• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Становлення науки про книгу в світі

ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ КНИГОЗНАВСТВА

2.1. Становлення науки про книгу у світі

2.2. Розвиток українського книгознавства

2.3. Діяльність львівського та київського книгознавчих осередків

2.4. Сучасні осередки книгознавчих досліджень

2.5. Українська книгознавча періодика

Книгознавчі дослідження завжди привертали увагу науков­ців, адже книга в усі часи відігравала величезну роль у суспільно­му та культурному житті.

Вперше книгознавство почали ґрунтовно розробляти у 70-х рр. XVIII ст. Австрійський бібліограф М. Деніс написав працю «Вступ до книгознавства ‘, у якій виклав своє розуміння цієї науки. Загалом у книгознавстві він вбачав філологічну науку — бібліографію, що складається з трьох частин.

• історії рукописної та друкованої книги;

• друкарської справи;

• бібліотекознавства та каталогізації (створення бібліографіч­них каталогів з повними списками всіх випущених книг).

Варто відмітити певну однобічність розуміння книгознавс­тва з акцентом на бібліотечно-бібліографічну справу, характерну для того часу. В цьому проявилася й обмеженість наукових пог­лядів М. Деніса, адже він не вивчав і не визнавав суспільної ролі книги.

Зацікавлення книгознавчими дослідженнями та, зокрема, бібліографією у широкому розумінні яскраво виявились у кін­ці XVIII ст. у Франції, де після Великої французької буржуазної революції величезні бібліотеки, що зберігалися у замках, маєт­ках, монастирях, були націоналізовані. Для каталогізації книг, налагодження наукової обробки видань, серед яких було чимало унікальних як рукописних, так і друкованих, необхідні були фах­івці. Тому у великих містах Франції в багатьох навчальних закла­дах заснували курс бібліографії, який мав історичний характер і включав чотири книгознавчі дисципліни.

• історію письма та рукописної книги;

• історію друкування;

• класифікацію рідкісних книг та методику їх опису;

• методику зберігання книг у бібліотеках.

На початку XIX ст. у Франції завдяки школам книгознавства, які діяли в потужних містах, було сформовано ґрунтовну наукову школу французького книгознавства, яка переважно зосереджу­валася на історії книги та бібліографуванні всіх відомих видань (рукописних і друкованих). Цю школу представляли Е. Пеньо та Ф. Еберт, які вважали, що книгознавство як наука вивчає іс­торію книги крок за кроком та здійснює опис усіх відомих книг різних народів, різних історичних періодів. Таким чином, на по­чатку XIX ст. дослідники до складу книгознавства включали дві науки. історію книги й бібліографію.

На початку XIX ст. в Росії формується національна школа бібліографії, розпочинається ґрунтовна робота з вивчення книги. Тому з 20-х рр. XIX ст. і до середини XIX ст. центром книгознав­чих досліджень стає Росія. Засновником російської бібліографії був В. Сопіков — засновник наукової бібліографії, автор фунда­ментального дослідження «Досвідросійської бібліографії» (1813 р.). Він походив із купецької родини, займався самоосвітою, вивчав мови, цікавився видавничою та книготоргівельною справами. Книгарня В. Сопікова в Санкт-Петербурзі була осередком куль­турного, літературного життя; саме там зберігалися унікальні книги, зібрані дослідником. Обійнявши посаду головного біб­ліотекаря Імператорської бібліотеки, В. Сопіков організував та налагодив бібліографічну роботу. Саме він був ініціатором за­кону про обов’язковий примірник для бібліотеки, що піднесло бібліотечну справу на новий етап розвитку. Заслуги В. Сопікова полягають у тому, що він.

1. Значно розширив завдання бібліографії. на думку В. Сопі­кова, вона не лише фіксує випущені книги, а й радить читачам, яку літературу слід використовувати. Таким чином виникла реко­мендаційна література (списки рекомендованої літератури).

2. Розширив поняття «слов’янське книгодрукування». Він вва­жав, що це не лише книги, друковані слов’янськими мовами (російською, українською, білоруською, болгарською), а й кни­ги, видані на території слов’янських держав, незалежно від мови видання.

