• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ИПОТЕЧНОЕ КРЕДИТОВАНИЕ 4 страница

Серед пам'яток сакрального і цивільного будівництва у Кам'янці, зокрема, привертають увагу кам'яниці Вірменського кварталу (XIV – XVII ст.), будівлі Польського й Руського магістратів (XIV – XVIII ст.), будинок графа Потоцького (1755 р.), вірменська церква Св. Миколая (ХІІІ – XVIII ст.), кам'яна церква Св. Апостолів Петра й Павла (1580 р.), ансамбль Донініканського монастиря у складі костьолу Св. Ми-колая та корпусів чернечих келій (XV – XVI ст.), ансамбль Домініканського монастиря у складі костьолу Св. Архістратига Михаїла та корпусів чернечих келій (1750-і рр.), ансамбль Гринітарського монастиря у складі костьолу Святої Трійці та корпусів чернечих келій (1750-1765 рр.), Францисканський костьол (1617-1672 рр.), церква Покрови Пресвятої Богородиці (1845-1861 рр.), п'ятикупольна церква Св.Геогргія (1851-1861 рр.) у стилі исевдодавньоруської архітектури.

Величною пам'яткою міста є архітектурний ансамбль кафедрального костьолу Св. Апостолів Петра й Павла XVI – XVIII ст. з елементами ренесансу, бароко й неоготики, що включає в себе також дзвіницю, тріумфальні ворота з пілястрами іонічного стилю й бароковою скульптурою та турецький мінарет.

Турецький мінарет Кам'янця – найвеличніший монумент міста, збережний у пам'ять про період турецького володарювання (1672-1699 р.) в цьому адміністративному центрі Подільського пашалику Османської імперії. Після захоплення міста турки переобладнали кафедральний костьол на головну мечеть міста, поряд з нею на фундаментах старої каплиці “виросла” велична огкругла в плані струнка кам'яна вежа мінарету заввишки 36,5 м. До його горішнього балкону всередині мінарету ведуть круті гвинтові кам'яні сходи, що налічують 136 сходинок. Для освітлення підйому у товстих стінах мінарету на кожному ярусі прорізані вузькі світлові щілини. Мінарет вінчає кам'яна чаша та позолочена триметрова статуя Діви Марії, вста-новленна поляками після повернення Кам'янця як символ перемоги християнського воїнства над мусульманським.

А найбільш мальовничою атракцією Старого міста є старожитня тризрубна одноверха дерев'яна Хрестовоздвиженська церква, збудована на місці давнішого храму у 1799-1801 рр. у заплаві каньйону р.Смотрича попід самою Кам'янецькою фортецею. Тут найкраще місце для її панорамного огляду. За церквою вивищується 40-метрова скельна стінка каньйону, уздовж гребеня якої тягнуться високі стіни й могутні башти Кам'янецької твердині. Церква є унікальною пам'яткою народної подільської архітектури. Обіч храму стоїть дерев'яна дзвіниця 1863 р.

Жванецький замок XV – XVII ст. розташований на березі широкоплесого Дністра якраз напівдорозі між Кам'янцем і Хотином й контролював стратегічний брід через річку. Перша документальна згадка про містечко датована 1431 р.

Археологічні дослідження Є.Пламеницької дали підстави датувати появу першого укріплення над Жванецьким бродом чобою Київської Русі (XI ст.). У другій половині XIV ст. подільські князі Федір і Олександр Коріатовичі звели на місці цього укріплення кам'яний п'ятикутний у плані замок з п'ятьма кутовими і шостою в'їздною баштами. У XVI ст. власники Жванця Срочинські розбудували замкові укріплення Коріатовичів. До 1621 р. новий господар – О.Калиновський – повністю модернізував старі укріплення на артилерійську і пердиню бастіонного типу.

Прикордонна Жванецька твердиня, здебільшого, належала кам'янецьким старостам. Замок неодноразово спустошували татари та турки. У 1621 р., готуючись до Хотинської війни і турками, під стінами Жванецького замку стояли обози, штаб і військо запорожців на чолі з легендарним П.Конашевичем-Сагайдачним. Того ж року містечко знічев'я розграбували поляки.

