• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ИПОТЕЧНОЕ КРЕДИТОВАНИЕ 8 страница

З середини XVII ст. татари залишають Кирк-ор, там залишилися жити тільки караїми (асимільовані татарами хазари, які дотримувалися дідівського юдейського віросповідання, запровадженого в якості державної релігії Хазарського каганату ще в IX ст.). Татари-мусульмани вважали їх євреями, тому місто з цього часу стали називати Чуфут-Кале, що в перекладі з татарської означає “Єврейська фортеця”. Караїми прожили тут ще два століття, останні мешканці залишили пустельне плато в 1852 р. (Згідно з останнім переписом населення України, станом на 1.01.2001 р. в Криму проживає 671 караїм, гадаю, нині ця цифра наближається до першої тисячі осіб).

Загалом у Чуфут-Кале налічується 170 печер, у т.ч. просторих дво- і триповерхових з опорними колонами, прорубаними у скельній товщі просторими вікнами й бойовими амбразурами. Низка печер простягається вздовж двохсотметрово-іо скельного карнізу, що окреслював межу міста на півночі.

Над карнізом каньйону відкривається велична панорама долини Ашлама-Дере, якою ще з античних часів пролягав до Херсонесу Великий шовковий шлях. У II – III ст. аланські ноїни котролювали його на протязі від Аральського моря до Чорного моря, Криму й Дунаю. Долину зусебіч обступають лісисті схили й скелясті кряжі Кримських гір, на обрії інідніються величні піки Роман-Кош, Кемаль-Егерек і Чатир-Даг.

З караїмських часів у Чуфут-Кале чітко збереглися три основні вулиці: Бурунчакська, Середня і Кенаська (назви умовні) з витертими у скельній поверхні глибокими рівчаками під коліс повозок, які понад тисячу років сновигали цими і ім'яними вулицями. На Кенаській вулиці стоять два караїмські молитовні будинки-кенаси. Старішу кенасу XIV ст. оточує тераса з дев'ятьма кам'яними колонами. Тут було місце зборів общини. Друга кенаса датована XVIII ст., і звела її община караїмських переселенців з Мангупа. Всередині кенаси виглядають аскетично: перший маленький зал, відділений перегородкою, має ослони, оббиті повстю й телячою шкірою; сидячи на них, молилися поважні старці.

На встеленій килимами підлозі великого залу кенаси молилися чоловіки, а на верхньому балкончику, за дерев'яними ґратами – жінки (щоб не відволікати мужів під час молитви). На балкончик ведуть окремі сходи з сусіднього двору, відгородженого стіною від головного двору сакрального ансамблю.

Проте кращою архітектурною окрасою Чуфут-Кале є мавзолей Джанике-ханум, доньки золотоординського повелителя Тохтамиша зі священного монгольського роду чингисідів, відомої політичної діячки, правительки Кирк-ору, правовірної мусульманки, яка в 1416 р. з Хорезму здійснила паломництво-хадж у Мекку у супроводі багатого каравану й особистої охорони з 300 монгольських витязів. За заґратованими дверима мавзолею лежить кам'яний надгробок з посмертним написом-звеличенням Джанике-ханум арабською мовою. Неподалік від мавзолею 1437 р. видніються руїни мечеті, побудованої в 1346 р. А далі вздовж північного краю міста тягнеться глибоке провалля й відкривається неозора панорама Головної гряди Кримських гір.

Печерне місто-фортеця Тепе-Кермен(“Замок на Горі”) розташоване на скелястій вершині однойменної гори-останця за 5 км. на південний захід від Чуфут-Кале. Останець висотою 534 м. піднімається над оточуючою місциною на 220 м. В ньому налічується близько 250 печер житлового, культового і господарського призначення, розташованих у декілька поверхів. Оборонну функцію виконували печери-каземати горішнього ярусу.

