МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Становлення науки про книгу в світіІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ КНИГОЗНАВСТВА 2.1. Становлення науки про книгу у світі 2.2. Розвиток українського книгознавства 2.3. Діяльність львівського та київського книгознавчих осередків 2.4. Сучасні осередки книгознавчих досліджень 2.5. Українська книгознавча періодика
Книгознавчі дослідження завжди привертали увагу науковців, адже книга в усі часи відігравала величезну роль у суспільному та культурному житті. Вперше книгознавство почали ґрунтовно розробляти у 70-х рр. XVIII ст. Австрійський бібліограф М. Деніс написав працю «Вступ до книгознавства ‘, у якій виклав своє розуміння цієї науки. Загалом у книгознавстві він вбачав філологічну науку — бібліографію, що складається з трьох частин. • історії рукописної та друкованої книги; • друкарської справи; • бібліотекознавства та каталогізації (створення бібліографічних каталогів з повними списками всіх випущених книг). Варто відмітити певну однобічність розуміння книгознавства з акцентом на бібліотечно-бібліографічну справу, характерну для того часу. В цьому проявилася й обмеженість наукових поглядів М. Деніса, адже він не вивчав і не визнавав суспільної ролі книги. Зацікавлення книгознавчими дослідженнями та, зокрема, бібліографією у широкому розумінні яскраво виявились у кінці XVIII ст. у Франції, де після Великої французької буржуазної революції величезні бібліотеки, що зберігалися у замках, маєтках, монастирях, були націоналізовані. Для каталогізації книг, налагодження наукової обробки видань, серед яких було чимало унікальних як рукописних, так і друкованих, необхідні були фахівці. Тому у великих містах Франції в багатьох навчальних закладах заснували курс бібліографії, який мав історичний характер і включав чотири книгознавчі дисципліни. • історію письма та рукописної книги; • історію друкування; • класифікацію рідкісних книг та методику їх опису; • методику зберігання книг у бібліотеках. На початку XIX ст. у Франції завдяки школам книгознавства, які діяли в потужних містах, було сформовано ґрунтовну наукову школу французького книгознавства, яка переважно зосереджувалася на історії книги та бібліографуванні всіх відомих видань (рукописних і друкованих). Цю школу представляли Е. Пеньо та Ф. Еберт, які вважали, що книгознавство як наука вивчає історію книги крок за кроком та здійснює опис усіх відомих книг різних народів, різних історичних періодів. Таким чином, на початку XIX ст. дослідники до складу книгознавства включали дві науки. історію книги й бібліографію. На початку XIX ст. в Росії формується національна школа бібліографії, розпочинається ґрунтовна робота з вивчення книги. Тому з 20-х рр. XIX ст. і до середини XIX ст. центром книгознавчих досліджень стає Росія. Засновником російської бібліографії був В. Сопіков — засновник наукової бібліографії, автор фундаментального дослідження «Досвідросійської бібліографії» (1813 р.). Він походив із купецької родини, займався самоосвітою, вивчав мови, цікавився видавничою та книготоргівельною справами. Книгарня В. Сопікова в Санкт-Петербурзі була осередком культурного, літературного життя; саме там зберігалися унікальні книги, зібрані дослідником. Обійнявши посаду головного бібліотекаря Імператорської бібліотеки, В. Сопіков організував та налагодив бібліографічну роботу. Саме він був ініціатором закону про обов’язковий примірник для бібліотеки, що піднесло бібліотечну справу на новий етап розвитку. Заслуги В. Сопікова полягають у тому, що він. 1. Значно розширив завдання бібліографії. на думку В. Сопікова, вона не лише фіксує випущені книги, а й радить читачам, яку літературу слід використовувати. Таким чином виникла рекомендаційна література (списки рекомендованої літератури). 2. Розширив поняття «слов’янське книгодрукування». Він вважав, що це не лише книги, друковані слов’янськими мовами (російською, українською, білоруською, болгарською), а й книги, видані на території слов’янських держав, незалежно від мови видання. 3. Домігся указу імператора Олександра І. За цим законом кожний видавець зобов’язаний був надсилати один примірник книги в Імператорську бібліотеку. Жодна книга не зникала безслідно. В Україні цей закон діє і в сучасних умовах. 4. Створив унікальну працю «Досвід російської бібліографії», куди включив усі відомі йому російські рукописні й друковані книги, тобто склав національну бібліографію росіян. Справу В. Сопікова продовжив В. Анастасевич, який після його смерті очолив Імператорську бібліотеку. В. Анастасевич походив з України, з родини поміщиків, навчався в Петербурзькому університеті. Він першим у своїх наукових працях використав термін «книгознавство» на позначення окремої науки («Про необхідність сприяння російському книгознавству «, 1820 р.). Заслуги В. Анастасевича в тому, що він. 1. Організував бібліографічну роботу із систематизації та опису журнальних статей. 