• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ИПОТЕЧНОЕ КРЕДИТОВАНИЕ 13 страница

Одним з лідерів антипольського повстання був український боярин Івашко Преслужич Рогатинський – воєвода замку й староста Олеська. За неприступними мурами твердині він зібрав ополчення з усіх навколишніх сіл. Свої загони привели старости Масько Каленикович, Олехно Черемоський (з с. Черемошня), Івасько Мостич Кадлубиський (з с. Кадлубиська), Сенько Смоленський (з с. Смільно), Демко Жидівський, (з с. Ожидів), Януш з Підгорець, Нег Старобродський (з Бродів), Лев Чеський (з с. Чехи).

Армії поляків та німців-хрестоносців тримали в облозі Олеський замок два місяці, однак здобути приступом так і не змогли. Лише глибокої зими 1432 р., коли запаси оборонців вичерпалися, а підмога від Свидригайла так і не надійшла, повсталі бояри пішли на змову з королем і капітулювали за умови, що Ягайло не переслідуватиме їх і поверне їм у довічне володіння конфісковані короною маєтки з названими поселеннями.

У 1441 р. король Вдадислав Варненьчик віддав “замок Олеський з містом та цілою округою” лицареві Янові з Сієни за заслуги в обороні руських земель від татарських набігів. В XV – XVI ст. замок зазнавав неодноразових руйнівних нападів татар. Він перейшов у власність Каменецьких, а згодом – Гербуртів. У 1590 р. новий господар – коронний гетьман Станіслав Жолкєвський поновив напівзруйновані замкові фортифікації.

Після переходу у 1605 р. у власність Івана Даниловича Олеський замок остаточно реконструюється й стає осередком давньоукраїнської культури і громадсько-політичного життя. Зокрема, на військовій службі у Руського воєводи Івана Даниловича перебував Михайло Хмель (батько Богдана Хмельницького). Згодом, коли Данилович став чигиринським старостою, то своїм підстаростою він зробив Михайла Хмельницького, переселивши його з родиною на хутір Суботів. У 1648 р. Богдан Хмельницький на чолі козацького війська повернувся в Олесько й звільнив місто від магнатського врядування.

У 1629 р. в покоях замку народився майбутній король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський (онук власника замку Івана Даниловича, який у 1627 р. влаштував у замку розкішний бенкет з приводу одруження своєї доньки Теофілії з Якубом Собєським). Згодом, уже ставши королем Польщі, Ян ІІІ Собєський викупив свій отчий замок і став подовгу мешкати у ньому зі своєю коханою дружиною. У 1639 р. у покоях Олеського замку народився ще один король Польщі – Михайло Корибут- Вишневецький.

З XVIII ст. королівський замок починає поступово занепадати. Все цінне з нього Жевуські повивозили у Підгорецький замок (наприклад, розкішний стіл з чорного мармуру, на якому хрестили майбутнього володаря Речі Посполитої Яна Собєського). З 1882 р. забитий дошками замок майже століття простояв у законсервованому стані, переживши Першу і Другу світові війни.

І тільки з 1970 р. завдяки зусиллям директора Львівської картинної галереї Бориса Григоровича Возницького в Олеському замку розпочалися реставраційні роботи з одночасним формуванням музейної експозиції.

Зараз замок відреставровано, можна оглянути його могутні зовнішні контрфорси, укріплену браму, внутрішній двір, замковий колодязь, пробитий аж у підніжжя гори на глибину 42 м, прогулятися дерев'яними замковими галереями.

