• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ІНФОРМАЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Система органів дихання складається із повітроносних шляхів (порожнина носа, глотка, гортань, трахея, бронхи) та дихальної частини, яка представлена дихальною паренхімою легенів, де відбувається газообмін між повітрям, яке знахо­диться в альвеолах легенів, і кров'ю.

Особливість будови дихальних шляхів:

1) наявність хрящового або кісткового остова в їхніх стін­ках, унаслідок чого стінки дихальної трубки не спадаються;

2) наявність війчастого епітелію.

Вдихуване повітря через порожнину носа (або рота) прохо­дить до гортані в глотку (будову порожнини рота та глотки бу­де викладено при вивченні системи органів травлення).

У ділянці носа виділяють зовнішній ніс і носову порожни­ну (внутрішній ніс). Верхньою межею зовнішнього носа є лі­нія, яка з'єднує медіальні кінці брів, нижньою — горизонта­льна лінія, яка проходить через основу носової перегородки.

Зовнішній ніс

Зовнішній ніс (nasus externus) має форму тригранної піра­міди, основа якої з'єднана з лицевим черепом. Верхня вузька частина носа називається коренем носа, від якого вниз тяг­неться спинка носа, що переходить у його кінчик. Бічні повер­хні носа випуклі, особливо внизу, нижні рухомі частини яких називають крилами носа. Нижній вільний край крил носа утворює ніздрі. Форма носа залежить від розмірів і форми но­сових кісток та носових відростків верхньої щелепи, що при­лягають до них зовні. Окрім кісток, у формуванні носа беруть участь і хрящі. Виступаючий зовнішній ніс є специфічною ознакою людини, ніс відсутній навіть у людиноподібних мавп, що ймовірніше пов'язано з вертикальним положенням тіла людини, ослабленням жувальної функції і розвитком мови.

Порожнина носа

Порожнина носа (cavitas nasi) перегородкою ділиться на Дві половини: праву та ліву, має вхідний отвір — грушоподіб­ний отвір і парний вихідний — хоани, за допомогою яких по­рожнина носа сполучається з носоглоткою.

У порожнині носа виділяють:

• верхню стінку — утворену решітчастою пластинкою решітчастої кістки, передньою поверхнею тіла клиноподіб­ної кістки, носовою частиною лобової кістки, носовими кіст­ками;

• присередню стінку (перегородку) — утворену перпенди­кулярною пластинкою решітчастої кістки та лемішем. Перего­родка носа не завжди ділить порожнину носа на дві рівні половини, часто буває викривленою; залежно від ступеня деформа­ції порушується дихання;

• нижню стінку (відмежовує порожнину носа від порож­нини рота) — утворену твердим, або кістковим, піднебінням (піднебінними відростками верхніх щелеп та горизонтальни­ми пластинками піднебінних кісток). Враховуючи те, що емб­ріональний розвиток порожнини носа і рота відбувається па­ралельно, можливий розвиток вад: при неповному зрощенні кісток піднебіння порожнина рота з'єднується з порожниною носа, що призводить до порушення функції дихання, травлен­ня, голосоутворення. Ця патологія може виникати при трав­мах, деяких захворюваннях (сифіліс, туберкульоз);

• бічну стінку — утворену носовою кісткою, лобовим від­ростком та носовою поверхнею верхньої щелепи, сльозовою кіст­кою, лабіринтом решітчастої кістки, перпендикулярною плас­тинкою піднебінної кістки, присередньою пластинкою крило­подібного відростка клиноподібної кістки, нижньою носовою раковиною. На цій стінці є багато виступів, вдавлювань, отворів.

Виступи утворені носовими раковинами (conchae nasales), з яких дві верхні утворені відростками решітчастої кістки, а нижня — самостійною кісткою. Розміри носових раковин не­однакові: верхня є найкоротшою, а нижня — найдовшою. Між носовими раковинами знаходяться носові ходи: верхній носо­вий хід, який розташовується між верхньою та середньою ра­ковинами, у який відкриваються задні та середні комірки ла­біринту решітчастої кістки та отвір клиноподібної пазухи; се­редній — між середньою та нижньою носовими раковинами, у нього відкриваються отвори лобової, верхньощелепної пазух, передні комірки лабіринту решітчастої кістки; нижній — між нижньою носовою раковиною та нижньою стінкою порожнини носа, з усіх ходів він найбільший. У його передній частині від­кривається нососльозовий канал, чим можна пояснити поси­лення носових виділень під час плачу.

