• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ИПОТЕЧНОЕ КРЕДИТОВАНИЕ 11 страница

Монастир-фортеця височіє на Замковій горі – скелястому мисі над р. Гнилоп'яттю – прямо в центрі сучасного міста Бердичева.

І.Пустиннікова подає легенду, що назва поселення походить від власного імені Бердич. Коли частина земель Київської Русі опинилася під владою Великих литовських князів, ця місцевість стала володінням Бердича, підданого князя Вітовта. Потім Бердич заснував хутір, який отримав назву Бердичева.

А фортецю на Замковій горі в XIV – XV ст. заснували лицарі Великого князівства Литовського Тишкевичі. Розквіт Бердичева припав на початок XVII ст., коли місто перебувало під владою Януша Тишкевича, воєводи київського. У 1927 р. Януш Тишкевич на чолі київської раті кинувся навздогін розбійній орді кримських татар, однак потрапив у полон і там заприсягся перед Дівою Марією, якщо врятується – віддасть свій кращий замок під обитель служителів Божих. Він дотримав присяги і тільки-но викупився з татарського полону, на знак подяки за своє визволення, заснував у Бердичівському замку монастир в ім'я Діви Марії. Туди з Любліна були запрошені босі кармеліти (таку назву орден отримав від гори Кармель в Палестині). Акт дарування святим отцям території колишнього замку Януш Тишкевич власноруч вписав у 1630 р. до книг Люблінського трибуналу.

2 березня 1634 р. київський воєвода Я.Тишкевич у присутності Київського католицького біскупа та усіх 27 магнатів Київського воєводства власноручно заклав перший камінь монастирського костьолу Непорочного Зачаття Святої Марії Діви (нині – т.зв. “Долішній храм”).

Брати чернечого ордену кармелітів, створеного в XI ст. під час хрестових походів, були призвичаєні до зброї навіть краще, ніж до справ молитовних. З 1630-го року вони шпарко заходилися розбудовувати фортецю на справжнісінький замок на кшталт замку Великого магістра іоанітів на о. Мальті. Тож на початку XVIII ст. монастир представляв із себе першокласну фортецю із непробивними для артилерії стінами, кам'яними баштами з бійницями для перехрестного обстілу з гармат і ручної вогнепальної зброї, валами-бастіонами, оснащеними далекобійними гарматами. За стінами замку постійно перебував численний міський гарнізон, у підземеллях зберігалися значні запаси зброї, гарматних ядер, пороху і продовольства. На озброєнні "чернечої обителі" числився арсенал із шестиде-сяти гармат. Досі у товщі Замкової гори під баштами й кость­олом монастиря збереглася розгалужена мережа просторих кам'яних сховищ-казематів, катівень й в'язничних “мішків” та справжній лабіринт заплутаних підземних ходів.

Отцям кармелітам знадобилося всього вісім років (1634-1642 рр.) на те, щоб вибудувати таку твердиню. З нагоди освячення монастиря в 1642 р. київський воєвода Януш Тишкевич подарував кармелітам родинну реліквію – коштовну ікону Богородиці роботи візантійських майстрів. Невдовзі ікона Бердичівської Матері Божої прославилася як чудодійна і стала об'єктом паломицтва прочан-католиків з усієї Речі Посполитої. За чудотворною силою її прирівнювали до образу Ченстуховської Матері Божої (теж, до речі, роботи візантійських іконописців Східної церкви), яку в XIV ст. польський князь Опольський вивіз у Ченстухово з давньоруського стольного граду Белза.

Упродовж буремних XVII – XVIII ст. Бердичівський монастир-фортеця витримав кільканадцять облог. Звитяжні події вершилися під його стінами на початку Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

У червні 1648 р. Бердичевську твердиню штурмом здобули козацькі полки Максима Кривоноса. З висоти її дзвіниці козаки почали методично обстрілювати з гармат сусідній Махнівський замок, за стінами якого переховувалися сам Януш Тишкевич з дружиною та п'ятьма сотнями нажаханих дрібних шляхтичів. Лише підхід численного польського війська коронного гетьмана Яреми Вишневецького врятував фундатора монастиря від козацького полону.

