• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Козацтво, як впливовий чинник міжнародного життя. 6 страница

Наслідків кампанії з таким ідеологічним забезпеченням чекати довго не довелося.

У перші ж дні війни царською адміністрацією були закриті газета «Рада», місячники «Літературно-науковий вісник» і «Українська хата» та популярний тижневик «Село». Редактора «Української хати» Павла Богацького було вислано до Східного Сибіру. Погром українського культурного життя був невипадковим. Доказом може слугувати такий факт, коли українська делегація на початку війни звернулася до міністра закордонних справ С. Сазонова зі скаргою з приводу заборони української преси, той відповів, що саме тепер настав слушний час покласти кінець українському рухові.

Після розправи із пресою російських українців російські націоналісти пішли у наступ на українське політичне і національне життя в Галичині. На захоплених територіях оперативно почали закривати українські часописи, книгарні, школи, костьоли, установи. Замість них відкривались російські видання, установи, учбові заклади, навіть православні церкви. Українських діячів, які не встигли втекти у глиб Австрії, силоміць вивозили до Росії. Особливу увагу було звернено на Українську греко-католицьку церкву, яка вважалася осередком «мазепинства». Уже в перші дня після захоплення Галичини було вислано 34 греко-католицьких священики, серед них і митрополит А. Шептицького. Згодом їх кількість досягла сотень. В той же час російське духовенство під проводом фанатичних єпископів Антонія та Євлогія заходилося силоміць навертати населення у православ’я.

Почалася масова депортація підозрюваних у будь-яких «гріхах» місцевих жителів. Лише через Київ протягом кількох тижнів «прослідували» на схід понад 12 тис. галичан і інших жителів з прифронтової смуги.

Російський націоналізм святкував свій тріумф у Галичині (Д. Дорошенко). Після падіння Перемишля (взято в полон 117 тис. вояків) російська армія заволоділа значною частиною Карпат і йшла на Краків. Кінцевою метою було заволодіння Угорщиною, відділити її від Австрії.

Становище Росії в Галичині здавалось настільки твердим, що на початку квітня 1915 р. приїхав до Львова Микола ІІ, якого урочисто там зустрічали.

Але успіхи Росії в 1914 р. та на початку 1915р. надто дорого коштували їй. За перший рік війни вона втратила 82% старшин – убитих і поранених, і 64% солдатів. Не вистачало рушниць, гармат, набоїв. Так, замість потрібних 7 тис. набоїв на кожну гармату було виготовлено 900 тобто у 18 разів менше.

В результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18 квітня 1915 р. більша частина втраченої у 1914 р території вже в травні – червні була повернута, а в липні – вся Галичина, і значна частина Волині перейшла до їх рук. Німецька армія під час контрнаступу вперше застосувала так званий «гураганний вогонь» На російський фронт німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія могла поставити тільки 4. На «гураганний вогонь» – 700 тис. набоїв за кілька годин вона відповідала 5-10 пострілами з кожної гармати.

Ця поразка мала величезне значення для подальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії – перший сигнал майбутньої революції.

Відхід російської армії від Карпат ніс нову катастрофу для населення Галичини. Зокрема було зруйновано і пограбовано ряд українських установ, серед них Наукове товариство ім. Шевченка у Львові і Музей Народного Дому, з якого вивезли найцінніші речі. Відступаючи, російські війська взяли заручниками 700 провідних українських діячів. З ними евакуювались в глиб Росії і тисячі русофілів та тих, хто протягом кількох останніх місяців з різних причин співпрацював з російською адміністрацією, і кому могли інкримінувати анти-австрійські настрої і дії.

Приклади масового терору, який чинили росіяни, ми знаходимо у Н. Полонської-Василенко, яка подає таку жахливу картину тих днів. «У зв’язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла на дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили до вагону і днями-тижнями везли за Урал, до Пермі тощо. Коли нарешті відкривали вагон, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так, у 20 ст.. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-х рр. під час «великого згону». До жаху руїни приєдналися нашестя тифу, червінки, які косили «виселенців».

Новий прихід в Галичину і інші західноукраїнські землі австрійців, німців, поновлення польської адміністрації, їх прагнення якомога швидше викоренити все, пов’язане із російськими впливами, вилилось у нові репресії проти українства.