Слизова оболонка порожнини носа вкриває не лише рако­вини та носові ходи, а також вистилає приносові пазухи. Особ­ливістю слизової оболонки порожнини носа є те, що вона утво­рена війчастим епітелієм. У ній добре виражена підслизова ос­нова, містяться залози, які виробляють слиз. Вона багата на судини. У слизовій оболонці містяться поодинокі лімфатичні вузлики, які утворені лімфоїдною тканиною. У межах верх­ньої стінки носової порожнини, верхньої носової раковини, верхньої частини середньої носової раковини та відповідної їй частини перегородки носа розміщені нюхові рецепторні кліти­ни, тому цю ділянку називають нюховою. Частина носової порожнини, розташована на рівні середніх та нижніх носових раковин та носових ходів,— дихальна.

Перераховані вище особливості будови слизової оболонки дають змогу повітрю, що вдихається, очищуватися, зволожува­тися, зігріватися, а також сприймати різноманітні запахи.

У порожнину носа відкриваються приносові пазухи: верх­ньощелепна (гайморова), лобова, клиноподібна, решітчаста (складається з передніх, середніх і задніх решітчастих клі­тин), які з'єднуються з різними носовими ходами, про що було сказано вище. Приносові пазухи заповнені повітрям, вистеле­ні слизовою оболонкою, для якої характерні ті самі особливос­ті, що й для слизової оболонки порожнини носа. Вони викону­ють дихальну функцію (зігрівання, зволоження, очищування, накопичення повітря) та функцію резонаторів звуку.

З носової порожнини повітря потрапляє у глотку, зокрема, проходить через її носову, ротову та гортанну частини і потра­пляє в гортань.

Гортань

Гортань (larynx) — непарний порожнистий орган завдовж­ки 4 см. Гортань розташована в ділянці шиї на рівні IV—VI ший­них хребців, спереду і латерально розміщені щитоподібна за­лоза, м'язи шиї, судини та нерви; позаду — гортанна частина глотки, внизу гортань переходить у трахею.

Стінка гортані складається з:

1) внутрішньої оболонки, яка має назву слизової оболонки і вистелена війчастим епітелієм, у ній відсутні складки (окрім присінкової та голосової складок), відсутня підслизова основа, містяться залози, які виробляють слиз, лімфоїдна тканина утворює поодинокі лімфатичні вузлики;

2) середньої оболонки, яка складається із хрящів, зв'язок та м'язів. її остов представлений трьома непарними (щитопо­дібним, перснеподібним та надгортанником) і трьома парними (черпакуватими, ріжкуватими і клиноподібними) хрящами. Найбільший із них щитоподібний, який складається з двох пластинок, цей хрящ можна промацати. У чоловіків пластинки зростаються під гострим кутом, який відкритий назад, утворю­ючи виражений гортанний виступ — "адамове яблуко" — вто­ринна чоловіча ознака. Меншими за розміром є перснеподіб­ний, черпакуваті хрящі та надгортанник. Останній міститься позаду від язика і під час ковтання закриває вхід у гортань, за­вдяки чому їжа не потрапляє в дихальні шляхи. Черпакува­тий хрящ має два відростки: голосовий — місце прикріплення голосової зв'язки, а також м'язовий — місце прикріплення м'язів гортані, який розміщений латеральніше від голосового.

Хрящі з'єднуються між собою за допомогою зв'язок та суглобів.

М'язи гортані у функціональному відношенні поділяють на:

а) констриктори (м'язи, які звужують порожнину гортані або голосову щілину);

б) дилататори (м'язи, які розширюють порожнину горта­ні й голосову щілину);

в) м'язи, які змінюють натягування голосових зв'язок. Деякі м'язи відносять до декількох груп через їхні змішані

функції. Всі вони утворені поперечнопосмугованою м'язовою тканиною;

3) зовнішню оболонку — адвентиціальну, вона оточує хря­щі гортані і містить багато еластичних волокон.