Ці печери мають вузькі бійниці та тунелі сполучення для маневреності пересування воїнів

Тепе-Кермен проіснував з V до XIV ст. Він прикривав підступи до Чуфут-Кале з боку долини р.Кача й Алуштинської долини. Засновниками поселення є аси (як і сусіднього Чуфут-Кале). Місто зазнавало нападів утигурів, військ Хазарського каганату, печенігів та половців. Але остаточно спорожніло після татарської навали орди хана Ногая в 1299 р.

Окрасою міста є просторий (4,5 х 10,5) печерний храм VIII – IX ст. з рядом із шести кам'яних колон довкола вівтаря, двома висічненими в закутку гробницями, залишками грецьких написів. Архітектурні особливості церкви споріднюють її з печерними храмами Каппадокії.

Сусідня скеля-останець Киз-Кермен(“Дівочий замок”) з V ст. використовувався саме як замок. З трьох боків його оточують прямовисні урвища висотою 170-210 м., і лише з півночі вузький гребінь сполучає скелю з плато. Гребінь в V – XIV ст. перегороджувала висока кам'яна стіна.

За площею Киз-Кермен не поступався сусіднім містам Чуфут-Кале й Тепе-Кермен, однак більша частина його території не забудовувалася й служила укриттям для селян з довкоіишніх сіл і черед худоби в період ворожих навал, а в мирний Час – для розташування торгових караванів, торгів тощо. В місті вирубані печери для виноробства.

Печерне місто-фортеця Ескі-Кермен розташоване біля с. Червоний Маяк на вузькому плато столоподібної гори-останця, що піднімається над суміжними долинами на 30-40 м. Заснували його на початку VI ст. аси, які внаслідок воєнного тиску військ могутнього Тюркського каганату, кордони якого простягалися від Дніпра до Монголії, змушені були перебратися з родючих долин на вершину гори й розбудувати тут потужну фортецю. Після розпаду Східнотюркського каганату на його руїнах постав Хазарський каганат, війська якого з VII ст. регулярно розширювали свої володіння в Криму, підкорюючи гірські і приморські міста півострова.

У VIII ст. владу хазарського кагана мусили визнати й мешканці Ескі-Кермена. (У ті важкі часи, за літописною згадкою, навіть Київ перебував у політичній залежності від каганату й сплачував данину хазарам). Однак, в 787 р. мешканці столиці Кримської Аланії очолили повстання християн (асів і готів) Західного Криму проти хазарського поневолення. Війська каганату жорстоко придушили цей виступ і повністю сплюндрували укріплення Ескі-Кермену.

У X ст. візантійський намісник Херсонесу, зміцнюючи підступи до міста, побудував на прямовисній скелі сусіднього плато замок з баштою-донжоном Киз-Куле. У ній засів передовий ромейський загін, силами якого херсонський топарх і відбудував міські укріплення самого Ескі-Кермену.

Місто проіснувало ще два століття і в 1299 р. було взяте штурмом і піддане руйнуванню татарськими ординцями еміра Ногая – повелителя західного улусу Золотої Орди. Відтоді мешканці сюди більше не поверталися. (Очевидно, останні мешканці Ескі-Кермену перебралися під захист стін сусіднього Мангупу – відстань між цими фортецями складає 5 км.).

В Ескі-Кермені збереглася низка атракційних ранньосередньовічних алано-візантійських фортифікацій: висічений у скелі вузький коридор головного входу у фортецю, печерні каземати, залишки оборонних стін над обривами (висотою 2,8 м) і північної Дозорної башти (вирубана в скельному стрімчаку), а також комплекс печерних казематів, сполучених між собою висіченими у скелі тунелями. На вершину плато меандрами веде кам'яна дорога з вичовганими у скельній поверхні коліями від коліс повозок.

Весь простір фортеці тисячу років тому був суцільно забудований двоповерховими житловими будинками під черепичними дахами, палацом володаря країни Сорока Фортець та адміністративними кам'яницями. І лише захищене зовнішньою стіною передмістя пустувало, служачи загоном для худоби з навколишніх селищ на випадок ворожого вторгнення в цей квітучий край.

Загалом в Ескі-Кермені налічується близько 350 печер житлового, господарського, культового й оборонного призначення.