Під стінами Бердичева відбулася запекла битва, в результаті якої польське військо зазнало значних втрат, а сам Вишневецький ледь не загинув від списа Кривоносового сина. По ночі розбитий коронний гетьман з рештками свого воїнства щодуху чкурнув назад під захист високих стін свого Збаражського замку-резиденції. Адже визвольна війна українського народу виявилася не просто черговим “хлопським бунтом”. Слідом за найкривавішим ворогом українців Я.Вишневець-ким з Бердичева дременули і Я.Тишкевич та його польські ченці-кармеліти з коштовним образом Богородиці за пазухою. (Я.Тишкевич був поранений у битві з козаками під Пилявою і від ран та депресії через втрачені маєтності у 1649 р. помер у Любліні. А кармеліти повернулися в Бердичівську обитель аж після згасання Національно-визвольної війни українців за незалежність – у 1663 р.).

Наступна козацька звитяга під стінами Бердичівського монастиря-фортеці датована 1702 р. Тоді Київщина і Брацлавщина знову підняла повстання проти польського поневолення, яке очолили полковники Палій і Самусь. За стіни Бердичева було стягнуто значні контингенти польських військ на чолі з коронним гетьманом Яковом Потоцьким. Однак ця обставина не зупинила українських повстанців. Поночі вони увірвалися в місто, здобули замок, порубали поляків і захопили багатий обоз і казну. Під козацьким амоуправлінням Київське воєводство і, зокрема, Бердичів перебували аж 1713 р. У 1734-1736 рр. монастир знову опинився у вирі повстанського гайдамацького руху, на цей період капуцини вкотре евакуювалися з нього у свій люблінський осередок. Після тих козацько-селянських погромів монастирські укріплення прийшли у повне запустіння. Тож уряд Речі Посполитої у 1736 р. прийняв рішення про реконструкцію й зміцнення обороноздатності монастиря-фортеці.

Оборонний рів з перекидним мостом, високі мури з амбразурами та бастіонного типу башти Бердичівського монастиря перебудовувалися під під керівництвом видатного голандсь-кого військового архітектора Яна де Вітте, який прославився першокласою реконструкцією Кам'янця-Подільського й обіймав високий пост коменданта цієї наймогутнішої подільської твердині.

Паралельно зі зміцненням оборони і побудовою нових двоповерхових чернечих корпусів з 1739 р. тривали роботи зі спорудження величного барокового “Верхнього” костьолу. За бажанням старійшин католицької общини Бердичева та братії монастиря архітектор Ян де Вітте зробив святиню подібною до костьолу Св. Юра у Львові. Інтер'єри храму були оформлені розкішним ліпним декором, позолотою, різьбленням і розписом “al fresco”. Розписував храм італійський іконописець Фредеріче Веніаміно (пізніше він творив в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври). Після освячення у 1754 р. у храм було врочисто перенесено чудодійну ікону Бердичівської Матері Божої, а також дари Папи Римського – мощі Св.Феодора і частину хоругви Св. великомученика Георгія. Відтак, монастир став найбільшим центром католицького паломництва в Україні.

В 1759 р. капуцини перевезли з Любліна тлінні рештки фундатора Бердичівського монастиря Я.Тишкевича і врочисто перепоховали його у спеціальній підвівтарній крипті Нижнього храму.

У 1768 р. Бердичівська твердиня зуміла місяць утримувати оборону під шквалом артилерійських обстрілів і запеклих штурмів російських військ генерал-майора М.Кречетнікова, який намагався “викурити” звідти загін барських конфедератів на чолі з Казиміром Пулавським. Від тієї звитяжної оборони в цегляній кладці головних воріт обителі досі залишилися окремі чавунні гарматні ядра, що застряли там під час обстрілу монастиря.