Восени 1653 р. на полі під стінами Жванецького замку відбулася переможна битва козацького війська Богдана Хмельницькою з польською армією. Два довгих місяці тривала татарсько-козацька блокада Жванецької твердині, за стінами якої замкнулися штабні генерали польського коронного війська на чолі із самим королем Яном Казимиром. Одначе вкотре (як і в битвах під Зборовом та Берестечком) Богдана Хмельницького під Жванцем зрадив кримський хан. Після двомісячної облоги, коли польський гарнізон вже готувався до капітуляції, а гоноровий король – до ганебного “хлопського” полону, його таємним послам таки вдалося підкупити хана Гірея й схилити його до чергової зради.

У 1672 р., коли трьохсоттисячна турецька армада султана Магомета IV посунула з Хотина вбрід та вплав через Дністер, нажаханий польський гарнізон Жванецького замку здав його туркам без бою й поспіхом евакуювався за стіни Кам'янця-Подільського.

Нищівних руйнувань замку у 1673 і 1684 рр. завдали артобстріли й штурми польських військ короля Яна Собєського під час його турецьких кампаній. Але після повернення Поділля полякам на початку XVIII ст. його новий власник кам'янецький староста Лянцкоронський відбудував бастіони й палац. Нових руйнацій Жванецький замок зазнав у 1768 та 1769 рр. від нападів татар і барських конфедератів. Проте, найбільше до його нищення долучилося місцеве населення упродовж XX ст.

Зараз від замку збереглися атракційні руїни трьох масивних башт з 1,3 – 2,1-метровою товщиною стін, двома ярусами складних бійниць для ведення перехрестного обстрілу та прорубаними пізніше білокам'яними порталами. Надбрамна башта декорована вмурованими в стіни кам'яними ядрами. Північний бік замку прилягає до стрімкого скелястого берега р. Жванчика і його притоки Вільшанки. Звідси відкривається широка панорама околиць з фортецями у Хотині, Кам'янці й Окопах. Окремі історичні свідоцтва вказують на існування під фундаментами башт і казематів Жванецького замку розлогого лабіринту підземних ходів та мідного тунелю-водогону.

За 7 км. на схід від Кам'янця є руїни ще одного замку – Панівецького. В історії він прославився успішними оборонами від турків. Першу турецьку облогу, коли на чолі військ імперії стояв сам султан Осман, замок витримав у 1621 р., другу – у 1633 р., коли замок намагався захопити Абазай-паша. Зате під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького козаки кілька раз брали приступом чи хитрістю цю твердиню. Зокрема, в травні 1651 р. один з загонів козацького війська Б.Хмельницького під проводом Дженджалія ухитрився підмовили шляхтича Тржи-латковського відкрити їм ворота Панівецького замку і таким чином змиг опанувати ним без істотних втрат.

За доби турецького панування на Поділлі замок стояв сплюндрованим. Відбудова розпочалася лише з 1699 р. У 1768 1769 рр. Панівецький замок зруйнували російські війська, “викурюючи” звідти польських конфедератів.

Нині від замку у с. Панівці залишилися одні руїни, позбавлені рис туристичної атракції. Упізнаються кутові башти, стіна замкового палацу та кілька казематів, пристосованих тутешніми селянами під льохи. Твердиня має вигідне розташу-ііання на скелястому мисі над лукою каньйону р. Смотрича з ішсотою силурійських “стінок” 40-45 м.

Чорнокозинський замок Кам'янеччини розташований на крутосхилому скелястому мисі каньйоноподібної долини р. Збруча у центрі с. Чорнокозинці. Відстань від цієї твердині до фортець Кам'янця, Жванця та Окопів Святої Трійці не перевищує 20 км, до Кривчецького замку – 12 км., а башти сусіднього Кудринецького замку видніються за 5 км на протилежному (тернопільському) березі р. Збруча.