Унікальним явищем у світовій фортифікаційній практиці є вирубані в скельних стрімчаках оборонні “башти” з прорубленими бійницями для обсртілу підходів до фортеці Ескі-Кер-мен. З верхнього плато всередину них ведуть вирубані в скелі сходини, а самі “башти” сполучені між собою тунелями.

Унікальним за своєю суттю є й фортечний колодязь, прорубаний у скельній товщі до природної розщелини, зі стелі якої жебоніла вода. У колодязь круто спускаються вирубані гвинтові сходи, що налічують 95 сходинок і поділяються на шість маршів, розмежованих просторими площадками для того, щоб водоноси могли де розминутися й опустити на долівку свою важку ношу для переведенння подиху. На рівні першого маршу збоку вирубана простора печера для воїнів, які охороняли цей стратегічний об'єкт. А завершується спуск горизонтальною водозбірною галереєю довжиною близько 20 м., пробитою до місця розвантаження вод скельного водоносного горизонту.

В Екскі-Кермені увагу незмінно привертає вирубаний у скелі храм Трьох вершників XII ст., названий так першими дослідниками, які побачили на стіні храму фресковий розпис у формі трьох вершників, середній вершник – Георгій Побідоносець проштрикує списом розпластаного на землі змія-дракона. Під фрескою є сліди висіченого грецького напису: “Вирубано церкву і написано святих мучеників Христових для спасіння душі й на відпущеня гріхів”. Імовірно, комонні витязі зі списами пообіч Св. Георгія і є тими реальними мучениками-оборонцями міста й православної віри, які загинули під час однієї з печенізьких навал і були залічені місцевим єпископом до лику святих. У скельній стіні храму вирубана ніша-вівтар, а на підлозі ніші для двох поховань (либонь, таки цих двох полеглих витязів-мучеників).

Вище над храмом Трьох вершників у скелі вирубана Успенська церква (XIII ст.), в якій виявлено залишки настінного фрескового розпису Успіння Пресвятої Богородиці. До храму ведуть покручені сходини, вирубані у майже прямовисній скелі. Проте найбільшим печерним храмом Ескі-Кермена є єпархіальний собор “Судилище”, який складається з чотирьох приміщень, розділених кам'яними колонами.

Неподалік Ескі-Кермена в сусідній ущелині західніше від руїн візантійського замку Киз-Куле є ще одна вирубана у скелі церква-усипальниця, відома як храм Донаторів (тобто жертво-давців-фундаторів). На стінах храму збереглися фрагменти фрескового стінопису, зокрема чоловіка і жінки в багатому середньовічному вбранні, на кошти яких вирубано цей храм.

Печерне місто-фортеця Мангуп (Феодоро) – найвеличніше й найбільше за площею (90 га.) серед середньовічних печерних міст-фортець гірського Криму. Воно розташоване біля с.Залісне на плато столоподібної гори-останця Мангуп, що на півночі обривається до суміжної долини прямовисним уступом заввишки 200 м. Уступ налічує чотири миси-стрімча-ки: Чамну-Бурун, Чуфут-Чеарган-Бурун, Еллі-Бурун й Тешклі-Бурун, розділені глибокими лісистими балками.

Місто-фортеця Мангуп має унікально вигідне місцерозташування. З вершини гори відкривається незабутня панорама Криму. Можна окинути поглядом майже всю територію колишнього Мангупського князівства від масивів Чатирдагу і Бабуган-яйли на сході до балаклавских висот і Чорного моря на заході. За прилеглою до мису Чамну-Бурун горою видніється печерне місто Ескі-Кермен, на півночі височіють скелі фортець Тепе-Кермена і Качі-Кальона, а за пагорбами передгір'я видніються кримські степи.

За даними археологів, першими поселенцями гори в І – II ст. стали таври, змушені перебиратися на кручі у зв'язку з воєнною експансією, з одного боку, кримських скіфів, а з іншого – легіонерів римського гарнізону Херсонесу. У V – VI ст. місцеві готи під тиском утигурів, вожді яких осіли в Пантікапеї, а згодом і полчищ Тюркського каганату, збудува­ли на стрімчаку Тешклі-Бурун невелику фортецю.