Порожнина гортанімає форму піскового годинника, у ній виділяють:

• присінок гортані — проміжок між надгортанником та парними складками слизової оболонки, які розташовуються на бічній стінці порожнини й мають назву несправжніх скла­док, або присінкових складок, у товщі яких знаходяться зв'яз­ки присінка. Щілина між двома присінковими складками на­зивається присінковою щілиною;

• шлуночок гортані — заглибина на бічній поверхні гор­тані між несправжніми та справжніми (голосовими) складка­ми, у товщі останніх міститься голосова зв'язка та голосовий м'яз. Простір між голосовими складками — голосова щілина. Це найвужча частина порожнини гортані;

• підголосова порожнина — та частина гортані, яка розта­шовується під голосовими складками.

Гортань виконує дихальну (проведення повітря) та голосо­утворювальну функції. Голосоутворення настає під час видиху внаслідок коливання голосових зв'язок, яке відбувається не пасивно під дією струменя повітря, а завдяки взаємодії з голо­совими м'язами, скорочення яких відбувається під дією рит­мічних імпульсів, що надходять по нервах із центрів головного мозку. Звук, який утворюється голосовими зв'язками, окрім основного тону має цілий ряд обертонів. Свого тембру голос на­буває завдяки системі резонаторів, роль яких виконують глот­ка, порожнина рота, приносові пазухи.

Трахея

Трахея (trachea) є продовженням гортані, має форму труб­ки завдовжки 9—15 см, завширшки 1,5—2,7 см. Трахея роз­ташовується в ділянці шиї та в грудній порожнині. На рівні верхнього краю V грудного хребця трахея поділяється на два бронхи (місце поділу отримало назву біфуркації трахеї), поза­ду від трахеї розміщений стравохід, спереду початковий від­діл трахеї прикритий перешийком щитоподібної залози, збо­ку_у верхньому відділі розташовані бічні частки щитоподіб­ної залози, а в нижньому — до неї прилягають спільні сонні артерії.

Трахея має передню та задню (перетинчасту) стінки. Внутрішня оболонка — слизова — має наступні особливості:

• ледве виражені складки;

• майже не виражена підслизова основа;

• вкрита війчастим епітелієм;

• містяться залози, які виробляють слиз;

• лімфоїдна тканина утворює поодинокі лімфатичні вузлики. Середня оболонка — фіброзно-м'язово-хрящова — утворена 16—20 неповними хрящовими кільцями, які з'єднуються між собою фіброзними зв'язками; кожне кільце на 2/3 утворене хрящем, а на 1/3 (задня поверхня трахеї) — пучками непосму­гованих м'язових волокон, які йдуть у поздовжньому й попе­речному напрямках, забезпечуючи рухи трахеї під час дихан­ня, кашлю тощо.

Зовнішня оболонка — адвентиціальна.

Трахея виконує дихальну функцію.

Бронхи

Бронх (bronchus) має форму трубки, парний орган.

Бронхи, які відходять від трахеї, мають назву головних. Головні бронхи входять у ворота легенів і розгалужуються на бронхи меншого діаметра (часткові, сегментарні, часточкові бронхи та кінцеві бронхіоли). Розгалуження бронха від голов­ного до кінцевої бронхіоли називається бронхіальним деревом. Стінка бронхів має будову, ідентичну до будови стінки трахеї (правий бронх утворений 6—8, а лівий — 9—12 хрящовими напівкільцями).

Бронхи виконують дихальну функцію (проведення повітря).

Легені

Легеня (pulmo, s. pneumon — грец.),— парний орган, який міститься в грудній порожнині, з боків від серця і великих су­дин та вкритий плеврою. Легені мають неправильну конусопо­дібну форму. Права легеня більша, ширша й коротша, ніж ліва. У легені розрізняють верхівку, яка міститься на 2—3 см вище від ключиці, основу й три поверхні: реброву, діафрагмову і присередню, яку поділяють на передню, середостінну, і задню, хребтову, частини. На присередній поверхні розташовані во­рота легенів — бухтоподібна заглибина, де знаходиться корінь легені; складовими елементами якого є: головний бронх, леге­нева артерія, бронхіальна артерія, легеневі вени, бронхіальні вени, нерви, лімфатичні судини та бронхолегеневі лімфатичні вузли. Усі ці утворення оточені клітковиною.

