• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Етіологія. 4 страница

У 1908 році І.Франко з великою групою провів першу багатоденну мандрівку на конях за маршрутом: Криворівн - Верховина - Зелена - Буркут - г.Керничний - г.Стіг - оз. Шибене - оз. Марічейка - г. Піп Іван - г. Менчул - г. Ребра - г. Шпиці - г. Кострич - с. Кривопілля - с. Верховина - с. Криворівня. Як писав А.Франко: “Повітря прозоре, і ми могли бачити далеко, далеко. Розкішна могутня панорама гір простягалася перед нашими очима: велична й грізна вкрита вічним снігом Говерля, а там, куди не глянь, верхи,... Тато знав їм усім назви, їхнє положення й прикмети. Коні йшли обережно і, зграбно ступаючи поміж камінням, були одночасно і нашою опорою”.

У 1912 році І.Франко та В.Гнатюк звернулися до населення Галичини з відозвою "Два поклики” про те, щоб населення шукало, зберігали та передавали до українських музеїв речі старовини.

Результатом постійних мандрівок І.Франка у Карпати, зокрема на Гуцульщину, були не лише публікації фольклорних та етнографічних матеріалів: колядок, приповідок, заклинань, оповідань про опришків, легенд і казок, окрім цього, він для мандрівників написав вірш “Сонце по небі колує” і віршований опис прогульки “Зелемін”, провів численні дослідження українських народних пісень, написав низку теоретичних праць з етнології та етнографії, які в наш час мають чимале наукове та історичне значення.

Обґрунтовуючи навчально-виховну функцію мандрівництва, І.Франко привертав увагу до політики таких розвинутих країн, як Німеччина, Данія, Швеція, у яких краєзнавство було одним з важливих предметів шкільного навчання. Він вбачав у краєзнавстві необхідну складову, насамперед, національного виховання, підкреслював, що не може бути свідомого українця без знання про минуле і сучасне свого краю, свого народу. У працях І.Франка міститься досить змістовне визначення терміну народознавства. “Пізнати народ - то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище... Таким чином, до сфери народознавства входили б і такі науки, як історія політична й історія розвитку державних інститутів, історія наук і історія промислу ...”.

Таким чином, І.Франко підвів теоретичне підґрунтя під висунуту членами “Руської трійці” ідею необхідності краєзнавства для освіти й виховання народу. Своєю активною науково-краєзнавчою і організаційно-мандрівницькою діяльністю він стимулював розвиток мандрівництва та краєзнавства і використовував їх в освіті та вихованні української молоді.

2.3.Великий внесок у краєзнавство вніс З.Кузеля. Починаючи з 1897 р., (учень гімназії), збирає етнографічні матеріали, а студентом університету стає волонтером у Цісарськім Надворнім Музеї в антропологічнім та етнографічнім відділі (1904-1906) та в Австрійськім Етнографічнім Музеї у Відні (до 1907 р.). Робота в етнографічному музеї під керівництвом австрійського професора Габерландта була доброю практикою для молодого вченого. Ще кращою школою була його участь в антропологічно-етнографічних експедиціях в Карпати під керівництвом І. Франка і Ф.Вовка, що їх влаштовувало НТШ спільно з Антропологічним Товариством у Парижі в 1904, 1905 і 1906 рр. Під керівництвом І. Франка і Ф.Вовка, З.Кузеля проводив антропометричні поміри населення Карпат від Татрів по румунську границю, збирав етнографічні й ономастичні матеріали та закуповував етнографічні експонати для музеїв - Етнографічного музею НТШ у Львові, Олександра III в Петербурзі та Етнографічного у Відні.