Через дві сотні років після погрому Кримської Аланії й спустошення квітучих міст Ескі-Кермену й Киз-Кермену військами Хазарського каганату, кримські готи в XI ст., за сприяння інженерів Візантійської імперії, розпочали будівництво великого міста Дорос-Феодоро, що зайняло згодом майже всю територію плато Мангуп. Про це свідчать епіграфічні написи, викарбувані на кам'яних плитах фортеці, та числені писемні джерела середньовіччя. (Щоправда, збережені до сьогодні фортифікації Феодоро датуються більш пізнім часом: XIV – XV ст.). Масивні стіни з баштами оперізували все плато з півночі, заходу і частково з півдня. їх не було тільки там, де єкельне урвище сягало декількох десятків метрів. Житлові квартали тулилися ближче до води.

Досі у верхів'ях ярів Табана-Дере і Гамам-Дере (Лазневий яр) б'ють потужні джерела питної води та виявлені залишки середньовічного водопроводу.

Після розгрому в 907 р. київським князем Святославом Хазарського каганату до складу Київської Русі відійшло чимало нових земель, у т.ч. весь Керченський півострів Криму увійшов у Тмутараканське князівство. Умови вассальних взаємин Кримської Готії по відношенню до Київській Русі були офіційно закріплені в 962 р. під час зустрічі послів готського топарха з київським князем.

В 989 р. син Святослава Володимир Великий здобув Херсонес, прийняв християнство і поширив свою протекцію на значну частину поселень Західного Криму. Цим часом датуються знайдені в Мангупі предмети давньоруського експорту. А з 1204 р. Херсон і вся область Клімати після розгрому Візантії хрестоносцями переходить у піддаство правонаступ-миці Візантії – Трапезундської імперії.

У середині XIII ст. під тиском турків-сельджуків вірменський князівський рід Гаврасів перебрався з Трапезундської імперії у Крим і обрав своєю новою резиденцією і гарно укріплену фортецю на Мангупській скелі, що нагадувала їм гори рідної Вірменії. Саме Гавраси розбудовують цю твердиню, розширюючи межі міста на все плато. Незабаром під владою князів Феодоро опиняється більша частина Південно-Західного Криму; західноєвропейські документи, за традицією, називали це князівство Готією.

Населення його мало поліетнічний склад – тут мирно співіснували общини погречених нащадків давніх скіфів, асів, готів, ромеїв, хазар-караїмів та вірмен.

Князівство Феодоро вело жваву торгівлю з Візантією, Руссю і Сходом. З середини XII ст. розпочинаються його воєнні зіткнення з венеціанцями, а згодом генуезцями за володіння портами південно-західного узбережжя. Відмова володарів Феодоро сплатити данину татарському хану Ногаю і вбивство його посла спричинили в 1299 р. масштабну навалу татар-ногайців у Крим. Тоді під навалою ординів впало чимало могутніх печерних фортець гірського Криму, у т.ч. неприступний Кирк-ор (Чуфут-Кале). Але місто-фортеця Феодоро зуміло витримати облогу стотисячної золотоординської орди, і незважаючи на всі потуги хан Ногай відступив від його стін.

Вдруге під стіни Феодоро стотисячна армада ногайців насунула в 1399 р. їх вів Єдигей – хан могутнього ногайського улусу Орди, який кинув виклик верховному повелителю Золотої Орди Тохтамишу (праправнуку Чингісхана) і в союзі з середньоазіатським ханом Тимуром розпочав криваву війну за розкол Золотої Орди й здобуття абсолютиської влади над своїм улусом, що простягався від Дунаю до Дону.