Місце переходу поверхонь одна в одну називається краями. Легеня має два краї: нижній та передній. У нижньому відділі переднього краю лівої легені знаходиться серцева вирізка — місце прилягання серця.

У легенях розрізняють частки, між якими утворюються щілини. У лівій легені розрізняють одну косу щілину, яка по­діляє ліву легеню на дві частки: верхню і нижню. У правій ле­гені є дві щілини: коса й горизонтальна, які відповідно поді­ляють праву легеню на три частки: верхню, середню й нижню. У легенях визначена і сегментарна будова. Кожна легеня складається з 10 сегментів, які складаються з часточок, що яв­ляють собою пірамідальної форми ділянки легеневої паренхі­ми до 1 см в діаметрі.

У верхівку кожної часточки входить бронх (1 мм у діаметрі), який всередині часточки поділяється на 16—18 (0,3—0,5 мм у діаметрі) кінцевих (термінальних) бронхіол, які не містять хрящової тканини та залоз. Всі бронхи, починаючи від голо­вних і закінчуючи кінцевими бронхіолами, утворюють єдине бронхіальне дерево, яке служить для проведення повітря під час вдиху та видиху; газообмін між повітрям і кров'ю в них не відбувається.

Кінцеві бронхіоли в результаті дихотомічного поділу утво­рюють дихальні бронхіоли (І, II і III порядків), від яких раді­ально відходять альвеолярні ходи, що закінчуються сліпими альвеолярними мішечками. Стінка всіх цих утворень обплете­на густою сіткою кровоносних капілярів. Основною відмінною рисою дихальних бронхіол, альвеолярних ходів, мішечків є наявність маленьких комірок — альвеол (це відкритий пухи­рець), які заповнені повітрям, через тонку стінку яких відбу­вається газообмін. Загальна кількість альвеол у дорослого — 300—400 млн в одній легені.

Максимальна поверхня всіх альвеол у дорослого під час вдихання повітря сягає 100 м². Зсередини альвеола вкрита тонкою плівкою сурфактанту — це складна суміш фосфолі­підів, білків та глікопротеїдів. Його значення полягає в тому, що, зменшуючи поверхневий натяг, він запобігає злипанню альвеол під час вдиху, має бактерицидну дію, а також запобі­гає транссудації рідини з капілярів в альвеоли.

Дихальні бронхіоли, альвеолярні ходи й альвеолярні мі­шечки з альвеолами утворюють альвеолярне дерево, або диха­льну паренхіму легені,— функціонально-анатомічну одиницю легені, що має назву ацинус (acinus — гроно).

Основна функція легенів — дихальна (газообмін).

Кровообіг у легенях має свої особливості. Він здійснюється по двох системах судин. Легені отримують артеріальну кров із великого кола кровообігу по бронхіальних артеріях та венозну кров із легеневих артерій, утворюючи мале коло кровообігу. Гілки легеневих артерій, супроводжуючи бронхіальне дерево, доходять до альвеол, де розгалужуються до капілярів, які пе­реходять у посткапілярні венули, потім венули і, зливаючись, утворюють легеневі вени, по яких тече артеріальна кров до лі­вого передсердя. Бронхіальні артерії відходять безпосередньо від аорти, постачають бронхи і легеневу паренхіму артеріаль­ною кров'ю.

Плевра

Плевра (pleura) — це серозна оболонка, яка вистилає стін­ки грудної порожнини, вкриває легені і складається із двох листків: парієтального, або пристінкового, та вісцерального, або нутрощевого. Між ними утворюється щілиноподібна плев­ральна порожнина, де в стані спокою знаходиться 1—2 мл рі­дини. Залежно від того, яку ділянку вистилає парієтальний листок плеври, розрізняють три його частини: реброву, діафраг­мову і середостінну. При переході однієї частини парієтальної плеври в іншу формуються пазухи, або синуси: реброво-діа­фрагмовий (найбільший), реброво-середостінний, діафрагмо­во-середостінний. У синуси легені заходять лише під час дуже глибокого вдиху, за винятком реброво-діафрагмового синуса, куди легені ніколи не заходять.

При захворюваннях плеври чи легенів синуси можуть за­повнюватися випотом, гноєм, кров'ю.

