Соціально-економічний та політичний розвиток України на початку XX ст. Революційні події в Україні 1905-1907 рр.

Після реформи 1861 р. економіка України розвивалася стрімкими темпами, особливо значні успіхи були у промисловості. Майже 21 % усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні. Економічний розвиток України мав низку особливостей. По-перше, темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, кам'яновугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі. По-друге, в Україні існувала нерівномірність розвитку окремих регіонів. Найвищим цей рівень був на Півдні України; значно відставало Правобережжя; у південно-західних районах переважало дрібнотоварне виробництво, По-третє, розвиток економіки та культури стримувався сильним політичним, соціальним та національним гнобленням, залишками кріпосництва. По-четверте, Україна не була окремим, самостійним економічним регіоном, а входила до складу загальноімперської економічної системи.

Деякі головні риси економічного розвитку України були такими ж, як і в цілому в Росії. Так, в Україну, як І в інші регіони імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося у Донецько-Криворізькому районі, де значна кількість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Як і у Центрально-промисловому районі, в Україні створилася висока концентрація виробництва. На початку століття на підприємствах з кількістю працівників понад 500 людей зосереджувалось близько 50 % загальної кількості робітників. Це створювало передумови для кращої організації робітничого руху, що відіграло потім суттєву роль у подальших революційних подіях.

Особливістю важкої індустрії Донбасу було комбінування металургійних підприємств з вугільними, коксовими, залізорудними, хімічними. Подібні комбінати виявилися набагато вигіднішими з господарської точки зору. При цьому ключові позиції (як базові підприємства) посідали не кам'яновугільні, а металургійні або машинобудівні заводи. На початку століття в Україні з'являються перші монополії – синдикати «Продуголь», «Продамет», «Продруда», які концентрують у своїх руках значну частину виробництва в окремих галузях і отримують надприбутки завдяки високим цінам, котрі вони могли диктувати.

У сільському господарстві України на початку століття відбувалася боротьба двох тенденцій: американського (фермерського) і прусського (буржуазно-поміщицького) шляхів розвитку. Незважаючи на підтримку царським урядом поміщиків, селянська земельна власність зростала. У самому селі значно прискорився процес диференціації селянства: земля та засоби виробництва зосереджувалися у рукпх заможних селян. Це призводило до збіднення та збезземелю-вання значної частини селянства. 1905 р. в Україні частка безземельних та малоземельних селян складала близько 56 %. Поруч з цим зростало товарне виробництво на продаж. Розширювалися посіви зернових та технічних культур. Особливо швидко розвивалось сільське господарство Південної України. Це пояснювалося тим, що тут широко використовувалася наймана праця сезонних робітників, яка була дешевою, швидше впроваджувалися сільськогосподарські машини, менше було залишків кріпосництва.

Розвиток економіки супроводжувався посиленням експлуатації робітників і селянства, погіршенням становища значної маси населення. Тяжке соціальне становище, політичне безправ'я, національний гніт призвели до активізації робітничого, селянського та національно-визвольного рухів. У 1903 р. з великим розмахом пройшов загальний політичний страйк на Півдні Росії, причому найактивнішу участь у ньому взяли робітники України (115 тис. людей).

Значно посилився й селянський рух. У деяких повітах Харківської та Полтавської губерній 1902 р. спалахують збройні виступи: 105 поміщицьких маєтків та садиб було розгромлено; царські війська жорстоко розправилися з повстанцями.

Активізувалося й студентство. У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава влаштовувалися збори, де висувались вимоги академічних свобод. Царський уряд змушений був піти на часткові поступки, дозволивши під наглядом начальства створювати гуртки, каси, бібліотеки.

Розвивався національний рух. Викладачі ВНЗ, демократична інтелігенція виступали проти переслідувань української мови. Святами української культури стали відкриття 1903 р. у Полтаві пам'ятника основоположнику української літератури І. П. Котляревському, відзначення того ж року 35-річчя музичної діяльності композитора М. В. Лисенка.

Активізація суспільно-політичних рухів сприяла утворенню перших політичних партій в Україні. 1891 р. було засноване таємне товариство «Братство тарасівців», куди входили представники молодої інтелігенції з Києва, Харкова, Одеси, Полтави. Ідеологами та лідерами товариства Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. У їхній програмі містилися вимоги широкої політичної автономії України, захист прав українського народу. Члени товариства критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість. Товариство проіснувало до 1898 р.