Кам'яний замок у с.Чорнокозинці у 1360-1370-х рр. вимурували подільські князі Коріатовичі на місці більш давніх руських укріплень Замкової гори. Після захоплення Поділля Польщею тутешні землі перейшли у власність католицької церкви, а замок перетворився на заміську літню резиденцію кам'янецьких біскупів (подільських єпископів). На початку XVI ст. у містечку майже не залишилося жителів через сустошливі навали татар у 1502, 1503, 1507, 1511, 1513, 1516 рр. Адже поселення лежало обіч сумнозвісного Волоського шляху, і ким щороку шастали зграї професійних людоловів-работоргівців. А в 1538 р. Чорнокозинський замок витримав запеклу облогу молдавських військ, після якої по той бік його напівзруйнованих стін залишилася безлюдна випалена пустка зі звалищами обвуглених трупів.

Тим не менше, польські королі завжди дослухалися до прохань авторитетних кам'янецьких біскупів щодо поновлення для Чорнокозинців магдебурського права та приваблення сюди нових осельців шляхом звільнення їх від усіх податків та надання різних господарських привілеїв.

Під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Чорнокозинський замок кілька раз поспіль здобували козацькі війська. Нищівних руйнацій завдали йому турецькі штурми 1672 й 1674 рр. та неодноразові прикордонні наскоки польських військ з-за Збруча впродовж турецького панування у краї (від походу королівського війська Яна Собєського у 1673 р. аж до 1699 р.).

Після того як Османська імперія уступила Поділля полякам у Чорнокозинці повернулися кам'янецькі біснкупи, які заходилися відновлювати свій замок-резиденцію. В 1795 р. замок відійшов до Російської імперії й використовувався як пункт дислокації прикордонних частин. У 1815 р. замок викупили Сарнецькі, родина яких мешкала в ньому до 1917 р. Спецпідрозділи НКВД та російські прикордонники викорис-і окували його як свою базу до 1939 р. – на них тоді була покладена “державна” місія виловлювати й без суда і слідства розстрілювати тисячі подолян з навколишніх сіл, які під час примусової колективізації та двох жахливих голодоморів намагалися масово втікати до своїх земляків по той бік залитого кров'ю Збруча.

Чорнокозинський замок має неправильну чотирикутну пудову з довжиною стін над каньйоном близько 80 м, з північного боку – 50 м, а з півдня – 65 м. До нашого часу збереглися Південно-західна кругла башта та “скелет” двоповерхового біскупського палацу XVIII ст. з глибокими підземними казематами. На південному схилі замкового пагорба розташо-иані атракційні руїни (фасад) колись величного біскупського костьолу Св. Йосипа Обручника, вимурованого у 1608 р. З 1896 р. його переосвячено на православну церкву. З 1920-х рр. храм стояв пусткою, яку впродовж XX ст. довели до цілковитої руїни.

Кам'янеччина і сусідня Борщівщина – терен найвищої концентрації середньовічних замків на території України. Це і іередумова для організації комерційно прибуткових автобусних, велосипедних, кінних і піших туристичних маршрутів фортифікаційними і природними атракціями цього благодатного краю. Перетворення Подільського Подністров'я на осередок розвою замкового, спортивного, рекреаційного й агроекологічного туризму спонукає всерйоз замислитися над подальшою долею напівзруйнованих замків цього краю.

Інвестиції у принаймні часткову реконструкцію й інфрас-труктурно-туристичне впорядкування цих монументальних споруд вже в найближчі рокі здатні на порядок збільшити туристичне зацікавлення регіоном. Причому, незмінно високий інтерес до фортифікацій Подільського Подністров'я серед польських туристів з року в рік навіть перевищує потоки ук раїнських туристів. Отож; саме туризм здатен відродити економіку, а відтак покращити демографічну ситуацію й спонукати до туристичного відродження історичних замків краю.