Парієтальний листок плеври переходить у вісцеральний по кореню легені, вкриваючи легеню, щільно зростається з нею, його неможливо зняти без порушення цілості тканини.

Межі вісцерального листка плеври співпадають з межами легенів.

Середостіння

Середостіння (mediastinum) — простір, у якому розташову­ється комплекс органів, розміщених між правою та лівою пле­вральними порожнинами. Спереду середостіння обмежене грудниною, ззаду — грудним відділом хребта, знизу — діафрагмою, збоку — середостінною плеврою, зверху — верхньою апертурою грудної клітки.

Середостіння умовно поділяють на верхнє та нижнє. У вер­хньому містяться тимус, трахея, стравохід, права і ліва пле­чо-головні вени, верхня порожниста вена, дуга аорти тощо. Всі ці органи розміщені вище від умовної площини, проведе­ної на рівні верхнього краю коренів легенів. Нижнє середостіння поділяють на:

• переднє — розташоване нижче від умовної площини між тілом груднини і передньою стінкою перикарда, його утворю­ють внутрішні грудні артерії та вени, лімфатичні вузли;

• середнє — утворене серцем з перикардом, діафрагмови­ми нервами, легеневими артеріями, венами, лімфатичними вузлами;

• заднє — спереду обмежене біфуркацією трахеї та зад­ньою стінкою перикарда, ззаду — хребтом. У ньому містяться грудна частина аорти, непарна і півнепарна вени, грудна про­тока тощо.

Фізіологія дихання

Дихання — сукупність процесів, які забезпечують потребу організму в кисні і виділення вуглекислого газу. Біологічні процеси на рівні окремої клітини або цілого організму здійс­нюються з використанням енергії. Для її утворення потрібне постійне надходження кисню до мітохондрій клітин. Шляхи надходження кисню, його використання в окисних процесах і механізм зворотного транспорту вуглекислого газу становлять систему дихання, яка включає в себе наступні процеси:

• зовнішнє дихання;

• обмін газів у легенях (між альвеолярним повітрям і кров'ю);

• транспорт газів кров'ю;

• обмін газів у тканинах між кров'ю капілярів великого кола кровообігу і клітинами тканин;

• внутрішнє дихання (біологічне окислення в мітохондріях клітин).

Припинення дихання призводить до загибелі перш за все нервових, а потім й інших клітин.

І етап дихання. Зовнішнє дихання — обмін газів між зов­нішнім середовищем і альвеолами. Цей етап дихання відбува­ється шляхом чергування вдихів (інспірацій) і видихів (експі­рацій). Вдих відбувається внаслідок збільшення об'єму груд­ної клітки в трьох напрямках: вертикальному, сагітальному 380

(передньозадньому) і фронтальному (ребровому). Зміни розмі­рів грудної порожнини відбуваються внаслідок скорочення ди­хальних м'язів. Збільшення розмірів грудної клітки супрово­джується зниженням внутрішньоплеврального тиску (тобто під час вдиху тиск між листками плеври стає нижчим і стано­вить 7,5 см вод. ст., а під час глибокого вдиху може знизитися де більше). Одночасно зі збільшенням розмірів грудної клітки зростає об'єм легенів, тиск у легенях зменшується, і повітря надходить у легені, тому тиск у них знову вирівнюється з ат­мосферним.

Залежно від переважання участі в акті вдиху м'язів грудей чи діафрагми виділяють грудний, або ребровий, і черевний, або діафрагмовий, тип дихання. У чоловіків переважає другий, у жінок — перший.

У деяких випадках, наприклад під час виконання фізичної роботи, в акті вдиху беруть участь допоміжні інспіраторні м'я­зи, до яких належать м'язи, що прикріплюються одним кін­цем до ребер, груднини, а іншим — до черепа, до кісток плечо­вого пояса або до розташованого вище хребця.

Акт видиху починається з розслаблення зовнішніх дихаль­них м'язів і діафрагми — ребра і плечовий пояс опускаються, а діафрагма піднімається. Внаслідок цього внутрішньоплевра­льний тиск збільшується від — 7 до 5 см вод. ст. і легені почи­нають спадатися. Тиск у легенях стає вищим від атмосферного, і повітря виходить через повітроносні шляхи. Під час форсова­ного видиху скорочуються допоміжні експіраторні м'язи — м'язи живота.