Під час навчання в університеті поглиблював свої знання з етнографії у професорів О.Колесси іК.Студинського, а згодом у Відні у М.Габерландта, а археологію у М.Грушевського й М.Гернеса. Під час практичної роботи часто проводив експедицій і самостійні мандрівки не тільки в Карпати, але ів Надніпрянську Україну, він плідно працював та збирав матеріал. За заслуги в 1904 році, став членом етнографічної комісії НТШ, а у 1909 році, був іменований дійсним членом філологічної секції НТШ та стає постійним співробітником Міжнародного Союзу Етнографів і його видань. Він був постійним делегатом НТШ до Міжнародного Фолькльорного Союзу у Гельсінках (Ф. Ф. Ф.), одним з його довголітніх секретарів та довголітнім постійним співробітником цілої низки закордонних журналів. Друком вийшли його праці про українських етнографів як М.Марковича, Ф.Вовка, В.Гнатюка та І.Франка.

Огляд наукового доробку З.Кузелі, як і багатьох інших українських учених, не був би повний, якби не згадати про важкі умови, в яких доводилося їм працювати. Він жив і працював під час двох воєн, що проходили в значній мірі на землях України. Половина його життя пройшла в еміграції, що теж мало від'ємний вплив на науковий доробок етнографа. Був він одним із великого кола визначних українських етнографів таких, як І.Франко, М.Грушевський, М.Сумцов, А.Лобода, Б.Грінченко, В.Гнатюк, Ф.Вовк, Ф.Колесса та ін.

Одним із учасників багатьох мандрівок по Гуцульщині був історик, засновник і редактор просвітницько-педагогічних видань “Дзвінок”, “Учитель”, співредактор газет “Зорі”, “Діла”, “Руської читанки” В.Шухевич. Зазначимо, що він видав п’ятитомник “Гуцульщина”, над яким почав працювати ще з 1874 р. Це видання мало величезне значення для розвитку краєзнавства та туризму. За значні наукові здобутки В.Шухевича було обрано членом НТШ, членом етнографічної комісії австрійського товариства народознавців та членом етнографічного товариства Чехословаччини. Починаючи з 1880 по 1890 рр., В.Шухевич був членом Львівської ради Промислового музею у Народному домі, який був створений у 1873 році, а пізніше заступником члена виконавчого комітету цього музею та Ставропігійського інституту. Крім того, він у 1885 р. організував музей Дзедушицського у Львові, а в 1887 р. брав участь в етнографічних виставках, на яких експонувалися вироби домашнього промислу, які відбулися в Львові та Тернополі. Зокрема, на виставці у Тернополі користувався великим успіхом та популярністю серед населення Гуцульський відділ (вироби з шкіри, кістки, каменю, металу).

У розвитку туризму та краєзнавства у Галичині чималу роль відіграв В.Гнатюк - секретар наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, секретар етнографічної комісії НТШ та редактор багатьох видань. Він разом із І.Франком та Ф.Вовком організовував наукові екскурсії. В.Гнатюк написав понад 300 етнографічних праць та краєзнавчих розвідок. Як вчений секретар етнографічної комісії НТШ, він постійно турбувався про те, щоб інтелігенція в селах якомога більше знайомилася з працями краєзнавців. Окрім цього, В.Гнатюк тісно підтримував зв’язки з багатьма краєзнавцями Галичини, до яких він звернувся разом з І.Франком з тим, що і як їм необхідно збирати. У своїх зверненнях вони просили для новоствореного музею при НТШ збирати предмети старовини, пам^’ятки мистецтва. Матеріали, зібрані краєзнавцями, також передавалися у Львівський музей, заснований в 1886 р. “Просвітою” та музей НТШ, що був заснований 1895р. хоча колекцінувати почали ще з 1893 р.

Так розпочався етап українського музейного будівництва, що розвивався на громадських засадах. Музеї розвивались в двох напрямках: створювали їх при масових інституціях та самостійних музейних організацях. Початок цій справі поклала “Просвіта” - якою на той час керував К.Паньківський [138].

Звіти музею “Просвіти” за 1886-1909 рр. наочно доводять швидке збільшення його фондів за підтримки меценатів. Поряд з рідкісними іконами, стародруками та іншими унікальними експонатами їх у 1909 р. передають на депозит НТШ.