Щодо Чорнокозиського замку, доцільним видається проведення його ґрунтовного археологічного дообстеження, кон-серваційних та реставраційних робіт з метою відбудови двох оборонних башт та біскупського палацу з відкриттям у ньому недорогого туристичного мотелю з конюшнею, прокатом вело-сипедив тощо.

Виходи цілющих сірчаних джерел на околицях села та мальовничі ландшафти горбогірно-лісистого Надзбруччя лише додадуть Чорнокозинцям агрорекреаційного шарму. Нам залишається також щиро сподіватися, що невдовзі Чорноко-зинці стануть одним з ключових пунктів розкрученого багатоденного кінного туру Надзбруччям від Сатанова до Окопів Святої Трійці.

Цікавим пам'ятками оборонної архітектури є старожитнє подільське с. Сутківці на р.Ушиця, розташоване за 2 км від райцентру – смт. Ярмолинці. У селі є свій замок (руїни) та діюча ранньосередньовічна Покровська церква-фортеця.

Сутківський дерев'яний замоку 1360-і рр. розбудований князями Коріатовичами на місці давньоруського укріплення. Археолог Ю.Сіцинський на підставі аналізу способу кладки замкових стін з'ясував, що на початку XV ст. власник села лицар Федір Олехнович Сутківський на місці спаленого татарами дерев'яного заклав кам'яний замок. Ця твердиня мала обороняти мешканців села, попри яке татарські людолови протоптали горезвісний Кучманський шлях. Татари неодноразово штурмували її під час набігів 1502, 1503, 1507, 1511,1513,1516 рр. А після масштабної ординської навали 1567 р., за свідченням документів, Сутківський замок лежав у цілковитій руїні. У 1623 р. О.Балабан перебудував замок на твердиню бастіонного типу. їй судилося кілька разів капітулювати перед праведним гнівом народним під час Національно-визвольної війни українців під проводом Богдана Хмельницького. А турецька навала армії султана-завойовника Магомета IV у 1672 р. залишила від цього невеличкого подільського замку розтрощені артилерією руїни. З XVIII ст. замок залишається останніми власниками і приходить у запустіння.

Сутківський замок лежить на припіднятому мисі, що з двох боків крутими схилами обривається до р. Ушиці. Його квадратний периметр від поля відмежовують 15-метрові завширшки рови. Після руйнацій XX ст. нині від замку залишився моноліт однієї з наріжних башт. П'ятигранна у плані з довжиною грані 15 м та товщиною тесаних з каменю мурів до 3,5 м. башта має два яруси гарматних амбразур (третій ярус не зберігся) і справляє доволі атракційне враження. Її реконструкція й відновлення двох крил прилягаючих мурів з фрагментами дерев'яних галерей перетворить занедбану руїну на цікаву туристичну атракцію. А з огляду на розташований неподалік унікальний на терені України Покровський храм-фортецю (а також – на зручність прямого залізничного й авто-пусного сполучення райцентру з Хмельницьким і Кам'янцем-Подільським) с. Сутківці має всі передумови для того, щоб перетворитися на доволі відвідуваний центр замкового туризму у Центральному Поділлі.

І зовсім унікальною пам'яткою оборонного зодчества Поділля є невелика церква Покрови Пресвятої Богородиці у с.Сутківцях XIV – XV ст., перший кам'яний ярус із рядом бійниць якої вимуровано подолянами за доби обживання краю при православних князях-братах Коріатовичах. Близького до сучасного вигляду церква набула в 1476 р. Фактично, це невеликий замок-донжон, за товстими кам'яними мурами якого громада села могла з тиждень успішно відбивати приступи удвадцятеро численніших ординців.

У плані споруда має вигляд рівнораменного хреста з заокругленнями на чотирьох кінцях. На трьох кінцях хрестово іо плану є три муровані апсиди, схожі на замкові башти з амбразурами і стрільницями, а на четвертому кінці стоїть вежа-д:шіниця, знизу мурована, зверху – дерев'яна. У кожній апсиді на першому ярусі раніше було по три гарматні амбразури (згодом їх замурували), два верхні яруси налічували по п'ять рушничних стрільниць. Храм Покрови Пресвятої Богородиці двоповерховий: на першому поверсі міститься власне церква, а верхнійповерх мав саме оборонне значення.