Орда Єдигея спопелила весь Крим (оскільки, згідно з договором 1380 р. генуезці Кримського узбережжя були союзниками-вассалами хана Тохтамиша), здобула могутні укріплення Кафи, прогнавши звідти генуезського консула, та Херсонесу. І лише наскельне місто-твердиня Феодоро зуміло встояти під шквалом татарських приступів. Татари скоротили володіння князівства на добрих дві третини й на противагу ворожій християнській твердині розбудували за 20 кілометрів від неї не менш потужну фортецю Кирк-ор (Чуфут-Кале). Скористалися ослабленням князівства й верткі генуезці, які негайно закріпилися під стінами самого Херсонесу, захопивши зручну Балаклавську бухту, для охорони якої збудували замок Чембало (одна з його башт збереглася до нашого часу).

У XV ст. князівство Феодоро, перебуваючи в оточені ворожих татарських та генуезьких володінь, продовжувало відігравати помітну роль в міжнародній політиці. Його православні володарі підтримували тісні зв'язки з сусідніми православними державцями: литовсько-українськими князями, Московським князівством та Валахією (Молдовою).

Історія зберегла для нас імена останніх мангупських князів “володарів Феодоро і Помор'я”: Олексія (? – 1434 р.), його синів Олексія, Ісаака й Олубея та внука Олександра.

Князеві Олексієві вдалося поріднитися з візантійським імператорським родом Палеологів, видавши в 1426 р. доньку Марію за останнього правителя Трапезундської імперії, а сина Іоанна одруживши з Марією Асаною з імператорського дому Палеологів. Це дало право князям Мангупу після падіння Трапезундської імперії використовувати в якості свого родового герба двоголового орла Палеологів – офіційний герб Візантійської імперії (згодом, після шлюбу доньки останнього візантійського імператора Софії Палеолог з великим князем Іоанном III, московські царі також “привласнили” собі цей герб, проголосивши Москву “третім Римом і спадкоємицею Візантії”).

За князя Олексія продовжувалася боротьба з генуезцями за контроль західнокримських портів. На противагу генуезському замку Чембало, що контролював Балаклавську бухту, Олексій розбудував фортецю Каламіту (1427 р.) для охорони меленого порту в гирлі р. Чорної та Північній бухті Севастополя. У 1433 р. Олексій пред'явив генуезському консулу Кафи Батисті де Фаранрі своє право на Чембало і, не дочекавшись відповіді, привів війська в Балаклавську бухту. Солдати генуезького гарнізону ледве встигли евакуювалися в Кафу.

У відповідь на ці дії князя Мангупу дожі Генуї відправили до берегів далекої Таврії бойову ескадру з двадцяти галер і шести тисяч добірних солдатів під командуванням Карла Ломелліно. У червні 1434 р. італійці відбили Чембало, сплюндрували Каламіту, жорстоко розправилися з їхніми захисниками, у битві важко поранили самого князя Олексія (він помер через півроку), а його старшого сина Олексія і воєвод полонили і в кайданах відправили морем в Геную. Після цього К.Ломелліно підкорив генуезькому пануванню всі узбережні поселення від Свастополя до Феодосії, а далі, увірувавши в свою непереможність, рушив з Кафи на Солхат (м. Старий Крим) – столицю кримсько-татарського хана Хаджі-Гірея, однак був вщент розбитий татарами і сам ледве врятувався втечею за стіни Кафи.

Таким чином, генуезькі володіння в Криму в 1434 р. залишилися без військового захисту, войовничі татари ще більше іміцнили свої позиції, а третя політична сила в Криму – Мангупське князівство – без володаря. Тож італійці повернули з полону на трон Феодоро сина князя Олексія, попередньо взявши з нього присягу на вірність Генуезській республіці. Однак Олексій Олексійович продовжував проводити незалежну політику, спрямовану на зміцнення могутності князівства.

Після приходу до влади середущого сина Ісаака Олексійовича князівство Феодоро сягнуло вершини своєї могутності. Ісаак заручився тісним воєнним союзом з генуезським консулом Кафи, видав свою старшу доньку Марію за молдавського господаря Стефана III, а молодшу бояри-посли Великого князя московського Іоанна III сватали за царського сина. Породичатися з Московією не встигли. Навесні 1475 р. Ісаак помер, і до влади, спішно прибувши з Валахії, прийшов старший син Ісаака Олександр. Але буквально через декілька днів після його коронування на кримське узбережжя під Кафою висадився багатотисячний десант Османськрї імперії.