У 1905 р. А.Шептицьким було закладено “Церковний музей” [232], що під керівництвом І.Свєнціцького у грудні 1908 р. набув статусу “наукової фундації”, а в липні 1911 р. отримав назву “Національний”. А.Шептицький власноручно для цього музею передав свою особисту колекцію із 9880 предметів. Серед них - рукописи XV- XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI-XVIII ст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення. А для розміщення цих скарбів старовини, він закупив велику палату у Львові. На створення музею митрополит А.Шептицький витратив 2 мільйони довоєнних корон і забезпечив його утримання. [285].

Першу програму самодіяльного музейного руху висунуло “Товариство охорони української старовини”, яке було створене в 1914 р. В її основу лягло завдання: збирати пам'ятки культури, які зберігались у родинах або церквах і які зазнали руйнування [262].

Для популяризації туристично-краєзнавчої та етнографічної діяльності музеїв, проводились виставки старожитностей, зокрема, у Стрию в 1909 р. та виставка домашнього промислу в Коломиї в 1912 р. [32]

Велике значення для подальшого розвитку мандрівництва та краєзнавства мало спорудження залізниці Станіслав - Вороненка, яка дала поштовх для розвитку туризму. В різних місцях почали будувати бази для мандрівників, зокрема для польського Татранського Товариства під г. Кузм’єське та на г. Говерла, а у Ворохті, Кременцях, Микуличині, Ямні та Яремчі були побудовані сотні вілл та пансіонатів для мандрівників й відпочиваючих. Щороку у цій зоні відпочивало до 10 тисяч людей, котрим видавалися спеціальні путівники та карти. Серед них слід назвати: І.Франка, Лесю Українку, М.Коцюбинського, О.Кобилянську, В.Гнатюка, М.Павлика, Л.Мартовича, Х.Алчевську, Г.Запольську, В.Щурата, Б.Лепкого, В.Стефаника, М.Черемшину, Ю.Панкевича, І.Труша, С.Обста та багато ін. Всі вони проводили просвітницьку роботу серед місцевого населення.

3.1.Наприкінці 90-их років XIX ст. виникає гостра проблема створення молодіжних товариств. Особливо серйозної уваги вимагала проблема фізичного виховання. Адже за статистичними даними, кожного року в Галичині помирало у середньому 55 тисяч чоловік. Значний відсоток смертності становили діти та підлітки. Головна причина - шкідливість алкоголю, тютюну, недоїдання, важка фізична праця, проституція. Назріла необхідність пропагувати здоровий спосіб життя через фізичну культуру і спорт. Як відзначав один із піонерів спортивного руху на Галичині І.Боберський, “рух є найліпшим середником, що робить людину здоровою й гарною”. Крім того, “спорт - це здоров’я людини, а коли люди здорові, то здорова вся нація. Фізичний гарт виховає майбутнього воїна, борця за соборність і незалежність України”.

На початку 80-их рр. XIX ст. виникають молодіжні фізкультурно-гімнастичні товариства в Чехії, Словенії, Хорватії, Польщі. До початку 90-их рр. ХІХ ст. сокільський рух охопив майже всі слов'янські народи. Особливого поширення сокільська ідея набула в Східній Галичині. Причини цього криється в суспільному, історичному, культурному розвитку галицьких земель. Прагнення до державної самостійності вимагало виховання нової генерації українців - національно свідомих, фізично здорових та готових до боротьби за волю і незалежність України.