Другим за красою й популярністю серед туристів фортифікаційним ансамблем Хмельниччини є фортеця смт. Меджибожа.

Меджибізька фортеця – це могутнє кам'яне укріплення XIV – XVIII ст., зведене на місці дерев'яного давньоруського князівського дитинця ХІ ст.

Назва містечка походить від того, що воно розташоване “межи Бугами (до радянської влади – Богами)”: у цьому місці Пвденний Буг з'єднується зі своєю лівою притокою Бужком.

Перша літописна згадка про Меджибіж міститься в “Повісті врем'яних літ” під 1146 р. і сповіщає, що Великий князь київський Ізяслав Мстиславович передав удільному князеві Святославу Всеволодовичу у володіння п'ять міст, у т.ч. “Межибоже”. На той час це було жваве ремісничо-торгове місто напівавтономної Болохівської землі зі своєю пристанню на р. Бозі, князівським замком-дитинцем та могутніми міськими укріпленнями. У 1235 р. в літописі є згадка про межибожського князя Бориса, який підтримував галицьких бояр і суперничав з Данилом Галицьким. Потужні укріплення давньоруського Меджибожа були зруйновані монголо-татарською навалою хана Батия у 1241 р. й остаточні зрівняні з землею військами Данила Галицького у 1254 р. відповідно до веління золотоординського воєначальника Бурундая. Меджибожці й мешканці інших градів Болохівської землі запекло оборонялися, оскільки не бажали йти в підданство до крутого норовом галицького князя і цим підставляти себе під новий удар Золотої Орди. Однак військо воєводи Діонисія захопило град, зрівняло його укріплення з землею, а землі повернуло у підданство галицького князя.

Після смерті Данила Галицького Болохівщина й Поділля знову відкололися й майже на 100 років відійшли у володіння татарських баскаків Золотої Орди. Після того, у 1362 р. в битві під Синіми Водами Великий князь литовський Ольгерд здобув перемогу над доти непереможними монголо-татарами, Поділля відходить під захист Литовської держави. Меджибіж укріплюють кам'яними мурами. Тривала боротьба за володіння українськими землями закінчилася Кревською унією між Литвою й Польщею.

Після приєднання королем Казимиром у 1434 р. Волинської землі до польської корони Меджибізька фортеця на деякий час переходить у власність князя Любарта Гедиміновича і зміцнюється ним за взірцем Луцького замку. У 1444 р. поляки остаточно включили Меджибіж і Хмільник до Польського королівства, створивши Меджибозьку округу. До 1539 р. королівське місто Меджибіж управлялося старостами. Воно часто згадується в хроніках у зв'язку з постійними нападами татарських орд, адже лежало на з'єднанні двох сумнозвісних татарських шляхів: Чорного і Кучманського.

У 1539 р. Микола Сенявський – коронний гетьман Речі Посполитої й воєвода руський – отримав від короля Сігізмунда привілей на володіння частиною Меджибожа. Рід Сенявських, яким місто належало цілих 190 років, запросив з Кам'ян-і ія архітектора Йова Претвича й майже повністю перебудував й суттєво розширив фортецю. До того ж фортифікаціями об-иели й саме місто.

У грамоті на право самоврядування за Магдебурським статусом, наданій Меджибожу в 1593 р. Адамом-Ієронімом Сенявським, записано у повинність міщан: “Перепони, кобилиці, башти, вежі, паркани, брами повинні завжди справляти і мати свою варту... на воротах... Кожний міщанин, який має дім, повинен мати рушницю довгу, фунт пороху і копу підібраних куль... а я гарматами й гаківницями буду забезпечувати, а в кожному десятку треба мати двох озброєних або двоє в латах...” Там таки вказується, що “до оборонного будівництва навколо міста підлягають всі міщани, як християни, так і євреї, без жодного винятку...”.