3. Домігся указу імператора Олександра І. За цим законом кож­ний видавець зобов’язаний був надсилати один примірник книги в Імператорську бібліотеку. Жодна книга не зникала безслідно. В Україні цей закон діє і в сучасних умовах.

4. Створив унікальну працю «Досвід російської бібліографії», куди включив усі відомі йому російські рукописні й друковані книги, тобто склав національну бібліографію росіян.

Справу В. Сопікова продовжив В. Анастасевич, який після його смерті очолив Імператорську бібліотеку. В. Анастасевич по­ходив з України, з родини поміщиків, навчався в Петербурзько­му університеті. Він першим у своїх наукових працях використав термін «книгознавство» на позначення окремої науки («Про не­обхідність сприяння російському книгознавству «, 1820 р.). Заслуги В. Анастасевича в тому, що він.

1. Організував бібліографічну роботу із систематизації та опи­су журнальних статей.

2. Використав оригінальну схему групування літератури за об’єктами пізнання, висунувши на чільне місце науки про при­роду, та запровадив систематичний бібліотечний каталог.

3. Першим подав ідею створення бібліографічних товариств, які мали б налагодити належний обмін видань та створення біб­ліографічних покажчиків різноманітного змісту і призначення, оскільки вважав, що бібліографія відіграє важливу роль у підви­щенні рівня освіченості. Щоправда, організувати бібліографічні товариства на початку і в середині XIX ст. не вдалося, оскільки суспільство ще не приділяло книзі достатньо уваги.

З середини XIX ст. центр книгознавства повертається до Єв­ропи, де науковці Німеччини та Австрії ґрунтовно розробляють три основні проблеми.

• історія книги;

• бібліотечна справа;

• бібліографія.

Науковці країн Західної Європи — Е. Пеньо, Ф. Еберт, Й. Лелевель, К. Естрейхер — упродовж всього XIX ст. прагнули від­межувати власне бібліографію від книгознавства (часто назива­ючи його «бібліологією»). Так, Е. Пеньо вважав, що бібліогра­фія охоплює лише питання опису та класифікації видань, а бібліологія є теорією бібліографії (саме таку думку він провадить у «Тлумачному словнику з бібліології» (1802 — 1804 рр.)).

Й. Лелевель у своєму відомому науковому трактаті «Дві біб­ліографічні книги ‘ (1823 — 1826 рр.) поглибив розуміння власне бібліографії, до складу якої включив три розділи. науку про ру­кописи («графіку»), науку про друковану книгу («типографіку») та науку про бібліотечну справу («бібліотекознавство»). Погля­ди Й. Лелевеля були підтримані багатьма дослідниками книги XIX ст. та визначили основні напрями тогочасних бібліографіч­них розробок.

Хоча К. Естрейхер у своїх працях і не використовував тер­мінів «книгознавство» чи «бібліологія», він все ж відмежовував бібліографію від книгознавства. Так, вчений розрізняв дві біб­ліографії: «чисту», яку ототожнював з бібліологією і витлумачу­вав як розділ історії літератури й енциклопедії, та прикладну, що вивчає книгу передусім як матеріальну конструкцію (формат, шрифт, друкарське виконання та ін.) в історичному та сучасному аспектах.

Німецькі науковці, зокрема Ф. Ейхлер, також вбачали сут­тєву різницю між власне бібліографією та книгознавством, на­зиваючи останнє «бібліотекознавством» та обмежуючись пере­важно розробками з історії книги та друкарства. Варто, однак, наголосити, що саме Ф. Ейхлер вперше поставив за мету дослід­жувати суспільну роль книги, той вплив, який вона здійснює на читача та громадське життя.