Показники, що характеризують зовнішнє дихання, поді­ляють на статичні та динамічні.

Статичні:

• дихальний об'єм — кількість повітря, що надходить у легені за один спокійний вдих (у середньому дорівнює 500 мл);

• резервний об'єм вдиху — максимальна кількість повіт­ря, яку людина може вдихнути після нормального вдиху (2500 мл);

• резервний об'єм видиху — максимальна кількість повіт­ря, яку людина може видихнути після спокійного видиху (1000 мл);

• життєва ємність легенів (ЖЄЛ) — найбільша кіль­кість повітря, яку людина може видихнути після максимально глибокого вдиху. ЖЄЛ = дихальний об'єм + резервний об'єм вдиху + резервний об'єм видиху. ЖЄЛ залежить від віку, ста­ті, зросту, маси тіла і фізичного розвитку;

• залишковий об'єм — після максимально глибокого види­ху в легенях залишається повітря, об'єм якого становить у се­редньому 1000 мл;

• об'єм дихальних шляхів ("мертвий простір") дорівнює в середньому 150 мл.

Динамічні:

• частота дихальних рухів (16—20 за 1 хв);

• хвилинний об'єм дихання — кількість повітря, що над­ходить у легені за 1 хв (дихальний об'єм, помножений на час­тоту дихальних рухів).

II етап дихання. Газообмін між альвеолами і кров'ю здійс­нюється шляхом дифузії газів унаслідок різниці парціального тиску цих газів в альвеолярному повітрі і їхнього напруження в крові. У суміші газів, які містяться в повітрі, тиск кожного газу визначається вмістом (у відсотках) даного газу і називаєть­ся парціальним тиском (від лат. pars — частина). Наприклад, атмосферне повітря чинить тиск, рівний атмосферному — 760 мм рт.ст. Вміст кисню в повітрі в середньому дорівнює 20,94%, його парціальний тиск буде становити 159 мм рт.ст. Парціальний тиск газів у крові має назву напруження і воно також пропорціональне вмісту (у відсотках) даного газу в крові.

III етап дихання. Транспорт газів кров'ю. Основний об'єм кисню транспортується у зв'язаному з гемоглобіном стані (спо­лука має назву оксигемоглобіну) та розчинному стані в плазмі крові.

Транспорт вуглекислого газу також здійснюється шляхом хімічного зв'язку з гемоглобіном (карбгемоглобін), з водою (ву­гільна кислота), з солями калію та натрію (бікарбонати) та в розчиненому вигляді (вуглекислий газ розчиняється в рідинах активніше, ніж кисень. Кров, що проходить через легені, від­дає далеко не весь СО₂. Значна частина його залишається в ар­теріальній крові, оскільки сполуки, які утворюються на осно­ві СО₂, беруть участь у підтримці кислотно-основного стану крові — одного з параметрів гомеостазу).

IV етап дихання. Обмін газів у тканинах здійснюється так само, як під час II етапу дихання, тобто шляхом дифузії газів унаслідок різниці парціального тиску газів.

V етап дихання. Внутрішнє дихання, яке здійснюється шляхом біологічного окислення в мітохондріях клітин.

Регуляція дихання

У системі регуляції можна виділити внутрішні та зовнішні ланки саморегуляції. Внутрішні ланки пов'язані зі станом крові (вміст гемоглобіну, буферні властивості) та серцево-судиної системи, зовнішні — з механізмами зовнішнього ди­хання.

Процес дихання регулюється нервовим і гуморальним шляхами. Ці два механізми забезпечують ритмічний характер ди­хання і зміну його інтенсивності, пристосування організму до різних умов навколишнього та внутрішнього середовища.

Дихальний центр розташований у довгастому мозку, у ді­лянці дна IV шлуночка. Центр утворений двома групами ней­ронів (тобто він парний): від груп нервових клітин у правій по­ловині довгастого мозку імпульси йдуть до дихальних м'язів правої половини тіла, від груп клітин у лівій половині — до м'язів лівої половини тіла. Дихальний центр складається з центру вдиху, або інспіраторного центру, і центру видиху, або експіраторного центру. У верхній частині варолієвого мо­сту міститься пневмотаксичний центр, який лімітує трива­лість вдиху, впливаючи на частоту дихання.