Після першого поділу Речі Посполитої й розгортання антикатолицьких гонінь, у 1771 р. російський уряд пертворив бердичівський монастир на в'язницю для чільників греко-католицькога духівництва і тієї частини польської шляхти, яка виступала за незалежність Польщі. Однак костьол продовжував діяти і до 1866 р. залишався основним духовно-ідеологічним центром антиросійського руху польської шляхти за відродження Речі Посполитої.

Поступо в місті відбувається зміна етнічного складу населення, починає чисельно зростати українська громада, однак ще більш динамічно – єврейська община. Адже Бердичів у кінці XVIII – XIX ст. перетворився на значний ярмарково-бізнесовий центр Малоросії і навіть зажив слави головного центру контрабандних оборуток у Центрально-Східній Європі. Київський генерал-губернатор Д.Бібіков з цього приводу навіть констатував таке: “Бердичів був зосередженням контрабандного промислу в тому масштабному, доладної форми організованому вигляді, в якому навряд чи ще траплявся колись і де-інде...”. Економічний спад почався лише з останньої чверті XIX ст. внаслідок прокладання з Києва магістральних залізниць до Одеси і Бресту й перенацілення шляхів руху транзитно-товарних потоків теренами України.

За підтримку чергового польського повстання у 1863 р. в бердичівських капуцинів конфіскували друкарню і решту приміщень монастиря за винятком Верхнього храму. Третє відродження обителі почалося з 1904 р., коли київський генерал-губернатор видав дозвіл на повернення капуцинам усієї монастирської території. Відбудовою цієї східної твердині католицизму особисто опікувався Папа Пій X.

Після окупації Української народної республіки армією більшовицької Росії Бердичівський монастир було розграбо­вано, й коштовна, коронована Римським Папою ікона Богородиці назавжди зникла. Однак, після падіння радянського режиму іконописцями було відтворено точну копію славнозвісного образу. У 1998 р. її було освячено й короновано Папою Римським Іоанном Павлом II та передано назад у “Верхній” монастирський костьол, де з того часу знову притягує тисячі паломників Санктуарій Божої Матері Бердичівської.

Свято-Успенська Почаївська лавра – найбільша православна паломницька святиня Волині, Галичини, Поділля, Білорусі й Молдови, друга за значимістю релігійна святиня українського народу. Лавра знаходиться на півночі Тернопільської області в межах історичного Волинського краю. Разом із пам'ятками сусіднього (24 км.) Кременця Почаївська лавра входить у Кременецько-Почаївський державний істори-ко-архітектурний заповідник.

Почаївська лавра височіє на високій Почаївській горі, що панує над всією околицею більш ніж на 75 м. Позолочені куполи дзвіниці і лаврських храмів в ясну погоду видно з відстані до 30 км. Гору з трьох боків оточує містечко Почаїв.

В архіві Почаївської лаври збереглася рукописна “Книга позовів і документів” за 1661 р., в якій стверджується, що кілька монахів Києво-Печерської лаври оселилися тут ще в 1240 р. після сплюндрування Києва ханом Батиєм. У народній пам'яті закарбувалося передання про те, як на Почаївській горі в часі монгольської навали двом ченцям і пастуху Івану Босому явилася Божа Матір у вогненному стовпі. На скелі, де ступила Пречиста, відбилася її стопа, з якої заструменіло святе цілюще джерело. Монастир збудовано на скелі, води поблизу нема, тому з'ява її ступні – справжнє диво. Відтоді Почаївська гора з укріпленим монастирем на вершині в усі часи служила символом опору українського народу насильницькому окатоличенню “вогнем і мечем”, яке несли з собою зверхні польські магнати-“місіонери”.

Перші документальні відомості про монастир “грецького обряду” в Почаєві є в грамоті польського короля Сигізмунда І (1527 р.), де він характеризується як дуже шанований у народі, стародавній і славний.