Нині тут відкрито архітектурно-художній музей-за-повідник “Олеський замок” – відділ Львівської картинної галереї. У виставкових залах замку-музею експонується понад лівтисячі творів давнього українського мистецтва X – XVIII ст. Експозиція включає колекцію давньоруських коштовностей XII ст. (2 зал), раритетних іконостасів і ікон XV – XVII ст. (зали 4, 9), картин-портретів XVI – XVII ст. і скульптури XVII ст. (зали 5-6), стародавніх меблів, а також найбільшу в Європі збірку барокової дерев'яної скульптури XVIII ст. (майстрів Іоанна Георгія Пінзеля, Томаша Гутера, Яна Оброцького, Кон-рада Кутшенрайтера, Себастіана Фесінгера, Антонія Осінського й багатьох інших – зал 11). Серед мистецьких “перлин” експозиції – батальне полотно “Битва під Віднем” італійського художника Мартино Альтомонте (1692 р., розміри 7,65 на 7,38 м.) з центральною постаттю короля Яна III Собеського в блискучому парадному обладунку (10 зал), дерев'яний іконостас з с. Голоски (маляра Федора Сеньковича), надгробок княгині Сенявської з Бережанського замку, що на Тернопільщині, портрет власника замку Івана Даниловича (1620 р.), французькі гобелени початку XVIII ст. з мотивами поезій Овідія тощо.

Над в'їзною брамою Одеського замку вмонтовано різьблений з каменю пишний прямокутний барельєф з зображеннями людей, тварин і химер. Його виготовили на замовлення руського воєводи Яна Даниловича під час реконструкції Олеського замку в кінці XVI – на початку XVII століття.

Раму барельєфу утворюють дві прямокутні пілястри, з'єднані у верхній частині трикутним фронтом із різьбленим зображенням Бога Отця. Всевишній у лівій руці тримає яблуко – символ заповідей Божих, а піднята правиця застерігає людей від порушення їх.

Під фронтоном, у верхній частині пілястрів, зображено символічні постаті Віри (ліворуч) і Справедливості (праворуч).

А в центрі барельєфа розташований круглий геральдичний щит володарів Одеського замку, який підтримують два ангели-хранителі. Вони стоять на двох лежачих левах – символах могутності і непереможності. Над щитом розташовані три постаті амурів.

Не менше цікавого таять у собі підземелля Одеського замку. Для туристів тут відтворно інтер'єр середньовічної в'язниці-катівні з виставкою знарядь для тортур і покарань (“Колесо смерті”, “Диба – драбина для розтягування” і ін.).

Замок оточує ландшафтий парк XVIII ст. з водоймищами, алеями і скульптурними композиціями. Тут можна прогулятися й сфотографуватися на фоні одеських левів, що охороняють парадний підйом до грізного замку.

Навпроти Одеського замку його власником Северином Жевуським закладено монастир капуцинів XVIII ст. з костьолом Св.Йосифа (1739 р., стиль бароко, архітектор Мартин Добравський). Монастир утворює єдину архітектурно-ландшафтну композицію із замком. Розкішний парадний фасад костьолу звернутий до узвозу, що веде до воріт Одеського замку. У фондосховищах і виставковому залі монастиря зберігаються шедеври давньоукраїнського і європейського мистецтва.

Туристичне відродження наймогутнішого із замків “Золотої підкови Львівщини” було б неповним без реалізації ще одного проекту – відновлення в одному з підземних залів оригінальої атмосфери давньоруської гридниці – ресторану “Гридниця”.

Стіни гридниці, муровані русичами в кінці XIII ст., “пам'ятають” десятки легендарних воєначальників і лицарів-гриднів, інтер'єри повністю відтворюють побут бенкетного залу галицьких князів, столи, лави, світильники, кераміка є точними копіями речей тогочасної епохи. А вбрання персоналу ресторану пошите за модою Речі Посполитої XV – XVI ст.

Страви, приготовані за віднайденими давньоукраїнськими рецептами, та “жива” середньовічна музика доповнюють ауру цілковитого занурення гостей замку і “Гридниці” в епоху Галицької Русі і її спадкоємиці Литовсько-Руської держави.

Анімаційну складову туристичного відродження Олеського замку щороку розвивають шляхом організації концертів концертів класичної музики, театралізованих шоу, фестивалів, мистецьких пленерів тощо.

Історичне село Підгірці, розташоване у Бродівському районі за 3 км. від Одеська, відоме на всю західну Україну своїм найвишуканішим замково-палацовим комплексом (“маленьким Версалем”), що є однією з туристичних “візиток” Львівщини.

