і в міру можливості адаптуватися до ринкових умов з метою підтримки іманентних властивостей росту добробуту. Бюджетні засоби слід спрямовувати на виконання виключно загальнодержавних завдань, таких як оборона країни, судочинство, громадський порядок, створення суспільної інфраструктури (шляхи, мости, канали), сфера освіти. Все це має служити розвитку ринкових умов, сприяти економічному росту країни і підвищенню рівня її добробуту.

З кінця XVIII ст. уряди стали широко використовувати державні позики, застосовуючи отримані кошти в основному на ведення воєн. У зазначений період позиції захисників і противників державного кредиту ставали усе більш полярними в порівнянні із серединою XVIII ст. У ряді знаменитих противників державного кредиту варто назвати А.Сміта, Д.Рікардо і Ж.Сісмонді.

Так, А.Сміт наголошував у своїх працях, що зростання державного боргу може спричинити банкрутство держави як позичальника. Його висновки ґрунтувалися на тому, що державне споживання не є продуктивним і не створює нових цінностей, а тому залучені державою кошти є витратами для економіки.

Досить категорично щодо державних запозичень висловлювався інший відомий вчений Мальтус. Він зазначав, що великий державний борг – це ракова пухлина, яка роздирає життя народу і його добробут. Цієї ж думки дотримувався відомий вчений Ж.-Б.Сей, який порівнював державний борг із новою зброєю, страшнішою за порох, якою держава повинна користуватися лише в крайньому разі.

Класики політичної економії в цілому негативно ставилися до державного кредиту з ряду причин. Головна серед них – загальне негативне ставлення до економічних функцій держави, прагнення звести державні витрати до необхідного мінімуму. Звідси постійна недовіра до позикових операцій держави і її заходів щодо управління державним боргом. Особливо нещадний був Д.Рікардо, що розкривав класову сутність фондів погашення державного боргу, що виникли наприкінці XVIII ст. У роботах «Пропозиції на користь ощадливого і стійкого грошового обігу, а також зауваження про прибуток Англійського банку, оскільки він пов'язаний з інтересами держави і власників капіталу банку» (1816) і «Досвід про систему фондованих державних позик” (1820) Рікардо розкрив махінації при управлінні державним боргом і показав прямий зв'язок позикової політики з ростом мілітаризму. Найбільш радикальну позицію займав Сісмонді. Їм була сформульована думка про бажаність державного банкрутства.

Ці висловлювання вчених мали значний вплив на діяльність урядів багатьох європейських країн у питаннях щодо визначення обсягів державних запозичень і їхнього використання. Водночас досвід розвитку світової економіки підтвердив, що розміри державних запозичень не завжди призводять до банкрутства держави або до її зубожіння. Проте були непоодинокі випадки, коли державні запозичення сприяли економічному розквіту держав. Це змусило переглянути теоретичні постулати щодо державного кредиту. З'явилися наукові дослідження, у яких державний кредит визнавався як важливий інститут нової епохи людського розвитку. Усіх захисників державного кредиту відрізняє ставлення до нього як до творця національного багатства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Німецька школа камералістики	\|	Фактори розквіту фінансової науки. Німецька школа

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.