У 1597 р. українська дідичка Анна Гойська дарувала монастиреві маєтності й свою чудотворну ікону Божої Матері, згодом названу Почаївською. Цей образ став головною святинею лаври і відтоді глибоко шанується українським народом. Ікону створено на Афонській горі у XIII – XIV ст. на замовлення константинопольської патріархії. З нею грецький митрополит Неофіт у 1559 р. прибув з Візантії в Україну для збору пожертв на відбудову патріаршого престолу, сплюндрованого турками. У віддяку за щедрі пожертви Анни Гойської митрополит благословив її цією іконою, і вона залишилася у маєтку Гойських. В замковій каплиці Гойських образ перебував понад 30 років, причому за цей час перед ним відбулося декілька чудесних зцілень. Анна ж після прозріння перед іконою її сліпого від народження брата Пилипа Козинського, була глибоко вражена цим чудом і, вважаючи себе не гідною одноосібно володіти такою іконою, передала її сусідньому Почаївському монастиреві. Тоді ж вона зробила і так званий фундушевий запис, щедро обдарувавши обитель великими земельними маєтками і щорічними пожертвами.

Невдовзі в монастир прибув той, хто прославив його преподобний Іов Почаївський, у миру – Іван Залізо. Десятирічним хлопчаком він вступив до Угорницького монастиря, рано прийняв чернечий постриг, а в тридцять років, як і належить за православними канонами, був висвячений на ієромонаха. Чутки про його чернечі подвиги досягли можновладного іюлодаря Волинського краю – православного князя Костянтина Костянтиновича Острозького. Це він був натхненником та фундатором першої повної друкованої Біблії церковнослов'янською мовою, яка побачила світ у 1581 р. А через рік після цієї вікопомної події преподобний Іов на запрошення князя прибув на Волинь, у Дубно, до Чеснохресного монастиря, яким і керував протягом двадцяти років.

Після смерті ясновельможного князя отець Іов, “утікаючи від людської слави і бажаючи мати славу єдино від тайновидця Бога”, як згодом писали його сучасники, потайки залишив Дубно і подався на Почаївську гору. Братія обрала його ігуменом-настоятелем монастиря.

Отець Іов реформував Почаївський монастир із пустельно-скитського (коли монахи жили в окремих печерних келіях і збиралися разом лише в церкві на службі Божій) на спільно-житійний за уставом Студитського монастиря в Константинополі. Це означало, що встановлювався чіткий порядок щоденного життя братії із призначенням кожному ченцеві праці в церкві та в монастирському господарстві, а також запроваджувалися постійні богослужіння. За преподобного Іова, у 1649 р., коштом місцевої православної шляхти, переважно родини Домашевських, було збудовано велику муровану Троїцьку церкву в стилі українського бароко. А весь монастирський комплекс обнесено оборонними стінами з кутовими баштами.

Преподобний Іов залишив послідовникам і нащадкам досконалий взірець сполучення християнського аскетизму із суспільним служінням. З одного боку, він часто зачинявся у тісній кам'яній печері-келії, де протягом трьох днів, а то й цілого тижня “мав за їжу лише сльози” і молився за світ. З другого боку, полум'яні антиуніатські й антипротестантські проповіді отця Іова, його активна участь у соборах Української православної церкви викликали повагу до нього навіть у недругів України та українського православ'я.

Іов Почаївський упокоївся у столітньому віці, 28 жовтня 1651 р. і невдовзі церквою був канонізований (прилучений до лику святих). Його нетлінні мощі донині покояться біля його тісної печерної келії.

