СУДОВА СИСТЕМА

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Після падіння гетьманського уряду законодавчу і виконавчу владу уособлювала в собі Директорія Української Народної Республіки.

Назву "Директорія" було запозичене з часів Великої французької революції. Але далі назви і кількісного складу українська Директорія не пішла. У Франції Директорія у складі п'яти директорів обиралася двома палатами —"Радою п'ятисот" та "Радою старійшин" і являла собою виконавчий орган. Директорію УНР створили українські політичні партії та громадські організації.

З моменту свого проголошення Директорія мала визначити свій правовий статус. Але жодного документу, який би встановив компетенцію і повноваження цього органу, розподіляв обов'язки між директорами прийнято не було. Фактично Директорія була вищим органом влади, який уособлював законодавчу, виконавчу, а іноді і судову владу. Використовуючи сучасну політичну термінологію, її можна визначити, як колегіальну хунту з диктаторськими правами.

Проте події розвивалися так, що виникла нагальна потреба у вдосконаленні системи влади і управління. Потрібно було вибирати: або парламентська, або радянська республіка. У гострих дискусіях між різними політичними силами був обраний компромісний варіант: у центрі — парламент, на місцях — губернські і повітові Ради.

26 грудня 1918 року приймається Декларація, в якій Директорія оголосила себе "верховною владою", встановленою "силою і волею трудящих класів України". Підтверджуючи тимчасовість влади Директорії, Декларація офіційно оголосила про скликання Конгресу трудового народу, як "революційного представництва організованих працюючих мас".

5 січня 1919 року була затверджена "Інструкція для виборів на Конгрес трудового народу України", яка перше його засідання призначила на 22 січня 1919 року. До складу Конгресу було обрано представників від робітників, селян і трудової інтелігенції. І хоча загально-представницьким цей орган назвати не можна, все ж таки він має більше підстав, ніж Центральна рада, називатися парламентом, оскільки формувався за принципом територіального представництва.

28 січня 1919 року на останньому засіданні Конгресу було прийнято "Закон про форму влади на Україні", яким вся влада передавалася Директорії "до скликання слідуючої сесії Трудового Конгресу".

Директорія отримала право приймати закони, які підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Закон встановлював сесійну роботу Конгресу. В міжсесійний період повинна була працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не були окреслені.

Закон передбачав утворення при Директорії з числа делегатів різних комісій: оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, харчових справ, культурно-освітньої, конституційно-адміністративної (для підготовки виборів у парламент). Кожна комісія мала наглядати за одним або кількома міністерствами. В Законі говорилося, що "комісії утворені виключно для полегшення законодавчої діяльності". 14 лютого 1920 року уряд ухвалив новий "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР", який передбачав скликання не пізніше 1 травня 1920 року передпарламенту під назвою Державна народна рада. До скликання цього органу Директорія могла здійснювати свої повноваження виключно через Раду Народних Міністрів. Але цей закон не було затверджено С. Петлюрою, який у цей час був Головою Директорії.

Про поступовий перехід від парламентської до президентсько-парламентської форми правління говорять закони м Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР" та "Про Державну Народну Раду УНР", які були затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 року, за кілька днів до повного падіння УНР.

Закони передбачали розмежування влади між Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів.

Директорія на той час остаточно ототожнювалася з її Головою. До його компетенції входило затвердження ухвалених Державною Народною Радою призначень та звільнень. Голова Директорії призначав Голову і членів Ради Народних Міністрів.

Державна Народна Рада планувалась як орган законодавчої влади І контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.

Знову ж таки, невиписаною залишилася компетенція Ради Народних Міністрів, яка була підзвітна в своїй діяльності Державній Народній Раді. Але в законах нічого не говорилося про повноваження і місце уряду в системі органів виконавчої влади.

В день оголошення Декларації Директорія своїм наказом затвердила Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб, якій доручалося "негайне переведення в життя великих задач", окреслених Декларацією. Поділу компетенції між Директорією і Радою Народних Міністрів проведено не було.

Статус Ради Народних Міністрів як виконавчого органу закріпив "Закон про форму влади на Україні". Рада Народних Міністрів затверджувалася Директорією і була відповідальна перед нею. Ніякі інші повноваження цього органу регламентовані не були, що говорило про невизначеність відношення Директорії до принципу розподілу влад. Конгрес дав доручення Раді Народних Міністрів підготувати вибори майбутнього Сейму України, органу, повноваження якого, знову ж таки, визначені не були.