Кілька поколінь Сенявських неодноразово громили під стінами Меджибожа татарські орди. Скажімо, в 1616 р. під стінами міста стояла стотисячна ханська орда, але з огляду на міцність укріплень кидати її на штурм твердині хан не відважився.

На початку Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького у 1648 р. козацьке військо захопило Меджибізьку фортецю, та вже наступного року її відбили польські війська. У 1650 р., коли військо Б.Хмельницького йшло через Меджибіж на Кам'янець, польський гарнізон вдруге уступив її козакам, та знову ненадовго. Коли Б.Хмельницькому вдалося втягнути у війну трансільванського князя Ракоці, частина його армії в 1657 р. намарне намагалася взяти Меджибізьку твердиню приступом. У XVI – XVIII ст. Меджибіж славився торгівлею та ремеслами. В місті діяли ремісничі цехи ткачів, гончарів, ковалів, шевців та кравців. Меджибізькі міщани підтримували жваві торгові зв'язки з Львовом та його братством, Київом, Польщею. В місті було кілька церков з братствами при них, у т.ч. Успенська – зразок оборонної сакральної архітектури XVII ст. Фортифікації Меджибізької фортеці утворюють: зі сходу – бастіон з бійницями секторного обстрілу й двома лівкруглими баштами, зв'язаними з барбаканом, а через нього – з донжоном; з півдня – стіна з чотирма ярусами бійниць, ззовні підсилена контрфорсами. З західного боку був в'їзд через рів та навісний міст. За ровом на пагорбі знаходилася батарея, завданням якої було прикривати доступ до південної стіни. На північно-західному рові стоїть дуже могутня п'ятигранна Лицарська башта, фланкуючий вогонь якої прикривав доступ до західного і північного крил. У XVIII ст. на підмурках північної і теж напільної бастеї зведено восьмигранну башту.

Барбакан, що виступав перед надбрамною баштою, захищав підступи до брами. Він мав свою браму і являв собою прямокутний проліт розміром 10x8 м, накритий коробовим склепінням заввишки 10 м. Над склепінням, очевидно, розміщувався бойовий майданчик, оточений зубчастим парапетом. Тож у разі, якби ворог прорвався через першу перешкоду – браму барбакану (герсу), він опинявся у вузькому напівтемному проході перед замкнутою в'їздною (миутрішньою) брамою під зливою нищівного перехрестного і ібстрілу з навколишніх дерев'яних галерей. Аналогічну будову в'їздних воріт мають Золоті ворота в Києві та Володимирі – видатні пам'ятки оборонного зодчества Київської Русі (перша половина XI ст.). Тож Литовсько-руська держава успадкувала і і продовжувала розвивати передові здобутки давньоруського оборонного зодчества.

Пізніше, коли султан-завойовник Магомет IV включив Поділля до складу Османської імперії, турки за час свого перебування в Меджибожі (1672-1699 рр.) здійснили ряд реконструкцій новозахопленої твердині. Зокрема, до барбакану було добудовано східний бастіон, а на зовнішніх батареях амбразури замінено турами. Це ще більше посилило її обороноздатність.

З 1731 по 1831 рр. фортецею володіли князі Чарторийські. Після шлюбу у 1731 р. останньої представниці роду Сенявських Марії-Софії з Августом Чарторийським – найбагатшим магнатом Речі Посполитої). Вони перетворили його на розкішну замково-палацову князівську резиденцію у псевдо-готичноромантичному стилі, у стінах якої зібрали безліч високохудожніх творів мистецтва. Але за участь у польському повстанні все майно Чарторийських російським урядом було конфісковане, і в фортеці розмістили російський гарнізон. На польові оглядини військ (драгунські й гусарські паради) сюди неодноразово приїжджали російські імператори, для яких у палаці обладнали спеціальні покої.

