• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Рівні наукового пізнання – емпіричний (факти) та теоретичний. Форми наукового пізнання – ідея, концепція, проблема, гіпотеза, теорія, парадигма.Також принцип, закон, термін.

План.

Тема 8. Проблема пізнання у філософії.

1. Гносеологія та її проблематика. Гносеологічні позиції.

2. Види, рівні і форми пізнання. Роль інтуїції у пізнанні.

3. Проблема істини у філософії. Види істини.

4. Епістеми наукового пізнання.

Проблема пізнання дуже важлива у філософії, бо завжди, з чим би ми не мали справу, ми маємо справу із знанням. Тобто, якщо щось не увійде у контакт із нашою свідомістю, не стане її змістом – ми просто будемо не в курсі, що це Щось взагалі є. Виникає потреба дати визначення тому, що таке знання і що таке пізнання. Пізнання – це процес отримання знань, а от знання? Чи доцільне його ототожнення з інформацією? Тоді виникне запитання, що таке інформація? Можемо виділити два моменти: знання – це 1) репрезентант буття; 2) вихідний елемент змісту свідомості. Знання постає як посередник між свідомістю і буттям. З іншого боку, свідомість стає дійсною для себе через знання (знання – це спосіб, через який свідомість існує для себе і через яке щось існує для неї). Таким є відношення свідомості до буття. Хоч констатацією цього факту їхні стосунки не обмежуються, бо неминуче виникає питання: яким повинно бути буття, щоб у ньому могло відбуватись таке явище, як знання? чи можемо ми у знанні відобразити світ? Які умови повинні дотримуватись, щоб відображення світу було повним і адекватним? Не випадково Сократ після довгих роздумів приходив до висновку, що «Я знаю, що я нічого не знаю».

Пізнанняпостає як процес взаємодії свідомості та дійсності, внаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають людині змогу збільшувати свої можливості та міру свободи (незалежність від зовнішнього світу).

Які проблеми розглядаються у філософії у зв’язку з процесом отримання знань і характеристикою самого знання? Це проблема джерел пізнання, класифікації його видів, рівнів, характеристика гносеологічних ознак, проблема методів пізнання, і проблема істини. Це все входить у проблематику гносеології. Є також така дисципліна, як епістемологія, яка є теорією наукового знання, а гносеологія – теорією пізнання. Іноді їх ототожнюють. З гносеологією тісно пов’язана методологія – вчення про методи і процедури наукової діяльності.

У гносеології виділяють суб’єкт і об’єкт пізнання – це називається структурою пізнання. Суб’єктом пізнання постає людина (також в ролі суб’єкта може виступати людство в цілому, або наукове співтовариство). Об’єкт – це частина реальності, на яку спрямована пізнавальна активність. Суб’єкт і об’єкт тісно пов’язані між собою, оскільки суб’єкт сам є частиною об’єктивної реальності.

У гносеології можна виділити ряд позицій, які характеризують різне ставлення або до процесу отримання знання, або до оцінки його повноти та результатів.

Скептицизм – сумнів у можливості отримання адекватного знання про світ.

Релятивізм – констатація відносності знання («Людина є мірою всіх речей»).

Агностицизм– заперечення можливості пізнання сутності речей (можна пізнати тільки їхні зовнішні сторони, тобто явища).

Догматизм– позиція, яка наполягає на незмінності будь-яких положень (зустрічається переважно в релігії, а науці теж може мати місце якийсь час).

Фікціоналізм – свідомість є замкненою у собі , вона не співпадає з буттям, тому судити про те, як предмети свідомості існують ми точно не можемо, судження можемо робити тільки у вигляді «як нібито». Неможливо встановити точну міру дійсності чи фіктивності наших знань.

Гносеологічний оптимізм – віра в те, що з часом буде досягнута повнота знань про світ.

Гносеологічні позиції, що виділяються залежно від домінуючих джерел пізнання: сенсуалізм, раціоналізм, емпіризм.

Залежно від того, як оцінюємо роль науки:

Сцієнтизм – світогляд, який вважає, що головним джерелом знань про світ є наукове знання, а також, що вирішення всіх життєвих проблем можна здійснити завдяки науці, Антисцієнтизм – критично оцінює роль науки і її здатність вирішувати життєві проблеми людей.

2. Види, рівні і форми пізнання.