Одного місяця вистачило туркам на те, щоб завоювати неприступні італійські фортеці Кафи (капітулювала за 5 днів), Судака й інших поселень Південного берега Криму та захопити в полон генуезського консула й татарського хана Менглі-Гірея. Вже в липні 1475 р. турецька армія підійшла до Мангупу. Запекла облога скельної твердині тривала довгих шість місяців, незважаючи на те, що турки мали десятикратну перевагу сил, найбоєздатнішу в світі армію та найсучаснішу далекобійну артилерію. Тільки в грудні турки, збагнувши, що силою фортецю нізащо не здобути, вдалися до хитрощів. Вони протрубили збори і в повному бойовому порядку відступили, сховавши в засаді невеликий полк яничарів. Зраділі феодорити розчинили ворота... Турки розграбували місто, всіх чоловіків стратили (у т.ч. і князя Олександра), а жінок, дітей і князівську родину забрали в рабство. Територія князіства увійшла до складу Османської імперії, а в Мангупі розквартирували турецький гарнізон (перебував тут до російсько-турецьких війн XVIII ст.). З огляду на новий етнічний склад населення, в XVI ст. в Мангупі постали мечеть, синагога, кенасса, турки провели реконструкцію цитаделі.

Мартин Броневський, посол короля Речі Посполитої Стефана Баторія до хана Гірея, відвідавши Мангуп у 1578 р. занотував таке: “Тепер там залишилися тільки грецька церква Святих Костянтина й Олени й інша, Святого Георгія, зовсім незначні. Там живе один грецький священик та кілька євреїв і турки: все інше приведене в жахливе руйнування”. А після приєднання Криму до Російської імперії Мангуп залишили його останні мешканці.

Фортифікації Мангупа-Феодоро збереглися у достатньо атракційному стані й досі справляють неабияке враженя на усіх відвідувачів цієї непересічної пам'ятки. Це гідний національний еквівалент славнозвісних печерних міст малоазійської Каппадокії (Туреччина), що мало чим поступається їм за красою й розмахом будівельних робіт.

Серед міських фортифікацій виділяються руїни головних воріт з прилеглою ділянкою стіни на підйомі на мис Тешклі-Бурун. На цьому мисі знаходиться цитадель Мангупа, від західного до східного провалля мис від зовнішнього світу відгороджує кам'яна стіна, а біля воріт височіють руїни двоповерхового донжону-палацу, спорудженого асами в V – VI ст. і перебудованого візантійськими зодчими в X ст. та князем Олексієм в 1425 р. Після останньої перебудови оборонний донжон остаточно набув рис палацу з широкими вікнами й орнаментованими лиштвами внутрішнього фасаду. Уламки мармурових колон, капітелі з тонким різьбленням, різьблені лиштви вікон і двер, що прикрашали палацеві приміщення, свідчать про неабияку майстерність каменерізів, знайомих з архітектуриими традиціями Візантії, Малої Азії і Вірменії. Під час розкопок тут були знайдені уламки дорогого привізного посуду з Єгипту і Персії, що вказує на широкі торгові зв'язки князівства з країнами Середземномор'я.

У цитаделі над урвищем мису Тешклі-Бурун розташований великий печерний комплекс, що отримав назву Барабан-Коба. Це система печерних бойових казематів з бійницями, зв'язаних між собою переходами, вирубана при вершині скельного урвища. Воїни, які перебували в цих казематах, контролювали дорогу до головних воріт Мангупа і обороняли підступи до них. З плато кам'яні сходини спускаються у цілковито вирубану в скелі церкву. Посередині оборонної лінії казематів колись була кам'яна башта, під нею у товщі скелі вирубана двоповерхова в'язниця і судилище. У просторій печері-судилищі є кам'яна чотирикутна колона, що підтримує сволок. Якщо вдарити по ній, лунає звук, що нагадує бій барабана. Звідси й назва печерного комплексу – Барабан-Коба. Вздовж стін печери-судилища у період турецького панування були вирубані невеликі одномісні камери для в'язнів.