Все це вплинуло на пробудження національної свідомості українців Галичини і в 1887 р. громадський діяч В. Нагірний організував перший сокільський осередок в с. Рудно поблизу Львова і розробив статут пожежного товариства "Сокіл". Цей почин було підтримано в інших місцевостях Галичини. Зокрема, в 1891 р. в с. Купчинцях на Тернопільщині, а у 1894 р. в Львові. Після цього сокільський рух поширився у всій Галичині. У Львові почали діяти курси з підготовки провідників та вчителів фізичного виховання, а з 1902 р. за ініціативою А.Будзиновського відкрилися постійні курси з підготовки “провідників пожарної справи”. Ці курси дали поштовх для створення пожежно-гімнастичних осередків по всій Галичині. Наприклад, у 1902 р. в Коломиї засновується філія цього товариства.

Одночасно сокільська старшина приділяла увагу й культурно-просвітницькій діяльності. Уже з листопада 1894 р. почали діяти хоровий гурток. Організовувались мандрівки околицями Львова з метою вивчення історичних пам'яток. Налагоджувалась співпраця з товариствами “Клуб Русинок”, “Руська Бесіда” та “Боян”.

Протягом всього ХІХ ст. зростав інтерес до народознавчих мандрівок, що знайшло своє відображення в діяльності науково-виховних та науково-просвітницьких товариств “Просвіта”, “Бесіда”, “Вчительська громада” та ін. Одним із головних завдань у діяльності цих товариств був опис народного побуту, культури, фольклору з метою глибшого вивчення особливостей життя населення краю та використання зібраних матеріалів у вихованні підростаючих поколінь.

У коломийській гімназії діяв гімнастичний гурток “Сокола” під керівництвом М.Книша. Крім занять з гімнастики члени здійснювали краєзнавчі мандрівки на 20-30 км., а взимку - лижні прогулянки.

Велике значення у подальшому утворенні нових сокільських гуртків мала відозва старшини “Сокола” до української молоді, в якій говорилося, що потрібно загартовувати юнаків. Друкований орган товариства “Сокіл” - часопис “Сокільські Вісті”, який почав виходити з серпня 1908 р. підкреслював, що головна мета “Соколу” - “виховати народові здорових синів і дочок, будити в молоді національну свідомість й змагання до волі” та “виобразувати членів в гімнастиці спільними вправами, спільними прогульками і відчитами”. При цьому, “Сокіл” використовував переважно такі форми роботи, як плавання, веслування, рухливі ігри й забави, прогулянки, ескурсії, мандрівки.

Наприкінці 1906 р. на теренах Галичини діяло понад 150 осередків, а в 1936 р. - 233 осередки, в яких нараховувалося 22474 дійсних членів. “Сокіл” по-різному діяв у селі і в місті. В містах головна увага приділялася спорту, а в селах головним завданням було надання допомоги при пожежах та інших природніх стихій. Крім того, для молоді постійно організовуються ескурсії та мандрівки з метою ознайомити її з рідним краєм.

З 1 жовтня 1910 р. “Сокіл-Батько” починає видавати “Вісти з Запорожа”. Вже сама назва свідчила про наміри “Сокола-Батька” будувати роботу редакції на найкращих традиціях українського козацтва, з доброю пам’яттю про українську історію. З 1913 р. часопис став називатися органом “руханкових, змагових, мандрівничих і пожежних товариств”.

Як бачимо, що “Сокіл” до Першої світової війни стає найбільшим молодіжним товариством у Галичині

Таким чином, сокільський рух до Першої світової війни, став помітним явищем в історії розвитку спортивного та туристичного руху в Галичині, що мало велике значення у національно-культурному житті краю.

У травні 1900 р. в с. Завалля Снятинського повіту було засноване пожежно-фізкультурне товариство “Січ”. Засновником його був К.Трильовський. Січова старшина прагнула створити зразкове товариство ідеальних українських громадян, яким були б притаманні загально людські почування, ідеї братерства всіх людей, якої не були б вони народності, чи віри, чи раси, а головна мета “Січей” була, крім пожежної справи, виховання у “своїх членів таких прикмет тіла і духа, котрі якраз потрібні людині, будуючим борцям за справу народну...Попри походи та вправи гімнастичні, заводять в “Січах” забави і гри товариські”. Велику увагу почали приділяти курсам, на яких готували інструкторів для роботи з молоддю.