Почаївський монастир витримав чимало облог. Зокрема, за царювання польського короля Яна Собєського (1674-1696 рр.), у розпал Збаражської війни з турками влітку 1675 р. татарські полки хана Нурредина з трьох боків обложили Почаївську Лавру. З фортифікаційної точки зору тогочасні неви­сокі укріплення монастиря давали татарам сподівання на легке здобуття й пограбування обителі. Зі сходом сонця 23 липня 1675 р. татари ринулися на приступ монастирських стін. У ту ж хвилю ігумен закликав усю братію, яка зібралася в соборі Успіння Пресвятої Богородиці, до палкої молитви. І з першими словами акафісту Пресвятій Богородиці над Почаївською лаврою з'явилася Мати Божа у супроводі сяючого війська небесних ангелів з оголеними мечами в десницях. Татар охопило сум'яття, вони розгубилися і почали задкувати геть від лаври, деякі сміливіші вояки стали стріляти в небесне воїнство, але пущені в небо стріли негайно поверталися назад і ранили тих, хто їх пускав. Тоді серця татар скував жах. У сліпій паніці ординці кинулися хто-куди навтіч, кінні під час хаотичної втечі топтали, калічили й убивали пішців. Окрилені з'явою Пресвятої Богородиці – небесної опікунки святині – захисники монастиря кинулися навздогін ординцям і захопили багатьох татар у полон. За переказами, чимало полонених татар, які стали свідками небесного чуда, згодом прийняли християнську віру і залишилися в монастирі назавжди.

У 1706 р. гетьман Іван Мазепа прихистив братію Почаївського монастиря у Батурині, куди ігумен І.Саєвич спішно вивіз чудотворну ікону Богородиці й інші храмові коштовності, на які “наклав оком” шведський король Карл XII. Полки саксонських наймаців короля наступного року таки брутально вломилися в обитель й дощенту її розграбували.

З 1720 р. розпочався греко-католицький період в історії сплюндрованої шведами Почаївської лаври. Тих ченців, котрі не побажали прийняти унію, прогнали геть, натомість в обителі облаштувалися ченці греко-католицького Василіанського чину. Справжнім меценатом монастиря в цей період став вельможний граф Микола Потоцький. Найперше він добився визнання Почаївської Матері Божої всім католицьким світом -Римський Папа Климент XIV коронував ікону золотими діадемами. А сам монастир коштом М.Потоцького було суттєво розбудовано. Посеред обителі постав головний храм – величий бароковий собор Успіння Пресвятої Богородиці (висота – 56 м, довжина – 54 м, ширина – 40 м) – який однак абсолютно не вписався в архітектурні канони Східної церкви й довгі десятиліття сприймався прочанами суто як чужинецький костьол. Адже при його будівництві німецький архітектор Готфрід Гофман керувався рідними для нього протестантськими кляшторами в стилі пізнього центрально-європейського бароко (скажімо, лише з 1831 р. після повернення обителі у православ'я в Успенському соборі нарешті з'явився іконостас (привезений з Москви), тоді ж інтер'єр собору розписали згідно з канонами Східної церкви).

У 1831 р. російська влада повернула монастир православним, у 1833 р. російський синод надав монастиреві статус Лаври. З 2-ої половини XIX ст. архітектурний ансамбль обителі набуває сучасних рис, старі укріплення й чернецькі корпуси реконструюються, частково розбираються, постають нові споруди: 65-тиметрова лаврська дзвіниця, архієрейський будинок, надбрамний корпус, друкарня. Формування монастирської обителі завершилося спорудженням Троїцького собору (1906-1912 рр., архітектор О.Щусів).

Упродовж кривавого XX ст. Пресвята Богородиця либонь дійсно покривала лавру своїм святим омофором. Чернече служіння тут не припинялося ні під час Першої й Другої світових воєн, польського й енкаведистсько-комуністичного терору. Затятий опір усього місцевого населення й масові заворушення раз у раз перешкоджали кільком намаганням радянсь­кої влади позабивати входи у келії та храми дошками, а на браму обителі повішати колодку на важких ланцюгах.

Основні об'єкти туристично-паломницького огляду в Почаївській лаврі:

· Скеля з відбитком стопи Пресвятої Богородиці і цілющим джерелом. Святиня українського народу - об'єкт масово­го міжнародного паломництва. У 1649 р. стараннями Іова По-чаївського довкола скелі була збудована Троїцька церква, і слід Богородиці опинився посеред цього храму на її вшанування.