Політичну лінію «Братства тарасівців» продовжила Революційна Українська партія (РУП), створена 1900 р. у Харкові. Метою партії була боротьба за національні права та соціальну революцію, захист інтересів, перш за все, селянства. Проте керівники партії не мали єдиної думки щодо стратегії і тактики її діяльності і це спричинило її розкол. 1902 р. з РУП вийшла група М. Міхновського, яка заснувала Українську народну партію (УНП), що виступала з гаслом «Україна для українців». 1904 р. від РУП відділилася група М. Меленівського, яка вважала, що треба об'єднатися з російською соціал-демократією. Ця група стала називатися «Спілка». Та частина РУП, що залишилась, перейменувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), лідерами якої були В, Винниченко, С. Петлюра. Вони виступали за демократизацію суспільного ладу, автономію України, конфіскацію великої земельної власності.

Крім цього, в Україні 1904 р. були створені ліберально-буржуазні партії: Українська радикальна партія (УРП), лідери — С. Єфремов, Б. Грінченко; Українська демократична партія (УДП), лідер — Є. Чикаленко. 1905 р. ці партії об'єдналися і створили Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що виступала за конституційну монархію, автономію України, земельну реформу.

Українські партії поділялись на дві групи щодо перспектив політичного розвитку України: 1) автономія України у федеративній Росії; 2) самостійність України.

Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали, загальноросійські партії. Російська соціал-де-мократична робітнича партія (РСДРП), що виникла 1898 р., 1903 р. розкололась на більшовиків і меншовиків, лідером більшовиків став В. І. Ульянов (Ленін). Ідеологія РСДРП: капіталізм – антагоністичне суспільство, яке потрібно замінити Соціалізмом за допомогою революції. Головна революційна сила – пролетаріат, головне зло – приватна власність.

Партія соціалістів-революціонерів (ПСР – есери) виникла на зламі століть (лідери В. Чернов, в Україні – Д. Дорошенко). Головну революційну силу есери бачили у селянстві; вони широко використовували терор проти представників влади.

Конституційно-демократична партія, або Партія народної волі (кадети) була утворена 1905 р. (лідер – П. Мілюков, вчений-історик). Кадети виступали за конституційно-парламентську монархію, свободу-культурного, розвитку для всіх націй. В Україні її підтримувала в основному інтелігенція.

«Союз 17 октября» (октябристи) — партія великої і середньої буржуазії – виступала за збереження існуючого ладу,,єдиної і неподільної Росії (лідер – О. Гучков). 1905 р. виник «Союз Русского Народа» – реакційна, чорносотенна організація, яка виступала з міпшкістичних позицій, проти революційного і національного рухів, її члени брали активну участь у єврейських погромах і вбивствах революціонерів і ліберальних діячів.

1905 р. в Російській імперії почалася революція. Зупинимось на її характері та особливостях. Характер визначається тими завданнями, які вона повинна була вирішити. Революція 1905-1907 рр. за своїм характером була буржуазно-демократичною, бо її безпосереднім завданням було повалення царизму, встановлення демократичної республіки, вирішення аграрного питання, поліпшення становища робітників (восьмигодинний робочий день тощо). Буржуазна революція відбиває потреби розвитку капіталізму, оскільки вона розширює і поглиблює розвиток його основ. Тому революція не може не відбивати інтересів буржуазії. Проте у ній також зацікавлені робітники, селяни і інтелігенція, оскільки революція спрямована на ліквідацію залишків кріпосництва, повалення царизму з його поліцейським режимом, розширення демократії тощо.

Революція 1905-1907 рр. мала свої особливості, тобто відмінності від попередніх революцій в інших країнах. По-перше, це була перша революція XX ст., коли протиріччя капіталізму досягли апогею, і Російська імперія стала вузлом цих протиріч. По-друге,хоча революція була буржуазною за характером, буржуазія Імперії не могла в ній відігравати вирішальної ролі, як це було у країнах Європи раніше, оскільки була недостатньо організованою і занадто прив'язаною до царизму. По-третє, в цій революції існували не два політичних табори (революційний і контрреволюційний, урядовий, як у Європі), а три, крім вищевказаних, ще табір ліберально-буржуазний. Це ускладнювало політичну боротьбу.

Періодизація революції:

1. Січень—грудень 1905 р. — піднесення;

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Стан і розвиток культури в Україні у XIX ст.	\|	Січень 1906 р. — червень 1907 р. — спад.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.