Військові формування перебували у фортеці до 1920-х рр. Відтак, влада райцентру розмістила тут пожежну частину, склади, молочний завод. У 1959 р. комуністи дійшли навіть до того, що розібрали на будматеріали православну Успенську церкву XV ст. для мурування ферми й мощення дороги, а в 1962 р. – підірвали моноліт Домініканського костьолу 1600 р. Очевидно, ті прадавні беззахисні храми заважали їм будувати із Україні комунізм.

Лише після смерті комуністичного вождя Сталіна українські історики домоглися у 1965 р. припинити наругу над фортецею і розпочати в ній консерваційні роботи. Та лише пом'якшенням тоталітарного режиму (“перебудовою”) з 1985 р. на території Меджибізької фортеці розпочалися регулярні археологічні дослідження, а після падіння СРСР – дослідження й упорядкування єврейського некрополя міста.

До наших днів від первісної литовської фортеці XIV ст. після всіх пізніших перебудов збереглися лише дві башти (у т.ч. донжон) та найдовша західна оборонна стіна.

Фортеця Меджибожа навіть у напівзруйнованому стані досі вражає своїми могутніми неприступними кам'яними стінами. Товщина стін сягає 3,5 м., а висота 17 м. Вони мають три яруси складних бійниць для ведення гарматного й рушничного обстрілу, на другий і третій ярус вели дерев'яні бойові галереї. Зсередини до стін прилягають різноманітні господарські та житлові будівлі.

У плані фортеця має форму видовженого трикутника, що на сході впирається гострим кінцем у мис. Довжина фортеці – 1,40 м., ширина західної стіни – 85 м. З західного боку знаходиться в'їзд. Двір фортеці оточений кам'яними зубчастими стінами з трьома кутовими баштами.

Три башти фортеці розташовані відповідно до потреб оборони: північно-західна п'ятикутна Лицарська з рядами амбразур видається за лінію стіни біля в'їздної брами, восьмикутна і триповерхова башта височить на північному розі укріплення, південний бік, захищенний Бугом, має монолітну чотириповерхову кутову башту – Східний бастіон – величезних розмірів, своєрідної і складної конфігурації.

Східна башта-тура на горішньому ярусі завершується чотирьма напівкруглими вежами, що з'єднуються попарно з кожного боку. Вона стоїть на місці давньоруського замку-дитинця. З-під башти-донжону розходиться лабіринт склепінчастих підземних ходів (нині запущених), які сполучали її з передовим фортом Синявських на острові Раковець та іншими стратегічними об'єктами

А далеко винесена за лінію стін Лицарська башта мала призначення ще й спостережного пункту. З її високого оглядового майданчика було видно довколишні степи, варта на ній першою сповіщала про небезпеку. Мури усіх трьох башт майже чотириметрової товщини і мають артилерійські бійниці на всіх ярусах.

Посеред двору Меджибізької фортеці Рафаїлом Сенявським у 1586 р. було збудовано кам'яний однонефний гарнізонний костьол (згодом турецьким гарнізоном він використовувався як мечеть, російським – як православна полкова церква). Після усіх переобладнань містить елементи готичної, барокової й псевдоготиної архітектури, хоча в основі архітектури храму лежить ще романський стиль. Храм має бароковий фронтон і високий дах, що завершується вежею зі шпилем.

У східному куті фортеці до донжона Сенявських у середині XIV ст. прибудовували палац у стилі ренесансу, підмурками якому служили глибокі просторі склепінчаті підземелля, що теж мали бойове призначення. Палац прилягає до найнеприступнішого осердя замку – Східного бастіону – чотириповерхової башти з рядами багатоканальних (скерованих у різних напрямах) бійниць для ведення перехрестного обстрілу, розчленованих кам'яними фризами. Ззовні ренесансний князівський палац декоровано білокам'яною різьбою й високим аттіком.

Біля самого входу в фортецю впритул до західної стіни прибудований ще один палац кінця XVIII – початку XIX ст. з великими віконними прогалинами в стилі псевдоготики. Фасад палацу прикрашений барокковим фронтом. Імовірно, тут мешкали офіцери російського гарнізону.