Поза цитаделлю вздовж всього західного краю мису Тешклі-Бурун тягнуться печери господарського і культового призначення. У верхів'ї яру Табана-Дере колись були другі міські ворота, а нижче тягнеться ще один пояс укріплень. Турки відвели цю частину міста караїмській общині. Караїмські ремісники славилися обробкою шкір, тож в скельній поверхі яру видовбано цілу низку чанів для дублення шкір.

Серед храмів Мангупа звертають на себе увагу атракційні руїни князівської капели з апсидою, побудованої в VIII ст. у традиційному візантійському стилі біля воріт цитаделі. Це ок-тагональної форми базиліка Святих Констянтина і Єлени – імператорського подружжя Візантії, які охрестилися й проголосили християнство державною релігією Східноримської імперії. Цей храм було зруйновано турками в 1475 р. Ще більш цікавою атракцією є печерні церква і монастир VIII – XV ст., вирубані в скельній товщі нижче фортеці. Прохід туди починається в одній із природних печер, звідки вирубані в скелі круті сходинки ведуть у горішній грот, а звідти – у печерну церкву. На її стінах збереглися залишки фрескового розпису XIV – XV століть. Напроти церкви викуті печерні келії для ченців і господарські приміщення монастиря.

У 1996 р. історико-археологічний комплекс Мангуп-Кале занесено у список Світової культурної спадщини ЮНЕСКО. Нині цей видатний пам'ятник України вимагає належної охорони й чіткого нормування туристичих потоків з метою недопущення його інтенсивного фізичного нищення стихійними юрбами туристів і самодіяльними археологами.

Фортеця Чембало – це стратегічна причорноморська твердиня, що замикала важким ланцюгом вхід у зручну Балаклавську бухту. Фортеця високіє на краю скелястого обриву гори Кастрон над сучасним містом Балаклавою. У XIV ст. Чембало було одним з найквітучіших торгових міст-твердинь Генуезької республіки.

До І ст. н.е. Балаклава була найміцніши піратським “гніздом” таврів, розпорошити яких змогли лише римські легіонери. Римляни збудували тут потужну військово-морську базу з флотськими казармами, храмом бога Юпітера, судо-ремонтною майстернею й обладнаною гаванню для стоянки екскадри бойових галер-лібурн Понтійського флоту імперії. У 172 р. її взяли штурмом і сплюндрували сармати, однак не вдовзі римляни поновили .фортифікації своєї військово-морської бази. У 240-і рр. після евакуації римських сил Балаклавську фортецю зайняли готи. Згодом римська адміністрація сусіднього Херсонесу залучила їх в якості воїнів-федератів до охорони підступів до Херсонеської держави.

В епоху візантійської імперії греки називали це поселення Сімболон. Лише в середині XIV ст. у Балаклавській бухті, “під самим носом” могутнього князівства Феодоро змогли закріпитися генуезці.

Італійці розбудували квітуче місто з двома поясами оборонних стін та консульським замком Сант-Нікола. Як і в Судаку та Феодосії ним управляв окремий виборний консул, якого призначала Палата дожів Генуї. У Чембало знаходилася резиденція єпископа. Місто було значним центром рибоза-сольної промисловості й експорту камбали й інших цінних сортів риб у Італію і Францію. У Верхньому місті (Сант-Нікола) знаходився філіал Генуезького банку й торгові представництва купецьких гільдій, що здійснювали торгові операції на обширі від Іспанії до Китаю. Чембало диктувало ціни на причорноморські товари й дедалі суттєвіше ущемлювало економічні інтереси сусіднього князівства Феодоро.

У 1433 р. військо феодоритів за підтримки місцевого грецького населення захопило фортецю. Цій втраті Генуезька республіка надала настільки вагомого значення, що одразу розпочалося формування військової експедиції. Вислана з Генуї ескадра з важкою артилерією й 6-тисячним десантом у 1434 р. відбила Чембало. Під час цієї кампанії на території України вперше у бойових діях була застосована вогнепальна зброя.