Між “Соколами” і “Січчю” намітилися певні тенденції для зближення і спільної виховної роботи. Так, у 1910 р. в Станіславі з нагоди 10-ї річниці заснування “Січі” проводиться спільне повітове сокільсько-січове свято, у якому взяли участь “соколи” з Хорватії, Словенії та Чехії.

Найбільше спільне свято відбулося в 1914 р. у Львові. Воно було присвячене 100-річчю з дня народження Т. Шевченка. У цьому спортивно-культурному заході взяли участь понад 12 тисяч молодих людей з “Сокола”, “Січі”, “Пласту” та “Стрілецьких секцій”.

Січове товариство приділяло велику увагу культурно-освітній роботі на селі. Січовики вели активну роботу, спрямовану на ліквідацію неписьменності сільського населення, антиалкогольну пропаганду, давали концерти та вистави. В цю роботу органічно впліталися прогулянки та екскурсії. Січовики часто здійснювали прогулянки за околиці своїх сіл та міст, де проводили заняття з основ картографії, орієнтування та долікарської допомоги, що разом з військовою підготовкою української молоді у “Стрілецьких Секціях” стало у пригоді в період національно-визвольних змагань 1914-1920 рр. Товариство “Січ” зіграло помітну роль у збережені української духовної спадщини, воно захищало українську мову, історію, культуру від спроб австрійських, а потім польських правлячих кіл підрубати етнічно-історичні корені галицьких українців, асимілювати їх.

Характерною особливістю розвитку педагогічної думки Галичини першого десятиріччя XX ст. є посилена увага до національного, а також до морального, релігійного та фізичного виховання. Відомий галицький історик С.Томашівський, зазначав що молоді потрібно “прививати любов до своєї землі, мови і культури (без ненависти до чужих), взагалі дбалість про поступ цілої нації”.

Усвідомлюючи унікальне значення туристично-краєзнавчої роботи для виховання учнів, українські школи та гімназії почали впроваджувати її в позакласний навчально - виховний процес, проводити прогулянки, мандрівки та екскурсії по рідному краю. Так влітку 1905 р. вчитель Коломийської гімназії О.Цісик з групою товаришів мандрує “з Коломиї через Молодятин, Ослави, Яремче, Микуличин і Ворохту, аж ген на Говерлу”. А вчитель Городенківської української гімназії О.Шкляр водив учнів протягом 1912 -1914 рр. у мандрівки аж з-за Дністер. Там він практично вчив пізнавати, цінити і любити рідний край [290]. Крім пізнання свого краю, деякі учні мали змогу побувати і в інших країнах Європи. Наприклад, гімназисти Станіславської гімназії “мали щастя побувати кільканадцять днів під безхмарним чарівним небом Італії. Для учасників цих закордонних екскурсій враження залишилися незабутніми на все життя”.

У центрі уваги педагогічної громадськості перебувають і питання фізичного виховання молоді. Основоположником спортивного руху у Галичині став учитель І.Боберський, який вважав спорт важливим чинником зміцнення здоровя людини і всієї української нації. Він говорив, що потрібно створювати спортивні товариства, бо вони “мають поучити людей, як мають жити й поступати. Руханкові вправи піднесуть красу народу, принаду його рухів і постави, спонукають до ліпшого підживлювання”.

У 1906 р. при українській Академічній гімназії у Львові був створений “Український спортовий кружок” (УСК), до якого ввійшли всі спортивні гуртки, які існували при українських гімназіях. УСК став предтечею виникнення в Галичині перших українських спортивних товариств: “Чорногора” в Станіславі (1908 р.), “Поділля” в Тернополі (1909 р.), “Сянова Чайка” в Перемишлі (1910 р.) і “Україна” в Львові (1911 р.). Як бачимо, що при спортивних товариствах та секціях в українських гімназіях діяли спортивні гуртки та секції із різних видів спорту, зокрема туризму.