На початку травня 1915р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалась у Загальну Українську Раду, завданням якої було стати найвищою репрезентацією українського народу під час війни. Головою президії Загальної Української Ради обрали К. Левицького.

Загальна Українська Рада 12 травня 1915р. видала програмну декларацію, якою спробувала декларувати необхідність завоювання незалежності «російською Україною» і запровадження автономії для Східної Галичини та Буковини. Але Рада незабаром саморозпустилася на знак протесту проти схилення офіційного Відня у бік поляків. Надалі інтереси українства відстоювала українська парламентська репрезентація (український клуб віденського парламенту) на чолі з Е. Петрушевичем.

Після відчутних невдач і величезних територіальних втрат саме українських земель у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо згасла.

З осені 1915р. почалася евакуація міст Правобережної України, що стало причиною поширення паніки серед населення. Нечуваний розгром російської армії значно вплинув на внутрішню ситуацію в Росії. Зокрема, знову стала можливою спокійна розмова з російськими політичними діячами. Дійшло до того, що російська поміркована преса почала писати про ганебну політику уряду в Галичині, а П. Мілюков, провідний член Російської конституційно-демократичної партії, з думської трибуни назвав цю політику «Європейським скандалом».

Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916р. знову на вимогу союзників, російські війська південно-західного фронту під проводом генерала А. Брусилова, завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини та Волині. Цей наступ для російського фронту дав небагато.

Два роки війни коштували Російській імперії дуже дорого: убитих було 1,5 млн. чоловік, поранених біля 4 млн., полонених понад 2 млн..

Незважаючи на зріст військового постачання, армія втратила дух.

Йде постійне зростання цін, пересічно у 2 рази.

Поволі економіка почала занепадати. Залізниці не справлялися з перевезеннями, у промислових центрах не вистачало продуктів, знизилась продуктивність праці, бо кваліфікованих робітників замінили жінки, підлітки, військовополонені. Почалися перебої у праці цукроварень, млинів.

У сільському господарстві не вистачало чоловіків, коней, реманенту.

1916-й рік позначився рядом страйків та заворушень, що відбувалися під гаслом «Геть з війною».

Кривава війна, без перспектив, із фронтами які стояли непорушно, втомила всіх. Непопулярний вищій провід викликав незадоволення у Державній Думі, серед війська, у запіллі. Постійна зміна міністрів підривала до них довір’я. Всевладдя при царському дворі Г. Распутіна, людини з темним минулим компрометувало монархію.

Отже: війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 1,5тис. промислових споруд, 40% господарських та житлових будинків. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів’я коней та свиней зменшилася на 60%, овець – на 47%. Не набагато краща була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо в 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. – лише 2849. На 1917р. з 4 млн. селянських господарств 1,8млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Зросла залежність господарства від іноземного капіталу. В 1916 - 1917 рр. 74% іноземних вкладів у розвиток кам’яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено у підприємства Донбасу.

Війна перетворила українські землі на об’єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси у суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

Тогочасна українська еліта, яка групувалася в товаристві українських поступовців (ТУП) і навколо нього, все дедалі гучніше подавала свій голос проти війни, що принесла стільки нещастя українському народу, за корінний переустрій Росії, розв’язання в ній національного питання «Ми українські поступовці – говорилося у декларації Ради ТУП «Наша платформа» (грудень 1916 р.) - ... боролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану також й федерацією рівноправних народів...». Подібні погляди поділяли і поширювали шляхом пропаганди й інші українські організації. Разом з цими організаціями виникали і осередки, що відстоювали принципи незалежності України (Катеринославський Ініціативний комітет Українського самостійного союзу(1915 р.)).

Національно-визвольний рух в Україні поєднувався з іншими проявами суспільного протесту, що неухильно зростали на фоні поглиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень, страйків ( у 1915 р. відбулася в Україні 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників, в 1916 р. відповідно – 280 і 193 тис. робітників).

Посилюється антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком влився в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Боротьба ця віщувала невідворотні грандіозні потрясіння уже в недалекому майбутньому.

Лекція 12.

Українське національно - державне відродження 1917 – 1920 рр.

План.

1. Україна після лютневої революції. Виникнення органі влади.

2. Діяльність Центральної Ради (весна 1917-лютий 1918рр.)

3. Брестський мир і Україна. Українська держава за гетьмана П. Скоропадського.