· Чудотворна ікона Почаївської Богоматері. Створена в XV ст. болгарським ченцем-маляром. Має коштовну золоту раму, щедро інкрустовану діамантами й рубінами. Ікона є святинею українського народу й об'єктом масового міжнародного паломництва.

· Печерна церква преподобного Іова. У викутій Іовом печері, в якій він тижднями усамітнювався для молитов, нині зберігаються нетлінні мощісвятого. Об'єкт масового релігійного паломництва.

· Комплекс середньовічних монастирських укріплень. Зокрема варто ззовні оглянути похилі кам'яні стіни з могутніми контрфорсами.

· Монастирський комплекс з корпусами келій, архиєрейським будинком (1825 р.) і іншими житловими і господарськими будівлями.

· Собор Успіння Пресвятої Богородиці 1771-1783 рр. Дзвіниця Успенського собору триярусна, заввишки 65 метрів (за висотою – третя в Україні після дзвіниць Києво-Печерської лаври та собору Св.Софії), її видно при під'їзді до Почаєва за 32 км. На верхньому ярусі дзвіниці знаходяться дзвонику-ранти. Вага найбільшого дзвону становить 11,5 тон.

· Троїцький собор у псевдоруському стилі (1906-1912 рр., арх. О.Щусєв).

· Дерев'яна Покровська церква 1643 р. – пам'ятка давньоукраїнського сакрального зодчества. Знаходиться в центрі Почаєва.

Нині Почаївська лавра є всесвітньовідомим центром паломництва. На прощу у лавру в дні святкувань Успіння Богородиці (28 серпня) і преп. Іова (10 вересня) сходяться християни з усієї України, а також з Молдови, Румунії, Білорусі й Російської Федерації. При лаврі діє готель для прочан.

Києво-Печерська лавра - це основна національна святиня українського народу, що має офіційний статус Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника (Київ, пул. Січневого повстання, 25; доїзд – до станції метро “Арсенальна”).

Першим документально відомим печерним самітником київських круч був Ілларіон – пресвітер церковці Святих Апостолів у с. Берестове (заміській резиденції київських князів), з 1051 р. – перший українець, висвячений у сан київського митрополита, автор легендарного “Слова про Закон і Благодать”. Саме Ілларіон ще за бутності своєї пресвітером викопав у кручі для себе печеру й усамітнювався у ній для молитов й посту.

Цю печеру обрав місцем свого перебування преподобний Антоній (уродженець м. Любеча на Чернігівщині) після повернення у Київську Русь з Афонського монастиря Візантії. Ще юнаком Антоній став послушником одного з монастирів Києва. Однак після смерті в 1015 р. князя Володимира Великого й початку міжусобної бортьби за київський престол між його синами Антоній подався з Києва у Грецію. На горі Афон Антоній прийняв чернечий постриг і одержав благословення для упорядкування й примноження чернечого життя на руських теренах. Балагурно-життєрадісне чернецтво тодішніх київських монастирів вразило афонського аскета, тож він оселився подалі від гамірної столиці. Невдовзі слава про аскетичного пустельника поширилася з вуст в уста, і до нього приєдналися ще 12 богобійних самітників. Вони заклали Дальні печери, обладнали першу печерну церковцю. Звідси й походить назва монастиря – Печерський. Ігуменом над ними Антоній призначив Варлаама (сина родовитого київського боярина), відтак перебрався на протилежний північний схил яру, викопав там для себе нову печеру й усамітнився в ній. З цієї печери починається історія заснування Ближніх печер.