У 1909 р. в українських гімназіях починає діяти “Самовиховна шкільна Громада”, яка об'єднувала учнів відповідно до інтересів і можливостей. Тут влаштовувались забави, екскурсії, мандрівки, створювались шкільні музеї і архіви, а спортсекція “Дніпро”, яка об’єднала велику кількість краєзнавчо-туристичних гуртків, що мали на меті краще ознайомити учнів з історією свого краю, його культурою та природою, адже це все сприяло національному вихованню.

Питанню фізичного виховання також приділяв значну увагу і вчитель О.Іванчук, який пропонував ввести в навчальний план шкіл уроки гімнастики, ігри та прогулянки. Особливу увагу він звернув на екскурсії та мандрівки, бо вони не тільки сприяють фізичному розвитку і зміцненню здоров’я, але й духовному вихованню, оскільки “природа зі своїми родами життя, формами краси, зі своєю історією, географію та неумолимими правами, стає тепер для чоловіка головною підставою єго душевного образовання”.

На початку XX ст. активізується молодіжний культурно-освітній рух у Галичині, який охоплює всі соціальні верстви українського населення. Помітну роль у цьому процесі відіграв “Пласт”. Поява цієї скаутської організації була зумовлена соціально-історичними вимогами часу. Його діяльність підпорядковувалась формуванню українця нового типу через національно-патріотичне виховання. У виховній діяльності пластунів враховувались вікові та індивідуальні особливості особистості. Виховна робота у “Пласті” засновувалась на пробудженні інтересу до історичного минулого України, любові до культури своєї нації та до природи рідного краю.

Перші пластові гуртки у Галичини були засновані у Львові вчителем П.Франком та студентом Політехніки І.Чмолою у 1911 р. їх членами були студенти університету, учні Академічної гімназії, Головної державної семінарії, Торговельної школи, жіночої семінарії Українського педагогічного товариства, семінарії сестер Василіянок тощо. Однак в історії “Пласту” вже стало аксіомою те, що “офіційним початком Пласту вважається день першої присяги пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові- 12.04.1912 р. Гурток цей заснував професор гімназії д-р О.Тисовський”.

У Станіславі перший пластовий гурток був заснований у 1911 р. в українській гімназії. Незабаром він зріс чисельно до 80 членів. Його опікуном був професор Г.Кичун, а першим організатором і комендантом - семінарист М.Шкабрій.

Передова українська громадськість Галичини відразу оцінила перспективи і роль новоствореного “Пласту” у вихованні української молоді. З цього приводу професор І.Боберський писав: “Життя в таборі далеко від домашніх вигод найкраще загартують юнака. Пласт має виобразувати громадян і оборонців Батьківщини”.

Як і у всьому скаутському русі, в “Пласті” одними з найактивніших та ефективних форм роботи були таборування та мандрівництво. Життя на природі, спостереження за нею, духовно-психологічне єднання з нею, фізичний гарт - все це відповідало принциповим тогочасним міжнародним сетонівським та бейден - пауелівським засадам скаутування.

Перший мандрівний пластовий табір організував І.Чмола в 1913 р., а П.Франко в 1914 р. - стаціонарний (“сталий”). У цей час за спонсорською допомогою “Соколу” виходять методичні посібники: “Пласт” О.Тисовського і “Як закласти пластові дружини” П.Франка, а з січня 1914 р. - редагований ним же журнал “Пластовий табір”.

Слід зазначити що, мандрівництво сприяло також і налагодженню тісніших контактів поміж пластовими організаціями з різних теренів. У липні 1913 р. на Чорногорі відбулась перша загальнопластова зустріч. “Різними шляхами у визначений час прибули на неї шість стрийських пластунів, група І.Чмоли у складі 20 членів та пластуни з Коломиї на чолі з П.Франком”. Окремо треба відзначити величезний мандрівничий досвід П. Франка. Мандрувати він почав з 1902 р. і обійшов всю Чорногору, Горгани та Бескиди.