Поселення виникло після монголо-татарської навали за три кілометри від літописного давньоруського граду Плісненська, що був дотла сплюндрований в 1241 р. ордою хана Батия.

Підгірці вперше згадуються в документах у 1431 р., їх власник “Іван з Підгорець” пліч о пліч з Івашком Преслужичем обороняв Одеський замок від армії польського короля. Невдовзі король Владислав Ягайло підтвердив за Іваном Підгорецьким привілей на володіння селами Підгірці і Загірці. У 1633 р. в збіднілих Підгорецьких земельні маєтності викупив коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський.

Підгорецький замок – визначна пам'ятка пізньоренесансної архітектури. Збудував його на замовлення великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського італійський архітектор Андреа дель Аква в 1635-1640 рр., а оборонні бастіони твердині проектував французький військовий інженер Г.Л. де-Боплан.

Осердям розкішного замку бастіонного типу став вишуканий триповерховий палац. З трьох боків весь палац оточений глибоким ровом, з північного боку, зверненого до долини, він мав гарну терасу з балюстрадою і скульптурами. Основну функцію замку-палацу задекларував такий фундаційний вислів “Вінець ратних трудів – перемога, перемога – тріумф, тріумф – відпочинок”, викарбуваний на мармуровій таблиці при вході на територію резиденції коронного гетьмана. За гармонійність і витонченість пропорцій цей палац справедливо нарекли “маленьким Версалем” (Підгорецький “маленький Версаль” старший за французький Версаль на десять років).

Однак не слід розцінювати Підгорецький ансамбль суто як відпочинкову резиденцію. Це був повноцінний оборонний замок, що неодноразово приймав на себе нищівні ворожі удари. Так, у 1651 р. під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького його здобуло козацьке військо. Значних руйнувань йому завдали також турецько-татарські навали 1672 й 1688 рр.

У другій половині XVII – на початку XVIII ст. замок перебував у власності магнатських родин Конєцпольських (у 1646-1682 рр.) та Собєських (у 1682-1720 рр.).

Новий розквіт палацу припав на період володарювання графської династії Жевуських (XVIII ст.). Вацлав Жевуський, який викупив помістя у 1720 р., закохався у Підгорецький замок і вирішив перетворити його на “галицький Версаль”. Магнат з витонченим мистецьким смаком зібрав у Підгорецькому замку величезну навіть за тогочасними європейськими мірками колекцію цінних стародавніх картин, книг, зброї, меблів, порце­ляни і кришталю, перенісши у своє родове помістя все найцінніше з сусіднього королівського Олеського замку та інших замків Галичини. Окремо зберігалися особисті речі короля Яна III Собєського і трофеї, здобуті Вацлавом і Северином Жевуськими у битвах з козаками, москалями, волохами, татарами й турками. Просторими позолоченими залами палацу (“Золотою”, “Кармазиновою”, “Китайською”, “Лицарською”, “Дзеркальною” й ін.) з розкішним скульптурним декором і драпіруванням, мармуровими порталами і художнім паркетом прогулювалася еліта тогочасної Європи (включаючи монархів такого рівня як Карл XII й Петро І). У Підгорецькому палаці відбувалися гучні бали й шляхетські бенкети з гарматними залпами, військовими парадами, театральними спектаклями та феєрверками. При в'їзді в замок стояла парадна драгунська варта. А алеями замкового парку вільно прогулювалися пави.

Російський цар Петро І під враженням квартирування серед величі Шдгорецького палацу, повернувшись у Петербург після закінчення Північної війни зі шведами і їхнім союзником гетьманом Іваном Мазепою, одразу ж повелів закласти для себе під Петербургом аналогічну резиценцію – “Петрод-ворєц”.