Наприкінці XIX ст. центр книгознавства повертається до Росії, де працює вчений М. Лісовський, який здійснив вагомий внесок у формування книгознавства як окремої комплексної на­уки про книгу і книжкову справу. Саме його цілком слушно вва­жають засновником нових поглядів, що відокремили цю галузь знань від споріднених. У своїх відомих працях «Книгознавство як предмет викладання, його сутність і завдання ‘ (1915 р.), «Книгознавство, його предмет і завдання ‘ (1922 р.) вчений визначив книгознавство як «наукову дисципліну, яка об’єднує технічні, теоретичні і практичні знання, дотичні до книги у її минулому та сучас­ному, та має на меті з’ясувати умови виникнення, розпов­сюдження й використання творів писемності і друку». М. Лісовський запропонував чітку та логічно переконливу структуру книгознавства, поділивши його на три основні розділи: книго- виробництво, книгоопис та книгорозповсюдження. Основним завданням книгознавства, на думку науковця, є вивчення еволю­ції книги у її якісному та кількісному відношеннях, дослідження книги як явища не лише бібліографічного, а й історичного та соціального. М. Лісовський не обмежувався науковою працею, а й провадив значну організаційну справу: був редактором провід­них спеціалізованих видань «Російська бібліографія ‘ та «Бібліограф», продуктивно працював у Російському бібліологічному товарис­тві, вперше розробив і прочитав курс лекцій з книгознавства у Петербурзькому та Московському університетах. Внесок М. Лі- совського у книгознавство, яке він розділив на енциклопедичну та соціальну науки, дає підстави вважати його основоположни­ком російського книгознавства, видатним вченим, чиї погляди визначили напрям розвитку цієї галузі знань на десятиліття. За­слуга М. Лісовського перед книгознавством полягає в тому, що він.

1. Втілив ідею В. Анастасевича про організацію бібліографіч­них товариств. на початку XX ст. було засноване Московське, Петербурзьке та Одеське бібліографічні товариства;

2. Налагодив випуск книгознавчої періодики, був організа­тором і редактором двох бібліографічних видань «Російська біб­ліографія» та «Бібліограф»;

3. Першим розробив навчальний курс книгознавства, викладав книгознавство в Петербурзькому (1913—1916 рр.) та Московсько­му (1916—1919 рр.) університетах.

У XX ст. розвиток книгознавства можна умовно поділити на чотири етапи.

20-ті рр. — книгознавство розглядається як історична дис­ципліна, яка використовує статистику, спогади, складені попе­редньо описи видань. Це початковий етап узагальнення та сус­пільного бачення книги.

Кінець 30 -х — 40-ві рр. — важливий період з точки зору ме­тодології. На основі ідеологічних документів того часу розроб­лялись методологічні проблеми книги. На першому плані — ідео­логічний аспект книги як знаряддя марксистсько-ленінських поглядів. Заперечувалися досягнення попередніх етапів розвитку книгознавства.

50-ті рр. — перша половина 60-х рр. — період відродження книгознавства як комплексної науки. Створюються узагальнені праці про видавничу справу — перший підручник «Лекції з теорії і практики редагування’ колективу московських авторів. Створено ряд робіт з історії книгознавства й історії книги — «400років російського книгодрукування», «Історія книги ‘ (Є. Кацпржак), «Історія книги ‘ (Й. Баренбаум, О. Давидова).

Сучасний етап — підвищена увага дослідників до історич­них проблем: історії книги, видавництв, книгарень, бібліотек, життя та діяльності видатних діячів книги. Практичний напрям

— робота окремих видавництв, розробка певних видів літерату­ри, типів видань.

Перша третина XX ст. засвідчила активізацію книгознавчих досліджень у багатьох аспектах: так званому «функціональному книгознавстві» (О. Ловягін), філософії книги (М. Куфаєв), біб- ліопсихології (М. Рубакін), історії книги і друкарства (П. Бер­ков, В. Люблінський) та ін. Однак, спроби тоталітарного режи­му політизувати книгознавство, обмежити його завдання лише «вивченням книги як особливої форми ідеології», що призвело до заперечення книгознавчої спадщини видатних дослідників

— бібліографів, істориків, бібліотекознавців — та заборони їхніх праць, мали вкрай негативні наслідки. На межі 20-30-х рр. було припинено діяльність книгознавчих дослідницьких осередків, закрито наукові та бібліографічні товариства, перестали вида­ватися книгознавчі часописи і наукові збірники. Книгознавство було проголошено буржуазною наукою, шкідливою для народу і суспільства, та заборонено.