З ласки київського князя Ізяслава у володіння монахів перейшло все плато між яром і с. Берестовим (т.зв. Верхня лавра). Тут вони заклали дерев'яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці і перебралися у наземні келії. А в печерах продовжували перебувати лише окремі відлюдники, і в них у спеціальних камерах-криптах почали ховати усопшу братію (тут, для прикладу, можна побачити раки з мощами билинного Іллі Муромця чи славетного Нестора Літописця). Невдовзі князь Ізяслав попросив преп. Варлаама очолити новозбудований монастир Св. Димитрія Солунського (християнське ім'я князя Ізяслава – Димитрій, тож цю обитель він зрубав на честь свого святого покровителя). А другим ігуменом Печерським став преподобний Феодосій (уродженець м. Василькова на Київщині). Через бідну зовнішність він не був прийнятий у жодному зі столичних монастирів і прихисток знайшов лише в заміській обителі печерних самітників, де став учнем і сподвижником преп. Антонія.

За ігуменства преп. Феодосія Печерський монастир перетворюється на центр духовного життя Київської Русі. З його стін вийшло близько 30 єпископів, запрошених очолити високі церковні кафедри в удільних столицях Русі. Печерські ченці стають засновниками й ігуменами десятків нових монастирів, вони запрошувалися в якості духівників і вчителів богослов'я в усі князівські родини.

Києво-Печерський монастир вперше згадується під 1051 р. в “Повісті врем'яних літ”, укладеній преп.Нестором Літописцем на підставі компонування давніших писань і усних переказів язичницької доби (у т.ч. Літопису Аскольда). Монастир стає центром давньоукраїнського літописання (одну лише “Повість...” кількаразово редагували відповідно до династично-політичних уподобань тогочасних київських володарів та формування канонів церковно-слов'янської історії). Тоді ж у монастирських стінах формуються канони давньоруського сакрального зодчества, малярства, медицини, філософії тощо.

На землях, подарованих лаврі князями, в с. Берестовому у 1070-і рр. починається інтенсивне кам'яне будівництво. На початку XIII ст. воно завершується створенням величного архітектурного ансамблю. На той період було зведено Успенський собор (1073-1089 рр.) – головний храм монастиря, Троїцьку надбрамну церкву, Трапезну і кам'яні мури зі стрільницями навколо Верхньої лаври. Ченці перебиралися жити в наземні келії, а печери перетворилися на місце поховань.

В епоху Київської Русі монастир був не тільки релігійним центром, активним провідником християнської релігії, а й значним осередком давньоукраїнської культури. В ньому жили й працювали відомі письменники-літописці, художники, лікарі, зодчі. Серед них – засновник-укладач “Повісті врем'яних літ” Св.Нестор, літописці Іаков, Никон, Іоанн, перші автори “Патерика” Симон і Полікарп, лікарі Агапіт, Даміан та інші.

Найбільшого спустошення монастир зазнав у 1240 р. під час взяття Києва монголо-татарськими полчищами хана Ба-тия. Вдруге монастир був сплюндрований у 1482 р. під час нападу на Київ кримсько-татарського хана Менглі-Прея.

Проте лавру кожного разу відбудовували відповідно до нових естетичних уподобань. Наприкінці XVII ст. почався останній етап кам'яного будівництва, який завершився у 1760-х рр. створенням унікального архітектурного ансамблю в стилі барокко. Майже в такому вигляді він і зберігся до нашого часу.

Ще з XII ст. монастирськими літописцями були описані житія Печерських Святих XI – XII ст. У XV ст. на основі цих житій склалася “Книга Святих Отців Печерських”, більше відома як “Патерик Печерський” – цінне джерело з історії, філософії й духовної культури України давньоруського

періоду.

З 1596 р. обитель очолює боротьбу проти насильницького покатоличення українського народу, розвиває активну і іросвітницьку діяльність.

