Програми уніфікації та гармонізації національних правових систем.

Гармонізація в широкому розумінні — це процес приведення у відповідність, побудований на наукових методологічних основах єдності, завершеності, цілісності, пропорційності, узгодження і досконалості. Гармонізація законодавства, як найважливіша форма зближення правових систем, є дуже тонким і трудомістким процесом, що не приводить правові системи до повної єдності, проте максимально зближує законодавства різних держав у вирішенні правових проблем. Відмінність національних законодавств випливає з відмінностей у національних традиціях, рівнях розвитку і підходах до правових проблем.

При здійсненні процесу гармонізації використовуються різноманітні прийоми. При цьому важливо виявити, і якомога повніше, особливості регулювання в конкретних системах права і враховувати їх у процесі застосування, у контактах із нормами законодавства інших держав. Відмову від специфіки національних правових традицій, що відображають різноманітність і унікальність організації життя в різних державах, не є метою гармонізації законодавства.

З погляду порівняльного правознавства, процес гармонізації нормативно-правової бази може мати місце як усередині однієї правової сім'ї, так і між правовими системами, що належать різним правовим сім'ям.

Гармонізація законодавства передбачає наявність об'єктивних умов зближення в тій чи іншій сфері — наявність підстав для гармонізації. Право лише або створює стимул, або оформляє вже існуючі умови.

Разом із тим, за наявності об'єктивних умов зближення і узгодження правового регулювання велику роль відіграє юридична техніка. Перш за все, для реалізації гармонізації особливе значення має термінологічна уніфікація, пов'язана з розробленням понятійного апарату. Це сприяє виробленню механізмів досягнення цілей і визначає способи їх забезпечення. Вироблення єдиної термінології, необхідної для здійснення гармонізації, установлює і закріплює єдині вимоги до використання термінів, систематизує поняття, виключає з обороту застарілі терміни і сприяє раціональній організації нормотворчої діяльності. Повна уніфікація юридичної термінології — важлива передумова підвищення формальної визначеності права, ліквідації суперечностей у розумінні правових текстів, підвищення їх доступності.

Як приклади гармонізації законодавства на регіональному рівні можуть бути численні конвенції і модельні законодавчі акти, підготовлені в рамках одного з перших регіональних об'єднань — Панамериканського союзу, створеного в 1889 р. і перетвореного після другої світової війни на Організацію американських держав'.

Безліч прикладів гармонізації законодавства на регіональному рівні в даний час дає Європейський Союз. Гармонізація в рамках ЄС здійснюється шляхом підготовки директив, обов'язкових для держав — членів ЄС. Проте визначення форм і методів її реалізації залишається прерогативою держави — члена ЄС. Таким чином, директива є найважливішим джерелом права ЄС, що виступає як правовий інструмент, за допомогою якого відбувається регулювання інтеграційних процесів у багатьох державах Європейського Співтовариства.

Отже, кінцева мета гармонізації — встановлення єдиного результату дії норми права. Проведення гармонізації здійснюється в руслі інтеграційних процесів, що передбачають зближення законодавств і національних правових систем.

Уніфікація правових норм є найважливішою формою зближення правових систем і є процесом, пов'язаним зі спробами приведення різних правових систем і окремих їхніх складових частин, зокрема правових норм, до якогось спільного знаменника. На національному і регіональному рівнях ідея уніфікації йде своїм корінням в глибоку старовину. На міжнародному ж рівні уніфікація починає широко застосовуватися наприкінці XVIII ст. і в першій половині XIX ст. під прямим впливом торгових, фінансових і інших зв'язків, що швидко розширюються між різними державами.

трудового і торгового права, права інтелектуальної і «індустріальної» власності, транспортного та деяких інших інститутів і галузей матеріального і частково процесуального права'.

Якщо на першому етапі розвитку порівняльного правознавства про уніфікацію права можна було говорити в теоретичному плані, то на подальших етапах його розвитку можна вже говорити про практичний план.

На сучасному етапі розвитку суспільства і держави практична значущість і необхідність в уніфікації права на міжнародному, регіональному і національному рівнях є завданням пріоритетним, зумовленим характером взаємозв'язку і взаємодії правових систем.