Можемо виділити різні види пізнання:

n життєво-досвідне пізнання (повсякденне) – безпосередньо вписане в процеси життєдіяльності людини;

n мистецьке (художньо-образне) пізнання – пізнання через переживання, виражає через образи людське ставлення до дійсності;

n Релігійно-містичне пізнання – пізнання через переживання і особливий досвід—містичний. Джерелом цього пізнання є об’явлення, особливе просвітлення. Фіксується в символах, текстах.

n Наукове – спеціально організований вид пізнання, в якому особливу роль відведено методу; намагається досягти максимальної достовірності, виражається в ідеях, гіпотезах, концепціях. Функції наукового пізнання – опис, пояснення, прогнозування. Крім наукового існує також і близьке за формою, але не за змістом пізнання псевдонаукове, пара наукове, лженаукове, квазінаукове.

n Екстрасенсорне пізнання – його природа малозрозуміла, тому що воно доступне не всім, а людям з особливими здібностями, з особливою чутливістю (відіграє роль особлива форма інтуїції).

Рівні пізнання розрізняємо залежно від джерелпізнання, яких є два основні: відчуття і мислення. Взаємодія між ними є складною, ми ніколи не можемо відділити відчуття від тієї форми, яку надає їм розум. Наприклад ми не чуємо просто звук, ми чуємо звук машини, дощу, мелодію.

Чуттєвий (перцептивний) рівень пізнання має такі три форми: відчуття, сприйняття, уявлення. Об’єктом пізнання на цьому рівні є окремі властивості та ознаки речей, а результатом є створення певного образу реальності. На чуттєвому рівні ми ще не досягаємо знання (ми можемо річ сприймати, але знання про неї не мати. Мати уявлення, але не мати поняття). Однак чуттєвий рівень є необхідний як імпульс до початку пізнання.

Раціональний рівень – пізнає зв’язки, функції, відношення речей.

Форми раціонального рівня – поняття, судження, умовивід.

Поняття фіксує в словах суттєві ознаки речей.

Судження зв’язує між собою поняття і стверджує або заперечує щось про певний фрагмент реальності.

Умовивід– сукупність суджень, пов’язаних між собою законами логічного виведення. Є дедуктивний та індуктивний умовивід.

Також ми можемо виділити синтезувальний рівень – коли поєднуємо чуттєвий і раціональний рівень пізнання у таких формах як експеримент, досвід, практика. Без цього рівня пізнання наше знання залишилось би абстрактним, ми повинні втілити знання в реальність.

Також є така форма безпосереднього знання, як інтуїція(з лат. – споглядання). Інтуїція є позараціональною формою пізнання (не означає, що нераціональною). З точки зору логіки, інтуїція трактується як скорочений умовивід. Розрізняють містичну (в релігійному досвіді) інтуїції, «жіночу», інтелектуальну.

Декарт: «Під інтуїцією я розумію не віру в непевне свідчення почуттів і не оманливе судження безладної уяви, а світосприйняття ясного і уважного розуму, настільки просте і чітке, що воно не залишає жодного сумніву в тому, що ми мислимо …».

Микола Тесла:«Інтуїція – це дещо таке, що випереджає точне знання. Наш мозок володіє, без сумніву, дуже чутливими нервовими клітинами, що дозволяє відчувати істину, навіть коли вона ще недоступна логічним висновкам, чи іншим розумовим зусиллям».

В історії філософії склалися певні напрями як віддавали перевагу деяким джерелам пізнання, однобічно підкреслювали їхню роль. Сенсуалізм: «немає в розумі нічого, чого б раніше не було у відчуттях», та раціоналізм, який наголошує на роль розуму та вроджених ідей. Зняти протиріччя цих крайніх позицій вдалося Канту, який стверджував: пізнання починається з досвіду але досвідом не обмежується (в розумі мусять бути апріорні форми пізнання – категорії, які впорядковують дані досвіду, без цих форм пізнання було б неможливе).

Ідея – це форма знання про явища, яка не тільки їх відображає, але й усвідомлює мету їх подальшого пізнання.

Концепція – система поглядів на певне явище, спосіб розуміння його і тлумачення.

Проблема виникає на базі питання одного або групи, які необхідно вирішити для подальшого розвитку знання. Проблема – це знання про незнання. Наука рухається від вирішення проблем до постановки нових проблем.

Гіпотеза(з гр. – припущення) – припущення, яке висувається з метою з’ясування певних закономірностей і причин досліджуваних явищ. Гіпотеза проходить три етапи: побудова, перевірка і доказ.

Теорія – форма організованого достовірного знання, яка описує, пояснює і передбачає функціонування і розвиток об’єктів певної галузі. Головні функції теорії – пояснювати і передбачати. Наукова теорія – складна система знання, яка включає емпіричну базу, теоретичну основу (категоріальний апарат науки, її аксіоми, закони) і логічні засоби, які обґрунтовують правильність висновків і засновків. Зміст теорії – положення, висновки і система аргументації. В різних теоріях переважають різні компоненти. Є певні вимоги до наукових теорій: адекватність об’єкту, повнота опису, внутрішня несуперечливість, зв'язок всіх положень, здатність бути перевіреною, простота.

Парадигмаабо «дисциплінарна матриця» – система теоретичних, методологічних та аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язання наукових задач, які поділяють члени наукового співтовариства. Зміна парадигми приводить до наукової революції – так відбувається ріст наукового знання.