Таборування, особливо мандрівництво, вимагали вирішення низки проблем не тільки організаційного, але й матеріального плану. В розвитку цих форм роботи все дошкульніше на перше місце починає виходити проблема спорядження. Тому у вересні 1913 р. була створена майстерня, яка виготовляла туристичне спорядження та пластові однострої.

У 1913 р. відбувся перший з‘їзд пластунів, на якому було створено Пластовий Комітет із відповідною програмою.

За короткий час свого існування “Пласт” активно заявив про себе в суспільно-громадському житті Галичини і стає на один рівень з іншими молодіжними товариствами краю. Свідченням цьому став Сокільсько-Січовий здвиг, що відбувся 28 червня 1914 р. у Львові з нагоди 100-річчя з дня народження Т.Шевченка. Крім членів “Соколу”, “Січі” і стрілецьких організацій, в цій маніфестації взяли участь пластуни зі Львова, Стрия, Дрогобича, Сокаля, Яворова, Тернополя, Бережан, Станіслава та Коломиї. Як зазначив Й.Бойчук : “Вишколений, здисциплінований, в небачених до цього часу одностроях відділ українських скаутів під керівництвом Петра Франка приємно подивував українську громадськість”.

Для здійснення керівництва пластовим рухом створюються загальнопластові керівні органи, що на початок носять координаційний характер. Почергово такими є Інформативний Пластовий Комітет (ІПК), Осередня Пластова Управа (ОПУ) та Вища Пластова Рада (ВПР). Остання, покликана до життя в 1917 р., в умовах польської займанщини та за її законами змушена була послуговуватись таким юридичним статусом, як секція “Крайового Товариства охорони дітей і опіки над молоддю”.

3.2.Значному внеску у розвиток туризму в Галичині сприяла конференція присвячена утворенню “Галицького Туристичного Товариства”, яка відбулася 12 липня 1905 р. в м. Кракові у приміщенні магістрату. На конференції було розглянуто два проекти статуту “Галицького Туристичного Товариства”, що були розроблені спеціальною комісією. До складу цієї комісії входили: Р.Батаглі, Є.Хроновський, І.Врубель. Ці проекти попередньо були розіслані у всі магістрати Галичини для того, щоб культурно-просвітницька громадськість була з ними ознайомлена. Один із запропонованих проектів статуту був схвалений, але з певних причин товариство так і не було утворено.

У серпні 1905 р. виходить журнал “Путівник по Галіції”. Редакція цього журналу неодноразово зверталася до всіх міських старост з проханням надсилати їм описи міст та сіл. Наприкінці 1905 р. почав виходити “Путівник по Буковині”. В цих журналах давалися описи мандрівок, історико-краєзнавчі дослідження та описи сіл та міст Галичини.

Спортивний діяч Прикарпаття О.Гайський у своїх спогадах зазначав, що “Туристично-Спортове Товариство “Чорногора” в Станиславові засноване 1907 р. чи 1908 р. Станиславівська “Чорногора” огорнена мрякою як вершок справжньої Чорногори, Говерла...”.

Дослідження останніх років показують, що у 1907-1908 рр. цього товариства не існувало, а воно було створене тільке у 1910 р. У квітні цього року група любителів мандрівок утворила організаційний комітет, до якого увійшли С.Стеблицький, Л.Чачковський, Я.Грушкевич, Й.Білинський, В.Янович та інші для створення проекту статуту. 20 травня 1910 р. в Станіславі відбулися Загальні збори, на яких був затверджений Статут товариства “Чорногора”, було обрано голову і членів Виділу (Ради). Головою товариства став С.Стеблицький, а до Виділу ввійшли Я.Грушкевич, І.Стасинець, Л.Чачковський, Й.Білинський.

Українське туристичне товариств “Чорногора” ставило перед собою такі завдання:

1. Пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр.