З огляду на падіння Константинополя (1453 р.) і зростання турецької загрози фортифікації Чембало були суттєво зміцнені. Однак, це не врятувало твердиню від турецького сплюндрування у 1475 р.

Оцінивши вигідність розташування форту, турки перейменували його на Балаклаву (“Рибне Гніздів'я”) і розмістили в ньому численний гарнізон. Упродовж XVI – XVII ст. фортеця витримала чимало штурмів запорожських і донських козаків і кілька раз капітулювала під їхнім натиском.

Нині генуезька фортеця Чембало збереглася у доволі атракційному напівзруйнованому стані. Над урвищем височіють дві башти, ще дві заступають підступи до твердині з боку міського пляжу, вздовж схилу простежуються залишки оборонних стін, фундаменти замкової церкви й житлових приміщень.

Найвеличніше враження справляє масивна триярусна башта-донжон на вершині г. Кастрон над самим обривом, об підніжжя якого з гуркотом вдаряються морські хвилі. У її підземому ярусі вирубано простору цистерну для зберігання иапасів питної води на випадок тривалої облоги. Вода в резервуар подавалася керамічним водогоном з вершини сусідньої юри, а далі по керамічним трубам підводилася до усіх будівель фортеці. Висота донжону сягає 15 м.

Територія фортеці упорядкована і щорічно відвідується десятками тисяч туристів, які приїжджають на літній відпочинок у Крим. Для пожвавленя туристичного інтересу до неї під стінами башти-донжону Чембало влітку кожної неділі організовуються театралізовані анімаційні шоу і святкування. Туристи мають змогу спостерігати за перипетіями показових рицарських герців, змаганнями “середньовічних” лучників й арбалетників, помилуватися салютами з гармат середньовічного типу. При бажанні, кожен турист має нагоду приміряти на себе рицарські обладунки (чи середньовічні жіночі костюми), схрестити мечі в навчальому двобої зі "справжнім" рицарем, випробувати свою вправність у стрільбі з лука й арбалета.

Фортеця Каламіта й Інкерманський Свято-Климентівський печерний монастир утворюють єдиний архітектурний ансамбль на під'їзді до Севастополя.

Перше укріплення на Монастирській скелі з'явилося в VI ст. як фортпост Херсонесу. З ХІІІ ст. Каламіта захищала торговий порт Мангупського князівства – містечко Авліту. Після розширення генуезської присутності в Криму Каламіта стала вкрай небажаним торговим конкурентом Кафи. Під час військового зіткнення Мангупского князівства з генуезцями в 1433 р. вислане з Італії військо розграбувало і спалило місто. Однак за пару років мангупський князь Олексій відбудував фортецю. Вона займала площу 1,8 га., була оточена високими стінами й п'ятьма баштами із зубцюватими парапетами, за якими на дерев'яних підмостках стояли воїни.

Верхній ярус печер південного урвища Монастирської скелі також виконував функції оборонного бастіону з бійницями та вузькими проходами для пересування воїнів. Сюди з внутрішнього двору Каламіти вели круті сходини, вирубані у скельній товщі. Оборонний верхній ярус печер не мав сполучення з надземними ярусами печер культово-житлового й гос подарського призначення. Загалом таких печер у Монастирській скелі нараховується понад дві сотні.

У 1475 р. фортецю Каламіту захопили турки і назвали Інкерманом. Турецький гарнізон перебував тут до XVIII ст.

У нижній частині Монастирської скелі у III – VIII ст. виник грецький монастир. За легендою, заснував його Римський Папа Св.Климент, учень апостола Петра, у 98 р. відправлений римським імператором Траяном у заслання в “дику” віддалену окраїну імперії. (У 101 р. за продовження проповідництва християнства його втопили в Козачій бухті). Сюди ж згодом імператором Константом II й монофелітами було зіслано Римського Папу Св. Мартина І Сповідника, в обителі він упокоївся в 655 р.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 491