Дихальному центру притаманний автоматизм.

Головною особливістю функціонування дихального центру є періодичність, при якій збудження нейронів змінюється їхнім гальмуванням. На активність дихального центру впливають різні відділи ЦНС: ретикулярна формація, гіпоталамус, кора великих півкуль, варолієв міст (пневмотаксичний центр). На­приклад, характер дихання змінюється залежно від емоційно­го стану, під час виконання фізичних вправ. Глибину і часто­ту дихання людина може змінювати свідомо, що свідчить про вплив на дихальний центр кори великих півкуль. Завдяки цим зв'язкам дихання узгоджується з виконанням робочих рухів, мовною функцією, під час співу.

Рефлекторна регуляція дихання. Вдих і видих забезпечу­ються наступними нервовими процесами. Завдяки автоматиз­му і подразнювальній дії вугільної кислоти в інспіраторному центрі виникає нервовий імпульс, який поширюється по ефе­рентних шляхах і призводить до скорочення дихальних м'я­зів, унаслідок чого відбувається вдих. Збільшення в об'ємі ле­генів спричинює подразнення механорецепторів, які знахо­дяться в легенях. Імпульси цих рецепторів поширюються по аферентних (чутливих) нервових волокнах блукаючого нерва до нейронів експіраторного центру і збуджують його. Одночас­но імпульси від інспіраторних нейронів поступають у центри пневмотаксису, а від нього — до нейронів експіраторного Центру і також збуджують його. Збудження, яке виникло в Центрі видиху, гальмує центр вдиху, й імпульси до дихальних м'язів не надходять, унаслідок чого легені спадаються, відбу­вається видих. Завдяки цьому збудження механорецепторів легенів і центру видиху припиняється. Гальмівна дія нейронів експіраторного центру на інспіраторний центр також припи­няється. Тоді знову виникає збудження інспіраторних нейро­нів і відбувається новий вдих. Існує цілий ряд доказів існуван­ня такого механізму рефлекторної регуляції дихання. Напри­клад, після перерізування блукаючих нервів дихання стає різко сповільненим і глибоким. Таким чином, кожен вдих сти­мулює видих, а видих стимулює вдих. У цьому і полягає реф­лекторна саморегуляція акту дихання. У рефлекторній регуля­ції беруть участь й інші рецепторні зони. Так, під час видиху збуджуються механорецептори дихальних м'язів, що рефлек­торно стимулює вдих. У разі підвищення артеріального тиску подразнюються барорецептори каротидного синуса, що спри­чинює сповільнення дихання, а зниження — посилення ди­хання.

Подразнення больових і температурних рецепторів може рефлекторно впливати на характер дихання. Частіше спосте­рігається початкова затримка дихання з наступною задиш­кою. Гіпервентиляція може виникнути і в разі подразнення температурних рецепторів шкіри, внаслідок чого зростає час­тота дихання при зменшенні його глибини. Це сприяє збіль­шенню вентиляції легеневого простору та виділенню надлиш­ку тепла.

Окрім рефлекторної регуляції на дихання впливають і гу­моральні чинники. Специфічним гуморальним регулятором є вміст СО₂ в крові, який, накопичуючись у ній, діє на дихальні нейрони безпосередньо та опосередковано.

Механізм першого вдиху. Після перев'язки пуповини в кро­ві новонародженого відбувається накопичення вуглекислого га­зу, який збуджує дихальний центр і зумовлює перший вдих.

Л Е К Ц І Я № 26

Т е м а: “Система органів травлення.”

Читайте також:

1. III. Повторення вивченого матеріалу.
2. III. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
3. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
4. IV. Вивчення нового матеріалу.
5. IV. Вивчення нового матеріалу.
6. IV. Виклад інформаційного матеріалу
7. IV. Виклад інформаційного матеріалу
8. IV. Подання нового матеріалу
9. IV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу
10. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
11. L2.T4/1.1. Засоби періодичного транспортування штучних матеріалів.
12. L2.T4/1.2. Засоби безперервного транспортування матеріалів. Транспортери.

Переглядів: 601