У 1632 р. печерського архімандрита преп. Петра Могилу висвячено у сан митрополита Київського (зі збереженням лаврського настоятельства). Його подвижницькою працею в умовах жорсткої експансії католицизму й уніатства було зміцнено позиції українського православ'я. У Києві митрополит відкрив духовну школу, що згодом “виросла” у Києво-Могилянську академію – пеший університет України західноєвропейського взірця. У 1643 р. Петро Могила канонізував похованих у печерах чорноризців. їхні тіла були проголошені “святими мощами печерських угодників”. З цього часу печери лаври перетворюються на об'єкт масового релігійного паломництва. (Загалом у печерах знайдено 118 поховань, 49 з них домонгольского періоду). Того ж року печерська друкарня для всіх православних видає “Правило молебне до Преподобних Отців наших Печерських і усіх Святих, слава яких у Малій Русі просяяла, пе-ваємоє, коли і де хто ізволить”.

У 1627 р., зусиллями Петра Могили, з монастирської друкарні виходить перший український тлумачний словник “Лексикон славеноруський”, у 1635 р. – перше друковане видання “Патерика Печерського”. В подальші роки для контраргументації католицьким місіонерам (отцям домініканам, кармелітам, єзуїтам і ін.), які наводнили Україну, тут друкується польською мовою “Патерикон” та “Опис землі чудес, як у самому Печерському монастирі, так і в обох святих печерах” (“Тератургима”) з розповіддю про чини печерських монахів, чудеса, які творять їхні мощі у Ближніх і Далеких печерах та першими картами цих підземель. А в 1674 р. з монастирської друкарні виходить “Синопсис” – перший підручник української історії.

У 1688 р. Печерський монастир першим на теренах колишньої Русі набуває статусу Лаври. Київська митрополія Української православної церкви, підпорядкованої Константинопольському патріарху, у XVII ст. охоплювала територію сучасних Правобережної України, Білорусі й Литви (православні землі Речі Посполитої). У період національного відродження XVI – XVII ст. у лаврі творили видатні діячі української культури Єлисей Плетенецький, Памво Беринда, Захарія Копис-тенський, Іов Борецький, Петро Могила, Опанас Кальнофойський, Інокентій Гізель та інші.

У 1698-1701 рр. на кошти гетьмана Івана Мазепи навколо Верхньої Лаври було збудовано кам'яні фортечні мури, що відповідали усім вимогам тогочасного рівня військово-інженерного зодчества. Кам'яні стіни з бійницями замінили благенькі старижитні дерев'яні частоколи і цегляні стіни, закладені ще в давньоруські часи, що вже не давали надійного захисту під час ворожих навал. Загальна довжина оборонних стін сягала 1190 м, товщина – близько 3 м, висота – до 7 м. По периметру монастирського подвір'я вздовж усіх стін, на висоті трьох метрів від землі тягнувся поміст для стрільців у вигляді аркади, а над помостом у стіні – ряд стрільниць для стрільби з рушниць. Згодом ці масивні мури стали складовою частиною Печерської (Київської) фортеці, спорудженої в 1701-1723 рр. як опорний пункт російського царя Петра І у масштабній війні зі шведським королем Карлом XII. У ній тривалий час перебували київська адміністрація й міський гарнізон.

На кутах фортечних стін монастиря збереглося чотири башти: Св. Іоанна Кущника, Св. Онуфрія, Часова та Малярна. Над одними з шести воріт монастиря-фортеці – “Економічними” (виходять на Соборну площу) – гетьманом Іваном Мазепою у 1696-1698 рр. було збудовано п'ятиглаву Всіхсвятську церкву – перлину української архітектури стилю козацького барокко XVII ст. У заглибині північної стіни церкви викарбу-вано геральдичний щит її фундатора І.Мазепи.

З 1926 р. архітектурний комплекс лаври став державним історико-культурним заповідником, а монастир у 1928 р. закрито. З 1930 р. тут розміщені найбільші музеї Києва та України. З 1942 до 1961 рр. зусиллями архієпископа Давида Абашидзе діяльність монастиря було відновлено. (Д.Абашидзе відомий також тим, що під час його інспекційної перевірки Тифліської духовної семінарії з лав її спудеїв було виключено Й.Джугашвілі – майбутнього радянського вождя-антихриста Сталіна).

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 523