4. Національно-визвольний рух в Західній Україні. Утворення ЗУНР.

5. Директорія та її політика. Акт злуки.

6. Боротьба українського народу проти денікінщини. Встановлення радянської влади.

7. Радянсько-польська війна. Розгром Врангеля.

Література:

1. Бойко О. Історія України. – с.280-324.

2. Історія України: Курс лекцій. – К., 1992.- Т.2.-с.68-78Ю, 115-196.

3. Історія України: Навчальний посібник. – К.,1997.- с.147-243.

4. Субтельний О. Україна: Історія. – К.,1991.-с.310-332.

5. Історія українського війська – 5-те вид. – К.,1995.-Т.ІІ.

Терміни та поняття.

Автономія – самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах передбачених загальнодержавним законом (Конституцією).

Революція – докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового, докорінний переворот у житті суспільства, який приводить до ліквідації віджилого суспільного ладу й утвердження нового.

Універсал – урочисте звернення ЦР до населення, що виконувало функції основних тимчасових документів конституційного характеру.

УНР – форма відродженої української державності на початку 20 століття, що існувало з 7.11.1917р. до 19.12.1919р.(з перервою з квітня по грудень 1918р.)

Українська Держава – офіційна назва України, державний устрій якої мав форму спадкового гетьманату (спадкової монархії)

“Воєнний комунізм” – система заходів, запроваджених більшовиками у 1918-1920рр. спрямованих на впровадження прямого керування економікою з боку держави.

ЗУНР – форма держави в Західній Україні, що існувала з листопада 1918р. ЗУНР перестала існувати юридично 22.01.1919р. після Злуки (об’єднання) з УНР, фактично – з початку листопада 1919 р.

Директорія УНР – тимчасовий орган влади, метою якого було відновлення УНР, виконував функції законодавчого та виконавчого органу УНР у грудні 1918 – грудні 1919 року.

Персоналії.

Михайло Грушевський – історик, лідер Товариства українських поступовців (ТУП) голова Української Центральної Ради виступив за надання Східній Україні автономних прав у складі Росії, яка повинна була стати демократичною федеративною республікою.

Микола Міхновський – юрист, лідер Української народної партії (УНП) виступав за утворення самостійної української республіки, яка б об’єднала у своєму складі всі українські землі (соборність).

Володимир Винниченко – письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), автор трьох універсалів ЦР, голова першого українського уряду – Генерального секретаріату, голова Директорії УНР.

Павло Скоропадський – гетьман Української Держави у квітні – грудні 1918 р., колишній генерал-лейтенант російської армії, нащадок давнього гетьманського роду.

Юхим Медвєдєв – перший голова українського радянського законодавчого органу влади (ЦВК).

Микола Скрипник – перший офіційний голова радянського уряду (Народного Секретаріату).

Християн Раковський – голова українського радянського уряду (РНК) у 1919-1923 рр.

Євген Петрушевич – юрист, голова УНРади та Президент ЗУНР.

Симон Петлюра – голова Директорії УНР у лютому-грудні 1919р., Головний Отаман війська УНР, перший Президент УНР у вигнанні (в екзилі).

Дати:

3-4 березня 1917р. – утворення Української Центральної Ради (УЦР), початок Української національно-демократичної революції.

1917-1921рр. – Українська національно-демократична революція.

10 червня 1917р. – прийняття І Універсалу УЦР, проголошення автономії України.

15 червня 1917р. – утворення Генерального секретаріату, першого українського уряду.

3 липня 1917р. – ІІ Універсал УЦР.

Липень 1917р. – збройний виступ полуботківців.

Серпень 1917р. – Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду, яка суттєво обмежувала права України.

7(20) листопада 1917р. – прийняття ІІІ Універсалу ЦР, проголошення УНР.

Листопад 1917-грудень 1919р. – період існування УНР.

3 грудня 1917р. – Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до ЦР.

12 грудня 1917р. – Проголошення радянської влади в Україні на Всеукраїнському з’їзді Рад в Харкові.

5 грудня 1917р. – Початок наступу радянських військ на Київ.

9(22) січня 1918р. – ІV Універсал ЦР.

26 січня 1918р. – Підписання мирного договору між УНР і Німеччиною та її союзниками. Вступ до Києва радянських військ на чолі з Муравйовим.

18 лютого 1918р. – Початок наступу німецьких військ на територію України.