За Северина Жевуського, який присвятив своє життя пошукам скарбів на підвладній йому території Пліснеського городища і створенню “філософського каменю” у своїй алхімічній лабораторії (в одному з казематів замку), палацовий комплекс починає приходити в запустіння. (На момент придбання ним у 1787 р. цього помістя воно було оцінене 201 000 злотих). Долучилися до цього процесу і подальші його управителі. Однак граф Леон Жевуський, який приїхав у Підгірці з Європи у 1833 р. вклав чималі кошти в реставрацію родинного гнізда своїх вельможних предків і перед смертю, з огляду на відсутність прямого спадкоємця, заповів Підгорецький маєток князю Євстахію Сангушкові з обов'язковою умовою, аби той завершив реставрацію замку. Відновлювальні роботи тривали аж до 1903 р.

До більшовицької окупації Української народної республіки Сангушки сумлінно дбали про відродження замку. Та після того як російський отаман Будьоний повішав його останнього господаря, а його вояки розікрали все коштовне “буржуйське” майно, Сангушки емігрували в Аргентину, а палац передали під нагляд Національної галереї Львова. Польська влада опікувалася спорудою. У 1940 р. було навіть винесено рішення про відкриття в Підгорецькому замку державного музею. Однак, цьому завадила Друга світова війна.

Під час Другої світової війни німці й росіяни завершили пограбування найвишуканішого палацу України (у жовтні 1945 р. все найцінніше з палацу комуністи вивезли в Ленінград, окремі підгорецькі скульптури нині прикрашають Літній сад Петродворца). Після війни у 1949 р. тут організували закритий тубдиспансер, найбільшої руїни інтер'єрам пам'ятки завдала дводенна пожежа у 1956 р., спричинена звичайнісіньким безгосподарським радянським нехлюйством. І лише з 1997 р. завдяки титачічним зусиллям Б.Возицького один із найпрекрасніших палаців Центральної Європи, врешті-решт, було передано Львівській галереї мистецтв.

Підгорецький палацово-замковий ансамбль зберігся у ма-лопорушеному стані. В наш час замкова територія є охоронним туристичним об'єктом загальнодержавного значення -музеєм-заповідником “Підгорецький замок”, що є філіалом Львівської галереї мистецтв.

Основними об'єктами туристичного огляду у Підгірцях є:

· Споруда Підгорецького палацу з терасами і відкритими галереями-аркадами – це найяскравіший “діамант” “Золотого кільця Львівщини”.

· Ансамбль бастіонних замкових укріплень з земляними валами і ровами (спроектований, за припущеннями вчених, французським військовим інженером Гійомом де-Бопланом). Укріплення має форму квадрату з довжиною сторони 100 м. На його кутах розташовані бастіони зі сторожовими вежами Між зовнішньою і внутрішньою стінами влаштовано каземати, вимощена кам'яними плитами покрівля яких згодом використовувалася як прогулянкова тераса.

· В'їздна барокова брама (у формі порталу з двома колонами) на палацову територію, парадна алея з трьохсотлітніми липами та ландшафтний “італійський” парк XVII – XVIII ст., що оточує палац – пам'ятка ренесансного садово-паркового мистецтва. Під однією з півтисячолітніх лип, за переказами, відпочивав Б.Хмельницький у 1651 р.

· Парадний гетьманський заїжджий двір XVIII ст. шестиколонними портиками у стилі бароко. Збудований поряд з палацом, оскільки в ті часи палац просто не вміщав всіх високородних гостей з їх численною прислугою. На фасаді заїжджого двору зберігся рідкісний сонячний годинник.

· Костьол Св.Йосифа – величний католицький собор-усипальниця графського роду Жевуських, збудований неподалік палацу у розкішному стилі пізнього ренесансу у 1752-1766 рр. за власним архітектурним проектом Вацлава Жевуського. Обіч храму на високих колонах збереглися скульптури Діви Марії і Св.Йосипа роботи французького скульптора Леблана.

· Михайлівська церква 1720 р. – унікальна пам'ятка народного давньоукраїнського дерев'яного зодчества.

· Давньоукраїнське кладовище при Михайлівській церкві з вирубаними із каменю хрестами (найпізніше поховання датоване 1830 р.).

Підгорецький замок зараз повністю реставрується і є філіалом Львівської галереї мистецтв.