Відродження книгознавства як науки про книгу та книжкову справу відбулося наприкінці 50-х рр. і було пов’язане з «інфор­маційним вибухом» — різким зростанням кількості друкованих видань, збільшенням фондів книгозбірень та певними трудно­щами у пошуку необхідної інформації, що з ними стикалися чи­тачі. Окремі науковці, зокрема М. Мак-Люен у праці «Галактика Ґутенберґа\ Р. Ескарпі у дослідженні «Революція у світі книг ‘ вис­ловлювали думку, що книга вичерпала свої можливості і повин­на поступитися місцем новим засобам комунікації. Насправді й досі прогнози, пов’язані з відмиранням традиційних друкованих форм реєстрації та розповсюдження інформації (книг, газет, журналів тощо), не знайшли підтвердження. Щорічне зростання числа друкованих видань як у світі загалом, так і в тих країнах, які створили розвинуту мережу електронних засобів масової комуні­кації, становить понад 3 % та не має тенденції до зменшення.

Значну роль у формуванні методологічних настанов комп­лексної науки про книгу та книжкову справу відіграла функціо­нальна школа книгознавства, засновником якої був професор М. Сікорський. Завдяки його зусиллям було об’єднано наукові кадри книгознавців, започатковано розв’язання загальних про­блем історії, теорії та методики книгознавства, розпочато ви­пуски фундаментального наукового збірника «Книга. Дослідження та матеріали ‘ (виходить з 1959 р.). Вчений очолював Комісію комплексного вивчення книги при Науковій раді АН СРСР з іс­торії світової культури, керував найбільшою бібліотекою СРСР, завідував кафедрою редагування та книгознавства Московсько­го поліграфічного інституту. Діяльність М. Сікорського та його учнів, серед яких — А. Бєловіцька, інших видатних книгознавців 60—90-х рр. XX ст. (передусім Й. Баренбаума, А. Гречихіна, Є. Немировського, О. Мильнікова, Д. Ленського) не лише сприяла усвідомленню статусу книгознавства як об’єктивної необхідної інтегративної науки, а дала змогу чітко визначити його об’єкт, предмет та структуру, збагатити арсенал методів, що ними опе­рує книгознавство (зокрема, сам М. Сікорський розробив фун­кціональний метод, а А. Бєловіцька — системно-типологічний). Започатковані в 1971 р. конференції з книгознавства (відбува­ються раз на чотири роки) мали на меті опрацювання теоре­тичних і методичних аспектів науки про книгу, налагодження зв’язків книгознавства і практики книжкової справи, залучення широкого кола науковців до історичних та актуальних проблем книговидання, бібліографознавства, бібліотечної роботи.

У сучасних умовах бібліологія як комплексна суспільна на­ука про книгу та книжкову справу стрімко розвивається, адже книга продовжує відігравати важливу роль у житті суспільства, є невід’ємною складовою його культури. Перспективними на­прямками розвитку книгознавства можна назвати.

• створення узагальнюючих праць з історії книги, видавничої справи;

• розвиток бібліотечної та бібліографічної літератури, ство­рення різноманітних каталогів літератури, опис раніше закритих масивів видань.

Читайте також:

1. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. АГД як галузь економічної науки
4. Б. Обчислювальні науки
5. Безумовною є інформація про події, що реально відбуваються у матеріальному світі.
6. В системі вищої освіти і науки України
7. Вал має 5 опорних шийок, зовнішні діаметри яких послідовно збільшуються для полегшення встановлення вала в головку.
8. Валютний курс. Режими встановлення валютних курсів
9. Взаємодія науки, техніки і виробництва
10. Взаємодія науки, техніки і виробництва
11. Види земель населених пунктів, їх межі. Встановлення та зміни меж населених пунктів.
12. Види цін та порядок їх встановлення.

Переглядів: 3143