Щороку у Меджибізькій фортеці у серпні проходить Міжнародний фестиваль “Стародавній Меджибіж”. У програму фестивалю входять: лицарські турніри і двобої, стрільби з луків та арбалетів, показові виступи творчих колективів, конкурс історичного костюму, конкурси для глядачів та фейерверк.

Рицарський фестиваль у Меджибожі – це масштабна туристична фестивально-анімаційна атракція, що за популярністю змагається з міжнародним фестивалем “Рицарський замок” у м.Судаку. Традиційними учасниками цього дійства є члени Хмельницкого військово-історичного клубу “Воїн”, рицарі з Кам'янця-Подільського та з київських клубів “Білий єдинорог”, “Білий загін”, “Орден рицарів Сантьяго” та “Арагон”. Програма фестивалю передбачає як показові театралізовані так і справжні спортивно-конкурсні герці й баталії (бугурд – командний бій 40-50 рицарів). Загалом, жюрі присуджує призові місця у таких номінаціях: “меч-меч”, “щит-меч”, “вільний вибір зброї”, “бугурд” та “турнір лучників”.

На території фортеці працює історико-краєзнавчий музей, завдяки подвижницькій праці М.Ягодзинського відкритий у 1971 р., незважаючи на цькування комуністичної влади. Однак, нині велична Меджибізька твердиня гостро потребує інвестора, який здійснив би повну її відбудову. Поява принадного комплексу історичної анімації, реставрація респектабельних палаців та організація в одному з них готельно-ресторанного комплексу дасть змогу Меджибожу стати справжньою туристичною “Меккою” не лише для заможних хасидських паломників, а й для широкого сегменту європейських і українських туристів у рамках багатоденного “Замкового туру Україною”.

Крім фортеці, у місті-заповіднику туристам рекомендуємо оглянути: архітектурний ансамбль ринкової площі з ратушею із годинником (2-а половина XVI ст.), оборонний Святотроїцький домініканський костьол (1600 р.), православну Успенську церкву оборонного типу (1-а половина XVII ст.), оборонну синагогу (2-а половина XVII ст.).

За два км. на схід від Меджибожа на лівому березі Південного Бугу Сенявськими було збудовано ще одну фортецю, яка виконувала роль передового фортпосту міських укріплень на стратегічних підступах з боку Дикого Поля. Її рови та високі земляні вали збереглися донині. Фортеця також виконувала митну функцію, збираючи податки з тих хитрих купців, яки намагалися по р. Бозі обминути з крамом м. Меджибіж. Неподалік від фортеці є також руїни костьолу і келій домініканського монастиря оборонного типу, збудованого в 1600 р. (зруйновано споруду у 1962 р. за наказом голови місцевого колгоспу, якому раптом вкрай забракло будівельного каміння).

Меджибіж – це батьківщина релігійної течії хасидизму, тут з 1740 по 1760 рр. мешкав, проповідував і похований засновник хасидизму – Ісраель Бен Еліезер (1698-1760 рр.), який взяв собі духовне ім'я Баал Шем Тов (скорочено – Бешт). Роки духовного становлення пророка, цілителя й каббаліста пройшли в Покутських Карпатах у печері пустельника поблизу смт. Старого Косова. А в 1740-і рр. учитель пішки обійшов усю Буковину, Галичину й Подільську Україну, де на той час мешкала найбільша кількість єврейських общин Європи. Баал Шем Тов проповідував ідеї гуманізму, вчив євреїв, творив чудеса та скрізь знаходив численних учнів та послідовників. Не написавши жодної книги, він став людиною-легендою.

Відтак, цадик осів у Меджибожі, де мешкала числена єврейська громада. Тут він і похований. Могила Баал Шем Топа вже бильш ніж два століття є місцем масового паломництва не тільки хасидів, але й інших ортодоксів і навіть світських євреїв з усього світу.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 548