2. Використав оригінальну схему групування літератури за об’єктами пізнання, висунувши на чільне місце науки про природу, та запровадив систематичний бібліотечний каталог. 3. Першим подав ідею створення бібліографічних товариств, які мали б налагодити належний обмін видань та створення бібліографічних покажчиків різноманітного змісту і призначення, оскільки вважав, що бібліографія відіграє важливу роль у підвищенні рівня освіченості. Щоправда, організувати бібліографічні товариства на початку і в середині XIX ст. не вдалося, оскільки суспільство ще не приділяло книзі достатньо уваги. З середини XIX ст. центр книгознавства повертається до Європи, де науковці Німеччини та Австрії ґрунтовно розробляють три основні проблеми. • історія книги; • бібліотечна справа; • бібліографія. Науковці країн Західної Європи — Е. Пеньо, Ф. Еберт, Й. Лелевель, К. Естрейхер — упродовж всього XIX ст. прагнули відмежувати власне бібліографію від книгознавства (часто називаючи його «бібліологією»). Так, Е. Пеньо вважав, що бібліографія охоплює лише питання опису та класифікації видань, а бібліологія є теорією бібліографії (саме таку думку він провадить у «Тлумачному словнику з бібліології» (1802 — 1804 рр.)). Й. Лелевель у своєму відомому науковому трактаті «Дві бібліографічні книги ‘ (1823 — 1826 рр.) поглибив розуміння власне бібліографії, до складу якої включив три розділи. науку про рукописи («графіку»), науку про друковану книгу («типографіку») та науку про бібліотечну справу («бібліотекознавство»). Погляди Й. Лелевеля були підтримані багатьма дослідниками книги XIX ст. та визначили основні напрями тогочасних бібліографічних розробок. Хоча К. Естрейхер у своїх працях і не використовував термінів «книгознавство» чи «бібліологія», він все ж відмежовував бібліографію від книгознавства. Так, вчений розрізняв дві бібліографії: «чисту», яку ототожнював з бібліологією і витлумачував як розділ історії літератури й енциклопедії, та прикладну, що вивчає книгу передусім як матеріальну конструкцію (формат, шрифт, друкарське виконання та ін.) в історичному та сучасному аспектах. Німецькі науковці, зокрема Ф. Ейхлер, також вбачали суттєву різницю між власне бібліографією та книгознавством, називаючи останнє «бібліотекознавством» та обмежуючись переважно розробками з історії книги та друкарства. Варто, однак, наголосити, що саме Ф. Ейхлер вперше поставив за мету досліджувати суспільну роль книги, той вплив, який вона здійснює на читача та громадське життя. Наприкінці XIX ст. центр книгознавства повертається до Росії, де працює вчений М. Лісовський, який здійснив вагомий внесок у формування книгознавства як окремої комплексної науки про книгу і книжкову справу. Саме його цілком слушно вважають засновником нових поглядів, що відокремили цю галузь знань від споріднених. У своїх відомих працях «Книгознавство як предмет викладання, його сутність і завдання ‘ (1915 р.), «Книгознавство, його предмет і завдання ‘ (1922 р.) вчений визначив книгознавство як «наукову дисципліну, яка об’єднує технічні, теоретичні і практичні знання, дотичні до книги у її минулому та сучасному, та має на меті з’ясувати умови виникнення, розповсюдження й використання творів писемності і друку». М. Лісовський запропонував чітку та логічно переконливу структуру книгознавства, поділивши його на три основні розділи: книго- виробництво, книгоопис та книгорозповсюдження. Основним завданням книгознавства, на думку науковця, є вивчення еволюції книги у її якісному та кількісному відношеннях, дослідження книги як явища не лише бібліографічного, а й історичного та соціального. М. Лісовський не обмежувався науковою працею, а й провадив значну організаційну справу: був редактором провідних спеціалізованих видань «Російська бібліографія ‘ та «Бібліограф», продуктивно працював у Російському бібліологічному товаристві, вперше розробив і прочитав курс лекцій з книгознавства у Петербурзькому та Московському університетах. Внесок М. Лі- совського у книгознавство, яке він розділив на енциклопедичну та соціальну науки, дає підстави вважати його основоположником російського книгознавства, видатним вченим, чиї погляди визначили напрям розвитку цієї галузі знань на десятиліття. Заслуга М. Лісовського перед книгознавством полягає в тому, що він. 1. Втілив ідею В. Анастасевича про організацію бібліографічних товариств. на початку XX ст. було засноване Московське, Петербурзьке та Одеське бібліографічні товариства; 2. Налагодив випуск книгознавчої періодики, був організатором і редактором двох бібліографічних видань «Російська бібліографія» та «Бібліограф»; 3. Першим розробив навчальний курс книгознавства, викладав книгознавство в Петербурзькому (1913—1916 рр.) та Московському (1916—1919 рр.) університетах. У XX ст. розвиток книгознавства можна умовно поділити на чотири етапи. 