Хвилі демократизації в історії Нового часу.

Незважаючи на суперечливий вплив глобалізації на політику, поки що у світі розгортається всесвітній процес переходу до демократії. Він відбувається нерівномірно, з припливами і відпливами, які поширюються на якусь одну країну, а якщо спрацьовує так званий демонстраційний ефект, охоплюють низку країн, які в один і той же час починають активно розвивати демократичні механізми, а потім так само спонтанно згортають їх. Така хвильова пульсація демократизації у світовій практиці дала поштовх розвиткові концепції «третьої хвилі» демократизації, яка була викладена американським вченим С. Гантінгтоном у статті «Демократична третя хвиля» та книзі «Третя хвиля: Демократизація наприкінці XX сторіччя» (1991). У цих працях підкреслюється хвилеподібний і глобальний характер демократичних змін, а «хвиля демократизації» визначається як «сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, що відбуваються протягом певного проміжку часу, за умови, що кількість таких переходів значно перевищує кількість здійснених за той же час переходів у протилежному напрямі».

Перша хвиля демократизації (1820-1926) означала поширення парламентаризму, багатопартійних систем і загального виборчого права насамперед у країнах Західної Європи та Північної Америки. Зворотна хвиля (1926-1942) принесла тоталітаризм у різних його формах: фашизм, сталінізм, нацизм – і – повернення низки країн до авторитарних форм правління. У період першої хвилі налічувалося 29 демократій, у період зворотної хвилі 12 країн відійшли від демократії.

Друга хвиля демократизації (1942-1962) характеризувалася перемогою над фашизмом, антиколоніальними рухами і розвалом колоніальної системи, модернізацією країн, що звільнилися від колоніальної залежності, включно з процесом певної демократизації у деяких із них. У цей час існувало 36 демократій. Зворотна хвиля (1960-1975) означала встановлення авторитарних диктатур у низці країн. Від демократії відійшли 6 країн.

Третя хвиля демократизації (розпочалася у 1975 р. і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (відповідно 1974, 1975,1977 pp.). Потім вона охопила Латинську Америку та низку країн Азії. Тут на шлях демократії стали Домініканська Республіка, Гондурас, Перу, Туреччина, Філіппіни, Південна Корея. Нарешті справам дійшла до країн радянського блоку. Комуністичні режими зазнали краху спочатку в Південній та Центрально-Східній Європі, а потім і в республіках Радянського Союзу. І хоч деякі дослідники вже висловлюють думку про настання спаду (зворотного руху) третьої хвилі демократизації, у більшості країн, котрі покінчили з недемократичним розвитком після 1974 p., демократія досягла значних успіхів. У цей період існувало приблизно 40 демократій, а 4-5 країн відійшли від демократичного процесу.

Дослідники дискутують з приводу національних та історичних особливостей демократизації, часових рамок та кількості країн, які стали демократичними під час першої, другої та третьої хвиль демократизації, проте вони сходяться в думках стосовно того, що головним у цих хвилях є поява і випробування сучасних інституціональних ознак демократії: парламентаризму, багатопартійних систем, загального виборчого права, розподілу влади тощо.

За період після другої світової війни, який охоплює другу й третю хвилі демократизації, перехід від недемократичних режимів до демократії здійснювали такі групи країн (без країн посткомуністичного переходу) із властивими їм особливостями:

А)Західна Німеччина, Японія, Італія після 1945. Вони мали не тільки передумови демократії, а й досвід функціонування її інститутів у попередній (дототалітарний) період. Відновлення демократії відбувалося під контролем і за підтримки зовнішніх (окупаційних) сил з використанням матеріальної допомоги (найбільш відомий план Маршалла). Завдяки цьому політика демократизації та маркетизації економічного життя здійснювалася одночасно і майже безболісно. Успіхові реформ сприяли й інші фактори: наявність часу, необхідного для змін; поступовість заміни старої еліти новою; поступовість відновлення зруйнованих економік при повільному зростанні очікувань населення.

Б) Іспанія, Португалія, Греція після 1974 р. Ця група країн усувала диктаторські режими в суспільствах, які також були знайомі і з демократією, і з ринковою економікою. Відбувався «договірний» перехід: старі й нові еліти досягай компромісу з приводу умов передачі влади. За таких обставин Іспанії та Португалії знадобилося трохи більше ніж 10 років, щоб перейти до консолідованої демократії.

В) Країни Латинської Америки мали значну кількість перерваних трансформацій, зворотних рухів від демократії до диктатури, навіть після тривалих періодів економічного зростання. Поляризована соціальна структура, невисокий рівень освіченості, відсутність навичок діяльності в рамках демократичних процедур, особливості соціальної психології й політичної культури – усе це не сприяло стійкому утвердженню демократії в країнах цього регіону. Саме вони дають найбагатший матеріал для узагальнень щодо найрізноманітніших видів деградації демократичних інститутів, а також виникнення «змішаних» режимів (напів- та псевдодемократій).

Кожна хвиля демократизації зумовлювалася дією сукупності факторів, але вони не мали такого глобального характеру, як фактори третьої хвилі. Причому однією із найістотніших її передумов, як вважає С. Гантінгтон, були економічні невдачі тоталітарних та авторитарних режимів, рівно ж як і глобальне економічне зростання 60-х років XX ст., що позначилося на піднесенні рівня життя, освіти (саме в цей період стався великий стрибок у подоланні неписьменності), а також на збільшенні чисельності міського середнього класу. Дослідник відмічає позитивну кореляцію між рівнем економічного розвитку і наявністю демократії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Негативні наслідки сучасної глобалізації на межі ХХ-ХХІ ст.	\|	До прямих, явно виражених функцій належать наступні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.