Поза межами музею-заповідника “Підгорецький замок” у заповідному урочищі за три км. на південь від с. Підгірці знаходиться городище літописного давньоруського міста Плісненськ X – XIII ст.

Плісненськ – це друге за величиною місто Київської Русі й Галицько-Волинської держави. Перші документальні згадки про Плісненськ містяться в Галицько-Волинському літописі під 1188 та 1232 рр. і в “Слові о полку Ігоревім”. В давньоруську епоху місто було важливим оборонно-адмініетративним і торговим центром. У 1241 р. багатий торговий град Плісненськ дотла сплюндрувала орда хана Батия.

Об'єктами туристичного огляду на території літописного граду площею 240 га. є система могутніх оборонних валів городища висотою до 12м., що нараховує сім рядів валів і ровів. А також – Плісненський жіночий монастир оо. Василіян.

За переказом, монастир у Пліснеську в 1180 р. заснувала княжна Олена Всеволодівна – сестра Белзького князя Олександра Всеволодовича. Про цю подію є відповідний пам'ятний напис на кам'яній плиті в монастирській церкві, побудованій у 1706 р. Відомо, що Олена Всеволодівна загинула у Плісненську героїчною смертю під час нападу половецької орди. Відтоді ту частину Пліснеська, де пролилася кров княжни-мучениці, у народі називають “Оленин парк”.

Монастир на території городища після півтисячолітнього запустіння відновлено у XVII ст. стараннями оо.Василіян. Туристи мають змогу оглянути двоповерховий монастирський корпус, зведений у 1771-1786 рр., а також завітати у монастирську церкву Св. Онуфрія, збудовану в 1726-1750 рр. у стилі барокко з багато декорованим фасадом. У храмі зберігся автентичний іконостас, створений у 1754 р. за проектом архітектора Павла Гіжицького. Іконостас витриманий у бароковому стилі з високохудожнім поєднанням малярських і скульптурних елементів, має високу мистецьку цінність.

Історичне місто Золочів розбудоване пообіч р.Золочівки за 66 км. на схід від Львова. У давньоруські часи його попередником було городище Радече, сплюндроване монголо-татарами у 1241 р.

Перша документальна згадка про Золочів датована 1427 р. Вже тоді тут існувало дерев'яне укріплення, а сам Золочів був багатим торговим містом у складі володінь Яна із Сієни. На це вказує та обставина, що в 1442 р. золочівська община змогла позичити королю Польщі Владиславу Варненьчику 300 золотих -доволі поважну як на ті часи суму. Магдебурзьке право місто отримало у 1523 р. А в 1532 р. Золочівський форт й навколишні села прибав познанський каштелян граф Андрій Гурка. Однак, напад татар у 1541 р. сплюндрував це укріплення.

У 1634-1636 рр. Яків Собеський на горі Купина при злитті річок Золочівка і Млинівка на місці більш давніх захисних мурів зводить кам'яну цитадель за всіма вимогами тогочасної фортифікаційної стратегії. Бастіонний тип замку найкраще був адаптований до ведення нових принципів оборони з використанням далекобійної гарматної артилерії. У 1649 р. замок витримав перше важке бойове хрещення, одначе вистояв під шквальними приступами татарів й залишився стояти серед вигорілої пустки на місці жвавого містечка.

Польський король Ян III Собєський, успадкувавши після смерті останьої представниці руського роду Даниловичів замки в Поморянах, Золочеві, Жовкві і Олеську, доклав зусиль щодо зміцнення обоонної здатності цих твердинь. Після польської перемоги над козаками під Берестечком у 1651 р. Ян III Собеський фондує кошти на відбудову Золочева – стратегічної твердині на підступах до Львова. Тут оселяється його син королевич Якуб.

У 1672 р. Золочівський замок впав після шаленої шестиденної облоги багатотисячної турецької армії паші Капудана, яка сунула на Львів. Та вже за рік руками тисяч татарських і турецьких військовополонених король відбудував свою резиденцію. І в 1674 р. під бастіонами свого королівського замку Ян III зібрав полки для конрпоходу на турків. У наступному 1675 р. артилерія замку успішно відбила напад татарського війська хана Аджі-Гірея.