2. Збір матеріалу про ці гори.

З. Агітація і пропаганда серед туристів та дослідників природи.

4. Співпраця з НТШ у Львові, угорським карпатським товариством і польським Татранським туристичним товариством, яке мало центр у Новому Тарзі, а потім у Закопане і Кракові. Товариство нараховувало понад 2 тис. членів, які проводили мандрівки у країни Західної Європи, Криму, Кавказі, обмін науковими матеріалами та досвідом роботи.

5. Надання методичної та практичної допомоги при проведенні мандрівок.

Досягнення результатів цих завдань планувалось здійснити за допомогою: 1) зборів і спільних мандрівок; 2) виставок та наукових туристичних звітів; 3)видавництва журналу, публікацій наукових статей, видавництва поштових листівок з краєвидами гір, описів маршрутів, картографічного матеріалу; 4)будівництва та догляду за туристичними притулками, мостами, стежками, дорогами, маркування маршрутів у горах, 5) будівництва літньої бази (табору); 6) наявності у горах штатних працівників (провідників, гірської сторожі).

Найвищим органом українського туристичного товариства “Чорногора” були Загальні збори та Виділ. Загальні збори проводились один раз на рік у квітні. При потребі могли скликатися Надзвичайні збори, про які заздалегіть повідомлялись усі члени товариства. На цих зборах затверджувався план роботи на рік та кошторис, обиралася контрольна комісія у складі 3 чоловік, які два рази на рік перевіряли наявність спорядження та інвентаря, а також фінансові справи. Ця комісія звітувалась перед Загальними зборами про хід перевірки. На зборах голова чи заступник звітували про роботу, а також заслуховували звіт редакції і видавництва часопису товариства про публікації на туристичні і наукові теми.

У випадку закриття товариства “Чорногора” все майно переходило у власність НТШ або за рішенням членів Виділу вони могли передати будь-якому українському товариству для проведення туристично-краєзнавчої роботи.

22 травня 1910 р. голова товариства разом з членами Виділу звернулися до Міністерства внутрішніх справ у Відні з листом про затвердження Статуту туристичного товариства “Чорногора” – “просять світле міністерство зволить сей статут приняти до своєї відомості”. Статут українського туристичного товариства “Чорногора” був затверджений рішенням намісника цісаря в Галичині [L:ХШ 2957 /1] М. Бобжинського 10 червня 1910 р.

За час свого існування товариство “Чорногора” проводило збори, конференції, прогулянки, екскурсії, мандрівки, друкувало фотографії вершин Карпат. Для любителів подорожувати видавали статті, нариси з туристично-краєзначої проблематики.

Як стверджує прикарпатська дослідниця спортивного руху Галичини О.Вацеба: “Чорногора” до Першої світової війни залишила певний слід в історії українського спортивного руху”. На наш погляд, це справді так, адже вона стала першим українським туристичним товариством Галичини, яке крім туристично-краєзнавчо діяльності, займалося культурно-просвітницькою роботою серед українського населення.

У 1914 р. туристичне товариство “Чорногора”, як і всі інші товариства Галичини, припинило своє існування у зв’язку з початком Першої світової війни. Багато членів цього товариства брали участь у національно-визвольній боротьбі, яка розгорнулась в Україні у 20-х роках XX ст.

4.1.Після закінчення Першої світової війни на теренах Східної Галичини поступово починає відроджуватись туристично-краєзнавчий рух. З 1920-х рр. він набирає більш організованих форм. У справі його відродження активну участь взяли кращі представники української інтелігенції.

Так, восени 1921 р. у Львові професор І. Крип’якевич заснував “Кружок любителів Львова”. Саме з його ініціативи організовувалися перші мандрівки по Львову та його околицях, що мали переважно історико-науковий характер. З часом “Кружок” розширив свою діяльність, доповнюючи краєзнавчу роботу збиранням та опрацюванням етнографічного матеріалу.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 762