29 квітня 1918 р. – Проголошення ЦР Конституції УНР. Проголошення на Всеукраїнському хліборобському з’їзді П.Скоропадського гетьманом України. Здійснення державного перевороту.

1 листопада 1918р. – Проголошення ЗУНР.

13 листопада 1918р. – утворення Директорії.

14 грудня 1918р. – вступ до Києва збройних формувань Директорії. Зречення гетьманом П.Скоропадським влади.

22 січня 1919р. – Акт злуки УНР з ЗУНР.

6 січня 1919р. – проголошення УСРР декретом Тимчасового робітничо-селянського Уряду України.

Липень 1919р. – окупація Криму та майже всього Лівобережжя, за винятком Чернігівщини, військами Денікіна.

3 грудня 1919р. – затверджено резолюцію ЦК РКП(б) “Про радянську владу на Україні” VІІІ Всеросійська конференція РКП(б).

11 грудня 1919р. – Створено ВУРК на чолі з Г.Петровським.

16 грудня 1919р. – Вступ збройних формувань Червоної армії до Києва.

24 квітня 1920р. – Підписання Варшавського договору між УНР та Польщею.

25 квітня 1920р. – Початок радянсько-польської війни.

6 травня 1920р. – Вступ польсько-українських військ до Києва.

26 травня 1920р. – Початок Київської наступальної операції. Контрнаступ радянських військ.

12 жовтня 1920р. – Підписання угоди про перемир’я та попередні умови миру між РСФРР та УСРР з одного боку та Польщею з іншого.

1920р, листопад – Остаточний розгром армії Врангеля у Криму. Ліквідація Південного фронту.

18 березня 1921р. – Підписання Ризького мирного договору між Польщею і РСФРР та УСРР.

Лютнева революція звела з історичної арени російське самодержавство. В Росії утворилося переплетіння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з ліберальних депутатів Державної думи. Політичним суперником була Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, обрана революційними робітниками і солдатами. 1 березня Петроградська Рада видала наказ № 1, який запроваджував виборні комітети у військових частинах, що стали всевладними у вирішенні всіх політичних і повсякденних питань в армії.

На місцях владу Тимчасового уряду представляли губернські, повітові і міські комісари, а також виборні об’єднані комітети громадських організацій. Поряд з ними повсюди виникали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, в яких були представлені соціалістичні партії.

В Україні на звістку про повалення самодержавства розпочався могутній український національний рух 3-4(17) березня 1917р. за ініціативою ТУП було засновано загальноукраїнську громадсько-політичну організацію – Центральну раду, до якої з часом влилися представники численних українських політичних партій, різних гуртків, громад тощо. Головою ЦР було обрано М.Грушевського.

ЦР стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого відбувалось згуртування всіх українців різних ідейних переконань. 19-21.04.1917р. відбувся Український Національний конгрес, який поповнив ЦР. Було створено Виконавчий комітет ради (згодом – Мала Рада) на чолі з М.Грушевським, заступники – С.Єфремов та В.Винниченко, який став своєрідним урядом на Україні. Головною політичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономії України у складі федеративної демократичної Росії (на цьому стояла більшість).

Процес національного відродження охопив також армію. Перший український полк був сформований на початку 1917р., а вже на жовтень були створені десятки українських частин (бл.3 млн. чоловік). Ініціатором українського військового руху був М.Міхновський.

18.05. та 10.06.1917р. проходили І і ІІ українські військові з’їзди, які посилили процес творення українських військових частин і виявились могутньою підтримкою політичній діяльності ЦР.

10(23) червня 1917р. ЦР видала свій І Універсал, який фактично проголошував самочинне втілення в життя автономії України – “однині самі будемо творити наше життя”. Було створено уряд – Генеральний секретаріат 15(29) червня на чолі з Винниченком.

Після переговорів з урядовою делегацією Росії і шаленої кампанії тиску ЦР фактично відступила від свого наміру негайно здійснити автономію, про що сповістила у своєму ІІ Універсалі (3(16) липня 1917р.). Тимчасовий уряд визнавав юрисдикцію Генерального секретаріату лише в межах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської і Полтавської губернії. Це було початком зневіри народних мас у ЦР, від якої чекали більш рішучих кроків у здійсненні автономії і інших питань.