14 лютого 1919 року Директорія затвердила тимчасовий закон "Про порядок внесення і затверджування законів в Українській Народній Республіці", в якому ще раз було зроблено спробу розмежувати правовий статус Директорії і Уряду.

Конгрес Трудового народу був останньою спробою Директорії закласти основи державного будівництва в Україні. На цьому шлях до парламентаризму, який було започатковано ще Центральною радою, закінчується. Політичні умови не дали можливості Директорії втілити вжиття навіть те, що було започатковано Конгресом.

Без змін було залишено систему центрального управління. Поділ міністерств на відділи і департаменти, запроваджений Центральною радою, зберігся.

Місцеве управління

В його формуванні було запозичено досвід Центральної ради. Владу на місцях представляли волосні, повітові, губернські комісари і отамани, що їх призначала Директорія. В їх руках була зосереджена вся реальна влада в провінції. В деяких губерніях було відновлено діяльність дореволюційних органів міського і земського самоврядування — земські зібрання та земські управи і міські думи та міські управи. Майже скрізь діяли революційні ради робітничих І селянських депутатів.

24 червня 1919 року Міністерство внутрішніх справ затвердило інструкцію "Про тимчасову організацію влади на місцях". Відповідно Інструкції волосний комісар призначався на посаду повітовим, повітовий — губернським і затверджувався Міністерством внутрішніх справ. Губернського комісара призначав Міністр внутрішніх справ і затверджувала Директорія. Виконавчими органами на рівні повіту були комісаріати, а на рівні губернії — управління. Останнє поділялося на п'ять відділів: загальний, адміністративний, паспортний, інспекції міліції, бухгалтерсько-рахунковий.

Значно ширшими порівняно з часами Центральної ради були повноваження комісарів, які наглядали за виконанням розпоряджень центральної влади, здійснювали мобілізаційну роботу і керівництво міліцією, інформували населення про діяльність уряду. Окрім цього, губернський комісар наділявся правом видавати обов'язкові постанови щодо охорони громадського порядку, спокою і республіканського ладу і здійснював загальне керівництво органами самоврядування в містах—міськими думами та управами і в земствах — земськими зібраннями та земськими управами. Передбачалося, що інструкція зберігатиме чинність до прийняття Закону "Про систему управління на місцях".

Отже, Директорія стосовно органів місцевого управління і самоврядування повторила ті самі помилки, яких свого часу припустилися Центральна Рада й гетьманський уряд. Як система цих органів, так і їхні повноваження не отримали чіткої правової основи.

У справі судоутворення Директорія зберегла ті судові інститути, які існували за Центральної ради. Так, 2 січня 1919 року затверджується Закон про відновлення діяльності Генерального суду. Назву "Генеральний суд" було замінено на "Надвищий суд". 24 січня 1919 року було відновлено дію Закону "Про заведення апеляційних судів", прийнятого Центральною радою 1 грудня 19І7 року. Продовжували функціонувати деякі ланки царської судової системи. Так, 19 лютого 1919 року Директорія затвердила Закон "Про вибори та призначення мирових суддів". 26 січня 1919 року Директорія затвердила Закон про Надзвичайні Військові Суди, а 4 серпня 1920 року—нову редакцію цього Закону.

Надзвичайні військові суди засновувалися "в місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій " (ст. І). Суд складався з голови і чотирьох членів (ст. 4). У засіданні суду беруть участь прокурор, оборонець та секретар (ст. 5). Прокурора та секретаря призначається з військових старшин, які мають вишу юридичну освіту, або знайомих з судовим процесом (ст. 6). Суд міг розглядати і справи цивільних осіб (ст. 9). Вчинки, за які військові та цивільні особи могли бути віддані під Надзвичайний військовий суд, зазначалися в ст. 2. Вироки, винесені цими судами, не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Особи, засуджені до кари на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до Верховної влади (Директорії), а в діючій армії до Головного Отамана (ст. 24). Право нагляду над Надзвичайними військовими судами надавалося Головному військовому прокуророві (ст. 34).

Надзвичайні військові суди діяли протягом всього часу влади Директорії в Україні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 8: Механізм стимулювання	\|	Три складових мист С.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.