Уніфіковані правові норми або одноманітно регулюють суспільні відносини замість різних національних законодавств, або створюють основу для цього в рамках окремих правових систем. Вони ґрунтуються на двосторонніх або багатосторонніх міжнародно-правових актах універсального або регіонального характеру: конвенціях, угодах або типових законах. Уніфіковані норми, що містяться в таких міжнародно-правових актах, направлені на їх одноманітне застосування в державах, що підписали такі акти.

Правова уніфікація може мати декілька різновидів.

На основі предмета уніфікації виділяють уніфікацію матеріального права (цивільного, сімейного, адміністративного права та ін.), і процесуального права (цивільно-процесуального, кримінально-процесуального права та ін.).

За своєю формою уніфікація права може проводитися шляхом укладення міжнародних договорів, прийняття модельних рекомендаційних законодавчих актів, застосування примірних договорів міжнародних організацій, використання міжнародних звичаїв2.

За своїми масштабами вона може охоплювати правові системи держав одного регіону (АСІАН), правові системи держав у рамках міждержавних об'єднань (ЄС, СНД), може поширюватися на правові системи всіх або більшості держав світу (ООН). Уніфікація правових норм у рамках відповідних угод, за своєю суттю, не може містити вичерпної регламентації сфер життя суспільства, оскільки, інакше, вона не може бути розрахована на велику кількість держав, що мають свої особливості.

Таким чином, уніфікація правових норм, як форма зближення правових систем, відображає процес зближення норм конкретного національного права з нормами міжнародного або регіонального права шляхом установлення єдиних норм права, що мають одноманітне застосування в усіх державах, які є учасницями міжнародно-правової або регіонально-правової угоди.

Імплементація норм міжнародного права в національне законодавство

Імплементація в буквальному розумінні означає забезпечення практичного результату і фактичного виконання конкретними засобами. Великий юридичний словник визначає її як фактичне здійснення міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні закони і підзаконні акти1.

Даний термін отримав віддзеркалення в численних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, міжнародних конвенціях, а також в інших нормативно-правових актах.

Імплементація норм міжнародного права в національне законодавство розуміється як процес, що складається із сукупності процедур і засобів, що сприяють підвищенню ефективності реалізації цих норм. У результаті імплементації відбувається, з одного боку, запозичення положень міжнародного права (процедури, інститути, фрагменти мови, нормативно-правові акти, принципи, цінності, правові ідеї), а з іншого — трансформація національного законодавства з метою оновлення й удосконалення норм національної правової системи.

Головна мета імплементації норм міжнародного права в національне законодавство полягає не в масштабних змінах принципів і цінностей, на яких базується національна правова система, а в поступовій її трансформації з метою зближення правових систем.

Існуючі проблеми імплементації міжнародно-правових норм у національне законодавство слід розглядати з урахуванням умов, необхідних для нормального функціонування імплементаційного процесу, зокрема проблеми примату міжнародного права, співвідношення національного права з міжнародним, порядок їх взаємодії. Питання про співвідношення міжнародного і національного права належить до найбільш складних, таких, що стосуються державного суверенітету. Незважаючи на це, дана проблема має давню історію. Під впливом інтеграційних процесів на сьогодні примат міжнародного права над національним законодавством визнається практично всіма державами.

Як показує практика, імплементаційний процес складається з двох рівнів — міжнародного і національного. Імплементація на міжнародному рівні полягає у виробленні міжнародних норм, що регламентують спільну організаційно-правову діяльність суб'єктів міжнародного права, направлену на здійснення цілей, закладених у міжнародних зобов'язаннях. Що стосується національного механізму імплементації міжнародно-правових норм, то він полягає у виробленні норм у рамках національного права, які встановлюють процесуальний порядок реалізації міжнародно-правових норм, що регламентують організаційно-правову діяльність органів держави і правозастосовну практику у зв'язку з реалізацією між¬народно-правових норм, направлену на фактичне виконання прийнятих державою міжнародних зобов'язань.

Таким чином, імплементація норм міжнародного права в національне законодавство зумовлена інтеграційними процесами, характерними для сучасного світу, які вимагають одноманітних механізмів правового регулювання, що, у свою чергу, сприяє зближенню правових систем.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Закономірності зближення правових систем і його форми	\|	Розроблення модельних законодавчих актів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.