Основними політичними партіями, які діяли на Україні між лютим і жовтнем 1917 р. були: УСДРП – лідери В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра; УПСР – лідери М. Ковалевський, М. Грушевський, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг; УРДП, з червня – УПСФ – лідери С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко, О. Лотоцький; УПСС – П. Макаренко, М. Андрієвський, І. Луценко – ставила завдання утворення незалежної Української республіки; УПХД, що стояла на позиції українського монархізму.

На Україні після липневих подій сформувалися три основні політичні сили:

1. Сили Тимчасового уряду.

2. Центральна рада.

3. Радикальні елементи Рад на чолі з більшовиками.

Важливою підтримкою національно-визвольної боротьби було утворення вільного козацтва на Україні. На осінь 1917р. нараховувалось 60 тис. козаків.

4-5 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. Полуботка. Згідно з домовленостями ЦР вводила до складу Ради і Генерального Секретаріату 30% представників національних меншин, а 16.06.1917р. приймає “Статут вищого управління України”. Фактично це була основа конституції. Тимчасовий уряд не затвердив цього документу, а сам 4 серпня 1917 р. видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України.

1. Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду.

2. ЦР позбавлявся законодавчих прав.

3. До ЦР входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин.

4. Українська територія звужувалась до 5 губерній(Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської). ЦР прийняла резолюцію, яка не ухвалювала, але й не відкидала “Інструкцію”, а “брала її до відома”.

25.10 (7 листопада) 1917 р. більшовики повалили владу Тимчасового уряду і проголосили владу Рад на всій території колишньої Російської імперії.

В ході тривалих боїв у Києві (27-29 жовтня 1917р.) урядові війська під натиском більшовиків і окремих українізованих частин були змушені залишити Київ. ЦР не допустила переходу влади до рук більшовиків і через деякий час оголосила себе верховною владою на Україні. У своєму ІІІ Універсалі 7 листопада 1917р. ЦР заявила про: утворення УНР, скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалась свобода совісті, слова, друку, зборів профспілок, встановлювались межі Української Республіки, які крім визначених Тимчасовим урядом 5 губерній, поширювались також на Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврію. Разом з тим лідери ЦР не наважились на проголошення самостійності України. ІІІ Універсал залишив її федеративний зв’язок з Росією.

Федеративний зв’язок України з Росією, який був проголошений ІІІ Універсалом не давав ясності, з якою Росією – більшовицькою, якої ЦР не визнавала, чи Росією Керенського, якої вже не існувало. Така суперечність була результатом утвердження у політичній свідомості переважної більшості українських політичних діячів багатьох поколінь федералістсько-автономістичної концепції, відсутність у них послідовного державницького світогляду. І все ж це була грандіозна програма перебудови всього суспільного життя на Україні, здійснення якої могло перетворити її у демократичну і економічно розвинену країну. Формально ЦР визнали вищим крайовим органом переважна більшість неукраїнських політичних і громадських організацій, партій, в тому числі Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Усі вони сподівалися, що УНР стане стабілізуючим фактором і покладе край анархії, що дедалі більше поширювалась. Однак на місцях фактично не було повновладдя ЦР. У противагу її органам на владу претендували як Ради, так і органи місцевого самоуправління, обрані влітку 1917 р., на основі прямого, таємного і загального виборчого права. В цих умовах більшовицькі організації вели інтенсивну агітацію проти ЦР, намагаючись дискредитувати її в очах робітників і селян звинуваченням в буржуазності і зрештою захопити владу в свої руки.

Наприкінці 1917р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів (листопад 1917р.) в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські партії – майже 75%. Однак, більшовицькі організації на Україні все більше зміцнювали свої політичні позиції.

Цьому сприяла нерішучість ЦР:

– у справі аграрної політики;

– питанні укладання миру;

– у військовому питанні.

Спроба ЦР ввести норму 40 десятин на кожне господарство, яке мало не підлягати відчуженню в ході соціалізації землі, викликало незадоволення значної частини селянства України.

Водночас більшовики в своєму декреті про землю проголошували скасування земельної власності без всяких обмежень, що сприяло зростанню їх впливу на селі. Під впливом більшовицьких агітаторів на Україні, всупереч закликам Генерального секретаріату берегти національне багатство, розпочалися масові погроми поміщицьких господарств, нищення запасів хліба, худоби, підпали лісів, садів тощо.