У 1737 р. Золочівський замок разом із маєтком переходить до Сандомирського воєводи Тарли, згодом – до магнатів Радзивіллів. Арсенал та майно замку було конфісковане австрійським урядом відразу після першого поділу Польщі 1772 р., що призвело до його запустіння. У 1801 р. занедбаний замок-пустку викупив граф Лукаш Комарницький. Він відре-ставрували замкові будівлі та переобладнав їх на житлові приміщення. У 1834 Комарницькі віддали замок в оренду австрійському урядові для облаштування там військових казарм. З 1872 австрійці почали використовувати його як в'язницю. В'язницею замок слугував аж до 1953 р.

Найкривавішу сторінку цього етапу його історію вписали комуністи, які з 1939 по 1941 рр. влаштували тут катівню НКВД й жорстоко замордували 1228 безневинних представників української інтелігенції. Невдовзі після смерті радянського диктатора Сталіна у 1955 р. замок віддали під ПТУ. І лише з 1986 за ініціативою директора Львівської галереї мистецтв Бориса Григоровича Возницького в Золочівському замку розпочаті реставраційні роботи з метою перетворення його у музейний комплекс.

Музей-заповідник “Золочівський замок” (вул. Тернопільська, 5) включає в себе архітектурні ренесансні комплекси Великого і Китайського палаців (початок XVII ст.), надбрамну башту, оборонні мури з бастіонами та ландшафтний парк площею 12 га. Завершується формування виставкової експозиції східного (Китайський палац) і європейського мистецтва (Великий палац).

Основними об'єктами екскурсійно-туристичного огляду у Золочеві є:

• Золочівський замок бастіонового типу. Прямокутний у плані, оточений високими валами, які ззовні укріплені тесаними кам'яними плитами. На кожному розі збереглися п'ятикутні бастіони, що закінчуються шестибічними сторожовими вежами-кавальєрами (після перебудови в XIX ст. вежі набули романтично-декоративної форми). На кожній з веж збереглися кам'яні плити з родовими гербами, датою “1634 (рік побудови)” та ініціалами J.S.K.K.S.K. (Jakob Sobieski, Krajczy Koronny, Starosta Krasnostawski). З бастіонів прострілювався весь периметр міста. Збереглася також в'їзна башта, до якої в XIX ст. було добудовано надбрамний корпус.
• Замкове подвір'я з розташованими по його периметру Надбрамним корпусом і господарськими спорудами. Подвір'я в наш час служить ареною для театралізованих лицарських турнірів.
• Великий палац – двоповерхова споруда, зведена посеред замкового подвір'я з дотриманням архітектурно-стилістичних канонів італійської ренесансної школи. У палаці відкрита музейна експозиція.
• Китайський палац XVII ст. Його будівництво (за привезеними із Франції ескізами китайських будівель) приписують вишуканій француженці Марії де Аркуйон, дружині польського короля Яна НІ Собеського. Бідним тринадцятирічним дівчам у свиті французької принцеси Марії-Людвіги, яка їхала брати шлюб з королем Владиславом IV, вона прибула у Польщу. Дивовижна врода, французські шарм і кокетство, вроджені хитрощі й вміння використовувати сексуальні слабкощі чоловіків для просування до вершини багатства і влади – риси, завдяки яким низькородна Марія домоглася офіційного шлюбу з очаровиним нею Яном III Собеським. Тривалий час вона мешкала в Золочівському замку на правах впливової потаємної любаски короля. І лише після смерті дружини короля Теофілії (останньої з руського роду Даниловичів) Ян III уже не крився і повінчався з Марією-Казимирою. Щоправда, згодом більшу половину свого життя королева Марія-Казимира, з огляду на постійні татарські наскоки на Золочівську резиденцію, проводила у Франції при дворі свого кума – французького короля Людовика XIV (він хрестив її сина королевича Якова). А після смерті чоловіка Марія де Аркуйон остаточно виїхала в Італію.