3. Проблема істини у пізнанні. Види істини.

Істина– результат взаємодії мислення та дійсності, який відображається у певних твердженнях, що можуть носити істинний або хибний характер. («Істина народжується як єресь, а помирає як догма»).

Греки трактували істину як «алетейю» – неприхованість, відкритість буття. Тобто істина була атрибутом самого буття, а не людського пізнання (справжня людина, щире золото). Однак згодом істина перемістилася із буття в судження і з цього часу саме судження стало «оселею істини». Закріпив такий перехід Аристотель, давши початок, так званій, кореспондентній (correspond з англ. – співпадати) теорії істини, згідно якої істина трактується як відповідність, або співпадіння знання і дійсності. У зв’язку з таким трактуванням істини неминуче постає питання про критерій істини (критерій – це засіб або мірило оцінки чогось, в даному випадку адекватності знань). Якщо знання відповідають дійсності – вони істинні, критерієм є досвід, або «практика». Протилежним до поняття істини є поняття хиби (омана, фальш; вживаються також поняття заблудження – ненавмисне приписування якомусь знанню достовірності, помилки – через порушення правильності у змісті або формі висловлювання).

Однак не все знання має справу з дійсністю і не все ми можемо перевірити на практиці. Наприклад, виключно теоретичні системи, математичні або логічні. Що в даному випадку виступає критерієм? Для таких систем вироблена інша концепція істини – когерентна (coherenceз англ. – послідовність, узгодженість). В математичних та логічних системах критерієм істини виступає узгодженість елементів системи, їх несуперечливість вихідним положенням (в геометрії істинність теореми встановлюється згідно її відповідності іншим теоремам та аксіомам).

Конвенційнаконцепція істини – критерієм є згода людей вважати щось істинним. Коли неможливо встановити істинність емпіричним шляхом, люди домовляються вважати щось істинним – таке має місце не тільки у повсякденному житті, але й у науковому. Якась теорія є істинною до того часу, доки її не спростує інша, більш повна теорія. Може відігравати тимчасову роль.

Прагматична(інструменталістська) концепція істини: критеріємцього виду істини є користь, ефективність, практична виправданість. Істина виступає як інструмент розв’язання проблем (Ч. Пірс).

Регулятивнаконцепція істини – знання розглядаються як засоби, інструменти або моделі, які забезпечують оптимальність взаємодій зі світом.

Також є такі поняття, як об’єктивна істина, абсолютна та відносна (вони сформульовані в рамках матеріалістичної філософії).

Абсолютна істина– це повне і вичерпне знання про світ; тому вона виступає як своєрідний ідеал і мета пізнання, однак навряд чи можливо вважати її досяжною. Переважно маємо справу з відносною істиною – вірне, але неповне знання про об’єкт. Також істина переважно завжди конкретна – вимагає уваги до конкретних умов часу і місця, пов’язано з динамічністю світу. Чи будемо вважати абсолютно істинним якесь банальне положення: земля крутиться, або два помножити на два дорівнює чотири? Це об’єктивна істина (істина факту), яка фіксує певний стан справ. Загалом же істині притаманна процесуальність – тобто наголошенні на тому, що в процесі пізнання жодне знання не визнається за остаточну істину, воно може бути доповнене, або й спростоване. Тому частіше ми говоримо про відносну істину.

У науці істина встановлюється завдяки максимальному ступеню відповідності критеріям та нормам науковості:

– узгодження з принципами наукової теорії;

–експериментальне підтвердження;

– коректність і точність застосування термінології;

–логічна несуперечливість.

Наукової положення можуть характеризуватися як істинні, достовірні, вірогідні, правдиві, очевидні.

В релігійному дискурсі вживається поняття догма (з гр. – думка, постанова) і позиція Догма – положення, яке приймається на віру і є незмінним при будь-яких обставинах. Догматизм – позиція, яка наполягає на незмінності певних положень.

В повсякденному житті ми користуємося поняттям правда(скажи мені правду!), приказки маємо про правду, а не істину («З неправдою весь світ обійдеш, а назад не вернешся»). Правда характеризує особисту позицію, це істина поєднана з досвідом. В мистецтві ми теж користуємось поняттям правди: художник правдиво зобразив щось.

Читайте також:

1. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
2. А. науковий факт, b. гіпотеза, с. метод
3. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
4. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
5. Автоматизовані форми та системи обліку.
6. Агностик, суб’єкт пізнання, субстанція
7. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
8. Акредитив та його форми
9. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
10. Аналіз статистичних даних про склад та плинність кадрів, які обіймали керівні
11. Банківський контроль та нагляд: форми та мета здійснення. Пруденційний нагляд: поняття, органи та мета проведення.
12. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

Переглядів: 1515