Анархія стала повсюдною в армійських частинах, які масово залишали фронт і вертались додому ділити землю. Швидко розкладались українські частини, чому сприяла недолуга воєнна політика ЦР.

Усі спроби приступити до створення дисциплінованих українських формувань без комітетів викликали протидію Генерального секретаріату, який боявся постійної армії як “буржуазної інституції”.

Драматична доля спіткала 1-й Український корпус П.Скоропадського, який в листопадові дні 1917 р. захистив Київ від наступу збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. Завдяки П.Скоропадському Київ було врятовано від більшовиків. Однак, Генеральний секретаріат фактично довів до відставки Скоропадського і розкладу цього зразкового корпусу.

Незважаючи на невдачу на Всеукраїнському з’їзді Рад у Києві (4 грудня 1917 р.), який був скликаний з метою ліквідації ЦР, його більшовицькі учасники (127 осіб) переїхали до Харкова і разом з делегатами І з’їзду Рад Донецько-Криворізького регіону провели І Всеукраїнський з’їзд Рад (11-12 грудня 1917р). З’Їзд проголосив Україну Республікою Рад, анулював всі акти і розпорядження ЦР, яка звинувачувалась в антинародній буржуазній політиці і націоналізмі. Було утворено уряд – “Народний секретаріат”, який розпочав організацію наступу більшовицьких військ на Київ з метою ліквідації ЦР.

Незважаючи на те, що на харківському з’їзді було лише 200 делегатів, які представляли 89 рад ( з понад 300 існуючих в Україні) та військово-революційних комітетів, його рішення дуже швидко були визнані правочинними Радянською Росією.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до ЦР, який надійшов до Києва 3 грудня. У цьому документі, з одного боку визнавалася УНР, а з іншого – робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум містив чотири вимоги до ЦР:

1. відмовитись від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту);

2. не пропускати через Україну козаче формування з фронту на Дон;

3. пропустити більшовицькі війська на Південний фронт;

4. припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців.

На роздуми відводилося 48 годин, в разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував ЦР “в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні”. Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 р. ЦР перебувала у стані війни з Раднаркомом Росії.

Відсутність надійних військових частин у розпорядженні УНР, що було результатом згаданої вище позиції лідерів ЦР, призвели до її воєнної і політичної катастрофи.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореними темпами, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкрився шлях на Київ. На початку 1918р. ЦР втрачає позицію за позицією – в середині січня радянську владу було встановлено у Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України.

Нерішучість та непослідовність ЦР призвела до того, що у вирішальний момент 16.01.1918р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула у нерівному бою. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного “Арсеналу”. І хоча це повстання було придушено (4.02), втримати Київ все ж не вдалося.

Переважаючі сили загонів червоноармійців на чолі з Муравйовим витіснили нечисленні українські частини з Києва. ЦР евакуювалась до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

В умовах, коли українське селянство займало вичікувальну позицію, а більшість українізованих частин остаточно розклалася і рушила на село, єдиним порятунком від утвердження більшовизму на Україні було укладання миру з Центральними державами і отримання від них військової і політичної підтримки. Ведення повноправних переговорів і укладання миру потребувало незалежного статусу України. В ході запеклих боїв за Київ ЦР провела ряд заходів, в тому числі радикальний закон про ліквідацію права власності на землю, а 22 січня проголосила своїм ІV Універсалом самостійність і незалежність України. В Брест-Литовську українська делегація (голова В. Голубович) 26 січня 1918р. підписала мир між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Центральні держави визнали УНР як самостійну державу, встановили з нею дипломатичні відносини, а також зобов’язались здійснювати взаємний обмін товарами. Для України це означало постачання мільйонів пудів сільськогосподарської продукції Німеччині та її союзникам. Додатковими умовами Берестейського договору були організація збройної допомоги УНР у боротьбі з більшовиками і надання їй мільярдної позики.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. А. 5-7 день життя.
4. А. В. Дудник 1 страница
5. А. В. Дудник 10 страница
6. А. В. Дудник 11 страница
7. А. В. Дудник 12 страница
8. А. В. Дудник 2 страница
9. А. В. Дудник 3 страница
10. А. В. Дудник 4 страница
11. А. В. Дудник 5 страница
12. А. В. Дудник 6 страница

Переглядів: 486