Нині у приміщеннях Китайського палацу розгорнуто експозицію східного мистецтва. А обіч палацу знаходиться літня пагода у східному стилі.

· Містична брила вагою 10 тон із загадковим тайнописом рицарів-хрестоносців ордену тамплієрів і “камінь життя і смерті (камінь бажань)” з ритуальним заглибленням посередині. Брили віднайдено в одному з важкодоступних урочищ Гологорів біля с.Новосілки й перевезено у замок у 1990-і рр. На високому камені вирізьблено два сплетених вінки: правий із квітів, лівий із терну – символи життя та смерті. Різьба орієнтовно датується кінцем XIV – початком XV століть. Готичний тайнопис другої брили досі не розшифровано.

Камені-жертовники – це все, що залишилося від сплюндрованого турками в XVI ст. Новосілківського замку. Заснували його в кінці XIV ст. рицарі-хрестоносці ордену тамплієрів, які втекли сюди від переслідування коаліції монархів Франції, німецьких земель і Угорщини. Тамплієри були наймогутнішим і наймістичнішим орденом тогочасної Європи й Близького Сходу, середньовічною “мафією”, удару затруєним кинджалом тамплієрів боялися герцоги, наслідні принци і королі. Після прокляття й цькування ордену тамплієри пішли у глибоке підпілля і невдовзі зникли з історичної арени (передавши свої містичні ритуали масонському ордену).

· Пам'ятки ренесансної давньоукраїнської храмової архітектури м. Золочева: церква Воскресіння Господнього (1624-1627 рр.) з дзвіницею XIX ст. та церква Св.Миколая 1765 р. з дзвіницею 1886 р.

· Домініканський монастир XVI – XVIII ст. з монументальним багато декорованим бароковим костьолом Воз-несіння Господнього (1731-1763 рр.), а також корпусом чернечих келій 1731-1736 рр.

Золочівський замок зберігся до сьогодні у майже непорушеному стані. Замок поступово перетворюється на справжню туристичну перлину Львівщини, що приймає дедалі більшу кількість відвідувачів. Вже стало традицією проводити тут міжнародні мистецькі пленери, мистецькі фестивалі, а також щорічні лицарські турніри.

Золочівський, Поморянський і Бережанський замки колись становили єдину оборонну систему Галицького Поділля, служачи своєрідними “воротами” Львова і загалом Речі Посполитої у неспокійні Центральне Поділля, Наддніпрянщину й Кримське ханство. (На правобержжі Дністра цю оборону лінію подовжували до самих Карпат Галицький і Пнівський замки).

Відстань між ключовими Золочівським і Поморянським замками становить 27 км. (20-25 хв. їзди туравтобусом).

У смт. Поморянизбереглися атракційні руїни замку, збудованого над р.Золота Липа в XVI ст. подільським воєводою Яном з Сієни. Кам'яний замок постав на місці давньоруської дерев'яної фортеці, яку після завоювання Казимиром Великим Галичини було відбудовано в 1340-1350 рр. тутешнім господарем Миколою Свинкою.

У 1619-1620 рр. навколишні землі купив Якуб Собєський. Він суттєво укріпив Поморянську твердиню, оснастив арсеналом гармат, заклав пороховий й гарматний склади та казарму. Потрапити в кам'яний замок можна було лише з північного боку, проїхавши по підйомному мосту через широкий рів, заповнений водою. З усіх інших боків Поморянський замок оточували русло й заболочена заплава р.Золота Липа. Завдяки таким першокласним природним і штучним заборолам татари під час набігів на Галичину не могли здобути його ні приступом, ні облогою (у 1687 і 1695 рр.) й здебільшого обходили стороною.

Розквіт замку й містечка пов'язаний з іменем польського короля Яна НІ Собєського, який значно перебудував твердиню, перетворивши на пб-королівському розкішний палац в оточені ландшафтного парку (французький інженер Шарль Бенуа). Навколо міста було поглиблено рови і наново насипа­но вали з частоколом.