20-ті рр. — книгознавство розглядається як історична дисципліна, яка використовує статистику, спогади, складені попередньо описи видань. Це початковий етап узагальнення та суспільного бачення книги. Кінець 30 -х — 40-ві рр. — важливий період з точки зору методології. На основі ідеологічних документів того часу розроблялись методологічні проблеми книги. На першому плані — ідеологічний аспект книги як знаряддя марксистсько-ленінських поглядів. Заперечувалися досягнення попередніх етапів розвитку книгознавства. 50-ті рр. — перша половина 60-х рр. — період відродження книгознавства як комплексної науки. Створюються узагальнені праці про видавничу справу — перший підручник «Лекції з теорії і практики редагування’ колективу московських авторів. Створено ряд робіт з історії книгознавства й історії книги — «400років російського книгодрукування», «Історія книги ‘ (Є. Кацпржак), «Історія книги ‘ (Й. Баренбаум, О. Давидова). Сучасний етап — підвищена увага дослідників до історичних проблем: історії книги, видавництв, книгарень, бібліотек, життя та діяльності видатних діячів книги. Практичний напрям — робота окремих видавництв, розробка певних видів літератури, типів видань. Перша третина XX ст. засвідчила активізацію книгознавчих досліджень у багатьох аспектах: так званому «функціональному книгознавстві» (О. Ловягін), філософії книги (М. Куфаєв), біб- ліопсихології (М. Рубакін), історії книги і друкарства (П. Берков, В. Люблінський) та ін. Однак, спроби тоталітарного режиму політизувати книгознавство, обмежити його завдання лише «вивченням книги як особливої форми ідеології», що призвело до заперечення книгознавчої спадщини видатних дослідників — бібліографів, істориків, бібліотекознавців — та заборони їхніх праць, мали вкрай негативні наслідки. На межі 20-30-х рр. було припинено діяльність книгознавчих дослідницьких осередків, закрито наукові та бібліографічні товариства, перестали видаватися книгознавчі часописи і наукові збірники. Книгознавство було проголошено буржуазною наукою, шкідливою для народу і суспільства, та заборонено. Відродження книгознавства як науки про книгу та книжкову справу відбулося наприкінці 50-х рр. і було пов’язане з «інформаційним вибухом» — різким зростанням кількості друкованих видань, збільшенням фондів книгозбірень та певними труднощами у пошуку необхідної інформації, що з ними стикалися читачі. Окремі науковці, зокрема М. Мак-Люен у праці «Галактика Ґутенберґа\ Р. Ескарпі у дослідженні «Революція у світі книг ‘ висловлювали думку, що книга вичерпала свої можливості і повинна поступитися місцем новим засобам комунікації. Насправді й досі прогнози, пов’язані з відмиранням традиційних друкованих форм реєстрації та розповсюдження інформації (книг, газет, журналів тощо), не знайшли підтвердження. Щорічне зростання числа друкованих видань як у світі загалом, так і в тих країнах, які створили розвинуту мережу електронних засобів масової комунікації, становить понад 3 % та не має тенденції до зменшення. Значну роль у формуванні методологічних настанов комплексної науки про книгу та книжкову справу відіграла функціональна школа книгознавства, засновником якої був професор М. Сікорський. Завдяки його зусиллям було об’єднано наукові кадри книгознавців, започатковано розв’язання загальних проблем історії, теорії та методики книгознавства, розпочато випуски фундаментального наукового збірника «Книга. Дослідження та матеріали ‘ (виходить з 1959 р.). Вчений очолював Комісію комплексного вивчення книги при Науковій раді АН СРСР з історії світової культури, керував найбільшою бібліотекою СРСР, завідував кафедрою редагування та книгознавства Московського поліграфічного інституту. Діяльність М. Сікорського та його учнів, серед яких — А. Бєловіцька, інших видатних книгознавців 60—90-х рр. XX ст. (передусім Й. Баренбаума, А. Гречихіна, Є. Немировського, О. Мильнікова, Д. Ленського) не лише сприяла усвідомленню статусу книгознавства як об’єктивної необхідної інтегративної науки, а дала змогу чітко визначити його об’єкт, предмет та структуру, збагатити арсенал методів, що ними оперує книгознавство (зокрема, сам М. Сікорський розробив функціональний метод, а А. Бєловіцька — системно-типологічний). Започатковані в 1971 р. конференції з книгознавства (відбуваються раз на чотири роки) мали на меті опрацювання теоретичних і методичних аспектів науки про книгу, налагодження зв’язків книгознавства і практики книжкової справи, залучення широкого кола науковців до історичних та актуальних проблем книговидання, бібліографознавства, бібліотечної роботи. У сучасних умовах бібліологія як комплексна суспільна наука про книгу та книжкову справу стрімко розвивається, адже книга продовжує відігравати важливу роль у житті суспільства, є невід’ємною складовою його культури. Перспективними напрямками розвитку книгознавства можна назвати. • створення узагальнюючих праць з історії книги, видавничої справи; • розвиток бібліотечної та бібліографічної літератури, створення різноманітних каталогів літератури, опис раніше закритих масивів видань. Читайте також:
|
||||||||
|