Справжню славу Поморянська твердиня здобула завдяки героїчній обороні 1672 р., коли на Європу накочувалася багатотисячна армада непереможного султана-завойовника Магомета IV. Тоді добірні полки яничар змогли сплюндрувати набагато міцніший Золочівський замок (королівську резиденцію Яна III), одначе як не намагалися вдертися в Поморяни, це їм так і не вдалося. Захисники твердині відкрили шлюзи, й замок опинився посеред озера й драговиння, яке поглинало похідну турецьку артилерію й засмоктувало незчисленних нападників. Після відбиття турецької агресії король Ян III Собєський більше переймався відбудовою й військово-технічним зміцненням своєї Золочівської резиденції, а до Поморян просто “не дійшли руки”. Це зіграло свою негативну роль. Вже під час другого походу турків на Львів в 1675 р. залога замку, суттєво поріділа під час першої навали, не маючи достатньої сили й ресурсів (ядер, пороху, набоїв) для оборони, змушена була таємним ходом поночі евакуюватися й залишити замок напризволяще. Лісовими стежками оборонці перебралися в сусідій Свірзький замок.

Спустошений турками Поморянський замок Ян Собєський невдовзі відбудував, а випалене згарище на місті містечка наново заселив. Проте, у 1684 р. Поморянська фортеця знову була вщент спалена татарами. Але і Ян Собєський не опускав руки – одразу після чергового погрому він виділив з кооролівської казни 20 000 злотих на нову відбудову міських й замкових укріплень, храмів та житлової забудови Поморян. Завдяки цим енергійним заходам Поморянський замок з честю вистояв під час подальших татарських навал у 1687 і 1695 роках.

У XVIII ст. замок занепав, оскільки нові власники Радзивіли приділяли йому мало уваги. Нищівних ударів по замку завдали пожежа 1771 р. та рішення австрійського уряду розбирати укріплення на будівельні матеріали. Відродження припало на XIX ст., коли замок перейшов у власність Еразма Прушинського (у 1789 р.) та його сина Юзефа. До 1875 р. Юзеф Прушинський не лише повністю палацово-парковий ансамбль, а й зібрав у стінах Поморянського палацу безцінну колекцію олійних полотен видатних італійських і голландських художників, близько 300 рисунків найславетніших художників світу (у т.ч. Рембрандта і Леонардо да Вінчі), галерею гравюр королів Речі Посполитої, колекцію медалей і монет, печаток польських королів і князів, автографів польських королів, ікон, посуду, мозаїкт тощо. Однак після смерті ко-лекціонера-мистецтвознавця безінні скарби Поморянського замку розійшлися по світу з аукціонів.

В 1876 р. Поморянський замок перейшов у власність Романа Потоцького. Його син Єжи (помер в 1961 р.) опікувався замком до 1939 р., відремонтувавши його після руйнацій Пер шої Світової війни. Граф мешкав тут з родиною майже до початку Другої світової.

Львівській журналістці Т.Костенко вдалося розшукати йвзяти інтерв'ю в літньої мешканки Поморян Стефанії Козоріз, яка так описує життя замку в першій половині XX ст. (цит. за [131]): “Я мала 7 років, а графський син Андрій Потоцький був на два роки старший. Він любив бавитися зі мною і двома сусідськими дівчатками. Ми часто ходили до замку. Графиня була привітною, запрошувала нас до покоїв, де ми бавилися, а також їли разом з Андрієм. Сиділи разом з ним за столом і їли ту саму їжу, що і він. Пам'ятаю кімнати палацу: перша зала була великою, заставлена чучелами птахів та звірів, поруч кімната, де вдягалася графиня, обвішана дзеркалами, направо була спальня графа, а далі багато різних кімнат. У залах палили каміни, де на патиках вудили м'ясо. В замку був великий порядок. Серед двору клумби, на яких росло багато-багато троянд. Приїздила графська сім'я до замку навесні. На честь її приїзду на воротах вивішували чорно-жовто-зелено-білий прапор. Дорогу посипали піском і розрівнювали граблями. Граф приїздив чотирьма білими кіньми. У Поморянах полював зі собаками, яких мав 50-60 штук”.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 644